Про Всеволода Нестайка
Всеволод Нестайко (1930–2014) впродовж усього свого творчого життя – півстоліття, писав тільки для дітей. Він автор, чиї твори увійшли до золотого фонду дитячої літератури.
Всеволод Нестайко залишається не лише найчастіше друкованим і тиражованим автором, а й найбільше читаним і реально затребуваним. Письменник – лауреат численних літературних премій, а його трилогія «Тореадори із Васюківки» внесена до Почесного списку ім. Андерсена як один з найвидатніших творів світової літератури для дітей. Книги В. Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу.
Афоризми Всеволода Нестайка, які найкраще характеризують його як людину і письменника:
- «Тільки оптимісти зможуть будувати вільну незалежну державу".
- "Взагалі, я вважаю, що дитяча дружба – це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя...».
- «Всі діти в чомусь здібні, талановиті, вони дуже різні і чимось дуже цікаві. Але, як на мене, є недолюблені, ті, яким недодали уваги в дитинстві. Саме від дорослих залежить, кого вони виростять і чи будуть їхні діти успішними і щасливими».
- «Я вірю в добро... Вірю в людську гідність... Вірю в те, що все-таки в душі кожного існує Господь Бог, і в кожного він свій... Вірю в єдиного Господа... І він не стільки на іконах і в церквах, скільки в душах людських. Розумієте, у кожного, якщо він чесний, порядний, добрий і чуйний, то у кожного, так би мовити, свій Господь».
- «Я пишаюся, що не вийшов із дитинства, що зберіг дитячу душу. Це підтримує мене в нашому жорстокому світі і дає сили творити».
- «Найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс», по-моєму, зовсім не розум, а саме совість…. Але риса ця не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Все життя».
Тема: шкільні реалії та фантазійні пригоди друзів-шостикласників.
Ідея: утвердження тези: «Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти в куточку, чекаючи… Треба самому бути творцем свого щастя»; «совість – найвизначальніша риса характеру», яку «треба виховувати в собі все життя».
Персонажі твору:
Головні герої – щирі друзі, школярі з шостого «Б»:
- Лесик. «Лесик був фантазер»; «…коли Лесик дивився якийсь фільм і фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві. Те ж саме було й з книжками. Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії»; .
- Жора. «Жора – цілковита Лесикові протилежність. Жора – абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він – відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник».
Другорядні герої – батьки, однокласники та вчителі:
- Лесикові батьки. «Тато, Юрій Васильович, – художник. Мама, Галина Іванівна, – музикант. Концертмейстер у музичному училищі»; «Лесикові батьки справді люди незвичайні. Понад усе на світі вони люблять і шанують мистецтво. У квартирі в них немає дорогих меблів, килимів, кришталю абощо. Меблі дуже простенькі. Хіба що піаніно. Але то ж мамине знаряддя праці. Зате всі стіни завішані картинами. А одну стіну у великій кімнаті займає саморобний стелаж, на якому лежать величезні альбоми, книги з мистецтва. У тата всього один новий костюм, в якому він ходить з мамою на концерти. Всі гроші тато витрачає на книжки з мистецтва».
- Бабуся Оксана. «… в народному одязі (у вишиванці, у корсетці, у запасці, з разками намиста й дукатів) та у великих сучасних окулярах баба Оксана справді виглядала досить кумедно. Але співала вона так гарно, що нікому й на думку не спадало сміятися з неї».
- Дід Іван. «… любив вирізати сопілки»; «Лесик не пам'ятає, щоб дід Іван коли-небудь сердився, лаявся, бував незадоволений. Хоч би що трапилося, він завжди жартував, усміхався, махав рукою: "Перемелеться – мука буде!"».
- Дід Василь Денисович (по татовій лінії). «… був художник-реставратор, відновлював, реставрував старі картини, головним чином так звані фрески, настінний живопис у старих церквах, що мали історичну цінність».
- Баба Аня (по татовій лінії). «… була співачка, хористка».
