З історії публікації твору
Івана Нечуя-Левицького особливо приваблювала українська старина, історія славного козацтва. Образи гетьманів, запорожців були для нього уособленням національного ідеалу, волелюбності і нескореності духу народу, його кращих якостей.
Історична казка «Запорожці», написана автором у 1872 році, була вперше надрукована у львівському журналі «Правда» (1873 р.). Цього ж року вона вийшла у Львові окремою брошурою, а у 1874 році в Києві, увійшовши у збірку «Повісті Нечуя-Левицького».
Через захоплення рідною історією, культурою, мовою, славним минулим свого народу Нечуй-Левицький потрапив під нагляд поліції, а його казка «Запорожці» неодноразово підлягала царській цензурі.
10 травня 1886 р. київський цензор доповідав Головному управлінню у справах для друку: «Що ж стосується повісті "Запорожці ", два видання якої були вже дозволені цензурою, то, на мою думку, цю повість не слід знову дозволити друкувати з огляду на її тенденційність.. Основна думка її – показати, що в колишні часи, коли існувало козацтво, запорожці, народу жилося краще, вільніше... З часу знищення Січі "Україна заснула страшним сном, і люди разом так заснули і будуть спати, поки знову не повіє теплий вітер з теплого краю (?), поки він не принесе з хмарами живої і цілющою води ". І вся повість пройнята такими натяками, які збуджують в читача співчуття щодо знищення козаччини, запорожців, Січі. Зважаючи на це, мені здавалося б, що повість ця не підлягає новому передруку». Особливу небезпеку царська цензура вбачала у тому, що невеликий за розміром твір «може бути широко розповсюджений серед народу».
Тема: нагадування сучасникам про призабуту славу Запорізької Січі та запорожців – захисників та оборонців всього українського.
Ідея: уславлення героїки минулого українського народу – гімн волі та звитяги запорожців.
Персонажі твору:
- Карпо Летючий – молодий лоцман. «він був потомок славних запорожців і мав увесь хист, всю вроду запорозьку. Високий, чорнявий та кучерявий! гарний з лиця, гарний з стану, кругом гарний, ще й до того сміливий! …»; «як той явір високий»; «добре знав всі пороги»; «любив пороги, бо зріс коло них»; «любив летіти стрілою прудким козацьким ходом через пороги, летіти птицею з лави на лаву»; «любив слухати, як шумить Дніпро на порогах»; «Отаман вірив йому, як самому собі»; «… почув, що в його виростають орлині отаманські крила»; «смілива й горда душа».
- Іван Музика – лоцманський отаман. Отаман вірив йому (Летючому), як самому собі.
- Гетьман. «Гетьман був вищий і кращий од усіх запорожців; високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце, здається, не було коня на світі, щоб вдержав його на собі!»; «На гетьманові була висока шапка, а з шапки набік висів золотий вершок; він був підперезаний золотим поясом і обутий в червоні чоботи з золотими підківками»; «Гетьман думав глибоку думу, схиливши голову, і його мислі вилітали соловейками, сідали на дубові та співали»; «Спершись однією рукою на широкий меч, гетьман держав в другій руці булаву з щирого золота, обсипану дорогим камінням, котре блищало, як проміння. Вся булава так світилась, неначе гетьман держав у руці сонце.. Побачивши козаків, він грізно кинув очима, і з того погляду знявся орел та й полинув під небо, розпанахавши крилами кришталеву стелю. Додолу з очей посипались іскри і розтопили землю».
- Запорожці – мешканці підводного світу різного віку. «На їх були високі чорні шапки з червоними верхами, сині кунтуші з рукавами на одкид»; «вони були високі, рівні, дужі! Такі вони були гарні на вроду, що він (Карпо) таких людей не бачив ні між панами, ні між простими селянами»; «Всі козаки були високі, рівні та здорові; всі були гарні, повбирані в гарну одежу, неначе в празник або в неділю»; «Старі запорожці одпочивали. На старих, поважних лицях спочивали думи. Всі вони сиділи, позгортувавши руки і посхилявши вниз важкі голови»; «… танцювали молоді, хисткі, як очерет, козаки ... ніби то літали вогні, ніби... блискала блискавка».
- Маруся Музиківна. «Та дівчина була як дві краплі води Олеся Музиківна! Такі самі в неї були великі карі очі, такі ж маленькі губки, такі ж чорні великі коси. Навіть такими квітками була в неї вишита сорочка».
Символічні образи:
- Водна течія символізує русло історичного часу.
- Природа підводного світу, яка відбиває уявлення автора-українця про гармонію між вільним життям людини та прекрасним довкіллям й різко контрастує із «земним» пейзажем, як контрастує буденність і свято, дійсність і мрія.
Дуже стислий переказ
У Старому Кодаку жив лоцман Карпо Летючий. Він змалку добре знав усі дніпровські пороги, за що Іван Музика – лоцманський отаман, його любив і довіряв, як самому собі. Коли багатий купець попросив Музику дати йому найкращого лоцмана, щоб провести байдак через пороги, це було доручено Карпові. У нагороду отаман пообіцяв віддати йому за дружину свою дочку – красуню Олесю.
Щасливо проминули три пороги. А коли наблизились до Ненаситця, десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. Хвилі вхопили байдак і кинули на скелю.
