Перша записна книжка
1941
Обірвані брудні румунські й італійські полонені солдати кинулися на таких же жалюгідних німецьких полонених і стали бити. Це було огидне видовище і символічне. Полонених німців били жінки і діти, і конвоїри нічого не могли вдіяти. Жінки були злі і страшні, сама ненависть. Полонені мовчали, бо знали, що давно вже заслужили ще гіршої кари. (…)
(…) Фашисти прикрили свій наступ нашим населенням. Його гнали перед собою. Чути було голоси жінок: Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну – скривавлену Матір! (…)
(…) Гине Харків. Населення тікає від голоду. Висять повішені.
Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли.
1942
Змучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших бійців..., цілували зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було нікому дивитися без сліз. Радість і горе. То сльози наших матерів, нашої розтерзаної многостраждальної України.
Допитують начальника партизанського загону. Він мовчить. Йому обіцяють катування: обрубати руки, виколоти очі і т. д. І тоді воїн сміється з окупантів, бо безсмертний. Душа його вільна, і її не купити і не завоювати. (…)
(…) Основна ідея – непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби. Мина Нечитайло після жахливих катувань звернувся до німців з такими словами: «Плохі ваші діла. Ви діло програли». (…)
(…) Робили німці очну ставку полонених партизанів із кимось із рідних, а ті, не здригнувшись і не змінившись в обличчі, відповідали, що не знають цю людину, вперше бачать. Це свідчить про їхню велетенську духовну силу. Кари і страти людей проводилися обов'язково прилюдно. Людей зганяли насильно.
Усі йшли на схід, а дехто не міг пройти мимо своїх осель, залишався на горе і сором матерям дезертиром. Потім не витримував знущань німецьких окупантів і йшов у партизани. (…)
(…) Дівчата – краса землі нашої... Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах од передчуття наруги, ґвалтувань, сорому і ненависних передчувань вагітності од ворогів. Люди не раділи своєму звільненню. У них не було на це сили. Вони були бліді, змучені, й на них лежало тавро ганьби, знущань, морального розкладу. (…)
(…) Горить село. Зима. Вибігає з хати боса дівчина, за нею женуться німці. Не наздогнавши, вбили. Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, і прийдуть свої, і гинутиме він від розстрілів та засилань за участь у співробітництві. Чи пропадуть марно наш і жертви?
Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий – уже більше не поміститься. Тому в якийсь момент людині стає усе байдужим. Дійсність страшніша за всяку уяву. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу. (…)
(…) Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Тема війни на довгі роки стане основною для мистецтва. Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні, бодай один твір. Чи вистачить сили у письменників? Гей, хто в лузі, озовися!
Краще вмерти – загинути героєм, ніж жити рабом.
Вивозять усе зерно до Німеччини. На обліку все – кури, поросята. Коло села табір полонених. Б'ють жінок, які приносять їжу і кидають за колючий дріт. Полонені втратили людську подобу. їм кидають дохлих коней, і вони розривають їх зубами. Тиф.
Ніхто в селі не згоджувався бути старостою. Призначили полоумного. Німці переконують, що прийшли остаточно. Кличка «Іван» для всіх. (…)
(…) Двоє поранених бійців забрели до оселі старої жінки. Вона їх нагодувала, перев'язала рани і залишила у себе. Сусідки навідувалися, приносили молока. А одна побігла в управу й виказала. Прийшли німці, спитали, що за люди. Жінка сказала, що це її сини поранені, затулила собою. Просила людей, щоб визналіи їх за її синів. Хтось сказав, що вона бреше. Бійців розстріляли разом із безсмертною матір'ю своїх синів, що десь на фронті німців б'ють і матір споминають. Найдися, письменнику, рівний талантом" красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ цей кришталевий прояв материнської душі, генія української матері.(…)
(…) Сьогодні всі газети переповнені описами таких жорстоких фактів, таким жахом людських страждань, що викликає вже не гнів, а огиду й обурення. Те, що робиться, не вміщається ні в одну душу і вміститися не може.
