Жили собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.
Розумні брати й радяться:
– Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося! (…)
(…) Старі, нічого робити, взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала – пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
– Піду і я туди, куди брати пішли! (…)
(…) – Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався, й щоб не признавався, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до пояса.
Хлопець поздоровкався, розповів діду, куди йде, і запросив пополуднувати з ним. А дід виявився чарівником, перетворив чорний хліб на білий і пухкий, а воду на добру горілку. Поїли вони, відпочили, дід і каже:
– Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді – каже,– тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує – хтось його будить:
– Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Дурень прокинувся, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались – тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів – нижче неба, вище землі – й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
– Здорові, дядьку!
– Здоров, небоже!
– Що ви робите?
– Слухаю,– каже,– чи вже позбирались до царя на обід люди.
– А хіба ви туди йдете?
– Туди.
– Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Той сів. Полетіли.
Потім вони побачили чоловіка, що йшов шляхом, – одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче. Поздоровкались, спитали, чого на одній нозі скаче. «Того,– каже,– коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив». Коли дізналися, що він іде до царя на обід, то теж запросили на корабель.Той сів, знов полетіли.
Побачили стрільця, що цілився у птицю, що сиділа на гілці дерева за сто миль від нього. Взяли і його на корабель. Потім уздріли чоловіка з мішком хліба на спині. Він йшов добувати ще хліба, бо того, що мав, було йому замало на сніданок. Запросили на корабель і його.
Побачили біля озера чоловіка, якому озерної води було хіба що на один ковток. Він теж сів на корабель. Далі глянули – несе чоловік куль соломи, та не такої, як у селі, а така, що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг. Запросили на корабель і його.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима. Здивувалися товариші: «Хіба в лісі нема дров?»
– Чому нема? Є,– говорить,– та не такі.
– А які ж?
– Там,– каже,– прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
– Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані – пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,– сказано,– півцарства зійшлось.
Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно – аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже:
– Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
– Якась,– каже,– мужва обідрана!
Цар не вірить:
– Як,– каже,– можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
– Хто,– питає,– тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив:
– Я! – каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
– Піди,– каже на лакея,– скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч – а йому голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, то й розказав дурневі.
Зажурився Дурень, а Скороход заспокоїв: «Я тобі дістану». Відв’язав ногу від вуха, вмить набрав води живущої й цілющої, але втомився, сів під млином перепочити і заснув.
Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.
Слухало взяв, приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав.
– Не журись! – каже. – Під млином спить, вражий син!
– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень. – Як би його збудити?
А Стрілець каже:
– Не бійся: я збуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку: як з'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч – а йому голова з плеч! (…)
(…) Об'їдайло як зачав їсти – усе дочиста поїв, ще й просить:
– Ех,– каже,– мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий,– знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є – «мій меч – його голова з плеч!»
Слухало підслухав – розказав; дурень плаче.
– Не плач! – каже Обпивайло. – Я,– каже,– сам вип'ю, ще й мало буде.
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміює.
– Ех,– каже,– мало! Хоч би ще трохи – ще б випив.
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до дурня лакея:
– Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому – й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають – тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили:
– Оце,– каже,– як міцно спав!
Та й пішов із бані.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
– Ну,– каже,– як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от «мій меч – йому голова з плеч!»
А сам думає:
«Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди, і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
– Не плач! – каже той, що ніс дрова. – Я тебе виручу.
Приходить слуга:
– Казав,– каже,– цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
– Добре, зроблю! – каже дурень. – Тільки,– каже,– скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар – аж чує: грають. Він питає:
– Що там так рано грає?
– То,– кажуть,– той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
...А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац:
– Стій! – крикнув.
Військо у лаву стало – як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
– Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна; як побачила – аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.