З історії написання
У роки війни з нацистськими загарбниками Олександр Довженко перебував спочатку в резерві політуправління Південно-Західного фронту в якості інструктора-літератора армійської газети «Червона Армія», а потім спеціальним кореспондентом газети «Известия» у визволених від окупантів районах України.
1 квітня 1942 року у своєму «Щоденнику» письменник робить запис про українську селянку, яка, переховуючи двох поранених льотчиків-росіян, сама загинула від рук гітлерівців. Митець занотовує: «… це тема для новели, для поеми,для сценарію. Це факт, а не вигадана автором композиція про матір нашого великого многостраждального доброго народу». Уперше оповідання «Мати» було надруковано 20 лютого 1943 року в газеті «Известия», а через п’ять днів в газеті «Радянська Україна».
Тема: подвиг жінки-матері в роки Другої світової війни.
Ідея: уславлення героїзму української жінки-матері та радянських воїнів у боротьбі проти нацистських загарбників.
Головні герої:
- Мати – українська селянка, Марія Стоян. «Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар»; «Не було у вас дорогих черевиків, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було ні шовку, ні сезонних капелюшків, ні кованих сундуків з замками. Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи. Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси носили все мед до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи. Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу піч під небом, на сухенькі гвоздики од пристріту в пічурці, на ваш пам’ятник, і якщо є на світі хоч краплина сумління, він поклониться вашій красі, дорога наша мати, слов’янко, українко дорога…»
- Степан Пшеницин і Костя Рябов – поранені радянські льотчики, яких переховувала та доглядала Марія. «Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко... Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його»; «Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі».
- Василь – син Марії Стоянихи. «Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату».
Дуже стислий переказ
Василь Стоян увійшов разом з радянським загоном у визволене від фашистів рідне село. Від нього мало що залишилося. Більше двохсот хат було спалено. Василь у тривозі побіг на край села, де жила його мати, і побачив на місці хати попелище, а на груші повішену матір…
Марія Стоян провела боронити рідну землю від німецьких загарбників двох своїх синів – Івана та Василя. У люту хуртовину до її хати постукали вкрай знесилені льотчики Степан Пшеницин і Костя Рябов. Місяць тому вони розкидали над окупованими німцями районами України листівки з правдою про війну. Їх літак був підбитий і впав за п’ятсот кілометрів від лінії фронту. Весь цей час вони, покалічені, пробиралися до своїх.
Марія не вагаючись прийняла льотчиків, хоч розуміла, що своїм вчинком наражається на смертельну небезпеку – у селі було повно німців. Доглядаючи за хлопцями родом з Уралу, вона згадувала своїх синів, яких теж, якщо трапиться лиха година, зігріє й нагодує чиясь мати.
Не вдалося Марії врятувати льотчиків. Під час облави німці знайшли хлопців. Стояниха закрила обох собою, кажучи, що це її хворі сини. Німці зігнали на майдан все село, щоб громада або підтвердила слова матері, або спростувала їх. Люди плакали й говорили: «Сини!» Навіть поліцаї не посміли заперечити. Тільки Палажка – удова вбитого партизанами начальника поліції, перед тим як підтвердити, завагалася. Це помітив німецький офіцер і запитав у льотчиків їхнє прізвище. Як ножем хтось ударив в серце Марії. Вона ж за клопотами забула сказати хлопцям своє прізвище, а вони теж не спитали, необачно не приділили увагу цій деталі.
Перед розстрілом Степан і Костя крикнули Марії: «Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшно!» Марію повісили на груші в садку. Вона просила «дати кулю». Не дали. Тоді сама наділа зашморг, щоб «недолюдки не приторкались до її шиї», сказала: «"Діти..." − та й одділилась од землі».
…Василь поцілував холодну руку матері, взяв собі на згадку жменю попелу, загорнув у хустку: «Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися ні ноги мої, ні руки, ні серце»… Дорогою на захід йшли загони радянських військ. Проходячи повз грушу, на якій висіла Марія Стояниха, воїни скидали шапки – «шанували материнство, ідучи до бою»… «Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.