- Жорині батьки. «… були "технарі" – науковці. Тато, Геннадій Максимович, – доктор технічних наук. Мама, Зоя Михайлівна, – кандидат наук, хімік»; На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані. Все вони робили чітко, по порядку, за зарані наміченим графіком. Прокидалися рівно о сьомій годині й всією родиною бігли на зарядку. Потім "водні процедури", тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки на роботу (Жора до школи) і таке інше. Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра – що й коли треба зробити – по годинах і навіть по хвилинах. Дома всюди в них були годинники – в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі і навіть у ванній. Жора носив свій графік у кишені і раз у раз зазирав у нього»; «… вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив з членами-кореспондентами на академічний корт. Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику. А Жора ходив у басейн на підводне плавання».
- Агашкін. «Уявити його собі спокійним і нерухомим просто неможливо.
- Якщо навіть тримати Агашкіна за руки й за ноги, то його темні й блискучі, як вишні, очі бігатимуть так, що здаватиметься, ніби весь він рухається»; «… страшенно любить бути в центрі уваги, любить, щоб його слухали, щоб дивувалися тому, що він розказує»; «… нема для Агашкіна більшої насолоди, як бачити розкриті від подиву роти однокласників»; «Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади. Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом з тим дивився на всіх звичайних людей із щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність»; «Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри».
- Ясик Гриценко. «… Завжди чистенький, акуратненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки й скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші».
- Леся Чорнобривець. «… ота сама Лесикова й Жорина однокласниця, через яку в Лесикових грудях тьохкав соловейко, а в Жори холов кінчик носа. Здається, нічого особливого в ній не було. Звичайна собі дівчина. Ну, білявенька, світлоока. Ну, чорнобрива (тут із прізвищем була абсолютна відповідність). Ну, досить гарненька».
- Трійця з шостого "Б" – Довгий, Злюкін і Малявка. «Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), – здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима і розпатланим чубом. Злюкін (Казик Люкін) – середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий. Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) – маленький, найменший у шостому "Б". Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі. Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися. Всі "художества" трійці були злі й жорстокі»; «Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості – бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі».
- Лев Парамонович – директор школи. «… високий кремезний чоловік з густими кошлатими бровами. Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсміливіші одчайдухи-десятикласники опускали голови»; «Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало».
- Прометей Гаврилович – завгосп у школі. «Новий завгосп Прометей Гаврилович протягом двох тижнів тихо й непомітно, без галасу й метушні весь цей аварійний стан ліквідував. Лампочки всюди горіли, вимикачі працювали, вікна були засклені, східці відремонтовані, паркет так блищав, хоч дивися в нього замість дзеркала… І якщо раніше двері в класах та кабінетах не зачинялися і раз у раз щось зникало й губилося, то тепер у двері всіх кабінетів і класів були врізані замки. І з учнями в Прометея Гавриловича стосунки одразу зав'язалися дружні й щирі»; Статури він був кремезної, міцної, хоч і не дуже високий на зріст. І фізичну силу мав просто надзвичайну.І сміливості завгосп був неабиякої»; «Такий зовні приємний. Не дуже правильні риси обличчя, але… Сивуватий, із залисинами, і очі такі голубі-голубі… як незабудки… І руки… великі такі, могутні, красиві чоловічі руки»; «Він, знаєте, по-моєму, з тих дивакуватих правдолюбців, які все життя борються з якимось злом і в тій боротьбі забувають про себе, про свої інтереси, нічого в житті особливого не досягають, але без них життя було б не таким цікавим і людство втратило б значний процент своєї людяності».
- Орест Іванович – учитель з трудового виховання та креслення. «… справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках»; «І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, за що б не взявся – чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь – усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не
- Віктор Сергійович Іваницький – академік, учений-кібернетик із світовим ім'ям. «Він був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, швидше навіть похилого»; «Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без галстука. Але й зараз він не був схожий на всесвітньовідомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо».
Лесик був фантазер. Коли бачив на вулиці перехожого, у якого випиналися лопатки, уявляв на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Або коли дивився якийсь фільм, то він для нього не закінчувався і крутився далі в його уяві. Те ж саме було й з книжками. Причому сюжети різних книжок перехрещувалися.
Жора був реаліст, юний технік, конструктор і винахідник. Тож і прозвали його Жора-Компʼютер.
Лесик і Жора – друзі. Живуть в одному будинку, сидять за однією партою. Фантазії Лесика Жора завжди слухає з цікавістю.
