Читати онлайн скорочено роман Віктора Домонтовича «Дівчина з ведмедиком»

«Дівчина з ведмедиком» Віктор Домонтович (скорочено)

Події в романі відбуваються в Києві, Москві, Криму, Берліні протягом 1922–1927 років.

Розповідь ведеться від першої особи – Іполіта Миколайовича Варецького.

Якось восени року 1922-ого, у вересні, а може, й пізніше, у жовтні чи листопаді, завітав до мене Семен Кузьменко. (…)

(…) – Не пізнаєте?! Та це ж я, Семен Кузьменко!..

Семена Кузьменка я не бачив з 19-ого року. Я пам'ятав його в потріпаній демісезонці, з блідим, сіруватим, виснаженим обличчям. 1918-ого року він брав участь у січневому повстанні, 1919-ого року він був головою завкому, куди я входив як представник інженерної секції. Тоді ж, 19 року, перед приходом денікінців, його мобілізували на фронт, і з того часу він зник, потрапивши у вир революції. (…)

(…) Семен Кузьменко прийшов до мене з паляницею.

Він поклав паляницю на дрова, складені коло дверей, і обвів оком кімнату, де в сірій пітьмі розпливалися речі: побачив вікно, завалене безладним мотлохом речей, помітив тацу з брудною водою, відро, повне сміття та лушпайок від картоплі, і, роздивляючись мене – худого, високого й виснаженого, з запалими щоками та великим гострим носом, – підійшов до мене обійняти мене.

Я відчув пружність м'язів, міць тіла, шорсткість щік, запах тютюну, чобіт, коня, шкури, холодного знадвору свіжого повітря. Випустивши мене з міцних своїх обіймів, він узяв паляницю і, простягнувши, сказав:

– А це Вам од мене, шануючи! (…)

(…) Що вже казати! Одержати року 1922-ого велику білу пухку паляницю було більш, ніж приємно. Ніколи не бував такий смачний білий хліб, як у ті напівголодні роки, коли аж надто малий учительський заробіток дуже рідко дозволяв пережити цю насолоду: їсти білий хліб, м'який, ніжний, теплий, з хрумкою, жовтою, піджа-ристою шкоринкою. (…)

(…) – Розповідайте, – звернувся я до свого давнього знайомця, – де Ви були, що поробляли? Досі про Вас нічого не було чути. Я вже почав думати, що Ви десь загинули.

Я з цікавістю дивився на нього, що приніс з собою подих степових вітрів, крицеву суворість душі, загартованої в постійних блуканнях по далеких фронтах, порив нових конкістадорів, що мріють на невідомих шляхах одкрити невідому країну, щасливу країну щасливого майбуття. (…)

(…) Думка – про завод. Завод – то його стихія!.. Хлопчиком почав він працювати на заводі і його тягне на завод. Вві сні увижається: машина, брязкіт заліза, полум'я вугілля, ковадло печі.

Як приїхав до Києва, нікуди не захтів піти, а на завод потягло. Заходив оце він цими днями якось на завод подивитись, що там є. Зайшов і засумував.

– Не завод, а кладовище... Не повірите, ледве не заплакав... Пустка, сама пустка, поржавілі машини, кучі залізного барахла, двір навіть травою поріс.

Він розмовляв у парткомі де з ким із товаришів про цю справу. Обіцяли підтримати. Завод буде...

Допитливо вдивляючися мені в обличчя, він запитав:

– Буде?! Га?

Ми сиділи один проти одного... Він – рожевий і ясний, обпершись ліктем на коліно й нахилившись усім тулубом вперед, пильно дивився мені у вічі. Я на краю ліжка, зігнувшись, кутався в накинуте на плечі пальто.

Він вірив. А я? Я? Мабуть, що ні! (…)

(…) – Не сумнівайтеся, Іполіте Миколайовичу, відбудуємо завод!.. Нема нічого – все буде. Воля тільки потрібна. Захтіти треба!.. А я – я настирливий!

І лице його, що досі сяяло, зробилось суворим, майже жорстоким, і коло рота з'явилися глибокі зморшки. Передо мною сидів комісар, начбриг, той, що виніс на своїх плечах тягар горожанської війни, безмежних фронтів, безнадійного одчаю, тифозної маячні, голодних блукань, погрози невідхильної смерти...

– Що я настирливий, про те й деники знають, і поляки, і махнівці, і басмачі знають. Коли тільки залишать тут, – завод буде!

(…) Уже на самому початку року 1923-ого почались засідання спеціальної наради з участю місцевих робітників та представників центру, що мали розробити плян відбудування мертвого заводу.

На цих засіданнях я й познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник ВРНГ.

Літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим, сіль з перцем, волоссям, Тихменєв, киянин, служив у Москві, – родина його жила в Києві.

Обличчя у Тихменєва було свіже; сивенькі вуса й коротка борідка дбайливо підголені. Від тютюну в сивині вусів жовтіли плями. Між френчами, толстовками й де-не-де піджаками його темносиній сюртук з чорною краваткою на білій крохмальній сорочці різко виділявся, як виділявся й він сам бадьорою життєрадісністю, що на диво збереглася в цьому літньому вже чоловіку. (…)

За декілька днів перед закінченням засідань нашої наради Тихменєв якось зупинився зі мною на східцях і спитав мене:

– Ви, Іполіте Миколайовичу, здається, учителюєте?

– Так, учителюю, – відповів я, трохи здивувавшись, чому це Олександра Владиславовича можуть цікавити відомості про мою особу, – викладаю в трудшколі, а також маю декілька лекцій у профшколі й технікумі.

(…) – Оскільки мені відомо, – сказав Олександер Владиславович, обнявши мене за талію, – учительська платня тепер досить незначна і вчителі не ухиляються від приватних лекцій.

Я не заперечував.

(…) – Бачите, справа полягає ось у чому, – сказав мені Олександер Владиславович, коли ми вийшли на вулицю й пішли, спотикаючись і сковзаючи, по заваленому снігом тротуару. – Мені хотілося б, щоб Ви згодились викладати двом моїм дочкам деякі предмети з Вашого фаху.

(…) Для мене подібна пропозиція, навіть і не в такій обов'язковій формі висловлена, була, як на той час, більш ніж прийнятна.

(…) На пропозицію Тихменєва я, не довго міркувавши, відповів згодою.

III

У родині Тихменєвих стара Тихменєва, Мар'я Семенівна, прийняла мене щиро, просто і ласкаво; 18-літня Леся привітливо й стримано, 16-літня Зина з насмішкуватою іронічною бравадою.

Після моєї продимленої вогкої печерної кімнати було чудно ввійти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. На стільці в залі не стояли лантухи з борошном, на Беккерівському роялі не було мішків з картоплею. У вікнах шкло, а не дикт.

Я зі своїми великими черевиками, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки. (…)

Почалася розмова, яка стосувалася різних господарських питань.

Я сиджу в глибокому, низькому, подібному на куб, м'якому шкуратяному кріслі, п'ю каву з вершками, булочками, маслом і розмовляю… Мені затишно й тепло…

Мар'я Семенівна пропонує мені другу шклянку кави. Трактувати мене кавою її цікавить більше, ніж розмовляти про викладання. Отже, справу про книжки, підручники, лекції, програми лекцій і години для лекцій ми обмірковуємо й вирішуємо не з Мар'єю Семенівною, а з Лесею. (…)

(…) Ми працюватимемо в кімнаті дівчат. Ця кімната, витримана в білих сріблястих тонах, мені дуже сподобалася своєю радісною ясністю.

В окремій спеціальній шафі зберігаються дитячі ляльки з тих часів, коли Леся й Зина були ще малими дівчатками. Ляльки різноманітні: є пишні в кокошниках бояришні, є просто ляльки як ляльки, з фарфоровими обличчями, жовтим канареєчним волоссям, мережаним убранням і безглуздою блакиттю очей, є Гриць з червоним поясом, а з ним – у вишиваній сорочці Маруся, а більш за все ведмежат, патлатих і кумедних. Ведмежата Зинині.

Ведмежат мені показує Зина. Зина й тепер любить з ними бавитись. Ось і цю хвилину вона виймає з шафи одного з ведмедиків, бере його на коліна, пестить, цілує. У ці хвилини вона здається дівчинкою, тоненькою, синьоокою дівчинкою в довгих панчішках і з руками, вимазаними в чорнило. Дивлячись на Зину, що бавиться зі своїм рудим ведмедиком, я думаю, що вона є така, як і належить бути дівчинці з синіми очима в довгих панчішках: з капризами й коверзуваннями, з любов'ю до цукерок, з бажанням, розігнавшись, посковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити та поперекривляти вчителів, з постійним безтурботно-веселим настроєм, коли й гадки немає, що в світі є щось темне, огидне й прикре.

Хіба ж насправді не такою саме вона й єсть? Зина – зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задерикуватістю. В Зині немає нічого від доброчинности.

Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, тем-но-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті – то Зина. Гарненька дівчина, що з неї не можна не милуватись.

Коли ми оглянули кімнату дівчат і повернулися до зали, Зина звернулася до мене з запитанням, що його безтактовність зрівноважувалася тільки його недоречністю. Так малі діти, коли приходить незнайома особа, починають якось особливо коверзувати.

Я вже сказав, що окуляри мої не були нові: в одному очкові тріснуло шкло, в другому – з дужки випав гвинтик, і я замість гвинтика перев'язав ниточкою, при чому кінчики нитки стирчали.в обидва боки. Я не вмів так обрізати нитки, щоб вузол не розв'язувався; отже, довелося лишити кінчики.

На оці саме окуляри й звернула Зина свою увагу.

У Зини хлопчачий голос, різкий і ясний альт. Він якнайкраще гармоніює з цією світлою соняшною залею, з рожевим мармуром дзеркальної підставки, дзвінким мерехтінням хрустальних підвісків на люстрі, зеленими бликами нефритового каміну на блискуче натертому паркеті підлоги.

Мені сподобалася чиста ясність її хлопчачого голосу. Дівчина, яка має такий голос, може говорити, що їй тільки забажається, їй будуть пробачені найбезглуздіші ескапади.

Тримаючи коло губ чашку й перериваючи фразу, щоб трохи відпити кави, розмірено, ніби одстукуючи такт, байдужим тоном з павзами вона запитує мене, чи не припускаю я, що шкло з окулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев'язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки.

Зина вважає, що байдужий тон надасть особливого ефекту її дражливому, розраховано безтактному, бравадному запитанню.

Слова відносні, умовні й сумнівні. Я не повірив словам. Я повірив хрустальній чистоті напруженого дзвінкого альта

Своїм насмішкувато-іронічним бравацним запитанням Зина захотіла спокусити мене. Зина випробовувала мене. Розсерджусь? Обурюсь? Відповім різкістю? Назову її дівчинкою? Апелюватиму до родинного авторитету Мар'ї Семенівни? Замовкну й промовчу? Сховаюсь? Сконфужений, заплутаюсь і, намагаючись виплутатись, розгублюся в просторих поясненнях?

Зина якнайменше сподівається на те, що я вгадаю її справжній намір подратувати мене й зумію вийти без поразки з того ніякового становища, що в ньому, через її запитання, я опинився.

У відповідь на її запитання я посміхаюсь, простягаю їй свою руку й кажу:

– Зинаїдо Олександрівно! Дозвольте мені замісць відповідати на Ваше запитання, висловити сподіванку, що згодом, коли ми краще познайомимось, Ви подаруєте мені отого ведмедика, яким Ви оце бавились. Гаразд?

Вона уважно слухає мою відповідь, очі її гублять свою насмішкуватість, стають спокійними й мудрими; вона хвилину ніби зважує й оцінює мене, чи вартий я такої обіцянки й такого подарунка, потім простягає мені руку й каже:

– Гаразд!

Я почуваю в своїй руці її маленьку м'яку холоднувату руку й пробую її на мить затримати, але Зина раптом вириває руку, спалахує, схоплюється зі свого місця й починає крутитись по кімнаті. Вона сердиться, що я не піддався на спокусу її іронічної бравади, що вона простягла мені руку й що навіть обіцяла подарувати ведмедика. Ні, вона не хоче, щоб я тріюмфував перемогу.

Мар'я Семенівна зупиняє Зину:

– Зино! Сядь, не крутись і не пропонуй Іполітові Миколайовичу дурних запитань. Що він, бачивши тебе вперше, гадатиме про тебе?

Зина сідає, поправляє спідницю, складає на колінах руки й каже:

– Я не знала, Іполіте Миколайовичу, що у Вас блакитні очі. Мені здалось, що вони сірі.

Зина не подарувала мені своєї поразки. Вона не простила, що їй того разу не пощастило роздратувати мене. Мовчки, нічим себе не виявляючи, вона ждала зручної хвилини, щоб повторити свій напад.

Сталося це тижнів за два після того, як я почав викладати в Тих-менєвих. Мене звичайно після лекції запрошували лишитись пообідати. Я не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо.

Якось під час обіду Зина повторила свою витівку, на цей раз приперчивши її й надавши їй особливо гострої пікантносте.(…)

(…) У павзі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина звернулась до мене:

– Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?

Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар'я Семенівна, поклавши ножа й виделку, змогла тільки одне слово вимовити:

– Зино!..

Запитання було таке раптове, що, зніяковівши, я не найшовся будь-що відповісти, хоч почував, що треба щось сказати, що мовчати виходить ще ніяковіше. Якомога спокійніше я відповів:

– Бачте, я не мав нагоди спостерігати.

Потім, зрозумівши, що відповідь ця бринить досить неймовірно, додав:

– Не звернув уваги.

А Зина, побачивши, що я зніяковів, не слухаючи моєї репліки, повернулась до Мар'ї Семенівни й поклала свою руку на її. Вона одягла машкару проникливої дитячої покірної ніжносте, ласкаво пригорнулась до матері й ніжно гладила її руку. В ії очах, проте, стрибали бісенята. Я передчував, що у відповідь на материн докір вона зуміє попросити пробачення так, щоб це пробачення вийшло уїдливіше од першої провини.

– Ма, – сказала Зина, зберігаючи наївно-невинний дитячий тон, – ти, здається, сердишся на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Але це, ма, зовсім мене не цікавить. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє. До речі, ма! Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись.

Леся застигає в німому мовчазному подиві: у Зини вистачає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..

Поволі я втягувався в родинний уклад Тихменєвих. Я звикав до них, вони звикали до мене. Зина'.. Авжеж!.. Тільки вона... Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у мене лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спочинку в м'якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кімнат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретельно підготовані відповіді.

Усе було б гаразд! Але Зина?! Комфортабельність переставала бути затишною, години лекцій лагідними, а запрошення пообідати чи повечеряти приємними. З Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала як мала дівчинка, як учень трудової школи з VI-ої групи. (…)

(…) Викладання в Тихменєвих вимагало чималого нервового напруження й повсякчасної уваги. Кожна нова лекція приносила нові витівки. Щохвилини треба було чекати чогось несподіваного. Мої розрахунки на приємні години спокійної праці розвіялися геть.

