Пригода перша, загадкова записка, з якої починаються чудеса
Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав, лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо. Мама, наприклад, називає мене “Сонечко моє руденьке!”. А бабуся каже: “Ти в нас особливий сонячний хлопчик!” “Сонячний-то сонячний, – думав я. – Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка Черняк”.
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!.. Який він був меткий, спритний, дужий!.. І удачливий!.. Як він на ковзанах, на роликах катався!.. Як він у футбол грав!.. А я невдаха… На ковзанах, на роликах раз у раз падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше партач – і м’яч у мене одбирають, і забивати не вмію… Худенький я, слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних результатів не дає. Єдине, що мене рятує, – моя легковажна вдача. Я ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата… Про дідуся я потім ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий – його всі люблять. Зараз скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
– Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний, особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми: полководцями, президентами, письменниками…
– Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, – кажу я. – А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями, президентами чи письменниками.
– Що ж, може, й почекати трошки доведеться, – усміхався дідусь. – Не разом Краків будувався, як кажуть поляки… Але незвичайна доля тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. (…)
Якось Васі наснилось, що він став письменником, але написав не художній твір, а підручник з хімії, хоча не мав з цього предмету гарних оцінок. Іншим разом він у ві сні був президентом Африканської держави…
(…) Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося.
І от раптом…
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу – записка. Читаю: “Якщо ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри!” І підпис: “Ритас”.
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!.. Де ж їх шукати?! Хто це написав?! “Ритас”!.. Я обвів очима клас. І погляд мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка, голубоока, чорноброва… Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею. Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін… Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?! (…)
Вася розказав про загадкову записку Ромці і хотів показати її, але аркуш паперу, на якому були написані слова, виявився абсолютно чистим.
І тут мені стрельнуло:
– Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом, яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав – спершу видно, а тоді текст зникає…
– То ти що – шпигун? – криво усміхнувся Ромка. – А що було в записці?
– Там було написано: “Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри”. І підпис: “Ритас”.
– “Ритас”? А ти не брешеш?
– Та щоб я!.. – знову вдарив я себе в груди.
– Ну, добре-добре!.. Ритас… Ритас… Отже, Рита Скрипаль?… Он воно що!.. Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Хочеш сказати, що Ритка написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?… Мовляв, не доведеш… Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Ніколи нікому записок не писала і раптом тобі. Рудому Африканському Їжачкові, написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!..
Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи… Ритка раз у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я ж на власні очі бачив, читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але недовго. Я ж вам казав – довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються. Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. (…)
(…) Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька – математичка Юлія Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас, вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку, то надягає інші… І оті інші, “близькі”, окуляри часто лежать на столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов заворожений, і думаю: “А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці? І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?… Може, її написала сама Юлія Юхимівна?… Може, вона чарівниця?… Добрі чарівниці завжди старенькі… Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною усмішкою… Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку саме мені…” І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри, що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа.
Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я нічогісінько не побачив. Зате почув – глузливий вигук Ромки Черняка:
– Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!.. Богданець украв ваші окуляри!.. Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!..
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт. (…)
Вдома Вася поміряв бабусини окулярм, зайшов в магазин «Оптика» і майже півгодини приміряв ті окуляри, що були на вітрині, навіть сонцезахистні. Чарівних серед них не було. Засмучений, пішов прогулятися у парк.
(…) І раптом бачу – на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у жар кинуло – передчуття якесь… Схопив я ті окуляри, почепив і… дихати перестав. Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п’ять заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося; там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис “Не залазь! Уб’є!”. Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими будинками. Я на мить скинув окуляри – ніякої трансформаторної будки, лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри – і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився – от-от заплаче… Йому негайно треба було злазити, а без драбини він злізти не міг… Тільки я встиг про це подумати, як почув голос якогось дідуся:
– Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з’явився. Я б навіть не зміг його описати, бо так і не бачив його. “От вони – чарівні окуляри!” – майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п’ятому поверсі живе, я – на третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір’я за гаражі і застиг, все ще не вірячи своїм очам… На трансформаторній будці стояв розгублений Ромка, а на землі лежала драбина…
– Зараз, зараз я її підніму! – вигукнув я, через силу піднімаючи важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з’явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він сказав:
– Ой, спасибі тобі, Їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він залетів на будку… А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і… А звідки ти взявся?
– У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг…
– Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри… А ну тебе!
– Клянусь Богом, що не брешу! – вдарив я себе в груди. – Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
– Ану побігли у той скверик! – вигукнув Ромка. І ми побігли.
– Ой! Диви! Лежать! – вражено мовив Ромка. Справді – на тій самій лавці лежали окуляри… Та коли ми підбігли ближче, вони зникли…
– Тю! Я ж точно їх бачив! – здивовано роззявив рота Ромка.
– І я! – хитнув головою я.
– Чудасія!.. – розвів руками Ромка.
– От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й те саме…
– Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати удвох!
Пригода друга, знайомство з дивною Маргаритою Степанівною
Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати чарівні окуляри удвох. (…)
Хлопці щодня ходили до скверика, де бачили окуляри – вони, як завжди, лежали на лавці, але зникали, коли друзі підходили ближче.