Є загроза того, що після війни з'явиться письменницька пошесть на побутово–описове чтиво. І, може, зараз уже слід продумати дальші шляхи нашої літератури. (…)
(…) Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б на десять колін. (…)
(…) Треба написати про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою інтелектуальну верхівку, яка кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, залишаючи свій народ темним і немічним на фоні передової культури. (…)
(…) Треба змалювати оцю точну і правдиву неприглядну картину, подати її уряду, щоб після війни по-новому підходити до свого культурного господарства. Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу. Однаково, свідома чи несвідома, бо не хлібом, і не цукром, і не бавовною, і не вугіллям єдиним буде жив чоловік...
Треба написати про українську жінку, про її довгий, але почесний шлях від плачу Ярославни до трибуни Верховної Ради. Про її роль у красі ланів, у чистоті сортів рослин і худоби. Згадати Ганну Кошову. Про ті страждання, які довелося винести підчас війни,– тяжку роботу, голод, образи, ганьбу, долю дітей і навалу ворога.
Треба написати і про дівчину в шинелі, про сестру милосердя, сестру-жалібницю, про партизанку, про зв'язківця. (…)
(…) Сьогодні паска. Найпоетичніше свято людей, що обробляють землю... Свято весни, свято тепла, свято оживання життя, роду – народження, продовження. Люди у цей день були незвичайними – раділи, ніхто не здійснював крадіжок, вбивств, навіть не лаялися. (…)
(…) Сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються, і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них у душі не вірять у свої високі посади... Мови не знають і не знатимуть. Розмовляють і думають суржиком. (…)
(…) Інколи дехто з тих, хто цитує Кобзаря, нагадують мені чортів, що знаходять у святому письмі тексти на свою користь. (…)
(…) Думаю, що змарнував своє життя, віддавши його кінематографії. Адже доводиться часто співпрацювати з людцями, що ненавидять тебе і твій народ, роблять його нещасним. Може, краще б було віддати свої сили письменству, адже скільки лежить ненаписаних творів, як ненароджених дітей. А так викинуть і мої плівки, і мене за непотрібністю, ім'я ж понівечать якоюсь облудною брехнею і злом, що є основою їхньої душі.(…)
(…) Народ – складна істота. Бувають у злочинців діти-квіти. Бувають і в героїв діти казна-що. А воно все одно море людське. Якось заговорив із друзями про словник український і про історію. Двадцять п'ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас?
Промовці закликали бити німців, рятувати народ, як славні Богдан, Богун, Сагайдачний, Байда, а самі питали один одного, хто ж це такі, ті Байда, Сагайдачний...
Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і заповнять її замість померлих та загиблих. Чи так і лишать там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно.
Хотів подати заяву до Комуністичної партії, але нікому. Я не бачив там чистих рук.
(…) Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним,– це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? (…)
(…) Як боляче, що знищили хутори на Україні. Скільки це коштувало грошей. І як би пригодилося це зараз! Як зіпсували наш чудовий пейзаж, і скільки холоду, бездушності в цьому «непотребстві». Зло – від людської дурості. (…)
(…) Два вороги покалічили мені життя. Гітлер одняв народ, хату, нещасних батьків. Б.– вигнав з роботи жінку, одняв у мене гроші, зав'язав мені творчість. Він же знищить, очевидно, і моє ім'я. Я вже фактично не робітник кіно, якому віддав шістнадцять кращих років. Мене «випхали» з Києва, залишивши нещасних батьків безпритульними. Самі повтікали в закритих машинах, не побачивши «ні одної сльози. Не можу простити... (…)
(…) Мені хочеться попрацювати ще десяток років, але коли б для перемоги треба було оддати моє життя, я б віддав не задумуючись, без всяких вагань.(…)
(…) П'ятдесят тисяч нещасних наших дівчат і молодих жінок повезено до Німеччини на сільськогосподарські роботи і в бардаки для обслуговування робочих рабів, навезених з Франції, Італії та інших окупованих країн. Нема на світі нічого, щоб не вивозилося з нашої України. (…)
(…) У Києві зірвано Печерську лавру. Я хотів би, щоб мене поховали на цих горах, звідки видно рідну чернігівську землю. Ці гори прекрасні, якби ще їх не зіпсували винними складами і всілякою гидотою, що її навезли туди безбатченки, позбавлені прекрасного, перед війною. (…)
(…) Там, на фронті, справжнє братство народів–бійців. Всі народи, всі нації – всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей... (…)
(…) Перемагають горді, а не жалісливі (…).