Бували дні, коли з важким зідханням і тягарем на серці йшов я до Тихменєвих. Бути весь час на сторожі, в напруженому чеканні несподіваного випаду, – це стомлювало. Зина стежила за кожним моїм словом, за кожним моїм рухом Кожне слово могло дати й давало їй привід почати пікіруватись зі мною. В інші моменти мене охоплювала слабкодухість, і я не раз збирався відмовитись од своїх лекцій.

Та я не відмовився! Нема такого становища чи почуття, до якого б людина не могла призвичаїтись і навіть найти його принадним і втішним. Так і я! Важко було перший місяць, півтора, а потім я звик, втягнувся. Я навчився на удари відповідати ударами. Мене інколи навіть захоплювало це перекидання гострими уїдливостями: вона кидала, я одбивав; вона, підхоплюючи, повертала їх назад і я, ухилившись, мав приємність бачити, як Зина програвала партію.

Зині, кінець-кінцем, не доводилось нарікати на свого партнера.

Та все ж таки я мав перед Зиною чималу перевагу: я не губився, і коли мені траплялось програти, я приймав свою долю зі стоїчною покорою. Зині ж бракувало витримки. Вона змагалась тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох.

Коли вона почувала, що не в силах дати одсіч, вона сердилась, її фіялкові очі темніли, а ніжно-рожеве обличчя блідло. Нездібна стриматись, вона з гуркотом одсовувала стільця й, не кінчивши обіду, йшла до себе в кімнату. (…)

Першої половини року 1923-ого мої лекції в родині Тихменєвих, почавшись у лютому, тяглися до травня. У травні Тихменєви виїхали до Москви, де Олександер Владиславович в одній з підмосковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осени. (…)

(…) Перший час після від'їзду Тихменєвих до Москви я спочивав, проте недовго... Надто швидко я зрозумів, що мені бракує Зини, що в мені прокидається гостре бажання бути з нею, що день без бравадних її ескапад стає безбарвним і нудним. (…)

(…) Нудьга – то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, в невідомих і темних проваллях душі. Коли б рік або ж півроку назад мені хтось сказав, що я чинитиму те, що я роблю зараз, я знизав би плечима й засміявся б у вічі: чого не вигадають люди!.. Я не знав, що кожна людина, яка б твереза та позитивна вона не була, завжди здібна віддатись болісним тривогам потворних ілюзій і в самій цій мучительній тривозі вигаданих уявлень знайти для себе втіху.

(…) Досить мені було побачити на вулиці подібну сукню, капелюх, струнку постать, дівчину, що її профіль нагадував Зинин, серце моє йокало, хололо, тремтіло і, обірвавшись, падало. Вона! Вона! Вона! Чи може статися, що це не Зина, коли я так нестерпуче хочу її бачити?! Хай з самого початку я бачив, що подібність дуже незначна, що це, кінець-кінцем, не Зина, я з почуттям гострої схвильова-ности, в якому певність було змішано із сумнівом, тривогу з надією, прискорював кроки, заходив уперед і уважно розглядав зустрінену незнайому. Ні, не Зина! І на цей раз не вона!..(…)

(…) У ті дні химер і маячні я повірив у можливість неймовірного. Хоч мені чудесно було відомо, що Зини немає в Києві, але я, незважаючи ні на що, віддався сподіванці її побачити. Надіятись було безглуздо, але я надіявся. Що безглуздіша була надія, то всевладні-ше ставало почуття сподіванки. Я знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осени в Київ не повернуться. Я це знав, але я хотів бачити Зину. (…)

Кожне місце, де я колись випадково стрівав Зину, давало мені привід сподіватись, що я мушу знов її тут спіткати. Безглуздим ідіотом я тинявся з вулиці на вулицю, од вітрини до вітрини, од одного парадного до другого.

Я не певен, що це було кохання. Швидше, це й не було кохання: просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність, не знати, що робити й куди приткнутись. Просто у місті стоїть надто велика спека, і від цієї спеки в мене ослабли нерви. Просто мені нема куди й чому йти. Не все одно, куди йти й де тинятись?

Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля. Звички, що їх було вироблено за зиму, тепер з початком шкільних канікул раптом порушено: тому то я й не найду ніяк собі певного місця. (…)

(…) Що менше було підстав чекати листа, то настирливіше я стежив за листоношею. (…).

(…) Не сьогодні, так завтра, що найпізніше післязавтра я одержу листа від Зини.

Ніхто, розуміється, не говорив про регулярне листування, проте слід було припустити, що Зина в яку-небудь капризну хвилину захоче написати мені декілька слів. В цьому нема нічого неможливого.

Мої міркування, що ними я тоді аргументував свої сподіванки й розрахунки, здавались мені цілком тверезими й бездоганними. (…)

(…) Сьогодні для мене листа немає. Мабуть, буде завтра.

Завтра повторюється все спочатку: удавана прогулянка, повторена байдужість, моя нетерплячість, серце, що колотиться, листоноша з сумкою для листів, і жодного на моє ім'я листа.

Уся безнадійна безглуздість мого поводження для мене ясна, як ні для кого. І це найгірше. Найприкріше божеволіти, зберігаючи ясну свідомість свого божевілля. Кожну ілюзію отруєно свідомістю її ілюзорности. І водночас нема сили, нема волі скинути з себе потворні примари літньої душної кволої нудьги.

Що безнадійніше було чекання, то упертіше продовжувалося моє самотнє блукання по вуличній літній спеці.

(…) Одного разу я зайшов до помешкання Тихменєвих. Узявши книжки, що послужили мені за привід одвідати Тихменєвих, я вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубле-ніший, ніж увійшов. Навіщо я заходив? Може, для того, щоб пересвідчитись, що нікого з Тихменєвих у Києві нема, ніхто не приїздив і не приїде? Може... Знаю тільки, що, вийшовши від Тихменєвих, я знищив ту єдину ілюзію можливої зустрічі, яка протягом багатьох днів жила й жевріла в мені, яку я мовчки в собі плекав.

Але, знищивши цю ілюзію, чого я тим досяг? Чи відчув я будь-яке полегшення? Чи повернувся мені спокій і колишня душевна рівновага? Ні! (…)

(…) Я кинув обідати солодким борщем з буряками та фрикадельками з картопляним пюре. Я пив. П'яний, повернувшись додому, я засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.

Я не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у мене непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви. (…)

(…) Олександер Владиславович прийняв мене між двома засіданнями: одним, що закінчилось, і другим, що вже почалося й на яке йому треба було кудись поспішати. Він не висловив здивування, побачивши мене, і не спитав, чому я опинився так несподівано тут, у Москві. Він був люб'язний і коректний, як завжди; подякував мені за те, що я так чудесно зумів викликати інтерес до наукових дисциплін не тільки в Лесі, а навіть у "вітрогонної", як він сказав, Зини; запросив приїхати на дачу і, попереджаючи запрошення Mapії Семенівни, запропонував погостювати в них на дачі скільки мені забажається. (…)

(…) Я одмовився, подякував і попрощався.

Тепер, коли я близький був здійснити своє химерне бажання, що хворобливо мучило мене протягом останніх тижнів з дня в день, щодня, цілі дні, моє бажання згасло. Коли я міг задовольнити бажання, я більше не бажав. Перед реальною дійсністю моя химера відразу вилиняла, вицвіла, витрухла. Треба було аж сюди приїхати, треба було нарешті опинитися перед можливістю ствердити ілюзію свого мрійного "хочу", щоб одразу переконатися в штучній вигаданості бажання, породженого літньою нудьгою та дозвіллям. З остаточною ясністю я освідомив собі усю химерність своїх вигаданих уявлень. Я знов був тверезий і стриманий. Тільки в глибині душі лишилось почуття порожньости та болючий сором від тих безглуздостей, що так багато я наробив їх за останній час.

Нема нічого хворобливішого від згадки про зроблену безглуздість.

Ні один з моїх знайомих, що добре мене знають, не повірив би, що така спокійна та зрівноважена людина як я, бувши раз-у-раз для них за зразок стриманости та тверезости, могла наробити стільки безглуздостей. Невже ж я зроблю ще й останню безглуздість, з бухти-барахти невідомо чому, невідомо для чого з'явлюсь до Тихменєвих?..(…)

(…) Я не пішов до Тихменєвих.

У Києві я взявся знов за працю. Благо, почали перепадати дощі й спека зменшилась. Я працював. Нерви заспокоїлись, повернувся сон. Мені вже не треба було шукати порятунку в огидній мішанині самогону з пивом.

Коли ж я знов відчув самоту, я згадав про Мар'ю Іванівну.

Усе було просто з Мар'єю Іванівною, учителькою тієї ж школи, де я почав викладати з зими року 1921-22-ого. З того ж часу почалось наше знайомство і наше приятелювання. (…)

(…) Мар'я Іванівна не брала не себе жодних передо мною зобов'язань, але не вимагала нічого й для себе. Вона була вчителькою, є тепер вчителькою й, певне, до самої смерти лишатиметься нею.

Отже, тоді зі школи нам було йти однією дорогою. Ми вкупі виходили після лекцій, коли смеркалось; ішли разом і, ішовши, на одну дивились зірку. (…)

(…) Чи варто мені йти додому, коли вдвох тепліше й печерний світ не здається таким пустинним?

Солдатські, великі, підв'язані шворкою башмаки, її й мої, ставляться на буржуйку, щоб за ніч на ранок вони трохи підсохли й не були такі важкі й вогкі.

Так почалось і так скінчилось.

Цього року Марі Іванівні припало викладати на першій зміні, мені на другій. Після лекцій я йшов працювати в лябораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Я перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці.

Ми зустрічались з Мар'єю Іванівною, як і раніше, приязно й ласкаво, але все рідше й рідше. І не тому, що не хтіли чи охолонули один до одного, чи забули солодку ніжність голодних печерних ночей, – ні, просто зовнішні життьові обставини склалися так, що нам тепер тільки дуже рідко траплялося стріватись. Отже, після засідання шкільної ради, де неодмінно були присутні вона й я, ми знов, як і минулого року, виходили вдвох.

Цього 23-ого року ми бачились з Мар'єю Іванівною в останній раз у травні місяці на шкільній випускній вечірці. З вечірки я проводжав її додому. По дорозі ми зайшли до кооперативу, купили пива, шинки, сиру, також чогось солодкого, якихось сухариків до чаю і, навантажені пакунками, пішли до неї. (…)

(…) З особливим невластивим їй запалом, Мар'я Іванівна утворювала різні проекти, як найкраще використати літо для спочинку. Вона проектувала, коли пощастить, тобто коли вистарчить грошей, поїхати на село, щоб пити там багато, багато парного молока, спати, спати вночі й удень, відіслати всі недоспані за зиму години, лежати десь у садку, або ж у полі на копицях пахучого тьмяного сіна і, в повній незворушеності лежавши, спочивати. Вона пропонувала їхати на село вдвох, бо так удвох, мовляв, вигідніше можна улаштуватись і дешевше вийде з половини за хату платити. (…)

(…) В думках вона вже збирала польові на росяних луках квіти, щоб уранці, коли я, розбуджений криком півня, прокинусь, принести зібрані квіти мені до хати.

Ми слухатимемо співи жайворонків над сріблястим полем молодої пшениці. Десь прокує зозуля. Ми лічитимемо. Для мене зозуля прокує разів 30-40, а для неї сім. Мало? Ну, дванадцять, вісімнадцять. Хіба вона, перевтомлена, надірвана зможе прожити більше, як до сорока год, щонайбільше до сорока п'яти, п'ятдесяти? Хай я подивлюсь, які бліді, тонкі, безсилі її пальці...

Крихти хліба вона лишатиме для голубів. Вона любить, щоб навколо неї туркотіли голуби. Тільки... Лице її хмуриться, ніби від болю. Вона боїться, чи не надто щодня вона страждатиме від цієї насолоди, знавши, що так недовго все це: і спочинок, і літо, і день, і сонце, і квіти: перерва така коротка, треба писати доповідь, готуватись до іспитів.

Засинаючи в мене на руках, натомлена за день, вона у півсні вже чула густе гудіння бджіл в пасічному затишку, вже дихала медовим духом рожево-білої гречки. Вона заснула, простягаючи мені груди для поцілунка, у невнятному мурмотінні перериваючи глибоким зідханням сну своє останнє запитання про липи й мед:

– Ти любиш, як пахнуть липи? Любиш липовий мед?

Відповіді моєї вона не почула, бо спала.

Я обережно переніс її з канапи на ліжко, поцілував у губи, накрив ковдрою й тихенько навшпиньках вийшов з кімнати. Двері, нечутно причинені, ледве-ледве рипнули.

Попросивши господиню закрити за мною парадний хід, я вийшов на вулицю.

(…) Поза своєю волею я віддавався маривам весни. Я бачив ніжні риси обличчя, чіткий профіль, ясну лінію губ, чорне волосся на маленькій голівці, теплий куточок на шиї за вухом, покірно схилений овал плечей і спини. (…)

(…) Я швидко пройшов декілька кварталів; я поспішав; мені уявлялось, що мені треба поспішати. Тільки опинившись коло будинку, де жила Мар'я Іванівна, я зрозумів, що помилився. Я йшов не сюди.

Так, я йшов не сюди!.. Серце раптом заболіло в нужденній, невимовній нудьзі. Мене охопила велика слабкість, серце не билось, ноги не рухались.

Щоб дістатись додому, прийшлося взяти візника. То були перші прояви моєї химерної хвороби. З того самого вечора почалося в мене становище душевного розпачу, розбиття й розгублености, коли я, охоплений нудьгою по Зині, створивши вигадану ілюзію, маніякальним бродягою блукав по вулицях міста в сподіванні неможливої зустрічі.

Віддавшись хворобливим химерам, я зовсім забувся за пропозицію Марії Іванівни їхати з нею на село.

Мені казали, що одного разу, коли мене не було дома, Мар'я Іванівна заходила й навіть досить довго мене чекала в моїй кімнаті, але, не діждавшись, пішла. Заглиблений у себе, одержимий примарою самотніх галюцінаційних блукань, я до Марії Іванівни не навідався.

Тепер після всіх безглуздостей, що я їх наробив за останній час, після не менш безглуздої подорожі в Москву, повернувши собі рівновагу, вільний нарешті от потворного бреду, я із сумом відчув усю нечемну прикрість тодішнього мого поводження.

Я вирішив не гаючись піти до Марії Іванівни, просити в неї пробачення і в той чи інший спосіб залагодити ніяковість. Коли, справді, Мар'я Іванівна здійснила свій намір поїхати на село, то довідатись, куди саме вона поїхала, написати їй ласкавого листа, а може, і самому податись до неї на декілька днів. Тільки навряд чи поїхала вона; напевне по-давньому сидить у місті, у себе в кімнаті, нудьгує насамоті серед книжок, готуючи доповідь для гуртка.

Вийшло останнє.

Мар'я Іванівна на село не поїхала.

Вона пізнала мій гуркіт і сама вийшла одчинити мені двері.

