Про Всеволода Нестайка
Всеволод Нестайко (1930–2014) впродовж усього свого творчого життя – півстоліття, писав тільки для дітей. Він автор, чиї твори увійшли до золотого фонду дитячої літератури.
Всеволод Нестайко залишається не лише найчастіше друкованим і тиражованим автором, а й найбільше читаним і реально затребуваним. Письменник – лауреат численних літературних премій, а його трилогія «Тореадори із Васюківки» внесена до Почесного списку ім. Андерсена як один з найвидатніших творів світової літератури для дітей. Книги В. Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу.
Афоризми Всеволода Нестайка, які найкраще характеризують його як людину і письменника:
- «Тільки оптимісти зможуть будувати вільну незалежну державу".
- "Взагалі, я вважаю, що дитяча дружба – це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя...».
- «Всі діти в чомусь здібні, талановиті, вони дуже різні і чимось дуже цікаві. Але, як на мене, є недолюблені, ті, яким недодали уваги в дитинстві. Саме від дорослих залежить, кого вони виростять і чи будуть їхні діти успішними і щасливими».
- «Я вірю в добро... Вірю в людську гідність... Вірю в те, що все-таки в душі кожного існує Господь Бог, і в кожного він свій... Вірю в єдиного Господа... І він не стільки на іконах і в церквах, скільки в душах людських. Розумієте, у кожного, якщо він чесний, порядний, добрий і чуйний, то у кожного, так би мовити, свій Господь».
- «Я пишаюся, що не вийшов із дитинства, що зберіг дитячу душу. Це підтримує мене в нашому жорстокому світі і дає сили творити».
- «Найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс», по-моєму, зовсім не розум, а саме совість…. Але риса ця не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Все життя».
Тема: шкільні реалії та фантазійні пригоди друзів-шостикласників.
Ідея: утвердження тези: «Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти в куточку, чекаючи… Треба самому бути творцем свого щастя»; «совість – найвизначальніша риса характеру», яку «треба виховувати в собі все життя».
Персонажі твору:
Головні герої – щирі друзі, школярі з шостого «Б»:
- Лесик. «Лесик був фантазер»; «…коли Лесик дивився якийсь фільм і фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві. Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії».
- Жора. «Жора – цілковита Лесикові протилежність. Жора – абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він – відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник».
Другорядні герої – батьки, однокласники та вчителі:
- Лесикові батьки. «Тато, Юрій Васильович, – художник. Мама, Галина Іванівна, – музикант. Концертмейстер у музичному училищі»; «Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво. У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі. Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці. Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва. У тата всього один новий костюм, в якому він ходить з мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва».
- Бабуся Оксана. «… в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді виглядала досить кумедно. Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї».
- Дід Іван. «… любив вирізати сопілки»; «Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: "Перемелеться – мука буде!"».
- Дід Василь Денисович (по татовій лінії). «… був художник-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність».
- Баба Аня (по татовій лінії). «… була співачка, хористка».
- Жорині батьки. «… були "технарі" – науковці. Тато, Геннадій Максимович, – доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, – кандидат наук, хімік»; На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім "водні процедури", тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки на роботу (Жора до школи) і таке інше. Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра – що й коли треба зробити – по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в них були годинники – в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній. Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього»; «… вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив з членами-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання».
- Агашкін. «Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо.
- Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається»; «… страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує»; «… нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розкриті від подиву роти однокласників»; «Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади. Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом з тим дивився на всіх звичайних людей із щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність»; «Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри».
- Ясик Гриценко. «… Завжди чистенький, акуратненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки й скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші».
- Леся Чорнобривець. «… ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа. Здається, нічого особливого в ній не було. Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока. Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність). Ну, досить гарненька».
- Трійця з шостого "Б" – Довгий, Злюкін і Малявка. «Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), – здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) – середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) – маленький, найменший у шостому "Б". Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися. Всі "художества" трійці були злі й жорстокі»; «Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості – бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі».
- Лев Парамонович – директор школи. «… високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсміливіші одчайдухи-десятикласники опускали голови»; «Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало».