(…) Прийшли німці, побили перевізників, примусили їх перевозити на другий берег. Діди попливли, а посередині Дніпра попрощалися один з одним, та й поперекидали човни, потопивши німців, і самі потонули. (…)
(…) Всяка буває душа – одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема...
Самий сильний звір у лісі не тигр, а тхір. Він смердить.
Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому.
Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців. (…)
Друга записна книжка
1942
(…) Дізнався від перебіжчика, що на окупованій Україні читають мої листівки зі сльозами на очах, переходять на наш бік. І я дуже радий, що допоміг людям у страшну годину життя. Як жаль, що наші законники не розуміють становище оточенців, оголошують їх державними злочинцями і гонять у табори. Як мало у нас любові до людини. Вона замінена формулою вірності ідеї Радянського Союзу і патетичним вигуком: «Народ безсмертний!...
А народ із смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталін? (…)
(…) Як би мені не хотілося дожити до того моменту після війни, коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критиці. А од мистецтва вимагатиме панегіриків. Хочеться вірити, що загинуть не всі кращі люди, що вони чесно і відверто побажають кращого, розумнішого.
Глибоко вразила загибель Шостої армії. І сталося вона, на мою думку, не через об'єктивні причини – силу німців, а з–за недоумкуватості одного-двох горе -вояк, які, пославши армію так далеко вперед, не подумали про «широту коридору» про всяк випадок.
Раніше боролися за віру і батьківщину. Тепер таких понять внаслідок класового виховання нема, душа стала дірява у людини.
Провал Шостої армії – важка розплата за знищення кадрів 37-го року... Хто знав правду? Смутна і трудна наша історія. (…)
(…) Говорив із верховним прокурором про те, яке враження справила на тих, хто блукає у прифронтовій смузі в тилу у німців (а їх близько мільйона!) моя листінка-звернення. Буду радий, коли до цих нещасних людей замість карного підходу підійдуть по–людськи.
Ще один дурний генерал вважав, що чим більше загинуло у частині, тим краще вона билася. (…)
(…) Мені сорок вісім років. Моєму серцю – шістнадцять. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його. Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління.
Важко носити непохожості торбу. Важко бути одному. (…)
(…)Треба написати оповідання про дівчину, яка стала вагітною од німця– ґвалтівника. Що робити? Народиться дитина, її ненавидітимуть люди, воно й само себе ненавидітиме. Аз другого боку – чим же винна дитина? Хіба я не мати? Ні, не мати. Мати – це щось інше. Це любов, і радість, і продовження роду. Мати – це згода, і одвертість, і спокій. Я не мати. І він не батько, а жорстокий звір, що вішав людей. І дівчина задушила дитину. Ніхто й не питав, куди вона поділася.
Треба написати оповідання про вчителя–лейтенанта, який повернувся з фронту без руки. Через два місяці його покинула дружина. Він був у розпачі. Підійшла до нього прибиральниця Христя, гарна, скромна сільська дівчина, і сказала, що любить його й ніколи не покине. Вони одружилися, живуть щасливо, мають дитину. Усе село любить їх і милується їхнім щастям і вірністю. (…)
(…) Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи в житті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч. (…)
(…) Ніколи письменник не був, по суті кажучи, таким одірваним од народу, таким байдужим до нього, таким кабінетно–дачно–прийомним, як зараз. Письменник знелюднів. Він винен у цьому і винна влада, що не подбала про іншу його роль. Письменник перестав бути учителем народу. (…)
(…) Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити,– це всю нашу систему шкільного і дошкільного виховання. Причина наших перебільшених втрат, хаосу й слабкодухості в жалюгідному становищі вчителя, у хибній системі виховання. Безправний, нешанований учитель і такий же малорозумний Наркомос не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і гарними не були тези прагнень компартії.
