Дійові особи:
- Микита Кожум’яка.
- Батько (він же Дід – Старий Кожум’яка).
- Сини Старого Кожум’яки.
- Князь.
- Княгиня.
- Князівна.
- Дівчина.
- Воєводи.
- Джура.
- Гонець.
- Посланець Змія.
- Парубки.
- Парубок.
- Діди.
- Діти.
- Дівчинка.
- Юрба людей.
Картина перша
Палати Князя.
Д і в ч и н а
Сумний наш Князь, сумний наш Князь,
Лягли йому на чоло хмари,
Неначе ждуть нас знов удари,
Неначе знов орда знялась…
К н я г и н я
Ах, я так серцем не боліла,
Коли орда в степах кипіла,
І він з мечем і на коні
Літав орлом між ворогами,
А кров червоними квітками
Цвіла на дикім бур’яні.
Тепер же я горю в огні, –
Невже віддати мушу Змію
Дочку мою, красу, надію,
Сама згубити її мушу?
Ах, краще б взяв мою він душу…
Д і в ч и н а
Лишіть! Послухайте мене:
Ще, може, лихо і мине.
Ще, може, найдеться в державі
Юнак хоробрий, молодий,
Що й сам повернеться у славі
І вславить трон ваш золотий.
Хай Змій віки уже лютує, –
Всьому на світі край свій є…
Княгине! Серце моє чує,
Що Змія лицар той уб’є!
К н я г и н я
Покинь свої химерні мрії
І в очі правді подивись:
Прийшла черга – і смерть надії,
І не змагайся, і корись…
От так колись черга настане,
І згину я, і згинеш ти…
Д і в ч и н а
Чому ж увесь народ не встане
Страшного ката розп’ясти?!
Хай має він залізні руки,
Хай має безліч він голів,
Нехай страшні народні муки, –
А ще страшніш народний гнів.
К н я г и н я
Мовчи… Бо й стіни мають вуха!..
І що, коли нас Змій підслухав, –
Удвох загинем в одну мить!
Д і в ч и н а
Ах, в серці кров моя кипить!
Коли б Князівну врятувати,
Я б не боялась самострати…
К н я г и н я
У тебе серце золоте…
Мовчи!.. Здається, хтось іде…
Дівчина, угледівши на порозі Князя, виходить.
(…)
К н я з ь
Невже країна вся байдужа?..
Невже у нас немає мужа,
Палкого серцем, молодого,
Який би зваживсь на двобій,
Невже не знайдеться нікого
В державі нашій молодій?!
Входить Джура1.
К н я з ь
Що сталось, Джуро? Чийсь гонець?
Д ж у р а
Атож! Від Змія посланець.
(…)
П о с л а н е ц ь (входить)
Наш пан, великий володар
Землі й самого пекла цар,
Прислав мене тобі сказати,
Що мусиш ти Дочку віддати.
Лишає він тобі три дні…
Оце сказать звелів мені.
А що мені сказати Пану, –
Кажи, бо так я не одстану.
К н я з ь
За три дні відповідь я дам…
Яку – твій Пан почує сам.
П о с л а н е ц ь
Гляди! Накличеш ще біду…
Дивися сам… Так я піду.
(Виходить).
К н я з ь
Щоб нарешті ката-гада
Наш позбавився народ,
Джуро, скликать воєвод!
Нині ввечері нарада!
(…)
К н я з і в н а (входить)
Мамо, тату! Не журіться!..
Ви навколо подивіться:
Смерть зливається з життям,
Розцвіт тут, занепад там…
Хай я згину в пащі Змія,
Та в мені живе надія,
Що загине й він колись,
І потоки людських сліз
Згодом висохнуть росою…
(…)
К н я з ь
Ні, до зброї, до двобою!
Зараз скличу воєвод
І, коли вони, безсилі,
Схилять голови похилі,
Підніму я весь народ –
Або більше я не Князь!
Картина друга
Велика світлиця в палатах Князя. За столами сидять воєводи.
