З історії написання
Віктор Платонович Петров – сучасник Павла Тичини, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового та інших українських письменників, що заявили про себе в перші десятиліття ХХ ст., підписував свої художні твори псевдонімом В. Домонтович, що литовською мовою означає «той, хто багато каламутить».
«Дівчина з ведмедиком» – перший опублікований роман митця. Сам письменник називав його філософсько-інтелектуальною повістю. Твір вийшов у видавництві «Сяйво» в серії «Новини української літератури».
Тематика: життя київської інтелігенції 1920-х років; тип «нової жінки», породжений новою соціальною дійсністю; трагедія «невлаштованої» людини, що шукає себе на зламі культурних епох.
Ідея: прагнення людини довести собі й оточенню істинність проголошуваних нею ідеалів, що губляться у лабіринті власних, іноді неусвідомлених та непізнаних бажань, може стати фатальною помилкою.
Головні герої:
- Іполіт Миколайович Варецький – головний герой, учений-хімік, представник національної еліти, від імені якого ведеться розповідь. Іполіт про себе: «Ні один з моїх знайомих, що добре мене знають, не повірив би, що така спокійна та зрівноважена людина як я, бувши раз-у-раз для них за зразок стриманости та тверезости, могла наробити стільки безглуздостей».
- Зина Тихменєва – дівчина з «порядної родини». «Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, тем-но-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті – то Зина. Гарненька дівчина, що з неї не можна не милуватись»; «Зина – зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задерикуватістю. В Зині немає нічого від доброчинности»; «Зині ж бракувало витримки. Вона змагалась тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох. Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль»; «Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного. З ясною свідомістю вона спостерігала себе, Лесю, мене, свої почуття, оточення, людей, речі, події, ідеї та факти. їй подобалося проголошувати думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно в затишній обстановці тихменєвського хатнього укладу. Її вабила плакатна крикливість гучних і різнобарвних викликів. Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним». «Зина при всій своїй експансивності – замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зовнішньо-навмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття».
- Олександр Владиславович Тихменєв – батько Зини та Лесі, представник ВРНГ. «… обличчя у Тихменєва було свіже; сивенькі вуса й коротка борідка дбайливо підголені. Від тютюну в сивині вусів жовтіли плями. Між френчами, толстовками й де-не-де піджаками його темносиній сюртук з чорною краваткою на білій крохмальній сорочці різко виділявся, як виділявся й він сам бадьорою життєрадісністю, що на диво збереглася в цьому літньому вже чоловіку».
- Леся Тихменєва – сестра Зини. «Леся в жестах, окремих висловах, загальній манері поводитись нагадує мені Олександра Владиславовича, його коректну й чітку чемну стриманість».
Образ іграшкового ведмедика
Ведмідь є чоловічим символом, виразом його сили. У романі цей образ-символ, спроєктований на психіку Іполита Варецького, головного героя твору, набуває метафоричного значення, а саме: безтямно закоханим чоловіком маніпулює «синьоока дівчинка в довгих панчішках», яка схопила іграшку – ведмедика, за ногу і «розмахує ним з боку в бік», граючись у кохання.
Стислий переказ
Події роману відбуваються в Києві, Москві, Криму, Берліні протягом 1922 – 1927 років. Розповідь ведеться від першої особи – Іполіта Миколайовича Варецького.
Восени 1922-го до Іполіта Варецького прийшов його друг Семен Кузьменко, знайомий ще з часів революційних подій та громадянської війни. Варецький – вчений-хімік, викладав у трудшколі й читав іноді лекції у профшколі та технікумі. Жив дуже скромно, бо одержував за учительство невелику платню. Кузьменко прийшов не з пустими руками – приніс велику білу паляницю. Розмова пішла про металургійний завод, куди Семен агітував Іполіта йти працювати. Варецький сумнівається в реальності відбудови заводу, бо для цього в країні не було грошей, палива, заліза, робітників, зв'язку з закордонними ринками.
На початку 1923-ого проводилися засідання, на яких розроблявся план відбудови мертвого заводу. Там Іполіт познайомився з Олександром Владиславовичем Тихменєвим, представником ВРНГ (Вищої ради народного господарства). Це був «літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах і сивим волоссям… мав сивенькі вуса й коротку борідку і виділявся бадьорою життєрадісністю». Його родина жила в Києві, а він сам служив у Москві.