На жаль, немає у нас народного вчителя – взірця для наслідування, достойного, чистого і авторитетного. Він часто є безправним попихачем будь-якого голови колгоспу, будь–якого дядька. Тому й потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, безвідповідальності і зраді. (…)
(…) Страшна не смерть – страшна мала ціна смерті.
Побачивши, що генерал застрелився, бійці почали його лаяти останніми слонами. Стрілитися можна тільки останнім, коли вже кругом мертве і перед генералом ганьба полону. А не поспішати, як підлому зайцю, в небуття, кинувши напризволяще своїх нещасних людей, що слухали лампасів. (…)
(…) Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть и армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще і тридцять сьомого року. (…)
(…) Дурень – не обов'язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він вміє виголошувати блискучі гладенькі промови, і ніхто його ще за 25 років не освистав. (…)
(…) Один боєць утік із німецького полону, нікому не сказав, героїчно бився і був поранений. У госпіталі ненароком сказав, що утік з полону. Його судили і розстріляли!
(…) Багата держава, яку утворюють бідні люди,– абсурд! Держава не може будувати всій добробут на бідності і обдертості своїх громадян. (…)
(…) Багато-багато добрих людей у нас, і хочеться самому до самої смерті творити для них добро. (…)
(…) Я в Москві, біля рідної, невгамовної дорогої подруги....Ударило сорок вісім років. Спасибі, Боже, що дарував мені так много літ. Я міг би загинути уже сотні років. А живу і здібний ще творити.
Кращі роки життя пішли на боротьбу з мерзотою і ворогами українського народу. Я пасинок у влади. Я не сіль. Сіль – Корнійчук, Бажан і навіть Панч. Вони І рангу, я другого. Одіозне моє становище підозрілої неповноцінної людини серед свого народу на своїй землі зробило моє життя важким, сумним і нещасним.
Третя записна книжка
1943
Переді мною знову рідна земля України – неорана, засмічена. Скрізь побиті танки, трупи наших людей і ворогів, трупи коней. Скрізь лише жінки і діти. (…)
(…) Микита Сергійович Хрущов прочитав сценарій «Україна в огні». Він йому дуже сподобався. Радив надрукувати українською та російською мовами, щоб люди читали й знали правду. (…)
(…) Закінчили фільм «Битва за нашу Радянську Україну». Може, її заборонять або скажуть скоротити важке, «небравурне». Знаю одне – фільм абсолютно правильний, і правда його у грандіозності горя відступу і неповності радості наступу.
Говорив із Хрущовим про проблему землекористування в колгоспах, яка мене давно цікавить і хвилює. Чверть гектара землі на родину – це дуже мало. Треба не бідністю заганяти основних людей країни до колгоспу, а навпаки – достатком і законним обов'язком. Родина повинна мати цілий гектар, щоб було де працювати дітям, колгоспникам у вільний час. (…)
(…) Київ був мільйонним містом. Зараз тут лише купка злиденних людей – жінки та каліки. (…)
(…) Я знову в Москві. Привіз із Києва свою стареньку матір. Дізнався і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він заборонив її до друку. Важко на душі. І не тому, що пропала марно праця, чи тому, що возрадуються вороги, а тому, що це – правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому вона не потрібна, і ніщо не потрібне, крім панегірика.
Мати живе в моїй кімнаті. Трохи легше на душі. Батько помер, проклинаючи Сталіна і вважаючи його одного винуватцем усіх нещасть українського народу. Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Вірю однак, що, не дивлячись на громадянську смерть, кіноповість буде прочитана людьми і допоможе їм. Знаючи Україну, її страждання, я не міг не заступитися за свій народ.
Хрущов суворо відчитав по телефону, що я підвів його, написавши ворожий і шкідливий твір, яким Сталін так обурений. Отже, треба чекати розправи. (…)
(…) Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією.
Од своїх я знав здебільшого образи і провінціальну дику зневагу. Бог з ними.