- Прометей Гаврилович – завгосп у школі. «Новий завгосп Прометей Гаврилович протягом двох тижнів тихо й непомітно, без галасу й метушні весь цей аварійний стан ліквідував. Лампочки всюди горіли, вимикачі працювали, вікна були засклені, східці відремонтовані, паркет так блищав, хоч дивися в нього замість дзеркала… І якщо раніше двері в класах та кабінетах не зачинялися і раз у раз щось зникало й губилося, то тепер у двері всіх кабінетів і класів були врізані замки. І з учнями в Прометея Гавриловича стосунки одразу зав'язалися дружні й щирі»; Статури він був кремезної, міцної, хоч і не дуже високий на зріст. І фізичну силу мав просто надзвичайну.І сміливості завгосп був неабиякої»; «Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки»; «Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності».
- Орест Іванович – учитель з трудового виховання та креслення. «… справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках»; «І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся – чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь – усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не
- Віктор Сергійович Іваницький – академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям. «Він був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, швидше навіть похилого»; «Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо».
Лесик був фантазер. Коли він бачив на вулиці перехожого, у якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Або коли Лесик дивився якийсь фільм, то він для нього не закінчувався і крутився далі в його уяві. Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися.
Жора – цілковита Лесикові протилежність, він – реаліст. Серйозний, поміркований, відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник. Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на республіканських конкурсах і виставках. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Лесик і Жора – друзі. Живуть в одному будинку, на одній площадці. У школі сидять за однією партою. Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже із зверхньою усмішкою: « Ну! Це несерйозно». Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю. Отакі це хлопці.
Усі подальші події повісті розпочинаються з приїзду із Москви академіка, ученого-кібернетика зі світовим ім'ям Віктора Сергійовича Іваницького. Він був колишнім учнем школи, де навчалися Лесик і Жора.
Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна клумба, гордість усієї школи. То була не просто клумба, а виставка рослин і квітів, занесених до Червоної книги УРСР. В центрі її громадилася штучна скеля з каміння – «альпійська гірка».Біля кожної групи квітів була табличка з назвами рослин. Починаючи з весни, їх висаджували і доглядали юннати під керівництвом вчительки біології Зінаїди Семенівни. І квітували вони до пізньої осені.
І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з «альпійської гірки». У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.
Вся школа знала, що «альпійська гірка» вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі повоєнні часи, коли вчився тут Вітя Іваницький, майбутній академік, і що він був одним з тих, хто створював її тоді.
Лев Парамонович – директор школи, ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало. Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна.
– Ганьба! – каже вона. – Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?..
– Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, –сказала Фаїна Панасівна. – І в нього, звісно, не стане духу признатися зараз у цьому. Але ми все одно дізнаємося! Все одно!
Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний.
Усі, як по команді, повернулися й глянули в той бік. На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє – відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого "Б", – Довгий, Злюкін і Малявка.
Довгий, насправді його звуть Андрій Мережко – здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін – Казик Люкін, середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка – Алик Дука, маленький, найменший у шостому "Б". Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.
Всі «художества» трійці були злі й жорстокі. Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості – бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.
І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима – чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.
Зустріч з академіком мала початися одразу після п'ятого уроку, але її відмінили, і учні після уроків пішли додому. Мама Лесика в цей день святкувала свій День народження.
Лесикові батьки люди незвичайні, вони були людьми мистецтва. Тато, Юрій Васильович, – художник. Мама, Галина Іванівна, – музикант. У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Хіба що піаніно. Зате всі стіни завішані картинами. До кожного свята: до Нового року, Першого травня, Восьмого березня, до днів народження – у них у родині випускалася сімейна стіннівка, яка називалась "Домовик". Тато вигадав і намалював дуже симпатичного веселого домовичка у береті, з кумедною борідкою, в окулярах, чимось трохи схожого на татового батька, діда Василя Денисовича. Гості, які приходили до них на свята, цілий вечір сміялися, роздивляючись і читаючи стіннівку.
