З історії написання
Віктор Платонович Петров – сучасник Павла Тичини, Валер'яна Підмогильного, Миколи Хвильового та інших українських письменників, що заявили про себе в перші десятиліття ХХ ст., підписував свої художні твори псевдонімом В. Домонтович, що литовською мовою означає «той, хто багато каламутить».
«Дівчина з ведмедиком» – перший опублікований роман митця. Сам письменник називав його філософсько-інтелектуальною повістю. Твір вийшов у видавництві «Сяйво» в серії «Новини української літератури».
Тематика: життя київської інтелігенції 1920-х років; тип «нової жінки», породжений новою соціальною дійсністю; трагедія «невлаштованої» людини, що шукає себе на зламі культурних епох.
Ідея: прагнення людини довести собі й оточенню істинність проголошуваних нею ідеалів, що губляться у лабіринті власних, іноді неусвідомлених та непізнаних бажань, може стати фатальною помилкою.
Головні герої:
- Іполіт Миколайович Варецький – головний герой, учений-хімік, представник національної еліти, від імені якого ведеться розповідь. Іполіт про себе: «Ні один з моїх знайомих, що добре мене знають, не повірив би, що така спокійна та зрівноважена людина як я, бувши раз-у-раз для них за зразок стриманости та тверезости, могла наробити стільки безглуздостей».
- Зина Тихменєва – дівчина з «порядної родини». «Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, тем-но-сині, фіалкові очі, по-дитячому задерикуваті – то Зина. Гарненька дівчина, що з неї не можна не милуватись»; «Зина – зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задерикуватістю. В Зині немає нічого від доброчинности»; «Зині ж бракувало витримки. Вона змагалась тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скиненим у порох. Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль»; «Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного. З ясною свідомістю вона спостерігала себе, Лесю, мене, свої почуття, оточення, людей, речі, події, ідеї та факти. їй подобалося проголошувати думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно в затишній обстановці тихменєвського хатнього укладу. Її вабила плакатна крикливість гучних і різнобарвних викликів. Вона говорила так, ніби хтіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним». «Зина при всій своїй експансивності – замкнена натура: вона не любить одвертости і рідко переходить на щирий тон. їй не дуже подобається інтимність, в неї немає, оскільки це мені відомо, дуже близьких приятельок. Мені здається, що навіть усі її перебільшені максималістичні твердження завжди були тільки способом за зовнішньо-навмисною формою ховати свої особисті внутрішні почуття».
- Олександр Владиславович Тихменєв – батько Зини та Лесі, представник ВРНГ. «… обличчя у Тихменєва було свіже; сивенькі вуса й коротка борідка дбайливо підголені. Від тютюну в сивині вусів жовтіли плями. Між френчами, толстовками й де-не-де піджаками його темносиній сюртук з чорною краваткою на білій крохмальній сорочці різко виділявся, як виділявся й він сам бадьорою життєрадісністю, що на диво збереглася в цьому літньому вже чоловіку».
- Леся Тихменєва – сестра Зини. «Леся в жестах, окремих висловах, загальній манері поводитись нагадує мені Олександра Владиславовича, його коректну й чітку чемну стриманість».
Образ іграшкового ведмедика
Ведмідь є чоловічим символом, виразом його сили. У романі цей образ-символ, спроєктований на психіку Іполита Варецького, головного героя твору, набуває метафоричного значення, а саме: безтямно закоханим чоловіком маніпулює «синьоока дівчинка в довгих панчішках», яка схопила іграшку – ведмедика, за ногу і «розмахує ним з боку в бік», граючись у кохання.
Дуже стислий переказ
Події роману відбуваються в Києві, Москві, Криму, Берліні протягом 1922 – 1927 років. Розповідь ведеться від першої особи – Іполіта Миколайовича Варецького.