На ній був довгий, так давно добре мені знайомий пістрявий ситцевенький халатик. Посміхаючись ласкавою півсонною розпливчастою посмішкою, вона стріла мене радісно, без будь-яких докорів так, ніби вчора тільки ми бачились з нею востаннє. У темній вітальні руки на мить сплелися навколо шиї:

– Моя хороша!

– Мій хороший! (…)

На село ми не поїдемо: уже й канікули швидко кінчаються, та й грошей лишилося обмаль, але ми можемо щодня переїздити на той берег і проводити цілий день на Дніпрі. (…)

(…) Нема думок!..

Набравши в руки піску, Маруся, зігнувши долоню, через розкриті пальці сипле тонкий попелясто-жовтий струмок. Повільне падіння піску нагадує їй, що саме так пересипається струмок в шклянках пісочного годинника. Вона дивиться на мене й каже:

– Так минає час.

Я нагинаю її голову, цілую в губи, почуваю розпечене на сонці її вузьке й маленьке тіло, цілую очі й відповідаю:

– Немає часу. Є спокій, сонце, тиша й ти!

– І ти!..

Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долинці між невисокими горбиками, що поросли кущами верболозу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескінченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченности соняшного дня. (…)

(…) Ми не говорили за розлуку, але для мене й для Марї Іванівни ясно, що ці зустрічі – востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.

У незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно й єдине, що на кожному "сьогодні" вже поставлено печать невідхильного й неминучого "було".

На початку зими 1923-24-ого року я міг, нарешті, кинути школу, де вчителював всі голодні роки від року 1921-ого. Отже, нам з Мар'єю Іванівною тепер більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то зі шкільної ради. Наші шляхи розійшлись.

Я цілком віддався заводові. У мене не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Одного разу я був у неї на іменинах, потім раз ходив з нею до театру. Якось ми зустрілися на вулиці, й тоді я, відклавши роботу, провів з нею вечір. У мене збереглось до Мар'ї Іванівни ніжне почуття, я все ладен був би зробити для неї, але мені було ніколи, надто ніколи, а до того ще й жили ми тепер на протилежних кінцях міста.(…)

(…) Поступивши на завод, я перейшов зі своєї задрипаної кімнати, закуреної димом бляшаної грубки, в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною.

З заводу приходилося повертатись пізно ввечорі, лишивши недо-кінчені справи на ніч. Де вже тут було думати їхати в інший кінець міста?

Усе було принесено на жертву заводові: дні, ночі, спочинок, увага, турботи, втіха здійснених досягнень, розчарування, схвильованість надії... На мене лягали найрізноманітніші справи. Хоч я з фаху інженер-хемік і сфера моєї діяльности на металюргійному заводі обмежується лябораторією, але не було доручення, що тієї зими не припадало мені виконувати. (…)

(…) Од лекцій в Тихменєвих я не одмовився. Але, маючи надто мало часу, я тільки іноді і то дуже рідко дозволяв собі погоджуватись на запрохування Марї Семенівни лишитись у них пообідати.

Почуття до Зини, що так раптово прокинулося в мене по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Я своєчасно вгамував його й не дав йому прорости. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, службові обов'язки й утома від праці були певною запорукою, принаймні на деякий час, що це почуття не турбуватиме мене новими любовними химерами.

Я тішив себе думкою, що моє почуття до Зини було випадковим настроєм, викликане канікулярним дозвіллям і канікулярною порожньою нудьгою. Мене вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Мене цікавила ця молода дівчинка, що на моїх очах з дівчинки перетворювалась на дівчину, – отже, чи є для дорослого чоловіка більша принада, як спостерігати цей розквіт дівчачої душі?

Що моє почуття до Зини не було коханням, або краще сказати – ще не було коханням, за це ручилась також і моя відновлена літня любов до Марї Іванівни. Хай це літо було кінцем цієї любови, та воно допомогло мені звільнитись від вигаданої оманної уяви, ніби то я кохаю Зину. Для мене поза сумнівом: я не кохаю Зини. Ми друзі, але не більше.

Відданий праці, восени я стрів Зину з вільним і спокійним серцем.

Зина за цей час, поки я з весни її не бачив, з дівчинки зробилась дівчиною, трохи виросла, але, вирісши, стала ще стрункіша, ще чіткіша. Вона кинула дражнити мене, як це робила торік узимку, і вже не находила особливого смаку в тому, щоб дражливими запитаннями порушувати мій спокій. В її вдачі з'явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, що досі дрімали, сховані дитинством. Вона зберегла звичайну для неї манеру ескапад, та замість того, щоб дратувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але і в ці шукання вона вносила властиву для неї екстравагантну бравадність. їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами.

Пригадую один випадок, як Зина з веселим сміхом розповіла, що у фотографічному ательє Мистецького інституту лисий молодий чоловік в окулярах з офіційною, чемною коректністю порадив їй зфотографуватись без убрання, запевняючи, що їй приємно буде зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим

– І Ви?.. – питаю я.

– Що я? – перепитує Зина.

– Ви образились? – додаю я.

Але Зина з лагідним спокоєм мудреця, що звик приймати все, не хвилюючись, відповідає мені:

– Я подарую Вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше Вам до вподоби.

– Сподіваюсь, – кажу я стурбовано, – що Ви принаймні заборонили виставити знимки у вітрині чи, що краще, вимагали, щоб Вам повернули негативи?

– Навпаки, – рішуче спростовує Зина, – я збиралась спитати Вас, чи не підете Ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії.

Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати.

Усе здавалось їй ясним, простим, дозволеним, приступним і можливим: кохання, плоть, радість, поцілунок, столик у кав'ярні чи в барі, карбованець, поставлений в рулетку, джазбандовий вереск, гримувальний олівець, парфуми, манікюр, коротка спідниця, шовкові панчішки, сонце, вітер, пляж, купальний костюм, засмалене тіло, оголеність, горілка, коньяк, шоколяд, тютюн, лайка, міцна, як махорка, і папіроса в губах, кандьориста, як лайка.

Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного. З ясною свідомістю вона спостерігала себе, Лесю, мене, свої почуття, оточення, людей, речі, події, ідеї та факти. ї й подобалося проголошувати думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно в затишній обстановці тихменєвського хатнього укладу. Її вабила плякатна крикливість гучних і різнобарвних викликів. Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним.

У моїй пам'яті збереглось декілька таких "деструктивних" "vers-libre-них" Зининих розмов зими 1923-24-ого року. Особливо яскраво збереглась у моїй пам'яті одна, коли ми говорили про безневинність, падіння, мораль, про істини неправдоподібні й неможливі, коли Зина розповіла мені про поета Стефана Хоминського, що з ним вони, Зина й Леся, познайомилися улітку, на підмосковній дачі живши.

(…) Не пригадую, з якого саме приводу почалася розмова. Може, з приводу якоїсь нової книжки чи п'єси, чи хтось був на якомусь диспуті, або ж яка-небудь дама приходила до Тихменєвих обурюватись із зіпсованости сучасної молоді.

Здається, говорили з приводу якоїсь книжки, бо Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Я не читаю книжок, я тільки купую книжки. Мені не вистачає часу їх читати; белетристики ж, особливо сучасної, я не люблю зовсім. Отже, для мене лишилося неясним, з приводу якої книжки заходить розмова.

– Коли письменник, – каже Зина, – бере за тему для свого оповідання чи роману сучасну дівчину й описує її падіння, роблячи з того падіння якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу.

Я перериваю Зину:

– Як це Ви можете так рішуче говорити?

Зина розводить руками й з докором похитує головою:

– Коли ж, І політе Миколайовичу, Ви чули, щоб я висловлювалась нерішуче?!

А потім, щоб ще різкіше свою думку зформулювати, вона повчаючи додає:

– Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з іншого, розпустою чоловіків. Віддатись – це для дівчини ще не значить упасти.

– О, Зино! Чи не гадаєте Ви, що це аж надто сміливо сказано? Боюсь тільки, що кожній дівчині є що губити й кожна дівчина стоїть перед небезпекою упасти.

Зина нахиляється над столом, спирає обличчя на сплетені долоні рук і тоном медитації каже:

– Ви говорите про "безневинність"?

У Зини є прикра звичка уникати описових зворотів і називати речі так, як їх називають.

Я мнусь, але стверджую:

– А так!..

Мене турбує і присутність Марї Семенівни, і склизькість зачепленої теми, бо ніяк не можна передбачати, що ця розмова якимсь раптовим, зовсім небажаним способом не прийме несподіваної мапоприємної форми.

Зина презирливо посміхається: що, мовляв, за відстала людина, цей Іполіт Миколайович!!! Вона хоче уколоти мене в моїй відсталості тим, що каже:

– Героїня одного італійського роману Ґвідо да-Верона тричі губить свою безневинність. Я боюсь, що ми її не губимо ані разу. Я взагалі сумніваюсь, щоб, віддаючись чоловікові, дівчина взагалі могла сказати, що вона щось загубила.

Я ледве-ледве встигаю стриматись і примусити себе не розсміятись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натурально було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замішенім родиннім оточенні? Чи, може, ця психологія жіночої незалежносте охопила всіх і стала властивістю доби?

Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підголеним коротким волоссям.

– Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може, й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дитину, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.

Я почуваю себе ніяково.

– Не знаю, Зино, що я маю сказати Вам? На мою думку, Ви спрощуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним.

Але Зина не слухає мене. їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв'язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.

Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стежках свого незнайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіялкові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова

Мар'я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.

– Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, І політе Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була – трохи неслухняна, правда... А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волосся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить – бозна що про неї подумати можна, а насправді – така хороша, мила моя дочка!

У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: ось-ось замуркоче.

Леся жде, поки Мар'я Семенівна скінчить говорити, а тоді звертається до Зини:

– Я тебе слухаю, Зино, і не вірю тобі. Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне.

Зина жваво з піднесенням підхоплює Лесину репліку:

– Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!

Леся, ніби спокійно, але в другий бік дивлячись, каже:

– Справді, все, що ти зараз сказала, це цілком неправдоподібні речі, для яких, на мою думку, жодного не може бути пробачення.

Я користаюсь з цього моменту, коли в суперечку встряє Леся, щоб припинити розпочату, досить таки двозначну розмову й перевести її на інші рейки. (…)

Стефан Хоминський мешкав у селянській лазні, носив діравий плащ, мав вигляд хворої, виснаженої, не зовсім нормальної людини, цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового, хлопчика Месії з блакитними очима:

Далеко на сході розвидняється,
Сірий час робиться юним.
З світлого барвистого джерела
Ми п'ємо нове питво…
Fermi т Osten wird es belle,
Graue Zeiten warden jung,
Aus der lichten Farbenquelle
Einen langen, tiefen Trunk...

Стефан Хоминський увечорі ходив вуличками села й, лякаючи псів, голосно читав новалісівські вірші німецькою мовою, а парубки проводжали його диким улюлюканням.

Зина, з патосом деклямуючи, цитує улюблену фразу Стефана Хоминського:

– Шукаючи останньої істини, я, Стефан Хоминський, метр Гільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібности.

– Визнайте, – звертається Зина до мене, – що це сказано прекрасно!

Тимчасом Лесі Стефан Хоминський аж ніяк не сподобався: по-перше, він був розпатланий, неохайний і брудний, по-друге, якийсь гугнявий і, по-трете, надто чудний, мабуть, трохи навіть і божевільний. Він жив з того, що лагодив дачникам взуття й пас селянам худобу. (…)

(…) Зина розповідала з особливим піднесенням за Стефана Хоминського. В захопленні вона казала:

– Стефан Хоминський – цілком неправдоподібна постать.

Я дозволив собі довідатись, звідкіля цей Стефан Хоминський.

– Він – київський. (…)

Стефан Хоминський не тільки поет, але й художник. На останній московській виставці лівих Зина й Леся бачили два автопортрети Хоминського. Як розповіла Леся, на одному з виставлених полотен Хоминського було намальовано ніс, довге волосся, овал чола, перекреслений двома перпендикулярними рисами, збоку рот, а під ротом очі й люльку; до полотна було прикріплено підошву, дратву й чоботарські інструменти. На другому були намальовані схематичні куби корів і схематизований Хоминський, при чому справжнє сіно, приклеєне до полотна, справляло враження непотрібної навмисности. (…)

(…) На селянській лазні, темній, порослій мохом, напіврозваленій, де жив того літа Стефан Хоминський, було прибито дві дощечки. Один шматок дикту повідомляв про те, що "Стефан Хоминський, великий поет і художник лагодить взуття чоловіче й жіноче за поміркованими цінами". В дужках меншими літерами було додано: ("Ціни не потрібні"). А внизу каракулями хемічним олівцем було написано декілька слів, – визнання, вимушене й підказане безнадійністю: нема з чого жити, коротку фразу з трьох слів, формулу одчаю, коли відчуто останню безвихідність, бо нема ніяких замовлень і жоден замовник не приходить: "Я їм усе".

Друга ж дощечка була черговим фанфарним оголошенням Стефана Хоминського: "Тут мешкає метр Гільдії деструктивістів Стефан Хоминський. Він же – головний уповноважений надзвичайної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією".

Ці об'яви на диктових дощечках були за причину багатьох для Стефана Хоминського неприємностей.

Перше оголошення викликало в нього прикрі непорозуміння та палкі суперечки з фінінспектором, що зарахував Стефана Хоминського до дрібних кустарів, ремісників і пропонував негайно вибрати відповідне промислове свідоцтво. (…)

(…) – Що з того, що ти, Лесю, його не розумієш. Він не бездара, не шарлатан. Він культурна й рафінована витончена людина. Він – геній, що б ти не казала! Шарлатан не піде пасти корів, скільки б він не стверджував, що мистецтво треба деструктувати. А Стефан Хоминський пішов.

Леся сьогодні уперта не менш від Зини. На думку Лесину:

– Стефан Хоминський пішов шити чоботи й пасти корів з голоду. Отже, йому більше нічого не лишалося робити.

Зина спростовує:

– А хіба, шивши чоботи, він помер не з голоду?

Я перепитую:

– Він помер?

– Він при нас помер од злоякісної анемії.

Зина замовкає. Фіялкові очі Зини затьмарено дивляться в невизначеність. Слова падають у просторінь беззгучні й приголомшені. Приголомшені, вони розпливаються в вечірніх присмерках кімнати, розпадаються, губляться. Зина згадує за голодного поета:

– Ма дала йому папині сорочки. У нього не було ніякої.

Леся:

– Він божевільний.

Зина, не слухаючи сказаного Лесею:

– На похорони приїздили з Москви два-три його приятелі, поети й художники. Були й ми з Лесею. Поети читали вірші! А над могилою повісили отії дощечки, що були на лазні...

Пішовши од Тихменєвих, я думав про те, що Зина переживає певну кризу, шукає нових вражень і досвідів. Зустріч з Хоминським, очевидячки, одкрила перед нею всю привабливість патосу деструкції, проповіді нищення, навчила її знати людей, що з послідовністю фанатичного ченця, ледве не з божевільною невідхильністю йдуть за уявленою метою. (…)

Другого дня над вечір, повертаючись трамваєм зі служби і сходячи на площі перед оперовим театром, я зустрів Зину. (…)

(…) Зина гуляла з Джеком і тепер повертається додому. Я запропонував провести її. Ми пішли.