На дні народження обов'язково приїздили з села мамині батьки – дід Іван Семенович і бабуся Оксана Петрівна. Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: «Перемелеться – мука буде!» Бабуся Оксана дуже гарно співала. Для Лесика то була особлива радість. Він дуже любив, коли збиралася уся родина докупи.
Приїхали на родинне свято також і дідусь з бабусею по татковій лінії – дід Василь та баба Аня. Дід Василь Денисович був художннк-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність. На родинне свято прийшли і сусіди – батьки Жори.
Жорині батьки були «технарями-науковцями.Тато – Геннадій Максимович, доктор технічних наук. Мама – Зоя Михайлівна, кандидат наук, хімік. На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком, який складали на завтра звечора.
За частуванням гостей Василь Денисович розповів про те, що познайомився з «цінною людиною». Її звати – Прометей Гаврилович. Наші хлопці його знають – це новий завгосп з їхньої школи. А незвичне своє ім’я він пояснив так: його тато був сталеваром, мрійником, брав участь у самодіяльному робітничому театрі. Улюбленим героєм був давньогрецький міфічний титан-богоборець Прометей, той, що не боявся самого Зевса Громовержця і приніс людям з Олімпу вогонь. От на честь цього героя тато й назвав свого сина Прометеєм.
Зоя Михайлівна розповіла, що познайомилась з Прометеєм Гавриловичем при незвичайних обставинах. Вона у своїх справа була в кабінеті директора одного з хімічних виробництв. Завод зливав у річку свої промислові відходи. Від цього гинула риба. І от цьому директору передали від Прометея Гавриловича цілий пакет дохлої риби з вимогою припинити отруєння річки й відремонтувати очисні споруди. Прометей Гаврилович не один раз приходив до директора, мало не щодня дзвонив йому і не відчепився, поки той, нарешті, не розпочав необхідні екологічні заходи. Зоя Михайлівна сказала, що Прометей Гаврилович справив на неї дуже гарне враження.Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки. Ми з ним так добре поговорили. Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності…
І все-таки Прометей Гаврилович був людиною досить загадковою. Крім відомостей, наведених вище, ніхто про нього нічого не знав. Де він жив раніше, чим займався до того, як прийшов у їхню школу, чи є в нього сім'я, діти… Статури він був кремезної, міцної, хоч і не дуже високий на зріст. І фізичну силу мав просто надзвичайну.
Лесик сам бачив, як він довів це. Привезли в школу нову вогнетривку шафу-сейф. Троє вантажників кректали-кректали, не могли зрушити її з місця. Прометей Гаврилович підійшов, підважив, плечем натиснув – і вантажники лише роти пороззявляли.
І сміливості завгосп був неабиякої.
Перед самісінькими іспитами стався такий випадок.
У вчительки української мови й літератури Маргарити Михайлівни відбулася гостра конфліктна розмова з трійцею. Вона сказала, що, коли вони не виправлять своїх оцінок, вона їх до екзамену не допустить. Тоді Злюкін виліз через розчинене вікно (це було на третьому поверсі), став на карнизі між вікнами й заявив, що стоятиме доти, поки Маргарита Михайлівна не змінить свого рішення. Маргарита Михайлівна страшенно перелякалася, не знала, що робити.
Злюкін тим часом сам страшенно перелякався. І заціпенів, стоячи на карнизі. Він уже ладен був повернутися в клас, але не міг цього зробити: від страху втратив здатність рухатися. Зопалу він одійшов далеко від вікна, і тепер, щоб допомогти йому, хтось мусив пройти до нього по карнизу. Маргарита Михайлівна і сама боялася, і не пускала нікого. Хтось радив викликати пожежників, але в будь-яку мить Злюкін міг втратити рівновагу і… І тут у класі з'явився Прометей Гаврилович. Він, виявляється, був на шкільному подвір'ї і побачив це знизу.
Завгосп мовчки спокійно виліз у вікно, пройшов по карнизу, обхопив Злюкіна своєю могутньою рукою і, притискаючи його до стіни, повільно-повільно потяг за собою.