Події повісті розпочинаються з приїзду з Москви академіка Іваницького. Він був колишнім учнем школи, де навчалися Лесик і Жора.
Посеред шкільного подвір'я красувалася величезна клумба. То була клумба-виставка рослин Червоної книги. І от хтось нещадно витолочив квіти й розвалив, повивертав каміння з "альпійської гірки". Усі знали, що колись Вітя Іваницький, майбутній академік, був одним з тих, хто створював цю клумбу. Що тепер він скаже?
Усі учні глянули в той бік, де стояла відома на всю школу трійця з шостого «Б»: Андрій Мережко – на прізвисько Довгий, Казик Люкін – на прізвисько Злюкін, і Алик Дука – Малявка. Усі «художества» трійці були злі й жорстокі. Особливо знущалася трійця з молодших.
Трійця лише хмикала – чого, мовляв, дивитеся, ми до того, що сталося з клумбою, не причетні.
Зустріч з академіком скасували, і всі розійшлися. Лесик теж поспішив додому – його мама в цей день святкувала свій день народження.
Лесикові батьки були людьми мистецтва. До кожного свята у родині випускалася стіннівка «Домовик». Тато вигадав симпатичного домовичка, трохи схожого на його батька, діда Василя Денисовича. На дні народження приїздили з села мамині і татові батьки. Для Лесика то була особлива радість.
На відміну від Лесикових, Жорині батьки були «технарями»: вони все робили за графіком.
За частуванням гостей Василь Денисович розповів про те, що познайомився з «цінною людиною». Її звати – Прометей Гаврилович. Наші хлопці його знають – це новий завгосп з їхньої школи.
Прометей Гаврилович був людиною загадковою. Філя Мілановський з дев'ятого "Б", найбільший у школі спеціаліст з НЛО, висловив припущення, що завгосп не хто інший, як інопланетянин. Прометея Гавриловича в школі полюбили всі. А у шостому «Б» почалося захоплення грецькими міфами. З легкої руки Агашкіна всі вчителі були переіменовані на міфологічний лад. Директор школи Лев Парамонович став Зевсом Парамоновичем, а «учительська» стали називати «Олімпом».
Зоя Михайлівна теж була знайома з Прометем Гавриловичем, і розповіла гостям, як він вимагав від директора хімічного заводу відремонтувати очисні споруди, бо в річці почала гинути риба.
Лесик слухав розмову дорослих і його уява перенесла його у фантастичний вигаданий світ. Він поділився з Жорою своїми думками: можливо, Прометей Гаврилович – справжній титан з давнини? І сила у нього неабияка, і до людей він ставиться дуже добре, а на руках у нього – шрами, може, це від тих ланцюгів, якима він був прикутий до скелі?
Лесикові фантазії відбилися тієї ночі у його сні. Йому снилося, що вони з Жорою йдуть по коридору, підходять до учительської і бачать, що на ній новий напис – «Олімп». Вони зазирають в кімнату, а там боговчителі судять Прометея Гавриловича за те, що він заступається за учнів-бешкетників і колись приніс людям вогонь. А потім Прометею Гавриловичу винесли вирок: прикувати до скелі, і хай орел клює йому печінку.
Далі у сні Лесика все заблискотіло, загуркотіло й настала темрява. Коли хлопці опритомніли, то виявилось, що вони лежать на голому камінні перед входом у печеру. Навкруги – непролазні хащі. На них – звірячі шкури замість одягу. Одним словом – дикуни, первісні люди. Хлопці дуже здивувалися й перелякалися. А потім вирішили шукати людей і вихід зі становища, у якому вони опинилися. Полізли на високе дерево, щоб оглянути місцевість, і побачили в стовбурі дупло. У тому дуплі верещало дике немовля.
Лесик і Жора почали співати йому колискових, щоб заснуло. Але воно не вгавало. Тут хлопці подумали, що батьки немовляти, напевно, десь недалеко, і якщо побачать їх, то можуть їм і голови повідривати – треба тікати. Але не встигли. Їх схопили волохаті руки дикунів і потягли на верхівку дерева. Але немовля розкричалося так голосно, що його дикі батьки залишили хлопців і кинулися до дупла.Хлопці скористалися з цього, швидко злізли з дерева і втекли.