Четверта записна книжка
1943
Господи, як мені остогидли за чверть століття слова – «український націоналізм!» (…)
(…) Трагедія мого особистого життя полягає в тому, що я виріс із кінематографії. А велика громадська робота мені не судилася. її роблять люди слабкі і немічні духом. Мене не пущено в «атмосферу авангарду державного штату». Ізольований і самотній, я боюся за долю народу. (…)
(…) Ніколи не бажав і не побажаю зла народу руському, а бажаю йому перемоги, слави і добробуту на довгі віки. Буду вважати себе щасливим робити на його користь і на славу все, що тільки здатна моя душа, пам'ятаючи, що по закону загальнолюдському не осудить він мене за мою безмежну любов до мого українського народу, якому я служу всіма силами своїми, всім серцем і розумом своїм, стривоженим недолею світової війни...
1944
Увесь Київ зруйнований вщент. Підірвані найкрасивіші і найцікавіші в архітектурному плані будинки Хрещатика. Виявляється, щодо цього доклали руку не лише фашисти. Наші, як завжди, вирішили перевиконати програму, знищуючи будинки з кількома фашистами і сотнями наших людей. Це ж стосується і нашої святині Лаври. Але кому про це скажеш? (…)
(…) Тяжким було побачення з Хрущовим. Я в його очах упав навіки, і немає мені прощення за "Україну в огні".
Сьогодні виключили із Всеслов'янського Комітету. Очевидно, виключать і з інших. Зашморг навколо шиї затягується. Єдине, що мене заспокоює,– моє чисте сумління. Виключили з Комітету по Сталінських преміях, зняли з посади художнього керівника Київської кіностудії. (…)
(…) Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика.
Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне. (…)
(…) Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Якби вірив у Бога, попросив би ще років десять ясного розуму, щоб зробити для свого народу щось добре. Живу в Москві, зневажений друзями при владі та убогими властями.
1945
Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості. (…)
(…) Недавно у кремлівській лікарні престарілий духовний жебрак Дем'ян Бєдний зустрів мене і каже: «Не знаю, забьіл уже, за что я тогда обругал вашу "Землю". Но скажу вам – ни до, ни после я такой картиньї уже не видел. Что зто бьіло произведение подлинного великого искусства». Своєю продажною критикою він ледь не привів мене до могили, забрав років десять життя і зробив надовго гнаним та нещасним. (…)
(…) Москва. Болить серце. Сиджу один біля вікна....Хочеться мені зібрать останні сили і полинуть на Вкраїну.
Я один за межами України моєї, землі, за любов'ю до якої мені мало не одрізали голову... великі вожді і малі їх слуги – українські недобитки убогі в великих і менших чинах. (…)
(…) Я не знаю мистецтва війни. Я знаю трудність війни, жах війни, ганьбу війни, жорстокість, мерзенність і розорення війни. Про яке мистецтво ви говорите?(…)
(…) Був на параді Перемоги. Жуков виголосив промову. Згадав загиблих – тридцять чи сорок мільйонів. Але не зробив паузи. Ніхто, крім мене, не зняв шапки. Жаль мені героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. І не стала перед їхньою пам'яттю площа на коліна, не зітхнула, не зняла шапок. Тільки з неба мов дощ, плакала природа, ніби віщуючи щось людям. (…)
(…) Вони не хотять, щоб я жив на Україні. їм стидно і страшно мене. Тому вони ненавидять мене. (…)
(…) Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам...; Мені соромно, так соромно, ніби я винен, що люде бідні, погано одягнені, невлаштовані і перевтомлені. Ніби я обдурив їх, чогось їм набрехав і витягую з них жили, ніби я одняв у них свята, і спокій, і лагідну вдачу і зробив їх нещасливими, насадивши над ними багато поганих дурних начальників з холодними кволими душами. (…)
(…) Моя доба найжорстокіша й найвеличніша одночасно. Се така ж правда, як вічна власність колгоспника на землю, себто як вічний обов'язок його її обробляти і здавати урожай державі. (…)
(…) Хочеться писати про смертельну рану свого народу, який втратив п'ятнадцять мільйонів не чорнилом у Москві, а кров'ю і сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожарищах Матері-Вдовиці. Але... потрібна «правда возвьішенная». (…)
(…) «Повість полум'яних літ» лякає начальство. Здається, що вмру в Москві, так і не побачивши України. Попрошу Сталіна, щоб з грудей вийняли моє серце перед спаленням у крематорії і поховали над Дніпром на горі.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.