З історії написання та публікації твору
Уперше казка була надрукована у журналі «Ілюстрована бібліотека для молодіжі, міщан і селян», а потім увійшла до збірки українських літературних казок «Добрий чародій» (1991, видавництво «Каменяр»).
Написання твору датується орієнтовно 1890 р. на підставі листа Лесі Українки до брата Михайла Косача від 18 травня 1890 р., у якому вона, зокрема, писала: «…Я тепер сотрудник «Буковини», «Бібліотеки для молодіжі…».
Є підстави вважати, що «Лелія» – «казка для дітей» писалася на Волині. Хоча письменниця «заселяє» квіти західноєвропейськими ельфами, у казці виразно простежуються мотиви рідного фольклору. Про це свідчать народні уявлення про те, що квіти говорять, перетворення героя казки – Павлуся, на мак, суто українські назви квітів у зільнику Мар’яни: чорнобривці, любисток, рута, барвінок, уривки українських поліських пісень, що використовуються в сюжеті твору.
Лілеї були улюбленими квітами Лесі Українки. Вона вирощувала їх під вікнами свого будинку в Колодяжному, розкрила символіку (лілея біла – квітка чистої любові та надії) й оспівала у вірші «На давній мотив» (він увійшов до збірки поезій «В дитячому крузі».
Мені снились білії лелії,
Що хитались в місячному світлі,
Мов гадали чарівнії мрії,
І пишались гордії, розквітлі.
І сіяли дивною красою,
Мов неповні, чарівничі квіти,
І блищали ясною росою,
Що горіла, наче самоцвіти.
Тема: розповідь про фантастичний політ у сні хлопчика з добрим, ніжним серцем, під час якого він знайомиться з важкою працею та побутом робітниць на фабриці з виготовлення штучних квітів, оспівування лілеї – квітки любові та надії у переплетенні фантастичного з реальним.
Ідея: уславлення доброти, виховання почуття поваги та замилування красою рідної природи.
Персонажі твору:
- Павлусь – хлопчик, що у сні здійснив фантастичний політ разом з ельфою Лелією. «Павлусь зробився квіткою (маком), однак міг словами говорити»; «Тут погано, бридко, страшно» ( про умови праці на фабриці квітів).
- Лелія – найстарша ельфа. «… така гарнесенька: очиці ясні, кучері довгі, сріблясті, сама в білій, прозорій шаті, на голівці малесенька золота корона, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так і міняться різними барвами, немов тая веселка»; «Лелія усміхнулась, та так любо, аж в хаті ясніше стало і місячна смужка порожевіла»; «Лелія слухала та всміхалася радісно, так-то вже вона раділа, що її сестриця така щаслива і така мила своїй господині»; «… рожева, мов хмарка на сході сонця».
- Дівчина Мар’яна та її квітка лелія – сусідка Павлуся. «Що мені в дівчини краще, ніж у княгині, мені в цій квітниці краще, ніж цариці,– красую, пишаю, лишенька не знаю! Моя люба Мар'яночка краща мені, як сестричка,– як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся. А дівчинонька Мар'яна щовечора і щорана мене підливає, поле, доглядає. Ще сонце не сходить, а вже моя господиня з хати виходить. Вийде, моє серце, ухопить відерце, біжить до криниці, набере водиці, щоби було чим поливати квіточки в квітниці»; «Мар'яні вдень не до гуляння,– на роботі з ранку до смеркання»; Мар’яна до своєї лілеї: «Ти ж моя відрада! Ой, ти ж моя мила, лелієчко біла, як же цвітеш пишно, як я подивлюся, так мені з тебе втішно! Я ж то тебе, квіточко мила, за свою працю заслужила, на свою долю посадила, – рости ж, леліє, розкішна, красна, щоб була моя доленька щасна».
Стислий переказ
У кімнаті лежить на ліжку хворий хлопчик Павлусь і не спить. Він дивиться на смужку блакитного місячного сяйва, що пробивається крізь щілину заслоненого хусткою вікна.
Хлопчик просить маму, що доглядає за ним, розказати казочку про тих маленьких діточок, що то живуть у квітах, вони звуться ельфи. Вони щоночі виходять з квіток і грають, танцюють, співають. Павлусь питає: «А яка найстарша ельфа»?
Мама відповідає, що найстаршу ельфу звуть Лелія, і вона живе у самій найкращій лелії в світі. В якій квітці ельф живе, то так і зветься, як та квітка. (…)
Хлопчик довго дивився на смужку місячного сяйва й уявляв собі ельфу Лілею. З думками про неї заснув. І здалося йому, що у кімнаті з’явилася гарненька маленька дівчинка: очиці ясні, кучері довгі, сріблясті, сама в білій, прозорій шаті, на голівці малесенька золота корона, ще й крильцята має хороші та барвисті, як у метелика, так і міняться різними барвами, немов тая веселка. У рученятах у дівчинки довге стебло, квітка білої лелії, і пахне вона на всю хату. Павлусь зрозумів, що то і є ельфа Лілея, і зрадів її приходу.