На цьому пригоди не скінчилися. Була зустріч з трійцею – Довгим, Малявкою і Злюкіним, які теж якимось чином опинилися в первісному лісі. Вони геть здичавілі й хотіли жорстоко познущатися з хлопців. Від них теж вдалося втекти. Потім Лесик із Жорою зустріли однокласника Агашкіна. У школі цей хлопець вирізнявся тим, що над усе любив хвалитися знаменитими людьми, з якими був нібито знайомий. Хлопці вже втрьох потрапляли в карколомні пригоди: зустрілися із шаблезубим тигром, велетенським мамонтом, мерзли під холодним дощем, провалювалися в глибокі ями…
От тоді вони по-справжньому зрозуміли, що таке життя без вогню! Півжиття б віддали, щоб погрітися біля вогнища. Та не навчилися ще люди видобувати вогню. Становище хлопців було – гірше не придумаєш. І порятунку чекати годі.
Далі ми повертаємося з Лесикового сну в реальність.
Торік перед Новим роком Агашкін увірвався до класу й розповів, що побував на горищі школи, двері до якого зазвичай були замкнені. Агашкін був у захваті від побаченого. Хлопці зацікавились і вирішили теж обстежити горище.
Одного разу Маргарита Михайлівна, зробивши Лесикові й Жорі четверте попередження, щоб вони припинили розмови на уроці, п'ятого попередження робити не стала, а просто виставила їх з класу.
Хлопці вийшли в коридор, піднялися сходами, глянули і завмерли. Висячого замка на горищних дверях не було. Ніде нікого… Лесик торкнув двері, й вони відчинилися. Жора побачив підшивку старих газет, а в кутку зім'ятий рулон, аж чорний від багаторічного пороху.
Лесик потяг рулон до себе. Це була стара стінгазета "Школяр" за – великими 1944 рік. Усі дописи в інй були про те, як чергують школярі в госпіталі, збирають теплі речі для фронту, мріють про перемогу над фашистським звіром…
Правий край газети займала велика карикатура на Гітлера. Поряд стаття – «Герой з нашої школи». У статті Каті Шалаєвої з Київської Куренівки йшлося про хлопця, який у час війни малював карикатури на фашистів. За це хтось на нього доніс, і юний художник, рятуючись, утік з Києва. На прощання подарував Каті карикатуру на Гітлера. Авторка допису не знала його прізвища, але знала, що вчився хлопець саме в школі Лесика й Жори. Коли хлопці розповіли в класі про допис Каті, всіх це дуже схвилювало.
Одного разу, сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував Жорі фрагменти свого чергового сну. Хлопці так захопилися, що навіть не помітили, як підійшов незнайомець. У розмові виявилося, що він розшукує Лесикового діда. Домовилися, що Ікс Ігрек – так незнайомець представився хлопцям – зателефонує Василю Денисовичу і зустрінеться з ним.
Виявилося, що Ікс Ігрек – академік Іваницький, який учився разом з Василем Денисовичем. Академік пояснив, що отримав листа від учнів школи, які хотіли знати ім’я юного героя, який малював карикатури на Гітлера і розклеював їх в окупованому Києві. Виходило, що Василь Денисович і є той самий юний герой.
Дід почав благати академіка не казати учням нічого про нього. Боявся, що затягають його по президіях і замучать виступами.
Іваницький відмовився, бо хотів, щоб люди знали: подвиги ніколи не гинуть у безвісті. Так само, як і негарні вчинки. Ось він, Іваницький якось дуже образив першокласника на імʼя Юра. Сорок років минуло, а пам'ятає, наче вчора. Але вибачитися перед маленьким первачком духу не вистачило. А Лесиків тато, якого звали Юра, від імені всіх Юр цієї школи пробачив Іваницькому.
У понеділок на учнів чекало відразу дві несподіванки. По-перше, знаменита "альпійська гірка" перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була ще краща, ніж раніше. Ніхто не міг втриматися від захопленого вигуку. І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу усіляких квітів.
Другою несподіванкою була стіннівка «Блискавка», що висіла біля дверей шостого «Б». На великому аркуші була намальована витолочена «альпійська гірка» перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами двоє принишклих зайців. В одного зайця було обличчя Лесика, в другого – Жори. Стіннівку намалював тато Лесика.