Коли вони скочили з підвіконня, Прометей Гаврилович підвів Злюкіна до дошки, повернув обличчям до класу і тихо сказав:
– А тепер подивися всім у вічі…
І, може, вперше клас побачив у розгублених, переляканих, повних сліз очах Злюкіна щось людське.
Довго дивитися в очі однокласникам Злюкін не зміг. Він опустив голову і тремтячим голосом мовив:
– Я більше… не буду….
Федя, звичайно, дав би Злюкіну ще й потиличника. Прометей Гаврилович цього не зробив. Але Злюкіну краще був би потиличник…
Уперше в житті Злюкін змушений був вибачатися, та ще й перед усім класом.
Цей випадок зробив Прометея Гавриловича в школі прямо-таки легендарною особою. А двометровий Філя Мілановський з дев'ятого «Б», найбільший у школі спеціаліст з НЛО (нерозпізнаних літаючих об'єктів) висловив припущення, що шкільний завгосп не хто інший, як інопланетянин.
Прометея Гавриловича в школі полюбили всі.
Після того випадку у шкільній бібліотеці була черга. Усі примірники "Міфів Давньої Греції", які тільки були в бібліотеці, розібралися в одну хвилину. І почалося в їхньому класі захоплення грецькими міфами. З легкої руки Агашкіна вчителі були переіменовані на міфологічний лад.
Директор школи Лев Парамонович став Зевсом Парамоновичем, вчителька хімії Кира Андріївна стала Герою Андріївною. Завуч, вчителька математики Фаїна Панасівна, стала Афіною Панасівною – богинею неба, повелителькою хмар і блискавок. Красуня вчителька української мови та літератури Маргарита Михайлівна стала Афродітою Михайлівною. Вчителька біології Зінаїда Семенівна стала Артемідою Семенівною. Імена давньогрецьких богів отримали й інші вчителі. А учительську всі тепер називали Олімпом.
Розбурхана уява Лесика переносить його у фантастичний, вигаданий світ, що стає для нього живим і реальним… І він сказав Жорику, що, можливо, Прометей Гаврилович – справжній титан з давнини. І сила у нього неабияка, і до людей він ставиться дуже добре, а на руках у нього – шрами, може, це від тих ланцюгів, якими він був прикутий до скелі?
Усі Лесикові фантазії відбилися тієї ночі у його сні. Розповідаючи його зміст Жорі, Лесик дофантазовував щось на ходу, бо сни рідко бувають такі довгі й послідовні.
Отже, Лесику снилося, що він з Жорою йде темним коридором школи, підходять до учительської і бачать, що на ній новий напис – «Олімп». Вони зазирають у кімнату, а там боговчителі судять Прометея Гавриловича за те, що він заступається за учнів-бешкетників і колись приніс людям вогонь. А потім Прометею Гавриловичу винесли вирок: прикувати до скелі, і хай орел клює йому печінку. Все відбувалось так, як у давньогрецькому міфі.
А після цього, розповідав далі Лесик, заблискотіло, загуркотіло, настала темрява. Коли хлопці опритомніли, то виявилось, що вони лежать на голому камінні перед входом в печеру. Навкруги непролазні чудернацькі хащі з гігантських папоротей, ліан і ще чогось незбагненного. На них ні штанів, ні сорочок, ні черевиків. Якісь благенькі звірячі шкури. Одним словом – дикуни, первісні люди.
Хлопці дуже здивувалися й перелякалися. А потім вирішили шукати людей і вихід зі становища, у якому вони опинилися. Полізли на високе дерево, щоб оглянути місцевість і натрапили на дупло. У тому дуплі верещало дике немовля.
Лесик і Жора почали співати йому колискових пісень, щоб воно заснуло. Але воно не вгавало. Тут хлопці подумали, що батьки немовляти, напевно, десь недалеко, і якщо побачать їх, то можуть їм і голови повідривати – треба тікати. Але не встигли. Їх схопили дужі волохаті руки дикунів й потягли на верхівку дерева. Але немовля розкричалося так голосно, що його дикі батьки залишили хлопців і кинулися до дупла. Друзі скористалися з цього, швидко злізли з дерева і втекли.