(…) Користуючись з хвилини, що Джек заспокоївся, Зина звертається до мене з запитанням:

– Вам не дуже сподобалися мої вчорашні розмови?

– Мені?

Мене здивувало це запитання не менше, як і раптова з Зиною зустріч на площі перед оперовим театром. Знавши, коли я повертаюсь з служби, Зина, очевидячки, чекала на мене. Чи не чекала вона навмисне, щоб продовжити вчорашню розмову?

Зина при всій своїй експансивності – замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зовнішньо-навмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття. А тут сьогодні раптом, навпаки, це чекання на площі, шукання зустрічі, запитання, що натякає на одвертість! Трапилася хвилина щирости, якої сподіватимешся іноді роками і яка не повториться, може, ніколи! Що я скажу, що я відповім? Я перепитую:

– Мені?

У мене немає слів! Мені завжди бракувало слів, а зараз я не находжу жодного. Мені є багато чого сказати Зині, але я без слів.

Я відповідаю:

– Не знаю, Зино, не знаю.

Зина кидає на мене допитливий побіжний зір, схоплює мою розчаровану щирість. Вона розуміє моє мовчання і вдячна.

Зина мені каже:

– Ведмедики теж не знають!.. Мабуть, я таки подарую Вам якогось.

Чи не через те, зберігаючи дитячу любов до патлатих ведмедиків,

Зина ще й досі любить їх, бо вони вміють мовчати?

А потім Зина признається:

– Я теж нічого не знаю!

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовности родилося розуміння й близькість. Відновляє розмову Зина:

– Ви знаєте, Іполіте Миколайовичу, чий образ мене тепер найбільше приваблює? Це – Лариси Рейснер. Мені так хотілося б повторити подібний шлях від небезпек чеського фронту на Волзі до барикад на вулицях Гамбурга, а звідтіля на схід, в Афганістан. Коли варто жити, то тільки так: завойовувати новий світ...

– Ви надто вільні, Зино.

– Я – вільна... Та що з того, коли не знаєш, як ту волю здійснити? Навчіть, Іполіте Миколайовичу!

– Навчити? У мене, дорога Зино, одного немає: здібности навчати. Я вмію працювати, а щоб навчати, проповідувати, складати маніфести, на те в мене бракує хисту. (…)

(…) – Працюйте! Шукайте праці, що була б Вам до вподоби.

Але Зина стріває мої слова зі сміхом Вона, висміюючи мене й мою пораду, відповідає:

– Певне, Ви хочете порадити мені записатись на біржу праці, спробувати одержати картку безробітньої й шукати посади друкар-ниці в якомусь тресті? На все життя тобі буде одмірено: в прокуреній, наповненій галасом конторі квадратний метр, стілець, підставка для машинки Ундервуд і коло Ундервуда хусточка, сніданок, сумочка і з дня в день, зміняючись, незмінна кипа паперів, що їх треба переписувати(…)

(…) З гіркістю я впевняюсь, що праця не приваблює Зину, для неї назавжди лишиться невідомим патос праці й офіра самозаперечення задля праці. В мою свідомість ледве помітним почуттям приходить думка, що ми ніколи не зможемо порозумітись з Зиною. Моє ніколи не буде її. Між нею й мною глуха стіна Ми чужі й різні.

Розчаровано я запитую:

– Вам не сподобалася моя порада?!

– Ні, чому?.. (…)

(…) Допоможіть, милий Іполіте Миколайовичу, знайти в Києві якогось китайця, щоб учитися китайської мови...

– Учителя знайти не важко, та це, на мою думку, безглуздя, чиста фантазія.

Але Зина палко обороняється:

– І не фантазія, і не безглуздя! Я вирішила! Цілком серйозно-Книжку про барикади Кантона я писатиму. А Вам, коли Ви одружитесь з Лесею, пришлю з Китаю з найкращої порцеляни чайний сервіз, і Ви зможете його поставити в шафі поруч з бабусиною бонбоньєркою...

Здається, з цього часу й пішла ця, узаконена Зиною, фраза: "Коли Ви одружитеся з Лесею". (…)

VII

Іполіт у відпустці. Він проводить її в Криму, де в цей час відпочиває і родина Тихменєва.

(…) На пристані мене чекали Леся й Зина. Ми зустрілись дуже привітно; хоч, правда, Зина, обдивившись мене з ніг до голови, не втрималась, щоб не сказати:

– Хто б міг подумати, що минулого року Іполіт Миколайович ходив у розбитих окулярах, перев'язаних ниточкою. Тепер він має вигляд справжнього англійця. У рот би люльку ще... Ні, коли б він не був закоханий, Лесю, в тебе, я б могла його покохати.

– Завжди ти говориш якісь дурниці, – відповіла Леся. – Іполіт Миколайович ні в тебе, ні в мене не закоханий. Він надто серйозна людина, щоб цікавитись такими дівчатками.

Зина нічого не відповіла, а може, й відповіла, та я не почув, бо мене з галасом і криком оточили татарчата, пропонуючи свої послуги, сперечаючись між собою і вириваючи з рук чемодан, баул, палицю.

(…) Влітку року 1924-ого курупрівські готелі на південному узбережжі Криму стояли порожні. Навіть на серпнево-вересневий виноградний сезон з'їзд був не дуже значний.

Без ніяких перешкод і труднощів за 135 крб. місячної платні я одержав кімнату з повним пансіоном у тому ж готелі, де мешкали й Тихменєви.

Після душної ночі прокидаюсь вранці спітнілий, розморений і каламутний. (…)

(…) Взявши душ, я почуваю себе свіжим, вільним і повним життя. Я витираюсь рушником, і тіло червоніє.

Зина гуркотить у дикт перегородки. Ми перегукуємось.

– Іполіте Миколайовичу, Ви?

– Я.

– Більше нікого?

– Нікого.

– Отже, тоді викидайтесь, я братиму душ. (…)

(…) Я виходжу, і Зина з жартівливою погрозою зарахується на мене рушником.

– У, який Ви маруда. Хіба так можна баритись? Ви хочете, щоб я таки спізнилася на сніданок.

Зина зникає за перегородкою.

Почуття свіжости вистачає ненадовго, і півгодини між душем та сніданком віддаюся шезлонгові, млявості й млявому спогляданню гір, неба, моря й пансійної ранкової метушні.(…)

(…) – Чи не думаєте Ви, – питала в мене Зина, – що добрість то є велике для людей лихо? Через свою добрість мама страждає сама й примушує страждати інших!

– Може, Ви й маєте рацію, – відповідав я, – але Ви стоїте перед дуже необережним висновком, що треба бути лихим і уникати доб-рости, щоб не примушувати людей страждати.

– Хто знає, – замітила Зина, – чи не так воно справді й є! Проте візьміть на увагу, що висновок належить не мені, а Вам.

(…) Ми пливемо. Я "на саженки". Зина – лівим боком Ми пливемо повільно й розмірено. За змахом змах, і з коленим змахом відходить від нас берег, купальня, пляж, засіяний рожевими тілами. Струнка мечеть і біла церква, дерева парку й будинки за деревами все меншають і меншають. Море тихе й прозоре. Ми лягаємо на спину і хвилі нас м'яко гойдають. На поверхні вода, нагріта сонцем, особливо тепла. Я питаю:

– Зино, може назад?

– Що Ви! Вперед, тільки вперед!

Ми пливемо: пляж і парк тепер на віддаленні – тільки вузенька сіра й зелена стрічка внизу темно-зеленої яйли, що сірі скелі її верхів'їв огорнено в блискучу синяву.

Питаю:

– Назад?

– Ні за що!

Ми відпливли дуже далеко: таким привабливим здається мені звідціля далекий берег. Я волів би лежати на пляжі, слухати Гетеву "Іфігенію", ніж, як оце, опинитись у морі на самоті й знати, що ні на чию допомогу нема чого сподіватись.

Холодний слизняк медузи торкається ноги. Ні, годі... Я рішуче кажу Зині:

– Зино, повертаємо назад!..

Зина підпливає до мене, наближає своє обличчя до мого, сміється й питає:

– Чого це Ви? Хіба Вам, Іполіте Миколайовичу, не подобається це почуття простору, великої одірваности, повної самотности в морській пустелі ? Я люблю запливти далеко, далеко, як зараз, щоб ледве видко було берег і щоб почувати навколо себе тільки небо й море і знати, що ти сама в собі несеш свою долю і, коли потопатимеш, то вже ніхто не врятує.

Щодо мене, то Зинині слова на мене не впливають. Я думаю тільки про те, що треба повертати. Я кажу:

– Усе це дуже добре, Зино, та Ви вважайте, що до берега нам пливти ще з півгодини, що я й Ви уже стомились, і чи приємно буде нам, допливши до берега, гукати човна, бо на останні десять хвилин сили уже не вистачить?

Цей аргумент впливає на Зину.

Удень, коли, викупавшись і полежавши на сонці, ми повертаємо додому і від спеки почуваємо себе розмореними, я пропоную завернути до льоху й випити півпляшки або ж пляшку червоного вина. (…)

(…) Потім ішли, і рожева маячня тьмарила тьмяно голову, і спека коливалась в рожевих хвилях легкої сп'янілости, і спека вже тепер не здавалась такою важкою й не приголомшувала.

У Зини очі задерикуваті; вона запевняє, що їй хочеться мене поцілувати і вона поцілувала б мене отут-о зараз на сонці, на вулиці, тільки що Леся ревнуватиме й не дозволить. Тільки тому, що вона не хоче сваритись з сестрою, вона не поцілує мене сьогодні. Та хай я не гублю надії, якось вона таки поцілує мене.

Я посміхаюсь Зининим жартам. Леся теж. Потім Зина не витримує, кидається до Лесі і цілує її раз, два, три, п'ять... (…)

У мене в пам'яті зберігся один випадок. Ми купили у маленької Фатьми міндалю і, як звичайно, сіли в парку на дерев'яну лавочку. Я каменем трощив міндальну шкаралупу, а Леся й Зина вибирали зі шкаралупи зерна. Ми балакали, ми жартували; в вечірній пітьмі ледве видко було наші обличчя. Зина, взявши двома пальцями вузеньке зерно, клала мені його в рот. Коли раптом я чую, що Леся, яка сиділа осторонь, починає плакати, зривається з місця і втікає.

Я розгублено дивлюсь на Зину.

– Що з Лесею? Що це сталося?

Зина зла й роздратована. Вона різко скидає міндаль з лави й каже:

– Довели дівчину до сліз!

А потім, нагнувшись мені до обличчя, зігнувшись, як кішка, кидає мені:

– Пантофля!..

І, гукаючи, втікає за Лесею:

– Ле-сю! Ле-сю!..

Другого дня Леся, підійшовши до мене, просила в мене пробачення за вчорашнє своє поводження. На неї шкідливо вплинуло те, що вона надто довго лежала на сонці, вона перевтомилася, і в неї попсувалися трохи од морського купання нерви. Отже, лікар, у якого вона сьогодні була, на тиждень заборонив їй купатись і брати соняшні ванни.

Місяць моєї відпустки промайнув, як мить. (…)

(…) Прощаючись зі мною, Мар'я Семенівна висловила сподіванку, що коли на початку жовтня вони повернуться до Києва, то я не відмовлюсь викладати дальший курс Зині й Лесі. Правда, вона знає, що мені це тепер буде важко й незручно, бо я надто переобтяжений роботою на заводі, та Олександер Владиславович в останньому листі знов нагадував їй, гцоб вона не забула перебалакати й умовити мене.

Посилання на Олександра Владиславовича бринить, як вищий і остаточний аргумент. Мар'я Семенівна не припускає, щоб після цього я міг відмовитись.

Я не відмовляюсь. Я запевняю, що продовжувати лекції в Тихменєвих уважатиму за свій незмінний обов'язок.

Як минулої зими, так і цієї, мені не легко буде одриватись од своєї праці на заводі для приватних лекцій. Коли я й згоджуюсь, то винятково задля Зини. (…)

(…) Авто не чекатиме. Вперед...

Лесю й Зину я застаю вже на шосе. Я здивований, як швидко вони встигли викупатись і піднятись вгору.

– О, ми швидко, а ось Ви марудите!

Півгодини, що довелося чекати, поки прийде Кримкурсівський автомобіль, проходить у легкій балаканині. У всіх, здається, сьогодні лагідний настрій. Чи це, може, тут у прозорому гірському повітрі навіть розлука стає прозора й легка? Я втішений, що розмова точиться жваво, що жодна хмарка не застелює блакитного неба, і ми не натрапляємо на тему, яка могла б зіпсувати останню хвилину. Я стежу очима за Зиною, чекаючи від неї якогось вибрику, але вона сьогодні на диво спокійна й проста.

Чи, може, Зина щось готує на останнє? Проте поки що все йде гаразд!

Зина в білому легкому напівпрозорому вбранні з засмаленим темно-брондзовим тілом, здавалось, жевріла, рожевіла, пломеніла... (…)

(…) Авто гарчить, здригається, тремтить. Мить... і він зірветься, кинеться в сірий порох покрученого гірського шосе, кинеться в спеку вогневого літнього дня. І в останню хвилину, коли шофер береться за руль, нагинається до регулятора, Зина стрибає на підніжку і встигає мені, щоб я тільки сам почув, коротким шепотом сказати на вухо:

– Коли б Ви більше бажали мене й були б зухваліші, я віддалася б Вам...

VIII

Мене турбувала невизначеність: я не зношу невизначености. Я ладен прийняти будь-яку гірку й прикру звістку, щоб тільки все було зрозуміле й ясне.

Протягом усього часу, після повороту Тихменєвих з півдня, я намагаюсь внести будь-яку ясність в наші взаємини з Зиною. Я не можу ніяк поєднати тієї фрази, що її Зина кинула мені в авто, коли я виїздив з Криму, та Зининого теперішнього поводження, як підкреслено й навмисне вона обминає мене. Я досі не можу дати собі остаточної відповіді, чи Зинині слова були визнанням, сказаним у пориві щирости, чи, навпаки, тут не було нічого іншого, окрім звичайної для неї ескапади, підказаної бажанням подратувати мене, поставити мене в прикре, ніякове становище, викликати в мені сумніви й хитання.

Зина чудесно знає, що кохання для мене надто серйозна річ, щоб я міг поставитись до нього легковажно. Вона знає, що я ніколи не фліртував і не вмів фліртувати, що я зважую з особливою обережністю та увагою кожне своє слово перед тим, як його сказати, що я боюсь зробити невірний крок, або ж висловити необмірковану думку. Отже, саме через те, що Зина все це знає, вона й могла піддурити мене, щоб побавитись з моєї серйозности й висміяти мою стриманість вигаданим своїм визнанням.