Лілея запропонувала хлопчику полетіти разом з нею у панський садок, де ростуть її сестри-лілеї, і послухати, що цікавого вони розкажуть.
Вона торкнула його своєю квіткою, і Павлусь теж зробився квіткою – рожевим маком. Вони прилетіли у великий панський сад. Лілеї, що росли там у великій кількості, почали жалітися на своє життя: їм не дають спокою ні вдень, ні вночі, гублять їхню красу – гострим ножем зрізають і несуть у панські покої, де вони й гинуть.
Тут з палацу вийшла молода, гарно убрана панна й почала сама до себе говорити, що їй «все обридло: і садок, і сей дім, і квітки», а від пахощів лілей голова болить, до того ж вони зовсім нецікаві, є у кожному «холопському садку». Сказала таке та й знову пішла у палац.
Лелії стало до сліз шкода своїх погордованих сестриць, але вона нічим не могла їм зарадити. Потім лелії розказали, що найменшу їхню сестру панна віддала дівчині Мар’яні за її щиру роботу в садку. Тож Лілея вирішила провідати і її, але спочатку полетіти в місто, щоб Павлусь подивився на щось веселіше.
Павлусь побачив широкі вулиці, блискуче світло, розкішні крамниці й багато люду. Лелія спинилась біля одної дуже великої крамниці, де в освітленому вікні стояло багато гарних квітів, вироблених штучно. Павлусь був у захваті від того дива. Тоді Лілея знялась з ним аж на четвертий поверх цього будинку, щоб хлопчик побачив, хто і як ці штучні квіти виробляє.
За столом, на лавках, сиділи вбого одягнені дівчата. Одні з них витискали гострою машинкою листя та пелюсточки, другі вправляли дроти в те листя, треті фарбували, четверті крохмалили, завивали та розправляли, п'яті робили серединки з бавовни та ниток, а останні вже клеїли пелюсточки докупи і робили з них квітку, востаннє підмальовуючи її.
Робітниці були бліді від сидіння в душній кімнаті, де було навіть важко дихати, бо сильно тхнуло клеєм та фарбою. За ними спостерігала наглядачка, щоб хто чого не зіпсував, не вкрав, не відволікався од роботи, і лаяла тих, хто від втоми та голоду працював повільно.
Павлусь аж затремтів, коли все це побачив. Йому стало погано, бридко, страшно, і він попросив Лілею скоріше покинути місто.
Лелія прилетіла з хлопчиком в його рідне село, зупинилась біля якоїсь маленької, низенької похилої хатинки. Павлусь впізнав в ній хату сусідської дівчини Мар’яни. А се ж хатина знайомої дівчини Мар'яни,– Павлусь зараз пізнав. Се ж його рідне село, а дівчина – їх сусідка. Он і грядочка з квітками – така малесенька, а чого там тільки нема: і чорнобривці, і тоя, і любисток, і рута, й канупер, і м'ята кучерява, ще й повної рожі кущик невеличкий, та все те барвінком хрещатим обплетено. А посередині росла біла лелія. Було видно, що господиня дбає про квітку, а вона віддячує тим, що пишно розцвілася.
Побачили і саму Мар’яну, що разом з братиком Івасем ходила між квітами й поливала їх. Коли вони пішли в хату, Лілея приступила до своєї молодшої сестриці й почала розпитувати, як їй живеться. Та розказала, що в садочку дівчини живеться їй краще, ніж у княгині або цариці. Як подивиться на Мар’яночку, то наче до сонечка усміхнеться, така вона їй люба. І дівчина теж називає її «відрадою», «милою лелієчкою».
Лелія слухала та всміхалася радісно, так-то вже вона раділа, що її сестриця така щаслива і така мила своїй господині. А потім торкнула її своєю квіткою: «Рости ж, леліє, розкішна, красна, щоби була доля щасна!». І та молоденька лелія враз виросла висока, з розкішними квітками… Лелія торкнула квіткою і Павлуся, нахилилася, поцілувала, кивнула голівкою і зникла. Хлопчик прокинувся. Над ним стояла його мама, цілувала у чоло і питала: «Моя люба дитино! Ну, як же маєшся?».
– Добре! – відповів Павлусь, обнімаючи її, – зовсім добре... А знаєш, мамочко, який мені гарний сон приснився? Мені снилася Лелія.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.