На цьому їхні пригоди не закінчилися. Була зустріч з трійцею – Довгим, Малявкою і Злюкіним, які теж якимось чином опинилися в первісному лісі. Вони геть здичавілі й хотіли жорстоко познущатися з хлопців. Від них теж вдалося втекти. Потім Лесик із Жорою зустріли однокласника Агашкіна. Цей хлопець вирізнявся тим, що над усе любив хвалитися знаменитими людьми, з якими був нібито знайомий. Хлопці вже втрьох попадали у різні карколомні пригоди: зустріч з шаблезубим тигром, велетенським мамонтом, ведмедем, мерзли під холодним дощем, провалювалися у глибокі ями…
От тоді вони по-справжньому зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б, здається, віддали за те, щоб хоч хвилинку погрітися біля вогнища, хоч біля маленької тліючої головешки. Та – дзуськи! Нема вогню. Не навчилися ще його люди добувати, не навчилися ще користуватися ним. Доісторичний час. Четвертинний період. Неоліт.
Становище хлопців було – гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі. Звідки той порятунок візьметься? Хто його подасть? Шаблезубий тигр? Печерний ведмідь? Мастодонт? Чи фороракос із дзьобом-сокирою? Чи ті волохаті гомоноїди, немовля яких вони налякали? Ні! Ніхто руку чи лапу допомоги не подасть. Ніхто!
Але повернемося зі сну Лесика у реальність і згадаємо одну з реальних історій, що трапилася з хлопцями. Це було торік, наприкінці другої чверті, перед Новим роком, коли Прометея Гавриловича в школі ще не було, а шкільним завгоспом був Федя.
Якось у кінці перерви Агашкін увірвався до класу такий збуджений і червоний, наче сталося щось епохальне – нашестя інопланетян, позачерговий футбольний чемпіонат світу абощо. Він розповів, що побував на горищі школи, двері до якого зазвичай були замкнені. Агашкін був в захваті від побаченого, порівнював з замком графа Монте-Крісто. Хоча Агашкін, як завжди, перебільшував, хлопці зацікавились і вирішили при нагоді теж обстежити горище. І от одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові та Жорі четверте серйозне попередження, щоб вони припинили розмови иа уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх з класу.
Хлопці вийшли у порожній коридор, піднялися сходами, глянули і завмерли. Вони не повірили своїм очам. Висячого замка на горищних дверях не було. Двері нещільно причинені. Ніде нікого. Спокуса була непереборна.
Не сказавши один одному ні слова, хлопці обережно, навшпиньках підійшли до дверей. Лесик торкнув їх рукою. Двері залізно скреготнули й відчинилися.
Як це заманливо – нишпорити серед старих забутих речей на горищі!
Жора побачив перев'язану шпагатом підшивку старих газет, а у кутку, за трубою якийсь пом'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.
Лесик потяг його до себе. Це була стара стінгазета. Лесик витяг рулон, струсив порох. Удвох з Жорою вони підійшли з рулоном ближче до світла, розгорнули.
«Школяр» – великими червоними літерами виведено було назву і дата – 1944 рік.
Всі дописи, всі вірші були про те, як чергують школярі в госпіталі, як збирають теплі речі для фронту, як мріють про перемогу над фашистським звіром… А правий край газети займала велика кольорова карикатура на Гітлера з підписом: «Біснуватий фюрер». Карикатура була намальована на іншому, темнішому папері і вклеєна в стінгазету. Поряд стаття – «Герой з нашої школи».