На одному з чергових засідань Іполіт виступив з доповіддю про реконструкцію хімічної лабораторії на заводі. Його доповідь Тихменєву сподобалась. Він дізнався, що Варецький учителює, і запропонував давати приватні уроки його дочкам тричі на тиждень за два червінця на місяць. Іполіт погодився, бо за ці гроші можна щодня добре обідати.
Дружина Олександра Владиславовича – Мар'я Семенівна, зустріла Іполіта ласкаво; 18-літня Леся привітно й стримано, а 16-літня Зина насмішкувато-іронічно. Варецькому сподобалась чиста, простора, світла і тепла квартира Тихменєвих. Його посадили в м'яке крісло, пригостили кавою з вершками, булочками і маслом. Те, як будуть проводитися уроки, він обговорював з Лесею. Своєю стриманою поведінкою, жестами, манерою говорити вона нагадувала свого батька.
Дівчина показала Іполіту кімнату, де будуть проходити заняття. У шафі, що там стояла, було багато іграшок, якими дівчата бавилися, коли були маленькими. Серед них були кумедні ведмежата. Вони належали Зині – дівчині з синіми очима і постійним безтурботно-задеркуватим настроєм, бо вона, мабуть, ще й гадки не має, що в світі, крім веселощів, існує щось темне та прикре.
Її поведінка часто бувала зразком порушення норм доброчинності. Одного разу за обідом Зина, в очах якої стрибали бісенята, задала Іполіту нетактовне питання: «Іполіте Миколайовичу, що ви робите зі своїми окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?» Леся збентежилась, штовхнула Зину під столом ногою, Мар'я Семенівна з докором змогла тільки одне слово вимовити: «Зино!», а Іполіт знайшовся, як відповісти, сказав, що не мав нагоди спостерегти за цим.
Поступово Іполіт призвичаївся до дівчат. Коли б не Зина, то від приватних уроків в родині Тихменєвих у нього лишалися б тільки приємні почування. У той час, коли Леся ретельно виконувала завдання й чітко відповідала на поставлені питання, Зина часто пустувала, як маленька дівчинка. Бували дні, коли Варецький йшов до Тихменєвих з неохотою. Вибрики Зини виснажували його. Згодом він навчився не губитися від її «ударів», пікіровки з нею навіть почали йому подобатися.
У травні Тихменєви виїхали до Москви – Олександр Владиславович підшукав для своєї родини дачу на все літо в одній з подмосковних місцевостей. Іполіт зрозумів, що йому бракує Зини, що він хоче бачити, бути з нею щодня. Дні проходили порожніми, він не міг побороти нудьгу, відволіктися від думок про Зину. Вона почала навіть ввижатися йому то у кіно, то на вулицях міста, досить було побачити дівчину з профілем подібним Зини. Невже він закохався?
Врешті-решт Іполіт не витримав і поїхав до Москви. Техменєв зустрів його привітно і запросив погостювати у них на дачі. Іполіт подякував і відмовився. Чому? Сам не знав, рішення прийшло випадково. Іполіт повернувся в Київ. Він знову був спокійний, а коли відчув щось подібне на самотність, згадав про Мар'ю Іванівну – вчительку з тієї школи, де він раніше працював і з якою був у близьких стосунках.
Цього року Марія Іванівна викладала свій предмет у першу зміну, а Іполіт – у другу. Після лекцій він ішов працювати в лабораторію, а вона в учительський гурток з перепідготовки, тому вони зустрічались рідко. Марія Іванівна зустріла Іполита з радістю і без докорів за довгу відсутність. Залишок літа вони проводили на Дніпрі, насолоджувалися сонцем і тишею. Обоє розуміли неминучість розлуки і що це літо ніколи не повториться, але залишаться добрі згадки про нього. У Варецького почуття до Зини, що раптово прокинулося у нього весною, ослабло.