Зина бачить моє бажання лишитись з нею удвох, мої невдалі спроби побалакати з нею насамоті, але вона удає, що нічого не помічає. Могло здатись, що вона зовсім забула за цей випадок: хвилина пройшла, промайнула на мить і безслідно зникла...

Визнання чи жарт?..

Я нервуюся в постійному напруженому чеканні чогось, що повинно статися й не стає. (…)

(…) Але все має свій кінець.

На одній з лекцій у Тихменєвих на початку грудня того ж таки 1924-ого року я перевіряв письмові вправи моїх учениць. (…)

(…) … я уже ладен був повернути Зині її роботу, коли зовсім механічно перегорнув останню сторінку вправи, – сумлінність викладача, що мусить додивитись усе, – і на цій останній сторінці притьмом побачив фразу, призначену винятково для мене:

– Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у Вас. Зробіть так, щоб мене у Вас ніхто не зустрів.

Серце моє (– сірий патлатий ведмедик в руках маленької дівчинки –) затремтіло, замоталось. (– Синьоока дівчинка в довгих панчішках, схопивши ведмедика за ногу, розмахує ним з боку в бік. Мати зупиняє дівчинку: "Зинусю, залиши ведмедика, а то його болітиме" – ).

У мене серце, ніби ведмедик в руках дівчинки, б'ється й тремтить. Треба будь, що будь, хоча б і через силу взяти себе в руки, стриматись, щоб не виказати схвильованости. (– Я рішуче беру ведмедика з рук дівчинки і, обережно поставивши на поличці, закриваю дверці шафочки –). Напруженням волі я примушую себе заспокоїтись.

Зина кладе олівця на стіл, одсовує вбік помальований аркушик паперу й підводить свої очі. Вона звертається до мене з запитанням, нічим не видаючи, не зраджуючи байдужої незворушности.

– Я розв'язувала свою задачку в інший спосіб, як це робила Леся... Що Ви думаєте, Іполіте Миколайовичу, про цей спосіб розв'язувати завдання? Чи не надто я ухиляюсь од звичайних математичних правил?

Її фіялковий зір незворушно-спокійний.

Я стверджую. Я говорю якомога звичайніше:

– Так, усе гаразд. Чудесно!.. Я давно сподівався, що Ви зумієте в свій спосіб розв'язати питання.

Я одводжу очі, щоб не зустрітись з Зининими очима, і кінець фрази я ковтаю, не маючи сили її договорити.

Коли я виходив од Тихменєвих і у вітальні одягав пальто, через незачинені двері почув, як Леся сперечалася з Зиною. Леся вимагала, щоб Зина показала свій зошит і той спосіб розв'язувати завдання, що з нього вона цього разу скористувалась. На Лесину думку, іншого способу, ніж у неї, бути не може. Тим паче, що вона ще раз переглянула загальний хід вправи, подивилась у книжку і не припускає, щоб Зині пощастило одкрити щось інше. Леся уперто настоює. Зина відмовляється.

Розмахуючи перед обличчям сестри зошитом, як маскою, Кольомбіною задерикуватою, Зина дражнила Лесю:

– Я тобі не покажу. Коли ти підростеш, то й сама зумієш винайти не тільки цей спосіб, а й багато інших.

– Я жалітимусь мамі.

– Жалійся! – відповідає Зина й потім хитро примружує очі й радить: – Ти, найкраще, запитала б у Іполіта Миколайовича, бо, ось, бач, раз-два, я й подерла свого зошита.

Леся через залю кидається мені навздогін, щоб затримати мене, але я вже одяг пальто і роблю вигляд, ніби не чую, як мене кличуть. Я стукаю дверима й швидко збігаю по східцях.

Погане, погане, погане дівченя!.. Вона таки стежила, спостерігала, придивлялась. Півтора місяця, знавши, витримувала мене в гарячці чекання.

Нарешті, приходить ждане "завтра". Я готуюсь зустріти Зину. Я купую тістечок, пляшку портвайну й виноград, застелюю маленький столик скатертиною й розкладаю тарілочки та серветки.

Сьогодні з'ясується для мене загадка, що її загадала для мене Зина. Ми будемо вдвох, ми знайдемо тон одвертої щирости, взаємної ясности, слова для визнань і порозуміння. Та... Звідкіля в мене ця певність і ці сподіванки? Хіба ж я не знаю Зини? Хіба ж я не знаю, що в неї все "навпаки"?!.

Вона прийшла, сіла, підібравши ноги, в кріслі і почала обдивлятися кімнату.

– У Вас кімната також серйозна, стримана й методична, як і Ви самі. У Вас, певно, вистачає характеру вранці й увечорі робити гімнастику.

Я мусів ствердити це.

– До того ж у Вашій кімнаті бракує канапи.

Я ствердив і це.

– Згодьтесь, що Ви нудний і що у Вас нудно.

Я не міг заперечувати й цього. Під її поглядом я почував себе великим, марудним і незграбним.

– Ви надто серйозні! Вам треба було б бути трохи легковажнішим.

– Ви, Зино, кажете мені те саме, що казав мені й один мій приятель. Він теж гадає, що з мене людина надто серйозна, і радить мені бути легковажнішим; інакше, на його думку, я рискую до легковажних справ поставитись надто серйозно. Взагалі він гадає, що людині, яка через свою серйозність не вміє бути легковажною, загрожують великі небезпеки. У світі є, каже він, багато легковажного, до чого слід ставитись тільки легковажно. (…)

Розмова точиться так, ніби ми сидимо в каварні чи в фоє кіно, де густо набито різноманітної публіки і де не можна говорити ні про що інше, як тільки про тістечка та за раніше бачені фільми… (…)

(…) Зина любить позувати. На цей день, зі звички суперечити, вона вибрала для себе позу офіційного візиту. Я сподівався на щирість, вона буде офіційною. Я розраховував на визнання, вона говоритиме загальні фрази. Я шукатиму одвертости, вона вбереться в тони ригористичної стриманости.

Гаразд, хай буде!.. Розмовлятимемо за тістечка, пастилу й різницю між портвайном і рожевим мускатом. Удаватимемо, що ця розмова мені дуже до вподоби. Це єдиний спосіб зробити так, щоб Зина кинула говорити про тістечка.

Побачивши, що я не докучаю їй розмовами про свої почуття, Зина губить інтерес до теми про київські кондитерські. Упевнившись остаточно, що я не порушую доброго тону, вона робить спробу мене подратувати.

(…) Невже ж вона не може ніколи, хоча б на хвилину, бути простою й щирою? Я сказав:

– Ви, Зино, назвали мене сьогодні людиною методичною й сухою, одне слово, різкіше висловлюючись, педантом Я не сперечатимусь з цим, але я мушу зазначити, що те, що ми говоримо про інших людей, завжди є тільки самовизнання. Наші закиди іншим людям майже завжди приховані самообвинувачення... Отже, це Ви самі, Зино, надто тверезі й розсудливі, надто методичні. Ви поводитесь не як дівчина, а як жінка, що багато бачила, пізнала й пережила. Ви, правда, здібні на найдражливіші та найнесподіваніші ескапади, на ентузіястичний запал, але я, спостерігавши Вас, завжди дивувався Вашій байдужій досвідності. Звідкіля вона у Вас? Ви рідна сестра стриманої й тверезої Лесі; та вона з отією твердістю перед Вами не більше, як наївна мала дитина.

Зина не тільки не розсердилась, але їй навіть сподобалась моя характеристика. Вона любить слухати, коли говорять про неї. (…)

Чи не прийшов, нарешті, найзручніший момент заговорити за те, що я хтів би сказати? Але як сказати, що сказати й з чого почати? (…)

(…) Шукаючи теми для розмови, Зина звертає увагу, що мою кімнату заставлено полицями з книжками. Вона здивовано каже:.

– О, як багато у Вас, Іполіте Миколайовичу, книжок. Я ніколи досі не чула, що Ви такий книголюб і поєднуєте свій фах хеміка з бібліофільством. Ви любите книжки? (…)

(…) Життя надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватись з того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня і що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.

Я розповів Зині за випадок, як мені одного разу трапилося з приятелем завітати до поета Максима Рильського. Я сподівався побачити кабінет книголюба, добірні книжки, вишукані колекції поезій, зібрання творів, віки й культури, схематично розкладені в систематичній послідовності на полицях вздовж стін од Гомера й Гезіода, біблії й єгипетської "Книги мертвих" до Панаїта Істраті та Марселя Пруста, я передчував приємність натрапити на рідкі видання греків, римлян, французів й англійців з фамільними exlibris-ами поетових дідів, розглянути старовинні палітурки з телячої шкури, витаснені золотом, і я жорстоко помилився.(…)

(…) Вийшовши од Максима Рильського, я висловив своє здивування приятелеві:

– Як це може бути, щоб поет не мав книжок?

На що мій приятель, люблячи парадоксальні зауваження, відповів:

– Поетові не потрібні книжки. Він носить в середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.

Тоді це зауваження мого приятеля здалось мені безглуздим, але, обмірковуючи його не раз, я починаю гадати, що він мав рацію. Отже, справді мені бракує слів, і цю недостатність я намагаюсь заповнити, колекціонуючи книжки...(…)

Зина перериває мене запитанням про час.

– Початок дванадцятої?! Мені, Іполіте Миколайовичу, треба йти додому.

Згадка, що Зина йтиме додому, викликає в мені одчай. За весь вечір нічого не сказано! Нічого не сказано – і вона йтиме.

Я починаю ходити по кімнаті, тоді зупиняюсь перед Зиною. В одчаї я жаліюсь на свою безпорадність:

– Отже, й сьогодні, як і звичайно, як і завжди, слова мене зрадили, віддали на поталу. Сьогодні, навіть сьогодні, якого я так нетерпляче й довго чекав, хисткі слова в останній момент утекли від мене зрадливо й ганебно. Я не зміг опанувати їх. Я не знайшов потрібних слів, щоб сказати Вам усе, що я хтів сказати, а Ви, Ви мене бавили розмовами про тістечка.

Зина простягає мені руку.

– Ви сердитесь? Ви скаржились, тепер Ви сердитесь. Проте Ви не знаєте, що в мене добре серце. Сядьте на ручку крісла поруч зі мною, і ось Вам мої руки. Можете цілувати. Аким Волинський каже, що в долонях жінки зосереджується її чутливість.

Долоні живуть доторканням губ. Губи квітнуть поцілунками долонь. Тане морок зимового пізнього вечора.

Раптом Зина вириває од мене руки: губи, що стали долонями, і долоні, що стали губами.

– Досить! Я йду! Дайте мені пальто. Ви мене проводите.

...Уночі, після дванадцятої, проводивши Зину, я повертаюсь додому. (…)

Я проходжу повз сліпого хлопця. Я бачу більма його очей, рябе обличчя, тремтячі померзлі руки, сперті на довгу ковіньку. Судома дикої пісні кривить його сліпе обличчя і керує танком застиглих ніг.

На перехресті темна постать повії вартує, оберігає нічну похмурість вулиць. Повія стоїть, не рухаючись. Вона ніби стереже пітьму, вітри й ніч. Я минаю її. Ледве розкриваючи похололі губи, вона пропонує мені йти за нею. Я проходжу без відповіді. Я чую: повія посилає мені навздогін погану лайку. Вітер плює мені в обличчя жменею вогкого снігу, засліплює очі, і я на мить не бачу нічого. Пси міських перехрестів скаженіють. Я обертаюсь: на розі, не рухаючись, стоїть повія. Перехрестя міських вулиць вона стерегтиме, доки не прийде хтось, щоб повести її з собою в пітьму нічної хуртовини. Я не пішов за нею, – піде хтось наступний. Для неї я тільки один із багатьох: син суки!..

Може, справді, і собі, як псові бездомному, завити в порожній пітьмі од болю, від нудьги, з одчаю?

(…) В ясні морозні січневі дні прийшло кохання. 12 січня мене в лябораторії покликали до телефону. Я пізнав Зинин голос. Вона запитувала, чи я вільний сьогодні увечорі; всі їхні йдуть до театру, але в неї болить голова, й вона лишається дома. Чи не прийшов би я до них побути з нею?

Того вечора Зина віддалась мені. (…)

(…) … коли чоловік кохає жінку, то належить записуватись у загсі, родити здорових людей, а робити аборти то є катастрофа для жінки.

Але чому, схиляючись до подібної думки, я не наважуюсь нічого сказати Зині і навіть насамоті з собою мовчу глухим і замкненим мовчанням?

Я мовчу й обминаю! О, коли б в уяві про шлюб було хоч трошки неправдоподібності

Нарешті, я рішився! Одного разу, коли Зина була в мене, я дозволив собі досить обережно заговорити з нею за шлюб, за мій обов'язок перед нею як жінкою, за ніякову двозначність нашого становища.

Зина розсердилась.

– Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалась тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалась тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж.

Я кажу твердо й упевнено, але боюсь, що мій голос тремтить і те, що я кажу Зині, бринить для неї не дуже певно:

– Ти віддалась мені, і тим самим на мене лягли певні обов'язки перед тобою. Я порядна людина, й я не хочу, щоб мені хтось закинув, що я зробив якийсь ганебний вчинок.

Зина презирливо піджимає губи:

– Мені не потрібна твоя порядність.

Я почуваю, що треба знайти інші аргументи й нові слова, але я не находжу їх. Я почуваю, як витрухляли й зотліли старі слова, які вони порожні й нікчемні. Але я уперто повторюю:

– Я мушу... Мій обов'язок...

– Обов'язок передо мною? – питає Зина.

Її фіялкові очі робляться телшими й великими, вона червоніє, кров приливає до щок. Вона обурена і відповідає різко:

– А ти запитав мене? А я дала згоду? А ти не думаєш, що та твоя порядність, якою ти пишаєшся, є для мене образа? Ти заздалегідь припускаєш, що я зробила щось ганебне і тепер потребую, щоб хтось захищав мене! Ти не подумав, що коли ти висловлюєш намір своєю порядністю прикрити мою, мовляв, непорядність, ти цим ображаєш мою гідність? Не бійся, я захищатимусь сама. Я залежу від себе, і ні від кого більше. Я хтіла, і я віддалась.

Під напором цих закидів я почуваю себе безпомічним. Я не вмію сперечатись і переконувати; я поступаюсь:

– Ну, добре, Зино, не говоритимемо за порядність, коли це тебе ображає. Люди завжди говорять сказаними словами, заученими формулами. І я говорю сказаними словами. Я визнаю, що висловився невлучно; треба було інше слово вжита, якось інакше висловитись. Я хтів тільки нагадати за свою тривогу, ніяковість, за розмови, що можуть піти.

Ми розмовляємо стоячи. Зина обперлась на книжну шафу й поклала лікоть на спинку крісла Рукою юна зневажно мне кінчик шарфа, а кінцем туфлі креслить на підлозі круги й еліпси. Я ходив по кімнаті.

Зина відповідає спокійніше. Моя покора примиряє її з невдалою спробою моїх невмілих і незнайдених аргументів.