(…) Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу – щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка… У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: “А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський Їжачок!” (…)
(…) І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, тукаючи той клятий ланцюжок… Ви думаєте, я один повзав?… Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом… І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри. “Ой! – мало не скрикнув я. – Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!” (…)
(…) Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу: до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений – мабуть, не думав мене тут побачити…
– Ц-це ти? – розгублено спитав він.
– Це я! А це ж, мабуть, ти? – уїдливо сказав я. Ромка почервонів:
– Я… я тебе шукав, шукав… але ти повзав хтозна-де!
– Еге, шукав! – пхикнув я. – Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри… – сказав я і одвів очі – соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
– Ой! А де ж окуляри?! – вигукнув Ромка. – Знову зникли! Я ж щойно бачив – вони лежали!
– І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся – довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.
– Хлопці! Ви не бачили окулярів? – спитала вона. У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою.
Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:
– Ба-бачили…
– Але вони зникли! – сказав я.
Бабуся зітхнула:
– Якщо зникли – це погано… Бо вони особливі…
– Ч-чарівні?! – прохопився я.
– Авжеж! – хитнула головою бабуся. – Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю…
– А ми вас проведемо! – вигукнув я. – Правда, Ромко?
– Авжеж! – підморгнув він мені. (…)
Хлопці відвели бабусю, яка назвалася Маргаритою Степанівною до її дому. Вона запросила їх зайти до її помешкання. На стінах кімнати висіли фотографії відьом. Хлопці занепокоїлись, але Маргарита Степанівна сказала, щоб вони не боялися, бо вона ніяка не відьма, а колишня артистка, в Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала, тепер вже на пенсії. На піддзеркальнику лежали окуляри. Вася надів їх і раптом побачив шкільний спортзал і мати, на яких школяри стрибали через коня на уроці фізкультури… Хлопці зрозуміли, що ланцюжок Рита загубила саме там. Вони щодуху побігли до школи.
(…) Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка – додому йти вона боялася.
– Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. – вигукнув Ромка.
І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати – між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
– Бери! Це ти побачив, – зітхнувши, сказав Ромка.
– Ні! Удвох! Тільки удвох! – благородно сказав я.
– Удвох так удвох! – не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу – я тримав за кулон, а Ромка – за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка – ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки – “Театральних”. Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені – хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
– Що ж ти хотів, – сказав я Ромці, – чудеса – вони і є чудеса!..
Пригода третя, Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя
Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
– Слухай, Їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
– А хто тобі заважає? – знизав плечима я.
– Ти! – сказав Ромка.
– Тю! Яким це чином?
– Бо вони весь час до тебе потрапляють.
– Що ж я можу зробити?
– Треба, щоб з тобою щось сталося.
– Що?
– Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
– Що ж зі мною повинно статися?
– Якась страшна небезпека.
– Тю!
– Обов’язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
– У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
– Ну… провались у каналізаційний люк абощо…
– Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!
– Ну, я ж сказав для прикладу, – скривився Ромка. – Я ж сказав “абощо”. Придумай сам. Ти ж мені друг?
– Друг! – сказав я. (…)
(…) Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, Їжачку!.. Ти ж мені друг!
Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, – хіба міг я йому відмовити?…
– Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай – роби собі небезпеку! – вже весело сказав Ромка.
– Ну й задав ти мені задачу! – почухав я потилицю.
– Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш – мороз! Ще й вітер. Давай! – І Ромка побіг до скверика.
А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?…(…)
Вася побачив відчинені лвері у підвал свого дому.
“О! – подумав я. – Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу – наче ходити не можу. Тільки не дуже – не калічитися ж по-справжньому через те, що Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів”. Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі бризнули залізні двері і клацнув замок. “Ой! – тенькнуло у мене в животі. – Це ж хтось замкнув двері!” Кинувся я сходами нагору – так і є! Двері були замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі, спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: “А чого лякатися? Якраз те, що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я, побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними окулярами нічого не вийде, теж не біда, – я забарабаню у двері, хтось же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду чекати…(…)
І тут несподівано Вася почув, що хтось співає новорічну пісню. Він підійшов до комірчини, звідки лунав голос, і побачив Діда Мороза.
(…) У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й бородою, з нафарбованим носом і щоками – звичайний собі Дід Мороз, які ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було незвичайне – Дід Мороз був в окулярах! (…)
(…) Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:
– О! Здоров, Васю!
– А… а звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувався я.
– Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?…
– Чим же я знаменитий?
– Сам знаєш! – підморгнув мені Дід Мороз.
– А-а… бо рудий.
– Не тільки!.. (…)
(…) – А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз? – спитав я.
– От бачиш – у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний, незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя – брати-близнюки Майстер Тік і Майстер Так – кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки… Дивись! – Дід Мороз змахнув рукою – і над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу. (…)
(…) – От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках, щоб діти були щасливими… Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік буде для тебе щасливим… Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть… Що таке?
Я зітхнув і махнув рукою:
– Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри… А вони знову мені попалися.
– А нащо йому чарівні окуляри? – спитав Дід Мороз.
– Він мусить крізь них побачити мене і визволити… Бо хтось же замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить…
– А він хороший хлопець?
– Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?
