З історії написання та публікації оповідання
Перші свої твори Григір Тютюнник написав російською мовою.
Старший брат – на той час уже відомий письменник Григорій Тютюнник, відгукнувся на це так: «От ти пишеш по-російськи. Ну, що ж, як так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу...».
1 жовтня 1963 року у газеті «Літературна Україна» було надруковано перший твір молодого письменника українською мовою – оповідання «Дивак».
Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Майже всі твори письменника про дітей – біографічні: багато йому довелося пережити самому, спостерігати у своїх однолітків, друзів.
Йому належать такі слова: «Найвища наука життя – мудрість, а найвища мудрість – бути добрим. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших їх виявах». Так народилися такі твори, як «Климко», «Вогник в степу», «Дивак» та інші.
Тема: розповідь про чуйне ставлення до всього живого, до краси природи, тонке відчування добра і зла на прикладі хлопчика Олеся і його діда Прокопа.
Ідея: оспівування духовної краси особистості з її чуйним ставлення до природи.
Персонажі твору:
- Олесь (головний герой). «Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ»; «Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах…»; «Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди… пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням»; «Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю…»; «Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові»; «Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється – і дерева завмирають»; «Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика…».
- Федько Тойкало. «А Федько розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:– Бий зрадника! – підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями»; «На попоїж,– сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг»; «…заховав подарунок під полу, пом’явся… Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: «Гат-тя-вйо!» – і подався до річки трусити ятері». «Забейкався ти», – сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.
- Дід Прокоп. «Змерз, онучку? А ти ножки – на черінь, а зверху кухваєчкою…»; «Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почо-том… Гульк – уперед вийшов»; «Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть»; «Це як путнє щось побачиш – дощечку, скажімо, або гвіздочок – тоді бери»; «А хіба я що? – мимрив Прокіп. – А йому нічого такого й не казав… Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду».
- Матильда Петрівна – старенька вчителька. «Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок», – суворо сказала Матильда Петрівна. Їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість»; «Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету».
- Наталка – мати Олеся. (до діда) «Геть, не займайте його, – сумно обізвалася мати з хатини».
- школярі, селяни (другорядні персонажі).
Дуже стислий переказ
На початку зими Олесеві до школи можна ходити двома шляхами – річкою або бором. Мати забороняє ходити по тонкій кризі, тому хлопчик іде бором. Він ще малий, ледь до ручки дверей дістає. Очі чорні, глибокі, хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму. Любить малювати по снігу, водячи пальцем. Милується своїм творінням, поки хтось не гукне з двору, що скаже матері.
У бору тихо й затишно. Олесь придивляється і бачить купу шишок під сосною. Ось і сам дятел – націлився гартованим дзьобом, ніби питаючи: чого тобі тутечки?
Коли хлопчик підійшов до школи, його покликали однокласники «подушки гнуть». Олесь відповів, що він не хоче псувати лід. Тоді до нього підскочив Федько Тойкало і з криком «Бий зрадника!» ударив у скроню. Під оком в Олеся вискочила ґуля.
Хлопчик ліг на кригу долілиць і став роздивлятися дно річки. Уявив маленьку хатку під кущем водяної папороті, як він там сидить і рибку стереже, вітається з карасиком. Раптом промайнула чорною блискавкою щука з маленькою пліточкою в зубах. Хлопчик заляпав долонею по льоду, затупотів ногами, щоб налякати хижу щуку й вона відпустила рибку. Але щука не злякалася. У школі продзвенів дзвоник, а Олесь сидів посеред річки й плакав.
На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна звеліла всім малювати глиняний горщечок. Коли вчителька підійшла до парти Олеся, з його зошита на неї поглянув дятел.
Хоча вчительці малюнок сподобався, вона пообіцяла хлопцю поставити двійку, бо він не виконав завдання. Олесь образився, зібрав книжки, пішов з класу й подався у верболози. Там проблукав до вечора – роздивлявся пташині гнізда, їв мерзлу калину, шукав світків.
Повернувся, коли у школярів закінчилися заняття, і вони вийшли на вулицю. Під тинами на колодах сиділи дядьки й хвалили дітей, що борюкаються, намагаючись показати перед ними свою силу. А про Олеся сказали, що він якийсь дивакуватий.
На мосту Олеся дожидав Федько. Ніяковіючи, тицьнув йому у руку подавлений теплий пиріг. Олесеві не хотілося пирога, але він був радий примиренню, ледве не заплакав, розчулившись, і подарував Федькові ремезяче гніздо.
Дід Прокіп їхав саньми по солому, побачив Олеся і узяв його з собою. Хлопчик почав розпитувати діда, чому його називають диваком. Той пояснив – це значить, що малий занадто милосердний, тихий, «а тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають, ще й плакать не дадуть».
Дід Прокіп багато навантажив сіна на сани – коням було важко йти по снігу, він їх бив батогом, а Олесь благав не бити, підбивав йому руку, і дід хльоскав мимо. Вдома хлопчик заліз на піч і тихенько заскімлив. Дід зніяковіло виправдовувався перед матір’ю Олеся, говорив, що її син – дивак, а вона сумно зітхала і просила не чіпати хлопця.
Олесь непомітно для себе заснув, і снилася йому казка про Івасика-Телесика, якого гуска взяла на свої крила.
Словничок до твору
- Подушки гнути – ковзатися на льоду.
- Пліточка – маленька рибка.
- Ремез – невеличкий птах, схожий на синицю.
- Скімлити – тихо, жалібно плакати.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.