Восени заняття з сестрами Тихменєвими поновилися. За той час, поки Іполіт не бачив Зину, вона стала доросліша, з дівчинки перетворилася на струнку дівчину й перестала дражнити свого вчителя. Але, переживаючи певну кризу й намагаючись самовизначитися, їй подобалося зачіпати гострі теми, називати речі своїми іменами, висловлювати думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати. Вона не надавала значення цінностям попередніх поколінь, усталеним правилам, нормам і моралі, уперто розвивала розмови про дівоцтво, падіння, недоторканість й обстоювала свій деструктивний погляд на ці речі.
Якось вона попросила Іполіта знайти для неї учителя-китайця, щоб вивчати китайську мову. У неї з’явилася нова ідея – поїхати в Китай. А коли Варецький одружиться з Лесею, вона буде йому писати листи.
Влітку 1924-го Іполіт на час відпустки поїхав у Крим, де вже місяць відпочивали сестри Тихменєви з матір’ю. Він влаштувався у тому ж пансіонаті. Після сніданку дівчата і Варецький йшли на море купатися. Леся брала з собою книжку і читала уголос. Зині не завжди це було цікаво, вона часто запливала далеко від берега. Їй подобалося «це почуття простору, великої відірваності, повної самотності в морській пустелі».
Одного разу Зина сказала, що їй хочеться поцілувати Іполіта, але Леся ревнуватиме й не дозволить цього. Та хай він не губить надії, якось вона таки його поцілує.
Місяць відпустки промайнув дуже швидко. Дівчата проводжали його. Коли він уже сів в авто, Зина підбігла до нього і сказала на вухо: «Коли б Ви більше бажали мене й були б зухваліші, я віддалася б Вам...»
Восени, коли заняття з дівчатами відновилися, Іполіт намагався поговорити з Зиною наодинці, але вона уникала цього. На початку грудня 1924-ого року Іполит перевіряв письмові вправи учениць. Леся розв'язала завдання бездоганно, а от в Зининому зошиті Іполит знайшов плутанину всіх формул. Коли він перегорнув останню сторінку вправи, то побачив фразу, призначену для нього: «Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечера я буду у Вас. Зробіть так, щоб мене у Вас ніхто не зустрів». Іполит відчув, що його серце затремтіло, наче сірий патлатий ведмедик у руках маленької дівчинки.
Він готувався до приходу дівчини: купив тістечка, портвейн та виноград, святково сервірував маленький столик. Зина прийшла й розкритикувала його старання. Вечір більше нагадував якийсь офіційний прийом. Дівчина говорила загальними фразами, не даючи Іполіту зачіпати в розмові ті теми, які його хвилювали.Проте, вмощуючись у кріслі, навмисно так підібгала ноги, що її спідничка трохи задерлася, а вона не стала її поправляти. Все це дратувало і бентежило Іполіта Миколайовича. Зустріч закінчилася тим, що, поговоривши про книжки, які стояли на полицях, Зина попросила Варецького провести її додому.
Це сталося сонячного січневого дня. Зина зателефонувала в лабораторію, де працював Іполіт Миколайович, і попросила прийти до неї вечером. Вона сказала, що буде в домі сама, бо, пославшись на головний біль, не піде з родиною в театр. Того самого вечора Зина віддалась Варецькому.
Іншого дня, коли Зина була у нього, Іполіт Миколайович обережно заговорив з дівчиною за шлюб, за ніякову двозначність їх становища. Зина дуже розсердилась: «Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалась тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалась тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж». А коли Іполит сказав, що він порядна людина і відчуває свій обов’язок перед нею як жінкою, відповіла: «Мені не потрібна твоя порядність».
Минув місяць і ще пів місяця, від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину». Зина нудьгувала, а Варецького мучило сумління.
Нарешті він прийшов до Тихменєвих з наміром просити руки Зини. Поки Іполіт говорив з матір’ю сестер, вони у своїй кімнаті говорили про нього. Леся впевнена, що Зина любить Варецького. Бажаючи щастя сестрі, вона була готова відмовити йому, якщо той саме їй зробить пропозицію. Зина не хоче визнавати, що кохає Іполіта. Вона бере ведмедика з полиці шафи і говорить до нього: «…хоч твоя Зина і є вже пів року за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому».