– Ну, тоді треба йому допомогти! – усміхнувся Дід Мороз. І враз я побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли… І тут зазвучала гарна музика, і все попливло в мене перед очима… Скільки це тривало, я не пам’ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
– Васю! Їжачку!.. Васю!..
Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку. Він збіг до мене униз:
– О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у мене на носі опинилися окуляри… І я побачив тебе в підвалі. І ще якогось Діда Мороза побачив.
– Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! – вигукнув я.
Ми завернули за ріг у коридор підвалу… Двері комірчини тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий замок.
– Тю! А де ж той Дід Мороз?! – здивовано спитав Ромка.
– І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з підвалу нема, – сказав я.
– Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, – сказав Ромка.
Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те, які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком…
– А що?! – вигукнув Ромка. – Давай для інтересу зробимо комусь несподіване таємне добро!
Ми думали-думали і придумали – засунули у рюкзак нашої першої красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі “Гулівер” – від кожного по цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
Після отих чипсів Ромка сказав:
– Ти знаєш, а воно таки приємно – робить добро таємно!.. Ха-ха! Навіть у риму вийшло!..
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся, “закомпанірувати”) з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у Сполучених Штатах Америки. Хто ж тоді був у підвалі? Дивина та й годі!
Пригода четверта, двірничка-чарівничка
Хлопці вирішили знайти Маргариту Степанівну і попросити у неї такі чарівні окуляри, які не зникнуть, а залишуться у них, щоб за їх допомогою робити добрі діла, наприклад, ловити злодіїв.
(…) – Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я у районі обійшли!
– Сам же кажеш “майже”! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне – хлопець він упертий, настирливий. І самолюбний. Відступати не любить. Що й казати – справжній лідер…
І ми пішли на пошуки.
– Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! – говорив Ромка кожного разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що шукали.
– А я й не гарячкую! – казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір’їв і зайшли у тринадцяте.
– Ой, Їжачку, оно ті двері візерунчасті! – раптом вигукнув Ромка. І справді, у тринадцятому подвір’ї ми натрапили на знайомі візерунчасті двері Маргарити Степанівни. (…)
(…) Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у двері.
І раптом позад нас почулося:
– А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) – у нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних окулярах. (…)
Хлопці впізнали в ній Маргариту Степанівну, що на цей раз грала роль двірничихи. Але вона сказала, що її звуть Ядвігою Станіславівною, що вона теж чаклунка і пообіцяла кожному подарувати чарівні окуляри. Потім завела друзів у підвал і дала їм окуляри з темними скельцями. Хлопці наділи їх і ніби осліпли – навкруги все стало темним.
(…) – Ото, щоб не були такими розумними! – почувся голос Ядвіги Станіславівни. – Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою! Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух – видно, вона пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до перенісся й до вух.
– Ой, Їжачку! Я не можу зняти окуляри! – вигукнув Ромка.
– І я! – сказав я. – Давай навпомацки вибиратися з підвалу! (…)
(…) – Цить! – раптом тихо сказав Ромка. – Я чую за стіною якісь голоси!
Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого – якесь нерозбірливе харамаркання.
– Ти щось чуєш? – пошепки спитав я Ромку.
– Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються “замочити” щасливчика, що зірвав джек-пот у суперлото! І одібрати гроші! – гарячково зашепотів Ромка. – Ой! Вони почули наші голоси і наміряються йти сюди!
У мене похололо в животі.
– Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? – намагався заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
– Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..
– Я вже й сам про це подумав! – теж зітхнув Ромка. – Якби я знав! Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте “каюсь!”, як все закрутилося, закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
– Ху-у! Слава Богу! – полегшено зітхнув Ромка. – Ну й пригода! Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти чарівними окулярами.
Пригода п’ята, суд у цирку
У нашому класі з’явився новачок – Рудик Руденко. Важко було знайти когось, чиє ім’я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки – все було у рудому ластовинні.
Ромка як побачив Рудика – аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
– Оце персонаж! Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Ти, Їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин… Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..
Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто – наче його й не було… Я, звичайно, поставився до Рудика зі співчуттям – сам же рудий… А от Ромка розперезався як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:
Дід рудий, баба руда!
Тато рудий, мама руда!..
Я намагався його вгамувати:
– Перестань, Ромко! Перестань!
Але він не вгавав:
– Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж мені, вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого – не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою дещо знає, але не хоче сказати… На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить…
– Ой, Їжачку! Куди ми потрапили?! – вигукнув Ромка.
– Не знаю! – вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді – геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака – яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька – теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони – теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика – наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
– Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? – сказав Руденко.
– Ні-нічого… Тільки трохи дивно, – сказав я.
– А вам, пане Романе? – звернувся до Ромки Руденко.
– Н-не з-знаю… – знизав плечима Ромка.
– Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
– Яке по-покарання? – розгубився Ромка.
– Яке призначить суд.
– Я-який суд?
– Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув’язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом – він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.
– Куди… куди ви його запроторили?! – вигукнув я.
– Я ж сказав – до суду мусить побути в ув’язненні, – спокійно мовив Руденко. – Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?
– Колись! Але тепер ми друзі… А коли відбудеться суд?
– Може, завтра. А може, й зараз… Як вирішить дирекція цирку.