К н я з ь
Воєводи, в горі, в тузі
Вас, мої і слуги, й друзі,
Скликав я на раду днесь…
Я не сам, народ увесь
Просить вас пораду дати,
Як державу врятувати,
Як скрутити Змія злість,
Бо він всіх нас переїсть.
Ви згадайте, скільки кращих
Вояків пропало в пащі,
Скільки в розквіті дівчат
Йде щороку з наших хат.
За яку, скажіть, провину
Мусим ми платить данину?!
За що кров з нас смокче Змій?
Воєводи, на двобій!
Що черга Дочці, – байдуже,
Хай моя Княгиня тужить,
Все дарма… Але неволі
Мусим крикнути: «Доволі!»
Досить нам зубів і лап!
Хто не бореться, той раб!
П е р ш и й в о є в о д а
Мусим ми скоритись долі –
Вітром гнеться й дуб у полі.
Д р у г и й в о є в о д а
Гнулись ми, та досить гнутись –
Час до вітру обернутись!..
Т р е т і й в о є в о д а
Правда! Час підставить груди:
Хай що буде, те і буде!
Мусить статися двобій.
Ч е т в е р т и й в о є в о д а
Хай загине лютий Змій!
П ’ я т и й в о є в о д а
Мусить край настати Змію!
К н я з ь
Бачу, слухаю, радію.
Але хто себе і зброю
Вкриє славою ясною?!
Тиша.
Д р у г и й в о є в о д а
Що ж замовкли, люди добрі?!
Є ж у нас борці хоробрі!
Їхні руки з криці куті…
І, як звірі, в гніві люті.
П е р ш и й в о є в о д а
Їхні руки, кажеш, з криці!..
Чув вже я… Лиши дурниці,
Досить тих борців хвалити!..
Краще – де вони, – вкажи ти;
Їх, на жаль, у нас немає…
Д ж у р а (входить)
Дід там… Справу пильну має,
Хоче Князю щось сказати.
К н я з ь
Що ж, гаразд! Зови в палати.
(…)
Д і д (входить)
Воєводи! Не годиться,
Щоб віддав Дочку наш Князь.
Треба з лютим Змієм биться,
Щоб не жер він більше нас.
Князю! Треба вбити гада!
К н я з ь
Ось про це і йде нарада…
Але б хто на бій пішов?!
Д і д
Змія б син мій поборов.
К н я з ь
Що ж, він дужий?
Д і д
Та не знаю,
А подужав би, гадаю.
Всі сини мої, панове,
Молоді, міцні, здорові,
А найменший – щось страшне!
Вже з трьох літ боров мене!
…Раз колись коня мій син
Перекинув через тин.
…А сердитий!.. Тільки слово –
І скипів, і вже готово!
Що підвернеться під руку,
Все потрощить, як макуху!
Скажеш: «Сину, час вставати!» –
І тікай, тікай із хати,
Бо, що трапиться на очі,
Те тобі й на спину скоче!
Сміх і сльози… Чулий, добрий,
І розумний, і хоробрий,
І всіх любить нас, либонь,
А зачепиш – як огонь!
Князю! В мене є надія,
Що подужає він Змія.
К н я з ь
Ах, коли б він гада вбив,
Я б тебе озолотив!
Незабаром замість хати
Мав би ти, старий, палати,
Мав би коней і волів –
Все, що тільки б захотів…
Д і д
Не прошу нічого в тебе,
Та мені його й не треба;
Я хотів лише тобі
Помогти в тяжкій журбі…
К н я з ь
Ох, старий, тяжка година!
Що ж… Поклич до мене сина!
Д і д
Щоб пішов він?! Та нізащо!
Не послухає, ледащо.
Він не встане із стільця.
К н я з ь
Що ж – послати посланця?
Д і д
Де там! Знаю я синів!
Шли дванадцять посланців,
Шли найкращих, молодих.
Не послухає – старих!
Як не вийде знов нічого,
Шли малих дітей до нього.
Наймиліш йому дитина…
Отакого маю сина!
К н я з ь
Все зроблю, сивенький мій,
Тільки б завтра був двобій!
Я на все, старий, готовий!
Прощавай, іди здоровий.
