З історії публікації твору
Івана Нечуя-Левицького особливо приваблювала українська старина, історія славного козацтва. Образи гетьманів, запорожців були для нього уособленням національного ідеалу, волелюбності і нескореності духу народу, його кращих якостей.
Історична казка «Запорожці», написана автором у 1872 році, була вперше надрукована у львівському журналі «Правда» (1873 р.). Цього ж року вона вийшла у Львові окремою брошурою, а у 1874 році в Києві, увійшовши у збірку «Повісті Нечуя-Левицького». Через захоплення рідною історією, культурою, мовою, славним минулим свого народу Нечуй-Левицький потрапив під нагляд поліції, а його казка «Запорожці» неодноразово підлягала царській цензурі.
10 травня 1886 р. київський цензор доповідав Головному управлінню у справах для друку: «Що ж стосується повісті "Запорожці ", два видання якої були вже дозволені цензурою, то, на мою думку, цю повість не слід знову дозволити друкувати з огляду на її тенденційність.. Основна думка її – показати, що в колишні часи, коли існувало козацтво, запорожці, народу жилося краще, вільніше... З часу знищення Січі "Україна заснула страшним сном, і люди разом так заснули і будуть спати, поки знову не повіє теплий вітер з теплого краю (?), поки він не принесе з хмарами живої і цілющою води ". І вся повість пройнята такими натяками, які збуджують в читача співчуття щодо знищення козаччини, запорожців, Січі. Зважаючи на це, мені здавалося б, що повість ця не підлягає новому передруку». Особливу небезпеку царська цензура вбачала у тому, що невеликий за розміром твір «може бути широко розповсюджений серед народу».
Тема: нагадування сучасникам про призабуту славу Запорізької Січі та запорожців – захисників та оборонців всього українського.
Ідея: уславлення героїки минулого українського народу – гімн волі та звитяги запорожців.
Персонажі твору:
- Карпо Летючий – молодий лоцман. «він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! …»; «як той явір високий»; «добре знав всі пороги»; «любив пороги, бо зріс коло них»; «любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву»; «любив слухати, як шумить Дніпро на порогах»; «Отаман вірив йому, як самому собі»; «… почув, що в його виростають орлині отаманські крила»; «смілива й горда душа».
- Іван Музика – лоцманський отаман. Отаман вірив йому (Летючому), як самому собі.
- Гетьман. «Гетьман був вищий і кращий од усіх запорожців; високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце, здається, не було коня на світі, щоб вдержав його на собі!»; «На гетьманові була висока шапка, а з шапки набік висів золотий вершок; він був підперезаний золотим поясом і обутий в червоні чоботи з золотими підківками»; «Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його мислі вилітали соловейками, сідали на дубові та співали»; «Спершись однією рукою на широкий меч, гетьман держав в другій руці булаву з щирого золота, обсипану дорогим камінням, котре блищало, як проміння. Вся булава так світилась, неначе гетьман держав у руці сонце.. Побачивши козаків, він грізно кинув очима, і з того погляду знявся орел та й полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались іскри і розтопили землю».
- Запорожці – мешканці підводного світу різного віку. «На їх були високі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами на одкид»; «вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він (Карпо) таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами»; «Всі козаки були високі, рівні та здорові; всі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в празник або в неділю»; «Старі запорожці одпочивали. На старих, поважних лицях спочивали думи. Всі вони сиділи, позгортувавши руки і посхилявши вниз важкі голови»; «… танцювали молоді, хисткі, як очерет, козаки ... ніби то літали вогні, ніби... блискала блискавка».
- Маруся Музиківна. «Та дівчина була як дві краплі води Олеся Музиківна! Такі самі в неї були великі карі очі, такі ж маленькі губки, такі ж чорні великі коси. Навіть такими квітками була в неї вишита сорочка».
Символічні образи:
- Водна течія символізує русло історичного часу.
- Природа підводного світу, яка відбиває уявлення автора-українця про гармонію між вільним життям людини та прекрасним довкіллям й різко контрастує із «земним» пейзажем, як контрастує буденність і свято, дійсність і мрія.
Стислий переказ
Над Дніпром у селі Старому Кодаку жив молодий лоцман Карпо Летючий. Як і всі лоцмани, він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! Добре знав усі дніпровські пороги змалку. Лоцманський отаман дуже любив Карпа, довіряв йому, як самому собі, і настановив його «дядьком» – головним керманичем, незважаючи на молодість парубка.