– Якого цирку?! – здивувався я.
– А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
– А до чого Ромку можуть засудити?
– Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.(…)
(…) Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби…
– То що будемо робити, Левко Африкановичу?! – звернувся до лева Рудольфо.
Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.
– Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж – справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. – Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з’явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота… Публіка зареготала І заплескала в долоні. Ромка скривився і… заплакав.
– Не плач, голубе! – співчутливо сказав Рудольфе. – Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..
Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев’яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.
– Не треба! Не треба!.. Я… я більше не буду!.. – відчайдушно закричав Ромка.
Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
– Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
– Ну що ж, – сказав Рудольфо. – На перший раз прощаємо! Але попереджаємо – як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн! Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і… ми з Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все ще не вірячи, що в нього вже нема лев’ячої гриви.
– Ху-у! – важко перевів він подих. – Ну й приго-о-да!
– Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! – сказав я.
– Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним.
Ми кинулись шукати Рудика. Але його ніде не було.
– Слухай, – спитав Ромка в Ритки Скрипаль. – Ти не бачила новачка, Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
– Якого новачка?! Ніякого новачка в нас у класі нема!..
Ми з Ромкою перезирнулися.
– Та… та то я пожартував! – сказав Ромка.
– Дурні у вас жарти! – пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука – ті чарівні окуляри!..
Пригода шоста, дипломат з доларами
Після отого суду у рудоградському цирку Ромка, звичайно, дуже переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
От він і вирішив зробити щось геройське, наприклад, зловити злодіїв. Тих, чиї голоси вони чули у підвалі, в якому колись їх замкнула двірничих. Вася спочатку відговорював друга.
– Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, я не шмаркаті пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти повинні вчитися.
– А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після того суду!
– От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
– Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас двірничка-чарівничка завела була.
– Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там нема.
– А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері у підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
– Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі авторучку абощо…
– Знову ти на брехню штовхаєш! – обурено прошепотів я. – Скажемо правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
– Ну, добре-добре! Не кип’ятись! – примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно – лише в кінці коридору тьмяно світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив ліхтарик.
– Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! – сказав він, присвічуючи двері.
Ромка обережно прочинив їх – вони були незамкнені. То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним мотлохом – старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком ми побачили новенький шкіряний портфель-дипломат…
– Ой! Що це?! – простягнув до нього руку Ромка.
– Не чіпай! – прошепотів я. Але Ромка вже схопив дипломат, відчинив і… раптом з дипломата посипалися на підлогу… долари!.. Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки грошей.
– Ой! Їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій сотні!
– Та ти що?! – вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
– Це… це ж крадені, не державні!
– От-от! – я знову перейшов на шепіт. – Якщо зараз з’являться злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі…
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
– Ех, Їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що розсипалося, у дипломат, як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми рвучко обернулися – у дверях стояла тітонька-міліціонер з лейтенантськими погонами. (…)
Вона звинуватила хлопців у злочині – крадіжці. Друзі перелякано виправдовувались. На раз тітонька-міліціонер посміхнулась:
– Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все начаклувала – із доларами, і з магнітофоном – щоб перевірити вас. Нечесні обов’язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б…
Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.
– Невже ви мене ще не впізнали? – усміхнулася тітонька-міліціонер.
– Я-Ядвіга Станіславівна? – роззявив я рота.
– Ага! Ага! Скорочено – Яга!
– То ви, мабуть же ж, і Маргарита Степанівна?
– Авжеж! – вигукнула вона. – Я – відьма Маргарита, підступна і сердита.
І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з’явилася перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість неї з’явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
– Я ж не забула, як ви мене провели додому, – сказала вона. – Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви ж мріяли про них? Правда?
– М-мріяли! – сказав Ромка.
– Правда! – сказав я.
– Але мушу вас попередити, – мовила Маргарита Степанівна. – Користуватися окулярами треба дуже обережно.
Ніколи не використовуйте їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для серйозних добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу зникнуть. І вже назавжди…
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни знову з’явилися окуляри.
– А клоун-фокусник Рудольфо – хто він? – несміливо спитав Ромка.
– І Дід Мороз, і дідусь у скверику? – спитав я.
– Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо потихеньку…(…)
Пригода сьома, Георгій Васильович і Миколай Чудотворець
Після того як кожен з нас одержав від чарівниці-артистки чарівні окуляри, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий. (…)
Ромка надумав піти у міліцію й запропонувати свої послуги – за допомогою окурів ловити злочинців. Хлопці прийшли до відділу міліцію і побачили чоловіка, який по мобільному телефону жалівся комусь про те, що у нього хтось поцупив коштовну ікону Миколая Чудотворця. Хлопці вирішили допомогти цьому чолову знайти ікону. Чоловік зрадів, коли побачив Васю і Ромку. Виявилося, що він художник і давно шукає натуру, щоб зробити ілюстрації до дитячої книжки. Друзі своєю зовнішністю якраз підходили до героїв цієї книжки. Георгій Васильович – так звали художника, пообіцяв за сеанс позування заплатити хлопцям по 5 карбованців. У майстерні Ромка надів чарівні окуляри і знайшов ікону на шафі за книжками.