П е р ш и й в о є в о д а
Цей уб’є напевно гада!..
К н я з ь
Що ж… Скінчилася нарада…
Дуже ви допомогли…
Але є ще в нас орли,
Та не тут, не в цій палаті,
А в мужицькій простій хаті!
Князь встає і виходить. Разом з ним встають і воєводи з ніяково похиленими головами.
Картина третя
Подвір’я Кожум’яки. Сини при роботі.
П е р ш и й с и н (співає)
«На горі мак цвіте,
А волошка в житі.
Любить дівчину юнак
Над усе на світі.
Одружився б з нею він,
Взяв її додому,
Та далеко до зорі
Місяцю ясному».
Д р у г и й с и н
Гарна пісня, що й казати…
І чому на світі так:
Любить дівчину юнак,
Та не може її взяти?
Т р е т і й с и н
Вибирати треба рівну,
Незважаючи на смак…
Ось Микита наш, дивак,
Покохав собі Князівну.
Ч е т в е р т и й с и н
Тихше!.. Може він почути,
І тоді нещастю бути:
Вхопить шкуру та як трісне –
Дух твій вийде, ані писне!
Т р е т і й с и н
Коли шкурою вже лясне, –
На добраніч, сонце красне!
Ч е т в е р т и й с и н
А ви чули чутку дивну?
Кажуть люди, що Князівну
Завтра Змію віддають…
У палатах сльози ллють!..
Д р у г и й с и н
Що робить? Прийшла черга
Невблаганна, грізна, люта…
Ех, коли б оця рука
Та була з заліза кута!
Ч е т в е р т и й с и н
Таку руку має він,
Наш найменший брат, Микита.
Не з заліза – з криці лита!
Переміг би він один…
П е р ш и й с и н
Гей, Микито, чуєш ти,
Що Тарас про тебе каже?
Може б, ти схотів піти?..
Переможеш, Змій поляже.
Зважся, з силою зберись
І – на гада!
М и к и т а
Одчепись…
(…)
Входять дванадцять парубків.
(До Микити)
Отже, Князь хотів би знати,
Чи ти підеш на двобій,
Бо Князівну нашу взяти
Післязавтра хоче Змій.
Що звелиш сказати Князю?
Не вагайсь, кажи відразу:
Будеш ти з тим гадом биться?..
Що ж мовчиш ти?..
М и к и т а (рве дванадцять шкур)
Одчепіться!..
Геть! Не маю я охоти
Розмовлять під час роботи.
Парубки з похиленими головами пішли.
(…)
Входять дванадцять дідів.
С т а р и й д і д
Князь послав нас до Микити
І звелів чолом нам бити!
(Вклоняються).
Довго Князь марнів від суму,
Все мовчав і думав думу,
І надумавсь він повстати
Проти Змія, проти ката,
І почав він добиватись –
Хто б міг з гадом потягатись.
І, повірите: півсвіту
Показало на Микиту.
Кажуть: другого немає,
Він і біса подолає.
Згляньсь на Князя, край спаси!
Яку ж відповідь даси?
М и к и т а
Ходять, лазять, заважають,
Від роботи одривають,
Хоч покинь та з двору йди…
Б а т ь к о (пошепки до дідів)
Йдіть, бо близько до біди!
Діди пішли.
(…)
Входять дванадцять дітей.
Д і в ч и н к а
Нас прислали до Микити,
Ми прийшли його просити.
Де ж він, той, що дуги гне?
Б а т ь к о
Ось він, діти, шкури мне.
Д і в ч и н к а
Князь, Княгиня і Князівна
Низько б’ють тобі чолом.
Налети орлом на Змія,
Вбий його своїм крилом.
Коли кращу від Князівни
Найдеш квітку навесні,
І коли темніше неба
Її віченьки ясні,
Коли є корали в морі,
Червоніші уст її,
І коли від неї краще
Заспівають солов’ї, –
То не йди… Вона й не хоче.
Коли ж чуєш правду ти,
На двобій із лютим Змієм
Мусиш, лицарю, піти.
