На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга – річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:
– Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.
Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах – вони стають тоді голі та сором’язливі, як стрижені допризовники.
Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:
– А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!
Олесь підскоче, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, – і подасться в сосни.
В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. (…)
(…) Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.
Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав – і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння – помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.(…)
(…) – Ей, Олесю! – кличуть з гурту. – Гайда з нами подушки гнуть1!
– Навіщо лід псуєте? – у відповідь Олесь. – Він ще молодий.
Дітвора сміється: дивак. А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:
– Бий зрадника! – підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями.
Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду гулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. (…)
(…) І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці – він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав – вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: “Добридень, дядьку! Як поживаєте?” Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.
Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.
– Пусти, – видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. (…)
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна загадала учням намалювати гирунчик. Діти виводили у зошитах хто жлуктичко, хто ринку або макітерку.
Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?
– Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, – суворо сказала Матильда Петрівна. Їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:
– Я поставлю тобі двійку.
У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив до дверей.
– Куди це ти? – здивувалась учителька.
Олесь похнюпився.
– Я так не xо’!
– Як це – так?
– Гирунчика отого не хо’ малювати.
– Чому?
– Дятла хочу…
Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко і опинився на ґанку… (…)
(…) Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? (…)
(…) Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.
Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли:
– Он бач: вільха в лузі почорніла… На відлигу, мабуть.
– Еге ж, риба в ятір піде…
Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.
Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:
– Ач ‘кий геройський парубок!
– А ото, мабуть, Наталчин, – кажуть біля тину, помітивши Олеся. – Ба яке смирне…
– Еге, воно якесь дивакувате…
Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають.
На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.
– На попоїж, – сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. – Бери, дурний, з м’ясом.
Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов’ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.
– Забейкався ти, – сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.
Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом’явся.
– А вчителька сердилась, як ти пішов… ги-ги… страх!
Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: “Гат-тя-вйо!” – і подався до річки трусити ятері. (…)
(…) Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється – і дерева завмирають. (…)
Аж ось почувся скрип саней – дід Олеся їхав по солому. Він взяв внука з собою. Поки їхали бором, гомоніли між собою.
Дід цікавився, чи заробив Олесь сьогодні п’ятірку, а хлопчик розпитував, чому дядьки на вигоні назвали його диваком. Що це значить – дивак? Дід пояснив: «Невстріливий, значить. Дивний єси». А потім порадив: «Ет, фармазони… Ти їх не слухай».
– Помовчав. А далі: – Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба – в людях. Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почотом… Гульк – уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!
Олесь винувато підсьорбує носом.
– Діду, чому дятел шишки їсть, а щука – пліточок?
– А то вже хто якого поріддя.
– А я не забрав у дятла шишки, – хвалиться Олесь.
– І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш – дощечку, скажімо, або гвіздочок – тоді бери.
– Навіщо?
– Пригодиться.
Коли набирали солому зі скирти, дід її натоптував, щоб на санях помістилося якомога більше. Олесь дивувався: «Навіщо стільки? Коням буде важко». Дід на це відповів: «Нічого. Зате нам легко. Натопив – і вилежуйся собі на печі».
Повертались додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох – і мимо.
– Не бий, – благає Олесь. – Бачиш: важко.
Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.
– Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.
Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:
– Пойняв?
Олесеві зробилося сумно. (…)
(…) Дома Олесь не став ждати, доки дід з матір’ю скидають солому, швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.
– Ото ж я й кажу, – говорив дід, – неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак… Затопчуть його… Бо воно ж як деревце в пагоні…
Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.
– Змерз, онучку? А ти ножки – на черінь, а зверху кухваєчкою…
Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.
Прокіп підняв брови сторчака.
– Он диви, чого це він розприндився?
– Геть, не займайте його, – сумно обізвалася мати з хатини. – Їжте вже.
– А хіба я що? – мимрив Прокіп. – А йому нічого такого й не казав…
Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.
Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
Словничок до твору
- Клямка – пристрій, яким піднімають защіпку на дверях.
- Подушки гнути – ковзатися на льоду.
- Пліточка – маленька рибка.
- Ремез – невеличкий птах, схожий на синицю.
- Скімлити – тихо, жалібно плакати.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.