"Це було при німцях, – писала якась дівчина. – На Куренівці. Ми й зараз там живемо, я і мама. На Захарівській вулиці. Там у кінці, над яром, старе кладовище. Я там завжди рвала траву для кролів. Якось улітку я побачила, що в каплиці спить якийсь хлопець. Коли я зазирнула, він прокинувся. Я злякалась, а він говорить: "Не бійся, я тут ховаюсь від фашистів". І розказав: його мама померла, а тато на фронті, він живе сам, заробляє тим, що малює для базару картини – білих лебедів на ставку. "А чого ж ти ховаєшся?" – спитала я. "Бо малюю не тільки лебедів", – відповів він. І дістав з-за пазухи оцю карикатуру на біснуватого фюрера. Виявляється, він малював такі карикатури й розклеював на стінах. Хтось на нього доніс, і тепер його ловлять. "У Києві мені більше не можна, – сказав він. – Сьогодні вночі піду до лінії фронту. Наші вже близько". На прощання він подарував мені цю карикатуру. Я так розгубилася, що не спитала навіть, як його прізвище. Знаю тільки, що звуть його Толик і вчився він у вашій школі. Так він сказав. Що з ним сталося далі, я не знаю. На вигляд йому тоді було років тринадцять-чотирнадцять. Навіть якого кольору волосся, не знаю. Був він стрижений під машинку. Тільки очі, пам'ятаю, розумні й усміхнені. І на щоці родимка. Здається, на правій. А головне, він дуже сміливий і дуже талановитий. Не може бути, щоб хтось не згадав його.
Допоможіть встановити його прізвище. Він справжній герой.
Я вірю, що він живий і десь на фронті.
Катя Шалаєва
(з Куренівки).
Тільки вони встигли дочитати до кінця, як щось залізно скреготнуло, потім клацнуло.
Хлопці не одразу збагнули, що то скреготнуло і клацнуло. Вони ще були під враженням щойно прочитаного. Але за мить вони вже зрозуміли й кинулися до дверей. Вони були замкнені. Хлопці почали щосили гамселити по дверях, щоб їх почули і визволили з горища. Через деякий час, коли вони добряче промерзли, почувся голос вчительки: «Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ. Скоро вас одімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати!»
Далі було все, що трапляється в таких випадках: і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок по поведінці.
Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав: «Треба зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів».
Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував Жорі продовження сна про первісний світ. Як трійця – Довгий, Злюкін і Малявка, перетворившись на мавп, збиткувалися з них й Агашкіна, і як налякав їх шаблезубий тигр. Хлопці так захопилися своїми фантазіями, що навіть не помітили, коли до них підійшов незнайомець. У розмові виявилося, що він розшукує діда Лесика. Домовились, що Ікс Ігрек – так незнайомець представився хлопцям, зателефонує Василю Денисовичу і зустрінеться з ним.
Так і сталося. Виявилося, що Ікс Ігрек – академік Іваницький Віктор Сергійович. Він сказав, що колись вчився разом з Василем Денисовичем. Тільки тоді він був у четвертому класі, а Василь Денисович, знаменитий на всю школу художник і відповідальний за випуск шкільних стіннівок, у восьмому. Академік пояснив, що почав розшук діда Лесика, бо отримав листа від учнів школи, які хотіли знати ім’я юного героя, який малював карикатури на Гітлера і розклеював їх в окупованому фашистами місті. Про це вони прочитали у дописі шкільної стіннівки за 1944 рік, яку знайшли на горищі Лесик і Жора. По всьому виходило, що Василь Денисович і є той самий юний герой.
– Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу. – сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. – Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого. Ви уявляєте – посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять з мене справді героя… Я цього не перенесу.
Іваницький усміхнувся:
– Сказати мушу. Вибачайте. А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… – Він на хвилину замовк, зітхнув. – Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам відверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив. Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа. А зауваження було справедливе – щоб я не курив у школі… "А ти хто такий?" – питаю. "Юра", – каже. "Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!" – і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка. Зареготала. Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора. Я ще тоді одразу відчув, що дурницю зробив. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки. I тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче.
– Вважайте, що вину з вас знято… Я – Юра! – сказав несподівано тато.
– Що-о?! – Обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу. Він обвів поглядом усіх присутніх.
– Він таки Юрій, – знизала плечима мама. Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, і обличчя його освітилося усмішкою:
– А ви, Юрію Васильовичу, пробачте, якого року народження?
– Сорок дев'ятого, – усміхнувся тато.
– Тож-то й воно!
– Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
– Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало. І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю – тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Це – щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
А ще Іваницький сказав: «Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабшого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам створив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся»
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки. По-перше, знаменита «альпійська гірка» перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніше. Всі, хто підходив до неї, не могли втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.