Все ти матимеш, що схочеш,
Зробить Князь для тебе все,
А вона тобі в дарунок
Власне серце принесе…
М и к и т а
Скарбів, діти, я не хочу!
Що б робив я з скарбом тим?
Недосяжна зірка в небі,
Хоч вона і сяє всім.
Йдіть скажіть ясному Князю,
Що іду я на двобій,
Що поміряюсь я з гадом,
Хоч і дужий, кажуть, Змій.
Йдіть скажіть, що за хвилину
Я у Князя на дворі
Хочу спробувати силу,
А уранці – на горі.
Д і в ч и н к а
Низько б’єм чолом Микиті…
Ще не вмерла правда в світі,
Вогник віри не погас…
Г о н е ц ь (вбігає)
Люди добрі! Лихо в нас!
Прилетів на крилах гад!
І Князівну вкрав з палат!
Усі наче закам’яніли.
Картина четверта
Майдан за містом. Удалині, на горі, химерний замок Змія з різнокольоровими, освітленими огнями, вікнами. Ліворуч попід горою частина міста. Ледве починає розвиднятись. Юрба, яка щохвилини збільшується.
(…)
К н я з ь
Добридень вам усім!
Усіх тут вас вітаю…
В страшний, тривожний час
Я шапку вам скидаю.
Д і д
Б’ємо тобі чолом,
Б’ємо й твоїй Княгині!
Минало тебе зло,
Мине тебе і нині.
Я Змія знав здавен
І силу його знаю:
Микиту щоб побив, –
Я, Князю, не гадаю.
Хіба що Змій огнем
Микиті спалить очі,
Та хлопець він верткий
І набік в час відскочить.
Князь із Княгинею пішли наперед.
Г о л о с (з дерева)
Ой, гляньте, гляньте: Змій!
П е р ш а д і в ч и н а
Ой лишенько, дивіться!
Д р у г а д і в ч и н а
Який страшний та злий!
І в сні таким не сниться.
Д р у г и й г о л о с
Микита одступив…
Д р у г а д і в ч и н а
Невже це з переляку?
Т р е т і й г о л о с
Микита не здригне:
Я знаю Кожум’яку.
П ’ я т и й г о л о с
Посипав іскри Змій.
Горять, вгорі літають,
Мов снігом золотим
Вітри у полі грають.
Ш о с т и й г о л о с
Схопились… ай, ай, ай!
Одскочили і стали…
Стоять і ждуть…
С ь о м и й г о л о с
Ну що ж?
Хоч боки розім’яли!
П е р ш и й г о л о с
Дивіться! Буде щось:
Микита наступає,
Тримає булаву,
Змій лапи потирає.
(Гук від удару).
Ага! Ото дістав!
Д р у г и й г о л о с
Дісталось і Микиті!
Д і д
Це, мабуть, перший бій
Такий на цілім світі.
Д р у г и й г о л о с
Ай, як розгнівавсь Змій!
Пустив, дивіться, пару,
Мов курява знялась.
О, знову кинув жару!
(Чути гупання булави).
Г о л о с (з дерева)
Не видко ані-ні!
Вся площа димом вкрита…
(Пауза)
Дивіться: Змій упав,
Спіткнувся і Микита.
Т р е т і й г о л о с
Схопились знов! Ай-ай!
(Чути: бух, бух, бух).
Ну, тут вже буде край!
Д р у г и й г о л о с
Погляньте: Змій зваливсь!
Це, мабуть, добре вшкварив!
Микита Змія взяв,
Ще раз об землю вдарив.
(Гупання).
Люди весь час ворушаться, деякі пробують вилізти на дерева, матері піднімають угору дітей.
Г о л о с (з дерева)
Як мертвий, Змій лежить…
Лежить і не здригнеться…
Микита в боки взявсь,
Стоїть собі й сміється.
К р и к и
– Слава, слава, слава!
– Слава, слава Микиті!
– Хай живе Князь!
– Хай живе Микита!
– Слава, слава, слава!
П е р ш и й г о л о с
Микита вже з палацу йде
І на руках виносить…
К р и к и
– Князівну, Князівну!
– Князівну несе!
– Хай живе Князь…
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.