Одного разу приплив до дніпровських порогів байдак купця з багатим товаром, і той попросив найкращого лоцмана. Отаман послав Карпа Летючого, пообіцявши найбільшу плату, ще й віддати за нього свою дочку – красуню Олесю. У Карпа дуже забилось серце, бо гарна була, як картина, Музичина дочка Олеся. Він почув, що в його виростають орлині отаманські крила
Погода була тиха та ясна. Гребці дружно махнули веслами й полетіли, як на крилах. Щасливо проминули три пороги. Карпо був гордий і радісний. А попереду вже ревів Дід, чи Ненаситець. Здавалося, що ревла череда волів або стріляли з гармат. Коли десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. Страшний камінь Крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно.
Гребці здійняли руки до Бога, а судно заревло перед смертю, затріщало дуже страшно … і впало на гостру скелю. Частина судна зачепилась на ній, люди тримались за вірьовки. На допомогу їм поспішили інші човни. А Карпо з вигуком: «Пропала навіки моя честь! Що я скажу отаману, як залишусь живим? Втеряв я навіки мою Олесю! Нащо мені жити на світі!» скочив прямо в білу кипучу хвилю, полетів униз, у якусь безодню, і втратив пам'ять.
Коли Карпо прийшов до тями, то побачив, що він лежить на скелі з гладенькою поверхнею, над ним висить водяна скляна стеля, крізь яку синіє небо з ясним сонцем, а навкруг скелі – пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна відвести очей.
До Летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців і наказали йому спускатися вниз із гори. Карпо здивувався – такі ці люди були високі, рівні, дужі! А запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в Україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. І розказали, що як зруйнували Січ, характерники зачарували її всю – з островом, з гетьманом, з козаками – і тепер вона тут.
Запорожці повели Карпа через лісок, у якому не було тіні, до свого товариства. Козаки були дужі, гарні, святково одягнені, розмовляли стиха, а здавалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги. Вони приєдналися до тих двох запорожців, що супроводжували Карпа.
Пройшли через пишний сад зі стиглими яблуками та грушами, вишнями й виноградом. У ньому спочивали старі запорожці. У другому саду слухали спів сивого кобзаря козаки середнього віку, а далі було зелене поле. Там сиділи на камені три кобзарі і грали козака до танців, а кругом їх на зеленій траві танцювали молоді, хисткі, як очерет, козаки. Червоні верхи на шапках, червоні рукави миготіли на зеленому полі, ніби то літали вогні, ніби раз про раз блискала блискавка.
Усі пішли до гетьмана й сказали йому, що прибув чоловік з України. Гетьман був вищий і кращий од усіх запорожців; високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце, здається, не було коня на світі, щоб вдержав його на собі!
Гетьман розчулився, коли побачив Карпа, з його очей впали сльози й обернулися на квітки. Став він розпитувати парубка про те, чи пам’ятають в Україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, краще їм чи гірше, і чи й досі терплять від ляхів, татар та москалів. Карпо відповів, що про запорожців вони чули дещо від кобзарів, та й усе. Про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. Зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви помолитися за Україну. Підійшли до церкви.
Карпо побачив високий хрест з чистого золота, що сяяв, як сонце, а над ним три веселки. На самому перехресті висів терновий вінок, а на колючках того вінка блищала свіжа кров. «Се наша церква! – промовили діди до Карпа, показуючи на хрест. «Тільки отой хрест ми взяли з собою з Запорожжя, бо ми знали, що й хреста там не зосталося б. А ми за хрест ложили на степах, на морі свої голови». Тут Карпо почув чудовий дівочий голос, що співав українську пісню. В ній була то велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання.
Карпові здалось, що той голос ллється або з калини, або з криниці, що були біля хреста. Зверху на кущі червоніли спілі ягоди, а середина куща була облита білим цвітом.
– Настав час! – промовив гетьман.