(…) Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що його чарівні окуляри діють… Георгій Васильович хотів одвалити нам по четвертаку, але ми гордо відмовились:
– Тільки по п’ятірці… За роботу. Як натурникам.
– Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!
– І ксерокси портретів… Будь ласка! – нагадав Ромка.
– Нема питань! О-бо-в’яз-ко-во!..
Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов… Я йому, чесно кажучи, заздрив… трошки… Тепер мусив я перевірити свої окуляри… Та про це в наступній пригоді.
Пригода восьма, у Телебабанії-Заекранії
Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині були бізнесмени. І в Ромки були і комп’ютер, і телевізор класний “Панасонік” з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький – “Електрон”, який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку, привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.
– А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп’ютер, і інтернет? – казав Ромка. – Книжки – то вчорашній день!
– І зовсім ні! – заперечував я. – Мій тато каже, що той, хто читає книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже) уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти не треба, – ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором сценарію, і режисером, і акторами…
– То це ж прекрасно! – вигукував Ромка. – Нащо морочити собі голову, напружуватися, щось собі уявляти… І взагалі ти не ображайся: по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навіть у риму вийшло.
Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні, вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям, казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно, комп’ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним. Та, позаяк у мене комп’ютера не було, на комп’ютерні ігри я ходив до Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, що ми живемо в одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:
– Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один… Я вже вмикаю комп’ютер. Через п’ять хвилин приходь. Дома нікого нема, награємося досхочу.
– Добре, – кажу. – Я якраз удруге дочитую “Маленьких дикунів” Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.
Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто не зняв. Ну, думаю, Ромка у “кабінеті замислення” (так мій дідусь Грицько називає туалет). Почекав хвилин п’ять. Знову подзвонив. І знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється. Почекав ще п’ять хвилин. Подзвонив утретє. Та сама історія – мовчить телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п’ятий поверх. Дзвоню, стукаю – ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би телевізор. Та й не міг він нікуди піти – він же мене чекає. Я схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність… Я побіг назад додому, витяг зі схованки за книжками свої чарівні окуляри (це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри на носа… І враз опинився у Ромчиній квартирі перед його “Панасоніком”… І побачив Ромку. Тільки не в квартирі – а на екрані телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка стояв на вулиці якогось американського міста з височезними хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у руках. І та бабця говорила Ромці:
– Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти участь у пригодах, зараз вони й почнуться… Спершу я тебе познайомлю з рекетигром Гаррі Смугаррі.
І враз біля них різко загальмував довжелезний “Лінкольн”, і з нього вийшов здоровань з головою тигра.
– А оно ще один добродій – мавпиозі Джек Горилло! – мовила бабця.
У небі вмить з’явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки автомат:
– Стріляй! Ти ж хотів пригод!
Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стріляти і для чого. Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися у машину і вертоліт і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:
– Їжачку! Рятуй! Їжачку!
Це було, наче в кошмарному сні… Я кинувся до телевізора, але боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут побачив, як з екрана телевізора вийшла, кульгаючи, ота дивна бабця.
– Що таке? – сердито спитала вона. – Ти хто – Їжачок?
– Ї-Їжачок, – розгублено сказав я. – А… а ви хто?
– А я – Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості – убивці й бандити… Та що там говорити… Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! На глядачів наводить страх моє телебабачення! І в цьому його значення!
Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним, гугнявим голосом.
– А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! – вигукнув я.
– Сам захотів! І я його провела.
– А я ж чув – він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.
– Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю тих, хто читає книжки, замість того щоб дивитися мої бойовики. І в мою Телебабанію, в Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.
Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю у руках книжку – “Летючий корабель”, українські народні фантастичні казки. Але як опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав “Маленьких дикунів” і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.
– Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось уявив, – вела далі Телебаба Яга. – Бо це країна уявна, незвичайна. І уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!
І Телебаба Яга знову зникла за екраном.
“Що робити?! Що робити?! – гарячково думав я. – Ромка кликав мене на допомогу. Він чекає мене… Вся надія на мою уяву, на фантазію. Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр, мавпиозі…Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову!” І уявив. І попросив, щоб він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до “Панасоніка”. Мить – і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга, яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!..
– Чого стоїш ти на ногах? – закричала Телебаба. – Я ж тебе, хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!
Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:
– Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на ногу, побіжу по допомогу! – і Телебаба Яга, шкандибаючи, зникла. Я зрозумів, що у мене в руках чарівна книжка, що вона мене захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон я побачив Ромку, Ромка теж побачив мене і закричав:
– Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!
– Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і прочитане уявляю.
– Ой, Їжачку! Бережись!
Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх рук книжку. І торжествуюче заспівала:
– Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я спритність мала. Ха-ха-ха!
– Ну й що? – сказав я. – А зі мною моя уява, моя фантазія. І я можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І тікаю звідси сам – вірю-вірю чудесам!
– Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! – зарепетувала Телебаба Яга. Але тієї ж миті ми з Ромкого опинилися в Ромчиній квартирі перед телевізором.
– Ху-у! Ну й пригодища! – перевів подих Ромка.
– А як ти опинився за екраном? – спитав я.
– Та, розумієш, дивився я, дивився бойовик, і раптом виходить з телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й погодився. А тоді таке почалося…
– Я бачив! – кажу.
