Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
– Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
– Віддай мені корову назад!
Той каже:
– Брате! Я ж тобі за неї відробив!
– Що ти там відробив, – як кіт наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!
Бідному стало жалко своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто – ні, то він і каже їм:
– Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
– Кажіть, пане!
– Слухайте: що в світі є ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
– От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився.
А в нього була дочка Маруся. Вона розпитала батька, чого він журиться, той і розказав про загадку пана. Маруся ж на це сказала:
– Е, тату, – ситніш над усе – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
Другого дня брати прийшли до пана зі своїми відгадками. Коли багач озвучив свій варіант, пан відповів: «Е, брешеш, брешеш!», а коли відгадку сказав бідняк, то підтвердив її: «Так, усе!» І додав: «Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам повідгадував, чи тобі хто сказав?».
– Та що ж, пане, – каже вбогий, – є в мене дочка Маруся, – так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
– Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Прийшов сердешний батько додому, плаче. А дочка розпитала, чого батько журиться і взнала про нову загадку пана.
Дочка взяла горщечок каші та й каже:
– Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, – нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць. Приносить чоловік до пана цю кашу, віддає та й каже:
– Так і так дочка казала.
Пан дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її собакам. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
– Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, попряде й витче сто локіт полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік і знову плаче. Дочка його зустріла, розпитала про нову загадку.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
– Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити...» Потім думав, думав та й каже:
– Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні взута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо.
Прийшов зажурений батько додому і розказав їй усе. А Маруся його втішає та каже:
– Не журіться, тату, – все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла гринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан, як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам: «Прицькуйте її собаками!»
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкалась та й каже:
– Ось вам, пане, гостинець. – Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, а він – пурх та й вилетів у відчинене вікно! А на той час приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук та й питає: "Чого вам, люди добрі?"
Один каже:
– Та ось чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
– Ні, брехня, – моя! Розсудіть нас, пане!
От пан думав, думав та й каже:
– Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить – та й привела.
От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти – взяло та й побігло геть. А Маруся каже:
– Ви лоша прив'яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть – котра побіжить до лошати, то та й привела.
Зараз так і зробили. Пустили їх – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть. Тоді пан побачив, що нічого з дівчиною не поробиш, і відпустив її.
Словничок до твору
- Сто локіт – рівняється приблизно 50 метрів.
- Гребінка – дерев’яний гребінець для розчісування льону, коноплі, вовни.
- Днище – дошка, на одному кінці якої закріплюється гребінь з кужелем (вичесаним льоном, коноплею чи вовною), а на другий кінець сідає прядівниця.
- Рундук – тут: ґанок.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.