Восени 1922 року до Іполіта Миколайовича Варецького приходить його друг з часів революційних подій та громадянської війни Семен Кузьменко. Він пропонує йому разом з ним працювати на заводі. Варецький – учений, хімік за фахом, працює викладачем у школі за маленьку платню, живе у матеріальній скруті й сумнівається, що завод буде відновлено, бо для цього не було грошей, палива, заліза, робітників, зв'язку з закордонними ринками.
На початку 1923 року на засіданні з питання відбудови заводу Варецький знайомиться з Олександром Владиславовичем Тихменєвим – представником ВРНГ (Вищої ради народного господарства). У нього дві доньки: старша Леся і молодша Зина. Тож Олександр Владиславович пропонує Іполіту Варецькому додатковий заробіток – давати дівчатам у нього вдома приватні уроки. Варецький погоджується. Йому подобається бувати в домі Тихменєвих, який своїм затишком та інтер’єром дуже контрастує з його власним житлом.
Проводячи заняття, Варецький мимоволі спостерігає за своїми ученицями. Леся характером і поведінкою нагадує свого батька. Вчиться старанно, завжди чемна, стримана.
Зина – повна протилежність сестри. Бісенятко, що одвічно живе в ній, вимагає розваг, тому вона порушує всі правила порядності, дозволяє собі бавитися на уроках іграшковими ведмежатами, любить ставити провокаційні запитання, бажаючи спантеличити ними учителя й поставити його у незручне становище. Наприклад таке: «Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що ви робите з окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?» Але Варецький здогадується про наміри Зини і перемагає її у подібних «дискусіях».
Спочатку уроки Іполіта Варецького виснажували, бо вимагали постійного нервового напруження й уваги. Майже кожне його слово могло стати приводом для пікірування з боку Зини. Але незабаром він звик до манери поведінки дівчини, навчився відповідати на її «удари». Його навіть почало захоплювати прекидання гострими уїдливостями з нею.
У травні Тихменєви поїхали до Москви. Батько сестер винайняв на все літо дачу поблизу міста. Варецькому стає нудно. Він ходить вулицями, у кіно, до шинка. Часто у зустрічній дівчині йому ввижається Зина. Іполіт дивується – невже він закохався?
Іполіт Миколайович не витримує мук розлуки з дівчиною і рушає до Москви. Він приходить на службу до Тихменєва, і той приязно запрошує його пожити у них на дачі. Іполіт дякує, але відмовляється. І все ж приїжджає на ту залізничну станцію, де знаходиться дача Тихменєвих, проте зайти до них в гості не наважується.
Варецький повертається до Києва і згадує про Марію Іванівну – вчительку, з якою він раніше працював у школі. Певний час між ними були близькі стосунки, і майже всі вечори колись він проводив у неї вдома. Марія Іванівна зраділа Іполіту й не виказує образи за довгу його відсутність. Вони щодня ходять на Дніпро, на «своє місце». Їм обом ясно, що ці зустрічі – востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.
На початку зими 1923-24-ого року Іполіт зміг, нарешті, кинути школу, де вчителював всі голодні роки, починаючи з 1921-ого. Отже, йому з Марією Іванівною тепер більше не доводиться вертатися вдвох з лекцій чи то зі шкільної ради. Їхні шляхи розходяться. Але теплі, ніжні почуття до неї збереглися, тим паче, що цей зв’язок допоміг заспокоїти й урівноважити те сум’яття, що мучило Іполіта при згадці про Зину.
Восени 1924 року Варецький раптово зустрічає її на вулиці, і його спілкування із родиною Тихменєвих відновлюється. Якось за вечерею Зина розмірковує про правду і правдоподібність, розказує історію про Стефана Хоминського, поета-дивака, що жив поблизу їхньої московської дачі й заробляв на життя тим, що пас громадську худобу й лагодив взуття.
Під час наступної зустрічі з Іполітом Зина ділиться з ним своєю новою ідеєю – поїхати до Китаю. Вона просить Варецького знайти для неї китайця-викладача, щоб вивчати китайську мову, говорить, що Варецький має одружитись із Лесею, а вона буде з Китаю писати їм листи.