– Як?
– Та завдяки ж чарівним окулярам, Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а ти – ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право скористатися з чарівних окулярів.
– Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.
– Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!
– То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а навпаки… Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! – засміявся Ромка.
І враз засвітився екран “Панасоніка”, хоч ніхто його не вмикав.
І на екрані з’явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.
– Дорогі діти! – сказала вона. – Передайте бабусі і мамі про зміни у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського бойовика передача буде така: “Той, хто книжки читає; уяву свою розвиває!” Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної бібліотеки для дітей!
І залунала весела, бадьора музика.
– Ой! Та це ж таки вона! Вона! – вигукнув я. – Книжку мою прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!
Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж почав потроху читати книжки.
Пригода дев’ята, перше кохання діда Грицька
На літні канікули Вася поїхав на село до дідуся і бабусі. Дідусь розповів йому про своє перше кохання до кароокої дівчинки Кіри, яка добре грала на піаніно. Вона теж з приязню ставилася до нього. Але скоро Кіра з сім’єю переїхала в інше місто, залишивши на згадку синій конверт з запискою, з умовою прочитати її через півроку. Хлопець поклав конверт у гумову рукавичку й закопав у яру. Але сталося так, що сильна злива розмила пісок і рукавичка з конвертом пропала. Дідусь тоді аж плакав від засмучення. Вася надів чарівні окуляри і побачив тітоньку, яку звали Кірою Антонівною. Він допоміг їй дістати ключі від дому, що впали у рівчак. Це була та сама дівчинка, яку колись покохав дідусь, але, звісно, вже в роках. А потім Вася знайшов і рукавичку з синім конвертом й віддав її дідусеві.
(…) Дід так і застиг.
– Де… де ти це знайшов?!
– У яру… у піску…
– О Боже! Неймовірно! – Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:
“Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра”.
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
– Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! – сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув, як це радісно – робити комусь добро!
Пригода десята, Анжеліка
Ромка з курорту приїхав розгублений. Виявилося, що він позбувся чарівних окулярів – їх викинула з корабля в море Анжеліка, дівчина, у яку Ромка там майже закохався, а вона лише глузувала з нього.
Пригода одинадцята, козачок Ґулька
(…) У нас з Ромкою нещодавно з’явився спільний ворог. Здоровило дев’ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку – переїхав з Подолу – і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі “шалабани”, тобто щиглі – руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й спортивний Ромка страждав від тих “шалабанів”. Ми намагалися уникати зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
– Женіть монету!
І вже підняв правицю для “шалабанів”, як раптом сталося щось неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся й побіг додому.
– Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? – здивовано озирнувся Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас – з рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно – стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
– У нас з’явився якийсь таємничий не видимий захисник! – здивовано мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не показувався. Аж раптом бачимо – з’явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо – іде Алик. А назустріч йому – хлопчик років десяти. Алик до нього зі своїм звичним вигуком: “Жени монету!” Та тільки він це сказав, як одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з’явилися дві здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка серйозно взявся за Мармизу.
– Хто ж це?! – вигукнув я.
– По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! – мовив Ромка.
– А може втримаємося? – сказав я. – Попереджали ж нас, що користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли без них не обійтися…
– От ти ж, їй-богу!.. – скривився Ромка.
– А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема. Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся дзвінкий хлоп’ячий голос: “О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом перекинутися ні з ким”.
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
– Ой!.. Х-хто це?! – пробелькотів Ромка.
“Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати!” – почулося знову.
– Надягайте!.. У нас всього одні, – зітхнув Ромка.
“Нічого!.. В окулярах же два скельця – ліве і праве”.
– А оправа ж одна! – сказав я.
“Не хвилюйтесь! Буде дві!” – сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри, і побачив, що, справді, там уже лежать двоє, кожні з одним скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли… Біля балкона просто в повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику – з яскравою жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач, коротку палицю з перистою головкою (я знав, що це таке, бо читав багато книжок про запорожців).
– Хто ж ти такий?! – спитав я.
– Я – Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
– Аякже! – вигукнув Ромка. – У нас дома навіть картина є – Козак Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
– Цьому національному герою українського фольклору пам’ятник на Майдані Незалежності поставили! – докинув я.
– А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? – спитав Ромка.
– Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам із небесної блакиті, а хвіст і грива – із сонячних промінців. Ми з ним невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
– А чого в тебе таке дивне ім’я?
– Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам ґулі набиваю…
– Ну, це ми бачили! – усміхнувся Ромка.
– А давно ти по Україні гуляєш? – спитав я.
– Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
– А скільки ж тобі років? – недовірливо спитав Ромка.
– Чотириста дванадцять! – усміхнувся Козачок Ґулька.
– Що-о-о?! – вражено перезирнулися ми з Ромкою.
– Та сказав же – чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини народився.
– А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? – спитав я.
– А навмисне! Я своїм батькам сказав: “Люба мамо, любий тато, я не хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами, боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять”. І батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний пернач-ґулінабивач дали.
– А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? – спитав я.
– У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, – Синє Потойбіччя, як я вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там живуть.
– І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже просто собі жив і нічого не робив? – спитав Ромка.
– Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами, які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки – від Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил – тьма-тьмуща!.. Хочете на них подивитися? (…)
Хлопці сіли на коника Літайлика, навіть не здивувавшись, що всі помістилися на ньому, і полетіли.
(…) Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому Посейбіччі, тільки синє – сині дерева, синя трава, сині будинки. На синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив синій бабусі, але слів чути не було. – Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, – пояснив Козачок Ґулька. – Чого вони дітей вчать – самі розумієте. Летимо далі!
І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито розмахували руками.
– А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! – сказав Козачок Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана тітка.
– А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують. А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить… Ну, на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені. Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба. Начепіть чарівні окуляри – і я одразу з’явлюсь. Тільки пригода мусить бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю… А тепер рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів із шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці у мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями…
– От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! – захоплено вигукнув Ромка.
– І говорити нічого! Супер! – сказав я.
Пригода дванадцята, чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський
Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
– От класний Козачок Ґулька! – казав Ромка, – А коник-поник Літайко який!
– А пернач-ґулінабивач! – підкидав я.
– Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? – чухав потилицю Ромка.
– Не знаю, – зітхав я. – Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! – знову зітхнув я. – Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
– Який гріх? – спитав Ромка. – Вкрав щось? Чи вікно розбив?
– Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
– Ну, давай-давай! Кайся! – усміхнувся Ромка.
– Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там – жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав – забрати хоче, кричу: “Оддай!” А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. “Оддай! – кричу. – Оддай, дурень!” А він знову – ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. “Оддай, – кричу. – Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!” І знову він – ні слова у відповідь… Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач…
– Тю! – пхикнув Ромка. – І це весь гріх?… Подумаєш!..
– Еге! Подумаєш! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка…
– Тремтлива? – не зрозумів Ромка.
– Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, – пояснив я.
– Дуже ти, Їжачку, вразливий, “впічатлітельний”! – сказав Ромка.
– Нічого ти, Ромко, не розумієш! – зітхнув я. – Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому поводився…
– Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? – примружився Ромка. – Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може… Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
– Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав пpo свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
– Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
– Та він же невразливий, “невпічатлітельний”! – мовив Козачок Ґулька.
– Ні-ні! – вигукнув я. – Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
– Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай… Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! – мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку – такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
– Чого, Васю, задумався? – спитав Козачок Ґулька.
– Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? – прохально мовив я. – Хай би й він…
– Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий, чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!
І враз я відчув, що в руці в мене вже не одні, а двоє окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в небо. (…)
(…) Ми прибули у Синє Потойбіччя і опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій були великі годинники – по одному на кожному боці. І показували ті годинники різний час.
– Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, – пояснив Козачок Ґулька. – Один годинник на вежі показує час теперішній, другий – час минулий, третій – час майбутній. Цей чарівник і може допомогти тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За кожну хвилину днем майбутнього життя.
– Ого! – сказав Ромка.
– І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у минулому й залишишся.
– Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
– Десяти хвилин тобі вистачить? – спитав Козачок Ґулька.
– А якщо не вистачить, можна буде продовжити? – спитав я.
– Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє “ого!”, але я вигукнув:
– Згоден!
– Ну, тоді я кличу Митя Митьовича. (…)
(…) Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився і враз злетів угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з отим своїм новеньким футбольним м’ячем саме у той момент, коли глухонімий хлопчик схопив м’яча. Слова: “Віддай, дурень!” – вже от-от мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч, позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся мені у відповідь і вдарив по м’ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять футболісти, коли заб’ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий палець – молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому пенальті. І він ловко ловив м’яч. І знову я підносив догори великий палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість – мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, – мовляв, йому час іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг… І в цю мить запіпікало, як по радіо. За крутилося-закрутилося – і я опинився у будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки. Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
– Мить Митьович каже, – звернувся до мене Козачок Ґулька, – що ти йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому, так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені і зник у будиночку.
– А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе думати й робити не по-доброму, – сказав Козачок Ґулька.
Ми знову посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився біля страхітливого чорного палацу, з даху якого нa двері спускалися, звиваючись, страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними пащами.
– Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от і він сам!
З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у палаці.
– От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! – І Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун поточився і впав.
І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і переляканий.
– Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!
Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
– Ху-у!.. – важко дихаючи, промовив Ромка. – Спасибі, що врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував підписати якийсь чорний папірець.
– Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, – сказав Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному небі. Кілька хвилин – і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові Ґульці.
– Ну, до побачення! До наступної пригоди! – сказав Козачок Ґулька, – Мені з вами цікаво. (…)
Пригода тринадцята, викрадення
Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка – хлопець дуже запальний і нетерплячий.
– Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! – кип’ятився Ромка.
– Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала – чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Ґульку не побачимо, – намагався заспокоїти я Ромку.
– То вважай, що в мене саме такий крайній раз – я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру “Контр-страйк”. (…)
(…) – Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!
Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно. (…)
(…) – Думаєте, я дурна? – пхикнула Ритка. – Ви просто не хочете мені говорити! Та й не треба!..
– Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Ґулька?… У наш час це ж просто нереально! – вигукнув Ромка. – Фантастика!.. Інша справа – інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!