Один дід підійшов до криниці, набрав у пригорщі води і тричі бризнув на калину, і вона обернулася чудовою дівчиною, що як дві краплі води була схожа на Олесю. Але це була не вона, а Маруся Музиківна. Сто років тому вона покохала гетьмана і вчинила великий гріх – припливла човником на запорозький острів. За це стала калиною, адже запорожець не мав права кохати дівчат, і нічия дівоча нога не повинна була торкатись січової землі. Разом з запорозьким кошем Марусю-калину поглинув Дніпро, а її рід вже у п’ятому коліні зостався жити в Україні.
Гетьман подивився на Марусю й сказав, що Маруся спокутувала свій гріх і тепер разом з Карпом може повернутися в Україну. Якщо там люди живуть добре, то хай зостається з ними, а як ні, «ти вернешся до нас, знов от-тут перед хрестом станеш калиною і розкажеш нам, і виспіваєш нам про горе України». Махнув гетьман рукою на одного діда-характерника, той став орлом, вхопив на себе Марусю й Карпа, махнув широкими крилами. Водяна стеля так і розступилась на три сажні, неначе од великого вихра. Орел поніс їх обох понад страшними Дніпровими порогами.
За порадою орла Карпо з Марусею торкнулися хмари і потерли собі очі. Дивляться згори на землю, а там од самого Дніпра аж по Сян, аж до Перемишля і Ярослава на зеленому полі скрізь в'ються жовті гадюки. Орел пояснив, що то польські пани, що розплодилися в Україні і ссуть її кров. А далі – великими клубками в'ються черви або глистюки – то шинкарі, що висисають з України останній сік. Між тим гадом плазують сірі комашки – то московське військо муштрується.
Карпо з Марусею дивуються: «Де ж ділися наші люде на Україні? Чи їх татари полонили, чи їх турки вирізали?» Орел відповів: «Ні. Їх і татари не полонили, і турки не вирізали! Вони зачаровані, так само як і наша Січ… Навіяло страшний сон на Україну, і люде разом так і поснули та й будуть спати, поки знов не повіє теплий вітер з теплого краю, поки він не принесе з хмарами цілющої та живущої води і покропить тією водою землю й людей».
Орел почав спускатися проти того острова, де колись була Січ. А там козацькі могили заросли бур'яном, німецькі колоністи насадили картоплі та випасають свої череди.
Орел гірко заридав, тихенько зсадив на берег Карпа та Марусю, а сам знявся і впав у білу кипучу піну Ненаситецького порога. Пішли парубок з дівчиною до рідного села Чаплі. По дорозі бачать, що довкілля не змінилося, все таке ж пишне та гарне, як і 100 років тому. Тільки людям живеться погано – змушені працювати на панів, ляхів та жидів, бо вони і землю, і волю у них відняли.
У селі Чаплі знайшли подорожні хату, де колись жила Маруся. Вона пам’ятала її гарно вбраною, а тепер побачила самі злидні. Походила Маруся по садочку, що був біля неї, заплакала і знову стала калиною. У той же час запорожці побачили, що коло хреста знов зазеленів кущ калини, зачервоніли ягоди, забіліли квітки.
А під калиною знов заблищала криничка, і заспівав пісню чудовий дівочий голос, тільки та пісня була ще жалібніша, ще смутніша. Той голос ніби заголосив над домовиною рідної матері, і разом з тим голосом заридав гетьман, заплакали запорожці, як малі діти. Ті сльози закапали на жовтий пісок, і вкрили його, і змішались з Дніпровою водою.
А Карпо Летючий вночі прийшов у своє село і від свого товариша дізнався, що батьківську хату і все, що в ній було, спродали й віддали купцеві за розбитий байдак, Олеся повінчалась з іншим лоцманом. Тієї ж ночі він навіки помандрував за границю, аж за синій Дунай. І не стало про його чути ні вісточки. Всі так і думали, що він утопився або розбився об скелі на Ненаситцеві.
Словничок до твору
- Лоцман – провідник суден, добре обізнаний із певною ділянкою моря, річки або каналу.
- Дніпровські пороги – кам'янисті поперечні підвищення дна річки, що перетинають її спокійну течію.
- Байдак – великий човен;
- Дід, чи Ненаситець – найстрашніший та найпідступніший поріг на Дніпрі, де гинуло багато човнів.
- Характерник – чарівник, козак-чаклун.
- Запорозький кош (кіш) – козацький військовий табір на чолі з кошовим отаманом.
- Глистюки – глисти.
- Шинкарі – продавці горілки.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.