Другою несподіванкою була стіннівка «Блискавка», що висіла біля дверей шостого «Б». На великому аркуші ватману була намальована витолочена «альпійська гірка» перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне – в одного зайця було обличчя Лесика, в другого – Жори.
Стіннівку намалював тато Лесика.
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Не сміялися лише учні шостого «Б». Вони не могли повірити, що понівечена клумба – справа рук Лесика і Жори.
Тоді хлопці призналися, що це вийшло випадково, ненавмисно. Вони хотіли придумати щось видатне для зустрічі Іваницького. І придумали, що запустять модель літака, який змайстрував Жора. Але спочатку вирішили провести репетицію пуску. На цій репетиції сталася несподіванка – літачок вирвався з рук Жори, злетів, а потім впав на клумбу, поламавши стебла квітів. Ще й заплутався в трояндових кущах так, що хлопці його не відразу дістали, і ще більше рослин потолочили.
Продзвенів дзвінок на перший урок.
У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях. І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали це, як завжди. Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне. Мовби нічого й не сталося. На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх немає в класі.
І це було найболючіше.
Яке ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі – цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш – усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти – порожнє місце.
Після останнього уроку відбулась зустріч з академіком Іваницьким. Він сказав, що дуже хвилюється. І справді, було видно, що хвилюється. Та й хто б не хвилювався, виступаючи у рідній школі через сорок років після її закінчення… Він згадував той далекий післявоєнний випуск, називав імена. І серед них назвав ім'я Лесикового діда. І розказав історію з шкільною стіннівкою за 1944 рік. А ще він говорив про важливість знань, небезпеку омиіциду – загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки, і про те, що треба вести боротьбу, аби було якомога більше хороших, порядних, розумних, знаючих людей. Отже, зараз боротьба кожного за людину в собі – це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…
Лесик вперше відчув свою власну відповідальність за це… Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те ж саме: «Боротьба кожного за людину в собі», «відповідальність за свої вчинки…»
А чим завершилися пригоди Лесика і Жори в доісторичні часи?
Хлопці вирішили знайти Прометея Гавриловича і визволити його з ланцюгів. У цьому їм допомагали поради боговчителів, голоси яких вони чули з небес.
Коли ланцюги на руках Прометея Гавриловича були розбиті, загорівся смолоскип, а очі титана стали такими щасливими, наче сонце в них засяяло. Дивляться хлопці – а навколо стоять педагоги на чолі із Зевсом Парамоновичем. І всі всміхаються привітно й радісно. І раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався отой кавказький краєвид…
Придивилися – точно! Це ж наша "альпійська гірка", тільки велетенська, в натуральному масштабі. Аж раптом гігантський, на півнеба, черевик Лесика наступив на скелю і вона з гуркотом летить униз. А з нею і хлопці провалюються у темну прірву. Коли отямились, зирк на свої руки, ноги, а вони волохаті, мавпячі.
Такий жах охопив хлопців, що вони заволали: «Ми більше не будемо! Не бу-у-удемо-о! Не бу-у-у…».
І тут у відповідь, як надія на порятунок, десь далеко-далеко пролунав шкільний дзвоник… І маленький вогничок заблимав у темряві й почав наближатися…
Лесик був фантазер.
Цитати з твору:
- «Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність».
- «… ігри дітей – зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку»
- «Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого».
- «… поганих людей більше, ніж добрих, тому, що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки – чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно, безумство, й пекло».
- «У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правди».
- «Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей».
- «Вміти щось зробити своїми руками – це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, – то нещасний чоловік. Добровільний інвалід».
- «Що не кажіть, справді приємна то річ – зробити щось своїми руками. Серце сповнювалося гордості й самоповаги…»
- «Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду…».
- «… те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної…».
- «Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю – тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають іншіі. Це – щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…»
- «… в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можиа підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся»; «… боротьба кожного за людину в собі – це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…»; «Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору. Гумор – то велика річ у житті»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.