Частина судна зачепилась на ній, люди тримались за мотузки. На допомогу їм поспішили інші човни. А Карпо з вигуком: «Пропала навіки моя честь! Що я скажу отаману, як залишусь живим? Втеряв я навіки мою Олесю! Нащо мені жити на світі!» скочив прямо в білу кипучу хвилю, полетів униз, мов в якусь безодню, і втратив пам'ять.
Коли він прийшов до тями, то побачив, що лежить неушкоджений на твердому, над ним висить водяна скляна стеля, крізь яку синіє небо з ясним сонцем, а навкруг– пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна відвести очей.
До Летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців. Карпо здивувався – такі ці люди були високі, рівні, дужі! А запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в Україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. І розказали, що як зруйнували Січ, характерники зачарували її всю – з островом, з гетьманом, з козаками – і тепер вона тут.
Запорожці повели Карпа до свого товариства. Всі козаки були дужі, гарні, святково одягнені, а гетьман був кращий од усіх: високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце.
Він став розпитувати, чи пам’ятають в Україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, і чи й досі терплять від ляхів, татар і москалів. Карпо відповів, що про запорожців вони чули від кобзарів. Про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. Зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви помолитися за Україну. Підійшли до церкви.
Карпо побачив високий хрест з чистого золота, що сяяв, як сонце, і почув чудовий дівочий голос, що співав пісню. У ній була то велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання. Карпові здалось, що той голос ллється або з калини, або з криниці. Зверху на кущі червоніли спілі ягоди, а середина куща була облита білим цвітом.
Один дід підійшов до криниці, набрав у пригорщі води, тричі бризнув на калину і вона обернулася гарною дівчиною, що як дві краплі води була схожа на Олесю. Але це була не вона, а Маруся Музиківна.
Сто років тому вона покохала гетьмана і вчинила великий гріх – припливла човником на запорозький острів. За це стала калиною, адже жодна дівоча нога не повинна була торкатись січової землі. Разом з запорозьким кошем6 Марусю-калину поглинув Дніпро, а її рід уже в п’ятому коліні зостався жити в Україні.
Гетьман сказав, що Маруся спокутувала свій гріх і тепер разом з Карпом може повернутися на землю, в Україну. Якщо там люди живуть добре, то хай залишається з ними, а як ні, «ти вернешся до нас, знов от-тут перед хрестом станеш калиною і розкажеш нам, і виспіваєш нам про горе України». Махнув гетьман рукою на одного діда-характерника, той став орлом і поніс їх обох понад страшними Дніпровими порогами.
Дивляться вони згори на землю, а там скрізь в'ються жовті гадюки. Орел пояснив, що то польські пани, які розплодилися в Україні, а далі побачили великі клубки черв’яків – то шинкарі, що висисають з України останній сік. Між тим гаддям плазують сірі комашки московського війська, що муштрується.
Карпо з Марусею дивуються: «Де ж ділися наші люде на Україні? Чи їх татари полонили, чи їх турки вирізали?» Орел відповів: «Ні, вони зачаровані, так само як і наша Січ… люде разом так і поснули та й будуть спати, поки знов не повіє теплий вітер з теплого краю, поки він не принесе з хмарами цілющої та живущої води і покропить тією водою землю й людей.
Орел почав спускатися проти того острова, де колись була Січ. А там козацькі могили заросли бур'яном, німецькі колоністи насадили картоплі та випасають череди.
Пішли парубок з дівчиною до її рідного села Чаплі. По дорозі бачать, що довкілля не змінилося, все таке ж пишне та гарне, як і 100 років тому. Тільки людям живеться погано – змушені працювати на панів, ляхів та жидів, бо вони і землю, і волю у них відняли.
У селі Чаплі знайшлась хата, де колись жила Маруся. Вона пам’ятала її гарно вбраною, а тепер побачила самі злидні. Походила Маруся по садочку, заплакала і знову стала калиною. У той же час запорожці побачили, що коло хреста знову зазеленів кущ калини, зачервоніли ягоди, забіліли квіти. А під калиною знов заблищала криничка, і заспівав пісню чудовий дівочий голос, тільки та пісня була ще жалібніша, ще смутніша… заплакали запорожці, як малі діти. Ті сльози закапали на жовтий пісок, і вкрили його, і змішались з Дніпровою водою.
А Карпо Летючий вночі прийшов у своє село і від свого товариша дізнався, що батьківську хату і все, що в ній було, спродали й віддали купцеві за розбитий байдак, Олеся повінчалась з другим лоцманом. Тієї ж ночі він навіки помандрував за границю, аж за синій Дунай. І не стало про його чути ні вісточки. Всі так і думали, що він утопився або розбився об скелі на Ненаситцеві.
Словничок до твору
- Лоцман – провідник суден, добре обізнаний із певною ділянкою моря, річки або каналу.
- Дніпровські пороги – кам'янисті поперечні підвищення дна річки, що перетинають її спокійну течію.
- Байдак – великий човен.
- Ненаситець – найстрашніший та найпідступніший поріг на Дніпрі, де розбивались човни і гинули люди.
- Характерник – чарівник, козак-чаклун.
- Запорозький кош (кіш) – козацький військовий табір на чолі з кошовим отаманом.
- Шинкарі – продавці горілки.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.