1924 рік, літо. У Варецького відпустка, і він разом із сім’єю Тихменєвих їде відпочивати в Крим.
Місяць відпочинку в Криму промайнув дуже швидко. Мар’я Семенівна раділа, що її дівчатам з Іполітом Миколайовичем не нудно. Варецький снідав разом з Тихменєвими, потім йшов з сестрами на море, де Леся вголос читала книгу, а Іполіт та Зина слухали. Бувало, що Варецький і Зина запливали дуже далеко від берега. Їй подобалося «почуття простору, великої одірваності, повної самотності в морській пустелі». Повертали назад геть знесилені після настирливих умовлянь Іполіта.
Відпустка Варецького закінчилась, і настав час прощання з родиною Тихменєвих. В останню хвилину перед тим, як авто рушило, Зина скочила на його підніжку й прошепотіла Іполіту на вухо: «Коли б ви більше бажали мене й були зухваліші, я віддалася б вам…»
Ці слова вразили Іполіта Миколайовича і не давали йому спокою, коли приватні уроки у Тихменєвих відновилися. Його турбувала невизначеність стосунків із Зиною ще тому, що вона після повернення з Криму навмисно уникала розмов наодинці. Аж ось на одному з уроків Зина написала в зошиті замість розв’язку задачі таке: «Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у вас. Зробіть так, щоб мене у вас ніхто не зустрів». Це послання змусило серце Варецького затремтіти.
Іполіт готувався до приходу дівчини: купив тістечка, портвейн та виноград, святково сервірував маленький столик. Та Зина розкритикувала старання Варецького, говорила загальними фразами, не даючи йому зачіпати в розмові ті теми, які його хвилювали.
Вечір більше нагадував якийсь офіційний прийом. Водночас, вмощуючись у кріслі, Зина навмисно так підібгала ноги, що її спідничка трохи задерлася, а вона не стала її поправляти. Все це дратувало і бентежило Іполіта Миколайовича. Ця зустріч закінчилася тим, що, поговоривши про книжки, які непрочитаними стояли на полицях, Зина попросила Варецького провести її додому.
Це сталося сонячного січневого дня. Зина зателефонувала в лабораторію, де працював Іполіт Миколайович, і попросила прийти до неї вечером. Вона сказала, що буде в домі сама, бо, пославшись на головний біль, не піде з родиною в театр. Того самого вечора Зина віддалась Варецькому.
Іншого дня, коли Зина була у нього, Іполіт Миколайович обережно заговорив з дівчиною за шлюб, за ніякову двозначність їх становища. Зина дуже розсердилась: «Ти гадаєш, що коли я віддалась тобі, то мова йтиме за шлюб? Ти помиляєшся! Саме тому, що я віддалась тобі, мова й не може йти за шлюб. Я не хочу шлюбу. Я й віддалась тобі, щоб знищити можливість шлюбу. Я хочу робити те, що хочу робити. Я не збираюсь виходити заміж». А коли Іполит сказав, що він порядна людина і відчуває свій обов’язок перед нею як жінкою, відповіла: «Мені не потрібна твоя порядність».
«Минув місяць і ще пів місяця, від кохання лишився тільки холодний попіл, гіркий аромат полину». Зина нудьгувала, а Варецького мучило сумління.
Нарешті він прийшов до Тихменєвих з наміром просити руки Зини. Поки Іполіт говорив з матір’ю сестер, вони у своїй кімнаті говорили про нього. Леся впевнена, що Зина любить Варецького. Бажаючи щастя сестрі, вона готова ради Зини відмовити йому, якщо той саме їй зробить пропозицію. Зина не хоче визнавати, що кохає Іполіта. Вона бере ведмедика з шафи і говорить до нього: «…хоч твоя Зина і є вже пів року за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому».