– Ай! – махнула Ритка рукою. – Колись і комп’ютер був фантастикою! – Ритка зітхнула. – А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..
– Для чого? – спитав я.
– У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… Їй і операцію робили у Центрі мікрохірургії ока – нічого не допомагає…
Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:
– Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми – чаклуни, чи що?… Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!
Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.
– Що ж… вибачайте, панове! – Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:
– Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!
– Ні!.. Але… – я знову знизав плечима.
– Що – “але”? Що – “але”?… Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?
– Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..
– Ой! – махнув Ромка рукою. – Ті дівчата – такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!.. Слухай, Їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!.. (…)
Вася віддав окуляри Ромці. А другого дня прибігла схвильована мама хлопця і сказала, що Ромка пропав.
(…) Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них “оглянути місце події” і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..
Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Ґульки:
– Слухай, Васю, було так – Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як користуватися “мишкою” і клавішами під час гри. Я захопився – ніколи ж комп’ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: “Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини; подзвонив по мобільнику мамин шофер – мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно”. Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно – ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з’явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка – хтозна.
Козачок Гулька з Васею рушають у Казкове Довідкове Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап) і Шукайло Іван Іванович – керівник цього Бюро, допомагає знайти Ромку. Виявляється, його викрали бандити, щоб одержати викуп за нього у батька-бізнесмена. Зробившись невидимими Гулька з Васею проникають у хату, де сидів зв’язаний Ромка, і звільняють його. А Козачок Гулька ще понаставив добрячі гулі бандюкам. Коли друзі повернулись додому, Ромка забідкався, що сказати мамі.
– Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! – сказав Козачок Ґулька. – А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!..
Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний – далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!
І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?…
Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:
– На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!
Пригода чотирнадцята, остання
Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..
– Це ж без чарівних окулярів і Козачка Ґульку більше ніколи вже не побачимо… – зітхав Ромка.
– Авжеж… Але… – зітхав я.
– Ну що ти все алекаєш, алекаєш?! – вигукнув Ромка. – Думати треба!
Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні окуляри назавжди не втратити!
– А що… що робити? Ти знаєш?
– Ну… ну хоча б… хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає, допоможе нам.
– А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
– Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної причини! – сказав Ромка.
– Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти… Думаєш, мені так хочеться втратити чарівні окуляри?…
– О! Це вже конкретна розмова! – зрадів Ромка. – Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася плутанина. (…)
(…) – О! Оце таки той двір! Я запам’ятав підворіття – обабіч нього два гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так! Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися. Будинку Маргарити Степанівни не було – він був знесений. І те місце обгороджене високим парканом.
– Тю! Ти диви! Знесли! – вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий – всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану в цьому місці солом’яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже забились.
– Їжачку, ти живий? – спитав мене Ромка.
– Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
– А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі – людей покликав би!
– Я ще й винний! – образився я. – Тебе ж рятував.
– Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав, що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при тобі? Не розбив?
– По-моєму, цілі, – я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом побачив, що в мене в руці не одні, а двоє окулярів – у кожних одне скельце заклеєне.
– О! Козачок Ґулька зараз з’явиться, раз дві пари зробив! – вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І… Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки… і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.
– Ой! – почув я розгублений Ромчин голос. – Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!
– І в мене! – вигукнув я. – Що ж це таке? Ми осліпли!
– Ґулько! Де ти?! – загукав Ромка. – Ґулько-о!
Але Козачок Ґулька не озивався.
– Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! – закричав я.
Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв’язок з чарівницею втратився… Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах…
– Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри… Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, Їжачку! Ти хотів віддати, а я… Ну чому, чому в мене такий характер?… – і Ромка заплакав.
І раптом… раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.
– Ромко! – закричав я. – Ромко! Я знову бачу!.. Ромка рвучко підвів голову:
– Ой! І я бачу!..
Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри – з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
– Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.
– Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! – вигукнув я. – Ми віддамо їй чарівні окуляри.
– Однеси, будь ласка! – підхопив Ромка.
– Ні! – заперечив Ґулька. – Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся. (…)
(…) Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.
– Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?
Ромка підштовхнув мене ліктем:
– Давай! Доповідай!
– Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч… ну… тієї… що не бачить… – затинаючись, сказав я.
– А… а нащо вона вам?… Во… вона у лікарні, – теж затинаючись, сказала Ритка.
– Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! – одним духом випалив я.
– Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!
– А ми не жартуємо! – серйозним тоном сказав Ромка. – Давай, Їжачку, розказуй!
І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом “Ритас”.
– Пам’ятаєш, він ще думав, що то ти написала? – вигукнув Ромка.
– А-а… пам’ятаю, – кивнула Ритка.
Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про дипломат з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, – одне слово, про всі наші пригоди, пов’язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими пухнастими віями. (…)
Рита попросила показати окуляри і Вася поліз за ними у кишеню, але окулярів в ній не було.
(…) – Ха-ха-ха! – засміялася Ритка. – Ну й фантасти! Брати Стругацькі!.. Я навіть повірила була!
Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:
– Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! – Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:
– Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, зі спеціальними окулярами, але… Яке щастя!
За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.
– Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!.. І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам’ятаєш, він сказав: “Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь”. От і дізналися!.. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!
– І слава Богу! – сказав я.
Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.