– На твою думку, – каже Зина, – дівчина, що покохала, має взяти шлюб і стати заміжньою жінкою. А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини – всього, що зв'язує й може зв'язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше.

Зина ладна заперечувати, що в коханні вона шукає кохання, принаймні в тому розумінні, яке цьому слову надавали колись. Через кохання дівчина входить у життя; кохання – прохідний двір, дім з двома дверима: ввійти й вийти. Вона питає:

– Хіба ти не думаєш, що кохання звільняє?

Я нічого не кажу. Я зідхаю. Зина сідає в крісло, притягає мене до себе й цілує. Я сиджу біля її ніг на підлозі, вона обняла мене руками навколо шиї й притулилась щокою до моєї голови...

– Слухай! Справді!.. Я не розпутниця, я не повія, не вулишня дівка! У мене навіть немає великого темпераменту, щоб я навмисне шукала любовних пригод. Мені це байдуже. Мені байдуже віддатись чоловікові, тобі або ж іншому.

Я розкриваю рота, щоб щось сказати, і не кажу нічого. Мене вбиває ця незворушна ясність і простота поглядів на речі. Зина гладить моє волосся.

– Мій милий Оплику! Я роздивлялась одного разу сумочку в одної моєї приятельки, що вчиться в драматичній студії, і в сумочці я знайшла, окрім хусточки, дзеркальця, олівця для губ, особистої посвідки, пудри, грошей, ще листівку від коханця й аналізу сечі з пробою на гонококи... Це колись говорили високі фрази за офіру, обов'язок, гідність, засмічували життя вигаданими словами. Тепер, коли кохання перестало бути для дівчини забороненою річчю, ці слова загубили свій сенс

О, коли б в уяві про кохання й шлюб було хоч трохи неправдоподібности...

Минув місяць і ще півмісяця, і від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину. Прийти, лягти на спину, віддатись; потім піти, жаліючись на нудьгу. Нічого не дано й нічого не взято. Ще раз життя піддурило принадою ілюзорної омани, зрадило й знищило. Нічого не досягнено, нічого не переможено.

Я бачу, що Зина нудьгує, і моє серце переповнює жаль і свідомість вини. Мені здається, що на мені лежить якась вина, що я винен перед Зиною. Може, справді, це моя вина, що я не вмію перетворити наше кохання в чисту прозорість щастя, розкрити для Зини в житті можливість нових просторів і нових ще небачених обріїв?

Вона сподівалась, що кохання є щось більше, ніж бажання кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я – проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного? Боюсь, що я, віддавши себе Зині, не надто щедрий зробив для неї дарунок! (…)

(…) Що для мене Зина і що для неї я? Чого вона шукала в мені, на що сподівалась і на що вважала? Чи не надто пізні запитання, відповідь на які треба було знайти раніше?..

Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено. Зині обридло жити так, як вона жила, її лякає перспектива продовжити в дальшому те, що було; її лякає перспектива вийти заміж і зв'язати себе, вона шукає нових обріїв. Яких саме, – вона не знає, та це для неї байдуже; з неї досить того, що вона хоче, бо саме вона того прагне...

У своїх взаєминах із Зиною я заплутався остаточно. Леся, та зовсім інша 3 неї буде гарна, добра, розумна, лагідна дружина. Вона не належить "сьогодні", вона живе поза часом і місцем; її "сьогодні" – повторене "вчора". Для неї "шлюб", "чоловік", "дружина" – усталені й незмінні поняття. Вона знає, що в свій час вийде заміж, матиме дітей, утворить родину... Зина ж шукає іншого й нового.

...Лютий. Тумани. Мряка. Жовтий брудний сніг, навалений на купи коло тротуарів, тане гнилими патьоками. Я годинами блукаю сам по грязюці в жовтих гнилих туманах. Мені нікого не треба. Мабуть, і я нікому не потрібний!..

Одного разу я їхав трамваєм з заводу. Зі мною поверталась одна з жінок, що служить в нашій заводській конторі. Не пам'ятаю вже, з якого приводу, розмовляючи в трамваї, ми натрапили на тему про шлюб. Вона сказала:

– Я не припускаю, щоб жінка зраджувала чоловіка.

Я запитав:

– А чоловік?!

– Чоловікові можна.

– Чому так?

– Потрібно, щоб хтось, хоч один, оберігав родинне вогнище. Оберігати його належить жінці.

Я подивився на неї; вона подивилась на мене. І після павзи, тоном задуму, що в ньому було щось патетичне, вона, міркуючи, додала:

– Але я не думаю, щоб родинне вогнище тепер взагалі було потрібне.

Це сказала заміжня жінка, що має дитину. Твердження її були побудовані з тонким розрахунком, щоб остаточний висновок нищив усі попередні, з категоричною позитивністю висловлені, думки. Вона проповідувала вірність, вогнище, родину, непорушність усталених зв'язків; вона з огидою одкидала зраду. І ні в що з того не вірила. Вона стверджувала шлюб, демаскуючи його.

Мені здається, що й я, коли говорю з Зиною про шлюб, не вірю в його можливість.

Мені захтілось з кимсь побалакати. Я давненько не був уже у Василя Гриба й вирішив піти до нього.

З Василем Грибом я познайомився за тих часів, коли року 1921 – 1923 ми обидва викладали в одній школі, – він мову, а я математику й природничі науки.

Василь Гриб – філолог і непрактична людина. До філології я ставився й ставлюсь негативно, як до науки нікчемної й порожньої. Непрактичність взагалі мене дратувала Можливо, що я помиляюсь, але я вважаю її за прикмету обмежености. Правда Василь Гриб, у свою чергу, мій потяг до точних наук; і технічних дисциплін розцінює не дуже високо, та поза цим ми один одному сподобались і охоче стріваємось. (…)

(…) Не називаючи прізвищ, я розповів йому, що я покохав, що я щасливий; що я хтів би одружитись з дівчиною, яку покохав, але на перешкоді до того стоїть химерне небажання дівчини брати шлюб.

У відповідь на мої визнання він з ласкавою щирістю і з лагідним співчуттям, шукаючи слів і думок, що могли б мене заспокоїти й утішити, сказав:

– Я бачу, що Вас, Іполіте Миколайовичу, ніколи, на жаль, не цікавили непотрібні речі. (…)

(…) – Ви таки дивак, Іполіте Миколайовичу! Вам доводиться проти волі дівчини настоювати на тому, чого ця дівчина не хоче, щоб Ви робили. Ви мені нагадуєте біблійного героя. Ви, як Самсон, мусите здійняти ворота й понести їх, хоч у тому жодної потреби немає, бо вони одчинені. Ви їх тягнете на собі, почуваєте, що не донесете, що вже стомились і надірвались, падаєте й можете під тою вагою загинути. Ви озброєні цілим арсеналом усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Вас турбує, що дівчина може нехтувати всім цим. Ви турбуєтесь за неї, а вона вважає, що Ваша стурбованість з-за неї то вираз невіри в її сили. Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе.

– Необережне?! Навпаки, обережність підказує мені оберегти заздалегідь дівчину від небезпечних кроків.

– Повірте моїй життьовій досвідченості... Ви посміхаєтесь, бо знаєте, що мені життьового досвіду саме й бракує. Але, не мавши його, я можу давати ще не спростовані життям поради... Так повірте моїй життьовій досвідченості: Ви розпочали сумнівну гру, в якій Ви наперед засуджені програти. Ви самі штовхаєте Вашу дівчину на шлях небезпечних вчинків.

– Я? Тим, що хочу попередити необережний крок?

– Ви! Безперечно Ви, і ніхто інший!..

Я обурююсь:

– Даруйте мені, друже, але це чиста нісенітниця.

– Ви сердитесь і лаєтесь, але справа не в тому, яких слів ужити, а в упертій безсумнівності фактів.

– Та Ваші факти, які до того ж поки що тільки Ваші власні гадки, безглузді.

– Ну, а Вам від того легше, що факт, з яким Вам доводиться рахуватись, безглуздий? Слово чести, Іполіте Миколайовичу, послухайте Ви мене! З Ваших же власних слів видко, що, віддаючись Вам, вона прагнула знищити можливість шлюбу – одне слово, розірвати з традиціями, з родинною опікою, взагалі, визволитись. Можна навіть припустити, що вона віддалась не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб. Коли ж Ви настоюєте на шлюбі, ви нищете її ілюзію, що вона досягла того, чого прагнула. Вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок, щоб повороту назад уже не було остаточно! Цього остаточного вчинку я б, Іполіте Миколайовичу, і берігся...

– Ви радите...

– Я б радив Вам: хай буде так, як хоче дівчина! Потурайте слабкостям тієї людини, що її Ви хочете опанувати. Йдіть їй назустріч, усе прийміть і нічого не заперечуйте. Буде по-вашому. Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той, хто змагається їх не пустити! Отже, вона, дівчина з гарної родини, не зіпсована й не розпусна, віддавшись до шлюбу, зробила, на її думку, надзвичайно сміливий крок. Вона пишається з того. Її вчинок пофарбовано для неї в героїчні фарби. А Ваше, Іполіте Миколайовичу, діло маленьке: підтримати в ній цю пиху. Це єдиний для Вас спосіб досягти свого – одружитися з нею... (…)

(…) Тепер після всього, що сталося, згадуючи нашу розмову з Василем, я гадаю, що зробив велику помилку, занедбавши його поради! Він мав рацію, а я помилявся!

Поки ми сиділи в кімнаті Марії Семенівни, поки я підготовляв ґрунт, починав здалеку, раніше, як попросити в Марї Семенівни Зининої руки, поки ми торкалися тисячі побічних справ і другорядних речей, в кімнаті дівчат розгорталися інші події й точилася між Зиною й Лесею своя розмова.

Мені багато разів докладно й детально розповідала Леся за все, що сталося того дня, і я яскраво уявляв собі всю обстанову. В родині Тихменєвих до останнього моменту не знали, кому я зроблю пропозицію – Лесі чи Зині. Наші взаємини з Зиною лишались для всіх таємницею. При всій своїй експансивності Зина була натура потайна й самотня. Вона вміла ховатись зі своїми переживаннями й не любила ні перед ким одкривати свій внутрішній світ. Отже, в Тихменєвих схилялись до думки, що я швидше зроблю пропозицію Лесі, не тільки тому, що вона старша віком од Зини, а також і тому, що її вдача, здавалось на думку всіх, більше підходила до моєї.

Розмову почала Леся. Вона хтіла бути великодушною. Звертаючись до Зини, вона її переконувала:

– Коли Іполіт Миколайович зробить мені пропозицію, я відмовлюсь. Згодом за деякий час він поза сумнівом прохатиме твоєї руки.

Зина встала з крісла, підійшла до вікна, обперлась об лутку і, дивлячись на вулицю, відповіла холоднувато й спокійно:

– Я не погоджусь!

Леся не чекала такої відповіді і Зинині слова її здивували.

– Що ти хочеш сказати?

– Те, що чуєш!

– Я тебе, Зино, не розумію! Коли ти не погоджуєшся тільки тому, що гадаєш принести себе на жертву заради мене, то ти, моя мила Зинусю, помиляєшся. То правда, що я до Іполіта Миколайовича призвичаїлась, я з цим і не ховаюсь – він мені до вподоби. Але це й усе. Сподіватимусь, що роком пізніше, роком раніше я стріну таку ж людину з подібними властивостями. А ти, я знаю, його кохаєш.

Зина мовчки стояла у вікна й уперто дивилась на вулицю. Леся підійшла до вікна побачити, що могло притягти Зинину увагу, але на вулиці нікого не було, окрім, як завжди, п'януватого двірника Степана, що, здіймаючи куряву, підмітав брук. Одійшовши од вікна й сівши на ручку крісла, Леся повторила:

– Ти ж його кохаєш.

Зина змовчала, і ці повторені слова прозвучали в мовчанні, як у пороясній простороні; вони здались невірними й сумнівними і повисли в повітрі, як обірване, пилом притрушене павутиння. Не знаючи, що сказати, в якійсь безсилості з безглуздою упертістю Леся повторила те саме:

– Ти ж його кохаєш.

Зина одвернулась од вікна і, дивлячись в очі Лесі, з застережливою погрозою сказала:

– Лесю! Ти сьогодні надто багато говориш. Я б на твойому місці сьогодні утрималася.

– Сьогодні?

– Так, особливо сьогодні, бо ти нічого не знаєш, нічого не можеш знати і не передбачаєш, яке небезпечне може бути те, що ти сьогодні говориш.

Зина підійшла до шафочки, одчинила дверці і взяла собі на руки ведмедика.

– Ти чуєш, ведмедику, що Леся каже про нас? Вона каже: "Ти його кохаєш". Леся нам радить, навчає нас з тобою. Смішне дівча! Маленька й наївна, дурна дівчинка і більш нічого. Вона гадає, що знає щось. Кохаєш, не кохаєш?!. Скажи, Мишуню, що вона в тому розуміє? А ми, ведмедику, знаємо з тобою добре, що кохати нічого не значить, що твоя Зина кохатиме, кого схоче, його, другого, третього, усе одно кого; що вона кохає Іполіта Миколайовича не більше, як і першого стрічного.

Леся не витримує. Зинині слова здаються їй огидним блюзнірством. Вона призвичалась вижати кохання за святе й чисте палання, таємне й високе почуття. Вона обурена, що Зина так презирливо нехтує коханням.

– Облиш, Зино! Навіщо все це ти кажеш? Навіщо ти заперечуєш своє кохання до Іполіта Миколайовича?

Зина не слухає Лесі й не відповідає їй. Вона продовжує свою розмову з ведмедиком:

– Щасливий Мишко!.. Коли тебе посадити в шафочку в куточок, ти сидітимеш у куточку і рік, і два, і багато років, треба тільки тебе посипати щороку нафталіном, щоб міль не побив твоєї гарної, м'якої, волохатої шкурки, яку так любить пестити твоя Зина. Як би хотілося твоїй Зині, мій милий Мишуню, щоб у неї було таке волохате кострубате серце, як і в тебе.

Леся знов повторяє:

– Що б ти не казала, що б ти не робила, ти не захитаєш моєї пев-ности, що ти кохаєш Іполіта Миколайовича.

Зина посміхається. Підкидає ведмедика вгору і на лету підхоплює його.

– Гоп-ля, ведмедику! Як ти гадаєш, чи не зуміла б твоя Зина так тебе вимуштрувать, щоб з тебе був акробат і ти засвоїв високе мистецтво ходити по канаті на ярмаркахd Ти сумніваєшся, хитаєш головою! Ти не певен, чи зможеш досягнути верхів'їв цієї високої науки. Але при доброму бажанні ти б усе таки вивчився? Ну, розуміється, вивчився б! Ось, бач, ти схиляєш голову в знак згоди.

Зина нагинає ведмедикові голову, підкинувши знов і піймавши, каже:

– Гоп-ля, ведмедику! Скажи Лесі, що найбільше Зині до вподоби – це ходити з ведмедиком по канаті на ярмарках. Скажи також їй і те... так, так, скажи – нема вже чого з тим ховатись – що хоч твоя Зина і є вже півроку за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому. Скажи це Лесі, хай вона іншим разом стерегтиметься балакати так багато, як сьогодні.