Вражена цим зізнанням Леся спочатку плаче, а потім хоче втішити сестру. Вона говорить, що все владнається, шлюб Зини з Варецьким буде щасливим… Зина злостиво на це відповідає: «Я зроблю так, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захотіли гадати про шлюб зі мною», і кидається до дверей. Леся намагається її затримати, лякається, що Зина щось зробить собі, а вона сміється: «Убити себе? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим».
Мар'я Семенівна відразу дала Іполіту свою згоду на його шлюб із Зиною. Почали її кликати, шукати, піднялась метушня… Іполіт зрозумів, що сталась якась безглуздість, що все скінчено… Зина прийшла, у неї було надзвичайно бліде обличчя. Вона сказала: «Я тільки що віддалась двірникові!»
Батько Зини зробив так, щоб дочка поїхала розрадитися за кордон. З тієї пори від неї не надходило жодної звістки. Минуло два з половиною роки. Варецький продовжував працювати на заводі й підтримував зв’язок з Тихменєвими –історія з Зиною якось поріднила їх. Коли Іполіта командирували до Німеччини, Тихменєви попросили пошукати там Зину, але йому не вдалося знайти дівчину.
Розбираючи книжки, привезені з поїздки, він згадував Берлін і думав про те, що настав час освідчитись Лесі. Іполіт ще не знав, що ніколи більше не піде до Тихменєвих. Опівночі він почав писати заяву керівництву заводу з поясненням причини своєї двотижневої затримки в Берліні. Цей час він провів у хірургічному відділенні лікарні після вогнепального поранення. У ресторані, де він вечеряв, якась навіжена жінка стрілялась, і дві кулі від цих пострілів випадково влучили йому в ногу і в бік.
Згадуючи подробиці цієї події, Варецький раптом схопився: «То ж вона, Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..» Враз перед ним постала зала ресторану, де буває «весь Берлін». Ось повз нього, «поблискуючи оголеністю пліч», пройшла струнка жінка з розкішним рудим волоссям і сіла за столик. Вони стрілись очима. Вона його впізнала, а він – ні. Жінка написала й передала кельнером записку.
Прочитавши шаблонний текст, який зазвичай пишуть ресторанні повії, він заперечливо похитав головою. Зібгав записку й поклав у кишеню. Жінка відвернулась і хрипким голосом зажадала від офіціанта горілки… А потім задзвеніло від пострілів дзеркало і він упав… Випадковий постріл, випадкова пригода! Іполит не поцікавився спитати прізвище тієї жінки або ж детальніше зацікавитись справою. «Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п'яному розпачі захтіла стратити собі життя?»
Варецький все ще сумнівається, що то була Зина. Він знаходить у кишені ту саму записку, перечитує і не може, не хоче повірити, що гидкі трафаретні слова в ній писала саме Зина. Але ж це її почерк… Невже вона стала ресторанною повією? Раптом помічає, що аркушик записки зігнутий вдвоє і склеєний. Повністю розгорнувши його, Варецький бачить текст, схований всередині аркуша: «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А ви – ненавиджу вас».
Так, це була вона, Зина. То були її улюблені слова про істину й оману, про правдоподібне й неправдоподібне, і вона заплуталась у шуканнях неправдоподібного. У голові Варецького боляче снують думки: «Все загублено, все знищено. Повороту немає… Зина обернулась в повію, тільки в повію… Чому він не пізнав її? Чому не здогадався прочитати те, що було всередині записки? І до чого тепер всі ці жалі?».
Він дістав пляшку коньяку і став пити склянку за склянкою, поки в знемозі не впав на ліжко.
Цитати з твору:
- «Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві».
- «Падіння не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з іншого, розпустою чоловіків. Віддатись – це для дівчини ще не значить упасти».
- «Люди взагалі страждають тому, що їх мучать примари нездійснених фантомів».
- «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх».
- «Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля».
- «Що безглуздіша була надія, то всевладніше ставало почуття сподіванки».
- «Нема такого становища чи почуття, до якого б людина не могла призвичаїтись і навіть найти його принадним і втішним».
- «Не завжди любов буває м’яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню».
- «Нудьга – то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, в невідомих і темних проваллях душі».
- «Мораль є справа звички».
- «… жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.