Учні не могли повірити, що понівечена клумба – справа рук Лесика і Жори. Тоді хлопці зізналися, що це вийшло випадково, ненавмисно. Вони хотіли придумати щось видатне для зустрічі Іваницького. І придумали, що запустять модель літака, який змайстрував Жора. Але спочатку провели репетицію. На ній і сталася несподіванка – літачок вирвався з рук Жори, злетів, а потім впав на клумбу, поламавши стебла квітів. Ще й заплутався в кущах троянди так, що хлопці його не відразу дістали, і ще більше рослин потолочили.
Після останнього уроку відбулася зустріч з академіком. Він згадував далекий післявоєнний випуск своєї школи, називав імена. І серед них назвав ім'я Лесикового діда. І розказав історію зі стіннівкою за 1944 рік. А ще говорив про важливість знань, небезпеку омиіциду – загального знищення людства в результаті катастрофічних наслідків досягнень військової техніки, і про те, що треба вести боротьбу, аби було якомога більше хороших, порядних, розумних, знаючих людей.
Слухаючи академіка, Лесик вперше відчув власну відповідальність за всі свої вчинки. Він глянув на Жору і зрозумів, що Жора думає про те ж саме
А чим завершилися пригоди Лесика і Жори, що відбувалися уві сні про доісторичні часи?
Хлопці вирішили знайти Прометея Гавриловича і визволити його з ланцюгів. У цьому їм допомагали поради боговчителів, голоси яких вони чули з небес. Коли ланцюги були розбиті, загорівся смолоскип, а очі титана стали такими щасливими, наче сонце в них засяяло. Дивляться хлопці, а навколо стоять педабоги на чолі із Зевсом Парамоновичем. І всі всміхаються привітно й радісно. І руки гріють біля вогню. І раптом знову, як тоді на дереві, якимсь таким знайомим здався отой кавказький краєвид…
Придивилися – точно! Це ж шкільна «альпійська гірка», тільки велетенська, в натуральному масштабі. Аж раптом гігантський черевик Лесика наступив на скелю і вона з гуркотом летить униз. А з нею і хлопці провалюються у темну прірву. Коли отямились, зирк на свої руки, ноги – а вони волохаті, мавпячі.
Такий жах охопив хлопців, що вони заволали: «Ми більше не будемо!». І тут у відповідь пролунав шкільний дзвоник…
Цитати з твору:
- «Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість та легковажність».
- «… ігри дітей – зовсім не ігри. На них треба дивитися, як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку»
- «Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого».
- «… поганих людей більше, ніж добрих, тому, що в раю не мусить бути тісно. А в пеклі навпаки – чим тісніше, тим краще. Бо зручностей і вигод у пеклі бути не повинно. На те ж воно, безумство, й пекло».
- «У кожній легенді, у кожній казці, у кожному міфі є доля правди».
- «Люди майже завжди усміхаються, дивлячись на усміхнених дітей».
- «Вміти щось зробити своїми руками – це радість. Яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні кольоровий телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, – то нещасний чоловік. Добровільний інвалід».
- «Що не кажіть, справді приємна то річ – зробити щось своїми руками. Серце сповнювалося гордості й самоповаги…»
- «Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, й маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду…».
- «… те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті. І мучить тебе докорами сумління. Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе. І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце. Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної…».
- «Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю – тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Це – щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну від учених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…»
- «… в усій людській діяльності в основі лежить совість. Взагалі найвизначальніша риса виду "гомо сапієнс" (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум ще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це. Але необхідно. Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабішого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, закрив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік з мерзотниками, з ошуканцями, з негідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш. Від себе не втечеш, не сховаєшся»; «… боротьба кожного за людину в собі – це разом з тим і боротьба за все людство. Якщо раніше, коли вчилися ми, питання ще так гостро не стояло, то тепер питання стоїть саме так. Від того, скільки розумних, порядних, чесних людей, які розуміють відповідальність за свої вчинки, буде завтра на землі, залежить доля самої землі…»; «Отож за будь-яких умов не втрачайте, друзі, почуття гумору. Гумор – то велика річ у житті».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.