Вражена цим зізнанням Леся спочатку плаче, а потім хоче втішити сестру, говорить про її шлюб з Варецьким… Зина зі злістю відповідає: «Я зроблю так, щоб ні він, ні хто інший не могли і не захотіли гадати про шлюб зі мною», і кидається до дверей. Леся намагається її втримати, лякається, що Зина щось зробить собі, але Зина сміється: «Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим».
Мар'я Семенівна відразу дала свою згоду Іполиту на шлюб із Зиною. Почали її кликати, шукати… Ще тоді Іполіт зрозумів, що сталась якась безглуздість, що все скінчено… Зина прийшла, у неї було надзвичайно бліде обличчя. Вона сказала: «Я тільки що віддалась двірникові!»
Батько Зини зробив так, що дочка поїхала за кордон розрадитися. З тієї пори від неї не надходило жодної звістки. Минуло два з половиною роки. Варецький продовжував працювати на заводі й підтримував зв’язок з Тихменєвими – подія з Зиною якось зріднила його з ними. Коли Іполіта командирували до Німеччини, Тихменєви попросили пошукати там Зину, але знайти дівчину йому не вдалося.
Розбираючи книжки, привезені з поїздки, він згадував Берлін і думав про те, що настав час освідчитись Лесі. Іполіт ще не знав, що ніколи більше не піде до Тихменєвих. Опівночі він почав писати заяву керівництву заводу з поясненням причини своєї двотижневої затримки у Берліні. Цей час він провів у хірургічному відділенні лікарні після вогнепального поранення. У ресторані, де він вечеряв, якась навіжена жінка стрілялась, і дві кулі від цих пострілів випадково влучили йому в ногу і в бік.
Згадуючи подробиці цієї події, він раптом схопився: «То ж вона, Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..» Враз перед ним постала зала ресторану, де буває «весь Берлін». Ось повз нього пройшла «поблискуючи оголеністю пліч», струнка в гофрованій спідниці жінка з розкішним рудим волоссям. Вони стрілись очима. Жінка написала й передала кельнером йому записку, але він заперечливо похитав головою, прочитавши шаблонний текст, який зазвичай пишуть ресторанні повії. Зібгав ту записку й поклав у кишеню. А потім задзвеніло від пострілів дзеркало, і він упав… Випадковий постріл, випадкова пригода! Іполит не поцікавився спитати прізвище тієї жінки або ж детальніше зацікавитись справою. «Хіба не все одно, хто ця жінка з ресторану, повія, що в п'яному розпачі захтіла стратити собі життя?»
Варецький все ще сумнівається, що то була Зина. Він знаходить у кишені ту саму записку, перечитує і не може, не хоче повірити, що ці гидкі трафаретні слова писала Зина. Але це ж її почерк… Невже вона стала ресторанною повією? Що це? Аркушик записки зігнутий і склеєний. Варецький повністю розгортає аркуш і бачить схований всередині ще один текст: «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А ви – ненавиджу вас».
Так, це була вона, Зина. То її улюблені слова про істину й оману, про правдоподібне й неправдоподібне. Вона заплуталась у шуканнях неправдоподібного. У голові Іполіта купчаться думки: «Все загублено, все знищено… Повороту немає… Зина обернулась в повію, тільки в повію… Чому він не пізнав її?.. Чому не здогадався прочитати те, що було всередині записки? І до чого тепер всі ці жалі?»…
Варецький дістав пляшку коньяку й став пити склянку за склянкою, поки в знемозі не впав на ліжко.
Цитати з твору:
- «Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві».
- «Падіння не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з іншого, розпустою чоловіків. Віддатись – це для дівчини ще не значить упасти».
- «Люди взагалі страждають тому, що їх мучать примари нездійснених фантомів».
- «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх».
- «Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля».
- «Що безглуздіша була надія, то всевладніше ставало почуття сподіванки».
- «Нема такого становища чи почуття, до якого б людина не могла призвичаїтись і навіть найти його принадним і втішним».
- «Не завжди любов буває м’яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню».
- «Нудьга – то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, в невідомих і темних проваллях душі».
- «Мораль є справа звички».
- «… жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.