Зина притискує до себе ведмедика і зі сміхом надто напруженим, щоб він був натуральний, падає на канапу. Може падає навмисне, бажаючи сховати сльози.

– Зино!

У Лесі виривається крик:

– Зино, скажи, що це неправда!

Зинине визнання лякає її своєю несподіванкою: вона могла усього ждати від Зини, тільки не цього. Вчинок Зинин її жахає. Потім, коли це перше почуття, викликане визнанням, минає, вона червоніє. Вона червоніє від сорому, що її сестра може бути за чиюсь коханку, і від сорому, що, не знавши цього, вона могла припускати, що Іполіт Миколайович хоче зробити їй пропозицію і ще до того ж казати Зині, що вона ладна од цієї пропозиції відмовитись. О, як безглуздо вона сьогодні поводилась! Які безглузді речі вона сьогодні говорила! В цей момент вона ненавидить себе, Зину, Іполіта Миколайовича, всіх, весь світ. Нерви її не витримують, і вона починає стиха плакати.

Сльози допомагають їй перемогти себе; вона усвідомлює всю егоїстичність свого поводження. Зина переживає глибоку душевну кризу, потребує особливої зараз до неї добрости, а вона, Леся, тимчасом, замість піклуватись про Зину, віддається ганебним негарним настроям

Леся сідає коло Зини на канапі, що на ній; уткнувшись лицем в подушку, лежить Зина, обіймає її й починає лагідно умовляти Зину. Вона упевняє Зину, що те, що Зина зробила, вона зробила тільки тому, що вона дуже кохає Іполіта Миколайовича, що все обійдеться, що все буде гаразд, що вони поженяться, що, вийшовши заміж, Зина буде щаслива...

Зина схоплюється, з силою відштовхує Лесю й тупає розлютовано ногою об підлогу:

– Чорти його батькові! Я не хочу виходити заміж! Ти чуєш: не хочу. Ні за нього, ні за кого іншого. Ти можеш це зрозуміти?

Леся почуває себе розгубленою перед цим вибухом Зининої роздратованости і зі слухняною покорою на Зинин крик відповідає:

– Ні, Зинусю, я цього не розумію...

– Не розумієш?! Ну, то добре, зрозумієш!

Зина йде до дверей й береться за ручку, щоб вийти з кімнати, але зупиняється на хвилинку й байдуже та стомлено говорить:

– Я зроблю так, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захтіли гадати про шлюб зі мною.

Лесі здалося, що Зина каже за самогубство. Діткнута гострою тривогою, вона кидається до дверей, охоплює Зину, благає її:

– Зиночко, Зинусю! Що ти задумала? Хіба, хіба ж можна? Бог з тобою! Зинусю! Я тебе не пущу. Скажи, що ти цього не зробиш, скажи, що ти не отруїшся?

У Зини навіть і в цей момент душевного розпачу, коли вона на останній крок рішилась, щоб не було вже повороту, вистачає сили волі відповідати Лесі насмішкуватою презирливістю:

– Отруїтись? Я? Отруїтись? Нашатирним спиртом, як гімназистка четвертої кляси? Правда?

Вона іронізувала, говорила прикрості, дражнила сестру. А та вчепилась у руку, охопила, тремтячи, Зину, цілувала її й не хтіла пускати.

– Ти можеш мене лаяти, говорити, що хочеш, але я тебе не пущу. Хай ти не отруїшся, хай що інше, я не знаю що, але я тебе не пущу.

– Пусти!.. –Ні!

– Пусти!..

Вони почали змагатись. Та Зина раптом випустила Лесю й розсміялась.

– Які ми з тобою смішні, Лесю! Не бійся, Лесю, я зовсім ні на про яке самогубство не думаю. Ти – дурне дівча! Можна дійти до останньої межі, що далі лишатиметься провалля, діра, нічого, і все ж таки не гадати про самогубство. Отруїтись – це млявість, це для слабких душ. Я б гордувала собою, коли б мене вистачило тільки на таку пошлість... Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим.

Зина цілує Лесю в чоло й каже:

– Бідненька Лесю! Я налякала тебе! Ні, не бійся!

І Зина сміється весело й безтурботно. Вона завжди якось широко, щиро й щедро сміялась. В її сміхові почувалась простора простота й ясність, дитяча, легка й чиста непідроблена осяйність. Вона сміялась так, ніби в глибинах ясного блакитного душевного потоку линуло пістряве музичне сяйво розлогого сміху.

– Лягай, Лесю, і спочинь. Я піду і швиденько вернусь. Так треба!..

І хоч Зинин сміх на хвилину заспокоїв Лесю, але, коли Зина зачинила за собою двері і Леся лишилась сама, вона заплакала від суму й стурбованости. Вона не могла здогадатись, що хоче заподіяти Зина. (…)

Я сказав Марї Семенівні, що я вчора розмовляв з Зиною і що Зина, незважаючи ні на що, відмовляється дати згоду на шлюб.

Та Мар'я Семенівна не надала цьому значення. Хіба ж мені невідомо, що Зина завжди любить витівки і щоб усе було по-інакшому?! Хай це мене не турбує. Вона, Марія Семенівна, знає, що Зина кохає мене, і вона певна, що Зину неважко буде переконати. Ось вона піде, розшукає Зину, приведе її сюди й усе буде гаразд, усе буде полагоджено. На червоній горці й весілля одсвяткуємо...

Загуркотіли двері. Забігали по кватирі. Чути було голоси. Шукали Зини. На порожній весняній соняшній вулиці вугільник гукав: "Голь, уголь, го-оль!.."

Тоді вмить я зрозумів, що все скінчено. Що сталась якась безглуздість, що повороту нема.

Як крізь туман я пам'ятаю: повернулась Мар'я Семенівна, а за нею прийшла Зина. Марія Семенівна урочистим голосом сказала: "Мила моя Зинусю! Іполіт Миколайович прохає у мене твоєї руки. Я дала згоду. Що скажеш ти?"

Я пам'ятаю: у Зини було надзвичайно бліде обличчя. Вона відповіла:

– Я тільки що віддалась двірникові!

Минули роки.

Сьогодні знов, як і три місяці назад, я в себе, в своїй заводській хімічній лабораторії. Незабаром, за тиждень-півтора, прибудуть з Німеччини замовлені препарати, приладдя, посуд, новіша фахова література, усе, що я закупив і замовив під час свого трьохмісячного перебування за кордоном, і треба вже зараз підготувати, щоб ніщо не затримало приймання. Я не люблю гаятись і відкладати. (…)

Іполіту допомагає колега по роботі Панас Григорович, з яким потім він їде трамваєм додому.

(…) Панас Григорович звертає увагу, що я раз-у-раз проводжу рукою по нозі: чи не ревматизм, мовляв? У такому випадку він міг би порадити комашині яйця, на спирті настояні. Найкращий і найрадикальніший спосіб.

– Зовсім не ревматизм!

– Так що?

Заздалегідь передчуваючи приємність побачити, яке враження справлять на Панаса Григоровича мої слова і як він буде тим вражений та здивований, я кажу:

– В мене стріляли!

Панас Григорович збентежений. Він не знає, як йому поставитись до сказаного, як до звичайнісінького жарту чи що. Він жахається і одночасно не йме віри: невже ж це справді можливо, щоб у Берліні, цивілізованому місті, де шуцмани в касках стоять на кожному розі вулиці, стріляли в інженера Іполіта Миколайовича! Як, чому? І Панас Григорович губиться в здогадах...

Коротенько розповідаю берлінську пригоду, своє необережне бажання бачити берлінські каварні й нічні розваги берлінців. Переказую за кафе-ресторан, де я вечеряв і де невідома п'яна жінка стріляла в свого спутника, убила його і випадково, цілком випадково потрапила в мене – дві кулі: одна в ногу, друга в бік. З щирою вдячністю я згадую за німецькі лікарні, німецьку асептику й описую, як налагоджено в німців лікувальну справу, яка чистота й тиша панують по берлінських лікарнях.

Панас Григорович, переходячи від одного настрою до другого, протилежного, то хвилюючись, то заспокоюючись, міняючи обурення на найжвавішу радість, трясе мені руку, вітає з порятунком і висловлює співчуття, що все обійшлось гаразд.

(…) Панас Григорович дістає бумажника з внутрішньої кишені свого пальта й витягає маленьку газетну вирізку, де розповідається за вбивство Миколою Буцьким своєї дружини, якій він, за газетною версією, не хтів виплачувати аліментів. Микола Буцький, людина без певної професії, щоб звільнитись од аліментів, повів дружину до лісу, порубав її й закопав у заздалегідь виготованій ямі. Вбивника заарештовано.

Я прочитую цю коротеньку замітку з газетної хроніки й мовчки повертаю вирізку Панасові Григоровичу. Найзвичайнісіньке вбивство, звичайний прояв людської тупої й дикої жорстокости, і я не розумію, що саме могло зацікавити Панаса Григоровича в цій справі. Та Панас Григорович заперечує газетну версію, ніби вбивство сталося через аліменти, ревнощі або ж якісь звірячі інстинкти Миколи Буцького. (…)

Панас Григорович висуває свою версію: Буцьких вбив дружину від великого кохання до неї – він не міг подолати матеріальну скруту, в якій жило подружжя, тому вирішив таким чином звільнити кохану жінку від страждань та відчаю. Панас Григорович почував і свою мимовільну причетність, бо він не зумів попередити катастрофу своєчасною порадою та потрібною допомогою. І ця внутрішня стурбованість офарблювала його оповідання в тони хвилювання та чутливости.

Трамвай нарешті доповз до центру міста. Панас Григорович підвівся виходити, але Іполіт затримав його, пропонуючи пообідати з ним у ресторанчику і ще трохи побалакати. Розмова точилася про випадок з Буцьких. Прощаючись з Панасом Григорович, Іполіт сказав:

«Те, що ми звемо любов'ю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любов'ю».

XII

Увечорі я розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, крім книжок з фаху та добре підібраної колекції французьких матеріалістів XVIII-oro віку, було чимало видань, присвячених пишновеличному та вишуканому розумові секретаря фльорентійської республіки Ніколо Макіявеллі. (…)

(…) Любов, милосердя, жорстокість – це, на думку Макіявеллі, умовні поняття, що мають цілком відносне й випадкове значення. На думку Макіявеллі, помиляється той, що гадає, ніби вбивство не може бути підказане почуттям любови чи милосердя. Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, – Макіявеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної.

Убивство й жалість, жорстокість і любов, милосердя й суворість – так часто одне передбачає інше, і вбивця, щоб здійснити своє почуття жалости, пронизуючи мечем серце жертви, наважується на цей подвиг самовідданосте не раніше, як розірвавши своє серце на криваві шматки.

Я відкладаю Макіявеллі з його проповіддю милосердної жорстокосте. Сторінки старого видання тхнуть цвіллю: вони посіріли й пошкаралубились. Я дивлюсь на півтемний куток кімнати, на темні плями картинок, розвішаних на стінах, і думаю.

Я думаю, що Микола Буцький, стверджуючи перед слідчим, що він убив з жалости, повторював давню істину, висловлену фльорентійським дипломатом і радником Борджа. Не завжди любов буває м'яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню. (…)

У кімнаті Іполіта усе по-старому, як було, нічого не змінилося. Він дивиться на

шафи, заставлені книжками в шкуратяних палітурках, слухає шепоти тиші, згадує й думає...

На серці від перебування в Берліні лишилось почуття гіркости. Я чудесно виконав покладене на мене від заводу доручення, придбав для себе чимало рідких і дорогоцінних книжок, – але не натрапив на слід Зини. Що може напоїти спорожніле серце, що може заспокоїти непогамований смуток душі?! Зини я не побачив! Завтра я піду до Марії Семенівни сказати, що, незважаючи на всі ужиті в цій справі заходи та зусилля, я нічого не досяг.

Я довго, з першого дня приїзду і до останнього дня виїзду скрізь і весь час уперто шукав Зини, проте без будь-яких конкретних наслідків. Можливо, що Зина, приїхавши до Берліна, змінила своє ім'я й прізвище, щоб остаточно заховатись; можливо, вона випадково захворіла чи з нею трапилася якась нещасна пригода. Може, вона в когось закохалась, або ж кудись виїхала.

Закохалась! Як важко мені припустити це... Минуло два з половиною роки з того весняного ранку року 1925, коли після багатьох хитань і сумнівів я наважився просити в Марї Семенівни Зининої руки. Радісне тремтіння охопило мене, коли я почув від Марії Семенівни: "Згода, певне, що згода! Вона кохає Вас!..", – і за декілька хвилин пізніше усе було розбито, змішано, скалічено. Досі з почуттям невимовного гострого болю я згадую за незрозумілий Зинин вчинок, для якого й нині, за два роки, не можна підібрати хоч будь-яких приймовних, розумних пояснень. Невже ж це була чергова Зинина бравада, витівка, що її доведено до останньої міри безглуздосте? Олександер Владиславович улаштував Зині можливість виїхати екстренно за кордон, бо Тихменєви сподівались, що ця поїздка й різноманітність нових вражінь добре вплинуть на Зину. Але вона скористувалась з цієї поїздки, щоб остаточно розірвати з родиною й зникнути. За два роки від неї не було одержано жодної звістки, жодного листа, жодного повідомлення. З чого вона жила, опинившись в чужій країні без грошей і без підтримки? Як бідувала? Що перенесла?..

Мар'я Семенівна покладала багато надій на мою подорож; вона сподівалась, що коли я особисто шукатиму, мені швидше пощастить знайти загублену її дочку. Але я нічого, абсолютно нічого не довідався! Може, я її шукав не там, де треба? Може, я її ненароком десь і стрівав, та вона так змінилась, що я не зміг пізнати її після двох років розлуки?..

Завтра я буду в Марї Семенівни і офіційно проситиму Лесиної руки. Два роки спільного горя остаточно зблизили мене з родиною Тихменєвих; я зробився в них своєю людиною. Я призвичаївся до цієї родини і щиро прив'язався до Лесі. Вона мила й проста дівчина, з хорошою вдачею й щирим серцем. Власне кажучи, і без офіційної пропозиції мій шлюб з Лесею справа вирішена. Отже, тільки через мою закордонну командировку прийшлося відкласти на деякий час запис у загсі, та до того ж і в Тихменєвих, і в мене жевріла, не остаточно згасши, надія розшукати Зину. Завтра все буде оформлено. І в мойому особистому самотньому житті холостого чоловіка почнеться нова доба мирного й благодушного родинного спокою.

Але, гадаючи так, чи знав я, що я ніколи більше не піду до Тихменєвих, не зможу піти, що все раптом полетить шкереберть, що схопиться буря і закрутить, зімне, розіб'є, знищить все, спустошить душу і кине мене в остаточному надломі? Все скінчено, все розвіяно. Чи знав я, що мною заволодіє бажання тікати, все одно куди, тільки далі звідси, якомога далі? Назавжди. Без повороту...

