Колись була птиця-Жайворонок царем, а царицею – Миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця – давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
– Нехай мені буде!
А Жайворонок каже:
– Нехай мені! (…)
(…) Потім Миша каже:
– Ну, я лучче його перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-Жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-Мишу, а цариця скликає всіх звірів – і почали війну. Як вийшли в ліс – то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вони на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору… (…)
(…) Коли це приходить і комашня. Цариця й нагадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
– Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю,– так звір її і розірве. І цариця повоювала царя.
Побачив це Орел і не став злітати з дерева, бо йому комашня теж пір’я повідкушувала. Аж ось іде Стрілець. Побачив Орла і став цілитися в нього. А Орел став просити не вбивати його, обіцяючи стати Стрільцю у великій пригоді.Тричі Стрілець цілився і тричі Орел відпрошувався.Тоді Стрілець взяв його додому і три роки вигодовував м’ясом своїх двох теличок та бугая, поки у Орла виросло нове пір’я і він зміг літати аж під хмарами. Тоді Орел і каже Стрільцю:
– Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається:
– Що з того буде? А він йому каже:
– Сідай! Той і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу, коли це Орел не дав йому долетіти до землі, підхопив його та й каже:
– А що, як тобі здавалось? А він каже:
– Так, наче я вже неживий був. Тоді орел йому каже:
– Отак саме й мені було, як ти на мене націлявся. Потім каже:
– Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілося сідати на Орла – ну, нема що робити, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе – та підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
– А що, як тобі здавалось? Він йому каже:
– Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались. Тоді орел йому каже:
– Так само й мені було, як ти вдруге націлявсь. Ну, ще сідай. Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару, та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
– Як тобі здавалось, як ти летів на землю? Він йому каже:
– Так, наче мене зовсім не було вже на світі. Тоді орел йому каже:
– Отак же й мені було, як ти втретє націлявсь. А потім каже:
– Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене, та полетимо до моєї господи.
Ото летять та й летять, прилітають до його дядька. А він йому каже:
– Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе: чи не бачив нашого небожа, то ти скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
– Чи по волі, чи по неволі? А він їм каже:
– Добрий козак усе по волі ходить. Вони його питаються:
– Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,– та ні чутки, ні звістки.
А він їм каже:
– Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:
– Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
– Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
– Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до орлова брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,– таки й тут не получив яйце-райце.
Прилетіли вони до батьків Орла. Вони зраділи, що можуть побачити сина, віддали за це Стрільцю яйце-райце і порадили:
– Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб’єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому… Коли це найшов криничку. Тільки що став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку піджене, на другий розійдеться… Кричить бідолаха – нічого сам не зробить! Коли це іде до нього Змія й каже йому:
– Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй каже:
– А що тобі дати? Вона йому каже:
– Даси те, що без тебе стало дома? А він каже:
– Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
– Це ж я тебе, сину, віддав Змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
– Нема що робити, журбою не поможеш! Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.
Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже.
– Це ви мене, тату, віддали Змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до Змії.
Приходить до неї, а вона йому каже:
– Зроби мені троє діл та й підеш собі додому, а як не зробиш, то я тебе з’їм!
Перше діло – щоб за одну ніч викорчувати луг, зорати його, насіяти пшениці, зжати її, поскладати у скирти, спекти на ранок з неї паляницю. Друге – за ніч гору розкопати так, щоб Дніпро туди йшов, побудувати біля нього комори, щоб байдаки до них приставали і до ранку продати на байдаки всю пшеницю. Третє завдання – за ніч зловити золотого зайця і ранком принести Змії. Перші два завдання допомогла хлопцю виконати дочка змії, яку та замурувала у стовпі. За це він пообіцяв одружитися з нею. А от на третьому хлопець схибив. Коли дівчина виганяла з нори на нього золотого зайця, той перетворювався то на гадюку, то на стару бабу, і хлопець його відпускав. Тоді дівчина каже:
– Я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці, тільки не віддавай Змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає та розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже Змії:
– Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:
– Добре, йди! Він пішов.
А Змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це Змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,– давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують – аж стугонить земля… Тоді дівка каже:
– Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене. Та як буде питаться тебе, чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди, то ти скажеш, що тоді, як ця пшениця сіялась.
Коли це Змій летить та й питається того діда:
– Чи не бачив тут – не йшли парубок з дівкою? А він каже:
– Ба, йшли. Той питається:
– Давно ж вони йшли?
Дід:
– Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:
– Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає Змій додому. Змія його питається:
– А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі? А він каже:
– Ба, ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь: чи не бачив, тут не йшли парубок із дівчиною? А він каже: ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,– так я і вернувсь.
Тоді Змія йому каже:
– Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи вдруге за ними, та щоб доконче розірвав!
Летить Змій. Коли ті чують, що летить ізнов, аж земля реве, так дівка каже:
– Ей, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, от-от розвалиться, а ти – ченцем; та як буде він тебе питатися, чи не бачив таких-то – скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає того ченця:
– Чи не бачив – не йшли тут парубок і дівка? А він каже:
– Я бачив тоді, як оцей монастир роблено. А Змій каже йому:
– Їх учора не стало, а цей монастир уже годів сто, як роблено. Сказав це та й вернувся назад.
Приходить додому та й розказує Змії:
– Бачив одного ченця, коло монастиря ходив; як я його питався, то він сказав, що бігли тоді, як оцей монастир роблено, але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
– Чому ти не роздер того ченця і монастиря не розвалив, то ж вони! Тепер я сама побіжу!
Побігла.
Ото біжить… Коли ті чують – аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
– Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама зроблюсь рибою-окунем.
Зробила.
Прибігла Змія та й каже до тієї річки:
– А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пір’ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась – так-таки не вловила та надумала всю воду з річки випити. Стала пити: пила-пила, напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
– Тепер ми вже не біймось! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я поки наймусь у цім селі в кого-небудь.
Але хлопцю при зустрічі з ріднею було незручно оминути когось із них. Поцілував він дядькову дитину і забув дівчину-зміючку. Через півроку задумав женитись і заручився з гарною дівкою.
От перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,– хоч її й ніхто не знав, що воно за дівка. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
– А ти забувсь, як я за тебе луг викорчовувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до Змії відніс?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
– Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
– А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й мене забув?
А голуб каже:
– Забув, забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку,– за цю-таки саму, що голуби поробила, та ту покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.