З історії написання
Оповідання «Воля до життя» О. Довженко написав у 1942 році. В основу сюжету він поклав реальний випадок із практики армійського хірурга М. Дудки – чоловіка своєї сестри.
Тема: нездоланність людини, яка має волю до життя, в екстремальних умовах війни.
Ідея: «Є воля – є людина! Нема волі – нема людини!».
Стислий переказ
У армiйського хірурга Миколи Дудки якось запитали, чи не знайшов він якусь таїну в людині, прооперувавши тисячi поранених за пiвтора року війни?
«Так, знайшов! Це – воля!» – відповів хірург. «Людина на вiйнi – це воля. Є воля – є людина. Нема волi – нема людини! Скiльки волi, стiльки й людини». I вiн розповiв iсторiю розвiдника Iвана Карналюка.
При виконанні бойового завдання солдата було тяжко поранено. Він розумів: якщо не вибереться до розташувань наших військ, його знайдуть німці і доб’ють. Він вибіг у небезпечну зону і впав знесилений. Кров струменіла з пошматованого плеча, а разом з нею відпливає свідомість. Йому здалося, що він вдома, поряд батьки, кохана дівчина Галина…
Карналюк розплющив очі, знав, якщо не він не зупинить кровотечу, вмре. З останніх сил підповз до дерева і притулився раною до дерева. Зціпивши зуби, намагався тримати очі відкритими, щоб побачити, коли з’являться санітари. Коли нарешті вони прийшли, прошепотів: «Живу…»
Армійський хірург працював у кімнаті сільської хати, що правила за операційну, кілька днів майже безперервно. Медсестри, вибиваючись із сил, втрачали свідомість. На їхнє місце ставали інші. Хата тремтіла від вибухів, двір був переповнений пораненими, якi лежали просто неба, чекаючи своєї черги на перев’язку. Вкрай стомлений хірург, обробляючи рану бійцю, з сумом думав:
«Звідки стільки терпіння? Чотирнадцять місяців ріжу, і хоч би тобі один загукав, почав клясти, ненавидіти смерть, лаяти її, суку! Ні! Мовчать, покірливі».
Ось поклали на операційний стіл Карналюка. З того часу, як він був поранений, пройшло три дні. Життя ледь жевріло в ньому від втрати крові й газової гангрени, яка палила його тіло. Роздута до величезних розмірів рука була його ворогом. Лікування не давало надії на її збереження. І коли хірург сказав, що без ампутації руки не обійтись, здивував лікарів рішучою й сміливою відповіддю: «Ріжте швидше!»
Ампутацiя руки не поліпшила справу, бо солдат від втрати крові був дуже слабий. Однак він намагався зосередити всі сили, що в ньому ще залишилися, на опір смерті. А вона наближалася. Хірург, вважаючи його стан безнадійним, не призначив йому чергову перев’язку. І тоді Карналюк сам прийшов до операційної зали: «Перев’язку!» – застогнав він, і впав на руки лікарів. Пульсу у нього майже не було. Вигляд мав страшний і … прекрасний своєю волею до життя.
Побачивши все те, хірургу ніколи ще так палко не хотілося врятувати солдата. Сила опору смерті бійця настільки вразила лікаря, що помножилися і його сили.
«Він забув свою втому, свої безсонні ночі і працював, як після живодайного сну і освіжної ванни, працював легко й радісно, і сонце, що зазирнуло було на хвилину з-за хмар в операційну, мов усміхнулось йому, наче обіцянка щастя». Карналюку влили ще одну дозу сироватки проти гангрени й півлітра крові, обробили рану, зігріли теплим вином і чаєм…
Згодом у нього покращився пульс, порожевіли щоки, і він розплющив очі. У них палало єдине питання, чи буде жити? «Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемоги. Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі», – зворушено сказав йому хірург.
Коли прооперованого Карналюка внесли до палати, всi пораненi аплодували i дякували йому – адже ïм також передалася його воля до життя.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.