Опівночі, як звичайно, я випив дві шклянки міцного, холодного чаю і, замість того, щоб як звичайно, в ці нічні години працювати, сьогодні я дозволив собі спочити й розважитись: переглядати привезені книжки й перегорнути сторінки моїх улюблених письменників.

Я довго перечитував окремі сторінки, обдивлявся палітурки, шрифти, папір, формат, усе те, що найбільше вабить у книзі кожного бібліофіла Уже пізно вночі, збираючись лягати спать, я згадав, що завтра треба буде подати до заводської адміністрації рапорта з поясненням причин, через що саме я мусів спізнитись з приїздом на цілі два тижні. Я написав заяву.

"Маю повідомити заводоуправління 1-ого Київського металюргічного заводу "Червона зірка", що через незалежні од мене обставини (поранення) я перебув у хірургічній лікарні два тижні, що й спричинилося до запізненого мого повороту з командировки. Посвідку за моє перебування з 25/ІХ до 11/Х-ого п.р. в Берлінській хірургічній лікарні "Милосердного самаритянина" за № 783 і за підписом старшого ординатора Герцфельда до цього прикладаю. 27 листопада р. 1927". Я пишу й згадую усе, як сталося.

Раптом я схоплююсь.

– То ж вона. Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..

Я кидаюсь до своїх валіз, тремтячою рукою розв'язую ремені, викидаю одну за одною речі, нарешті находжу піджак, той піджак, що в ньому я був тоді в кав’ярні. Я нервово риюсь у кишенях, розшукую записочку, що її в кав’ярні мені передала та жінка. Коротенька записочка німецькою мовою: Mein lieber Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею.

Почерк!.. Її почерк, – каракулі, скошені в лівий бік. Як я тоді не пізнав її очей, її почерку? Який кошмар! Навіщо така мука?! Навіщо цей біль?! За що я мушу так страждати ?!

У пориві невгамовного болю зникає час, зникає просторінь, зникаю я.

Потім поволі свідомість ніби прояснюється і я в галюцинаційній маячні, в маячневому півсні бачу, що до мене в кімнату приходить кат, одягнений в червоне, і бере мене за руку. Маленький блазень, огидний горбатий карлик, що йде за катом, дзвякаючи своїми дзвіночками, гримасуючи й дражнячи, здіймає передо мною свій фіглярський ковпак:

– Шановний мессире Ріміро! З наказу герцога Вас буде виведено на площу, розрізано на частини і кривавий ніж буде покладено коло Вас.

Я бачу площу в Чезені, я бачу в брукові площі кожну кам'яну плиту, порослу травою, я бачу круглий басейн фонтану з постатями тритонів, що трублять у довгі мушлі, я можу роздивитись кожне обличчя й кожну складку вбрання серед натовпу, що переповнює площу, чекаючи на мою страту. Кат зриває з мене одяг, кидає мене на поміст і з розмаху пронизує мене мечем. Я не витримую болю й кричу...

У двері моєї кімнати гуркотять, гуркотять, усе дужче й дужче:

– Іполіте Миколайовичу, що з Вами?!

Кат, площа, блазень, нещасний мессир Ріміро д'Орко, бліде сифілітичне обличчя Чезаре зникають. Я прокидаюсь. У мене вистачає волі сказати:

– Ні, нічого. Не турбуйтесь. Це вві сні.

Я п'ю воду... В квартирі все затихає. В квартирі тиша.

Я дістаю пляшку коньяку й одразу випиваю шклянку. Спирт обпікає рот, шлунок, я не п'янію, а тільки свідомість і зір прояснюються в якійсь надзвичайно напруженій ясності. Я чітко згадую все, що сталося в Берліні, ніби це трапилося тепер, сьогодні.

Як справжній провінціял, я прийшов до людного кафе-рестора-ну, де буває "весь Берлін", надто рано; власне кажучи, я прийшов пізно, бо година обідів вже скінчилась, і рано, бо вечірня й нічна публіка ще не почала сходитись. (…)

(…) …в гуркоті джаз-бандового вереску, в тремтінні негритянського там-там, в патосній урочистості гобою, поблискуючи оголеністю пліч, пройшла повз залю струнка у гофрованій спідничці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, обличчя, на якому лежать ознаки цього плутаного безсонного "ресторанного" життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла за столик в окремій одгородженій кабінці, недалеко від мене, витягла з великої червоного сап'яну сумки маленький золотий портсигар, запалила цигарку і замовила льокаєві якогось аперитиву. Скільки їй років? 20~ЗО, молода, літня?

У мене забилось серце в незнаному чеканні чогось небувалого й неможливого, що має в чудесній химерності нездійсненого здійснитись зараз, раптом, ось-тут... (…)

(…) Наші погляди на мить зустрілись, вона дивилась гострим зупиненим зором своїх темних підведених очей, що їх глиб було заглиблено широкою смугою важкої навколо очей синяви. Вона дивилась непорушно, нібито дивлячись не бачила, ніби дивилась поза мене. Тоді я не пізнав цих очей, цього зору, такого чудного й чужого.

Тоді... Тоді я розсердився, одвів очі й закрився газетою. Я рішив більше не дивитись у її бік. Хоч у мозку й промайнула думка, блиснуло на мить щось знайоме, але я тоді не зміг дати ради. За весь вечір я ні разу більше не подивився на цю жінку з пишним пофарбованим волоссям. Я прийшов тільки побачити, як розважається нічний Берлін, а зовсім не для того, щоб брати участь у цих нічних фокстротних розвагах. Я тут сторонній і байдужий. Я спостерігаю. Я зовсім не маю наміру стати предметом надій і розрахунків для жінок, що одвідують цей кафе-ресторан. Я ладен витратити десять марок, щоб побачити видовисько для мене незвичайне, але оплачувати тривожну жагу, що її несуть жіночі погляди, аж ніяк не входить в програму мого сьогоднішнього вечора.

Я не аскет і не жононенависник, а просто звичайна твереза людина, що 'її не вабить ресторанне кохання. (…)

Коли я опускаю газету, я чую, моя сусідка з підведеними очима й рудим волоссям, підкликавши кельнера, наказує подати атраменту й ручку. Написавши, – писала вона досить довго, – вона одсовує перо й прохає кельнера прибрати каламар; каламар їй більше не потрібний, а цю записочку вона ласкаво прохає передати панові, що п'є каву отам у куточку під пальмою, коло дзеркала.

Хоч вона сидить не дуже далеко од мене, я не розбираю окремих слів і тільки схоплюю різкий, глухий тембр її трохи хрипкого голосу.

Поки кельнер передає мені записочку і поки я перечитую папірця: "Mein lieber Herr, bitte sehr" («Мій дорогий, будь ласка»)... – офіційні, очевидячки, звичайно вживані тут слова, формула, освячена традицією багатьох, певно, років, – і поки я, зім'явши записочку, засовую її в кишеню свого піджака, вона дивиться на мене. Я не бачу її й її очей, вона сидить у кабінці й спинка кабінки закриває її від мене, але, мабуть, і зараз її зір такий же спинений, нерухомий, гострий, чужий і чудний, як і тоді, коли за декілька хвилин раніше наші очі на мить зустрілись: дивлячись, не дивиться.

У відповідь на записочку я негативно хитаю головою.

На моє негативне хитання вона, мабуть, знизує плечима й одвертається. Я не дивлюсь на неї, я уважно розглядую марку каварні на тарілці з кексом, але я чую, як вона своїм різким, сухим, трохи хрипким голосом кличе кельнера й замовляє подати їй стопку горілки:

– Wodka!..

У кожного свій смак. Хто їсть кекс, хто п'є горілку. Чому ж цій дівчині з хрипким голосом не пити горілки? Картка напоїв пропонує великий вибір найрізноманітніших питов; між ними є й Wodka Я чую:

– Ви дозволите мені, фройляйн...

Я обережно, щоб якось не зустрітись з її очима, повертаю голову в сторону кабінки, де сидить вона, і бачу, що до її столика підійшов важкий, грузький, червоний напідпитку чоловік, з олов'яними очима й пухкими щоками, властивими німцеві, що п'є багато пива; типовий німецький бюргер… (…)

(…) Не все одно, хто він і яке в нього лице? Учора один, сьогодні інший... Отже, жінка, яка, писавши до мене записочку, піклувалась, щоб хтось оплатив сьогоднішній її рахунок, на сьогодні вечерю матиме. Я можу бути спокійний: на цю ніч вона не лишиться без заробітку. Усе гаразд, – і я теж можу повечеряти. (…)

(…) Іноді я позираю на той столик. Вони одсунулись в глибину кабінки й спустили портьєру. Мені видно тільки струнку ногу, прозорий чорний шовк панчішки й лякову туфлю з довгим гострим носком. Кельнер подає їм найрізноманітніші страви й напої. Вийшовши з кабінки, вони танцювали фокстрот. Тоді продовжували вечеряти, вечеряли й пили. А потім...

Власне кажучи, я не помітив, як усе це сталося. Мені обридло сидіти в ресторані, їсти мені не хтілося, пити теж. Мені було нудно. Я почав позіхати. Я жалкував, що дурно змарнував півночі, що краще було б переглядати у себе в номері готелю каталоги хемічних фірм і підготуватись до завтрашніх розмов у торгпредстві. І я, власне, не помітив, як він і вона вийшли з кабінки. Мені здалось, що він держав її за руку й щось говорив, що вона розчервонілась од вина і нібито не хтіла йти. Раптом майнула криця. Я бачив витягнену руку: вона стріляла спочатку в живіт товстому німцеві, а тоді в себе, в порожню, в просторінь, в нікуди. Задзвеніло дзеркало. Гістеричними жіночими вигуками йойкнула зала. Хапаючись рукою за бік і падаючи на підлогу, я бачив, як шоколядний негр кинувся до жінки і вирвав у неї з рук револьвер.

Вона стріляла в просторінь, в порожню, в нікуди! Так я думав тоді в Берліні, лежавши в хірургічній лікарні, так я думав дорогою. Тому то, певний, що все це сталося цілком випадково, я не поцікавився спитати за прізвище тієї жінки, або ж детальніше зацікавитись справою. Випадковий постріл, випадкова пригода! Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п'яному розпачі захтіла стратити собі життя? Так я думав навіть іще сьогодні, розповідаючи в трамваї всю цю історію Панасові Григоровичу. Але в цю хвилину я так уже не думаю.

Я беру пляшку й випиваю одну за одною дві шклянки коньяку. У мене тремтять руки. Мене трясе.

Та все-таки мене бере сумнів. Я не можу повірити, не можу визнати, не можу погодитись. Усе це надто неможливе!..

Може, це й не була Зина... Припустімо на хвилину, що очі цієї жінки нагадують Зинині, але ж я там їх не пізнав. Очевидячки, випадкова подібність, не більше. Я не можу припустити, щоб з Зини зробилась ресторанна повія... Ні, певно, то не була Зина. Зина не писала б до мене цієї гидкої записочки: "Mein lieber Herr, bitte sehr". Я беру записочку, розправляю її й уважно роздивляюсь. Чому я припустив, що то її почерке1 Хіба мало є людей на світі, що пишуть нерозбірно, скошуючи літери на лівий бік?

Хе, хе, хе! Я сміюсь зі своїх недавніх кошмарів, я виливаю з пляшки рештки коньяку, що в ній лишились і дістаю другу. Мені стає весело. Як я міг вигадати таку нісенітницю, як я міг припустити таку щодо Зини можливість?

З ласкавою іронічною посмішкою я розглядаю цього папірця, що сьогодні приніс мені стільки душевних страждань. Як приємно заспокоїтись після таких жахливих переживань. Але що це? Записочка, це – аркушик паперу, що його перегнуто й заклеєно. Трафаретні, непристойні слова, що так мене збентежили, писані на заклеєній секретці. Я дістаю ножик і обережно розкриваю секретку. У мене б'ється серце. Ще є надія: в середині нічого не написано, просто білий аркушик, що трапився під руку тій ясінці. Власне, не варто і розклеювати... Це ж так ясно.

Записочку розкрито, її всю пописано Зининими, так мені знайомими, каракулями. "Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А Ви – я ненавиджу Вас".

Яка тиша в кімнаті, напружена, гнітюча тиша, порожня тиша, що тисячами пудів давить на мій мозок! Чому не додивився тоді, чому не розірвав, чому зім'яв, чому так зневажливо сховав до кишені?

Заболіло серце; здавалось, зібралось в маленький комочок, що, стиснутий, бився сам. Мене не було: був тільки цей комочок і біль.

Як я не пізнав її під час цієї випадкової зустрічі? Не пізнавши, як я не розірвав листа? Та навіщо ці пізні жалі?!

Тепер немає сумнівів: то була вона, і це її почерк, милі Зинині каракулі, як у всіх самолюбних, гордовитих людей, різко скошені на лівий бік.

Зина пізнала мене і, пізнавши, передала мені записочку: "Mein lieber Herr, bitte sehr"... Коли вона хтіла, щоб я підійшов до неї й пізнав її, то навіщо ця мерзенна, підла пошла фраза повії про вечерю, навіщо ця гримаса берлінської кав’ярні на любому Зининому обличчі? Чому, коли вона хтіла, щоб я пізнав її, вона не найшла нічого кращого, як написати запрошення повечеряти, що оце його з хворим сумом тепер перечитую?

Чи, може, вона не хтіла, щоб я пізнав її, хтіла упевнитись, що я не піду на заклик повії? Коли так, то навіщо, написавши ззовні таке паскудство, в середині вона написала ті слова, що їх вона дівчиною любила повторювати, її улюблені слова про істину й оману, про правдоподібне й неправдоподібне?

Зина обернулась в повію, тільки в повію. Вона не захтіла іти поруч зі мною, її' не привабив мій шлях – шлях людини, відданої праці. Вона не захтіла жити творчим життям, вона не повірила в творчу міць щоденної праці, в працю, що визволяє.

Вона повірила в химеру свого я, своїх особистих путей, своїх відокремлених бажань.

Зина заплуталась в шуканнях неправдоподібного. Все загублено, все знищено. Повороту немає. Все скінчено. (…)

(…) Треба було, щоб розквітло наше кохання, моє й Зинине, і щоб потім кохання знищило її. Зина прагнула усунути в коханні все, що тільки подібне на кохання, але не є коханням, і, нехтуючи правдоподібним, намагалась досягти останніх меж неправдоподібного. І тоді вона безсило заплуталась в неправдоподібному, і воно знищило її.

Зина зрадила наше кохання. Вона не кохала мене, їй непотрібне було моє кохання. Вона грала в кохання, бавилась з коханням, перетворила його в арлекінадну витівку. Повія, повія, повія!..

Я дістаю пляшку, і, розпліскуючи тремтячою рукою, п'ю шклянку за шклянкою. Останню шклянку я ненароком перекидаю, і коньяк заливає розкриту на історії Ріміра д'Орко сторінку Макіявеллевого "II ргісіре" (трактат «Володар»).

Я не пробую підняти шклянки. В знемозі я падаю на ліжко.

Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.