Тематика: національна ідея, героїзм, безсмертні подвиги воїнів і населення в роки війни проти нацистів; уболівання за долю рідного народу; викриття ницості номенклатурних дурнів і застереження від помилок у майбутньому.
Ідея: засудження війни як такої, протест проти тоталітарного режиму; возвеличення героїзму та стійкості народу в трагічні години воєнних випробувань, заклик «жити чимось добрим».
Про «Щоденник» О. Довженка
«Щоденник» Довженка – це окремі короткі записи митця, сповнені емоційно-філософських оцінок минулих і сучасних подій в Україні, долі народу, погляд у його майбутнє. Вони розташовані в хронологічному порядку. Вірогідно, що ведення щоденника було для письменника безцінною «пісочницею», важливою для відображення деталей сучасного життя та їх осмислення, власних переживань, розстановки пріоритетів, з чого, власне, і виростає творчість.
У Довженка не було задуму, принаймні за життя, опублікувати свій щоденник. У часи його написання, враховуючи зміст записів, це дорівнювало б самогубству. Можливо, «Щоденник» служив «плацдармом» для реалізації нових творчих задумів, а можливо, як річ інтимна, був розрадою, другом, якому можна довіритися і «вилити душу». Так чи інакше, «Щоденник» О. Довженка періоду 1941–1945 років є твором-символом нескореного духу нашого народу та літературно-мистецьким документом трагічних й водночас переможних років війни з фашистською навалою.
Український поет, прозаїк, драматург, перекладач і літературознавець Олександр Підсуха так оцінив «Щоденник»: «Як і Шевченко, Довженко лишив нам сповнену драматизму сповідь, виняткової сили людський документ. У ньому, як у фокусі, вмістилися і трагедія перших років війни, і думки з приводу тих чи тих подій, явищ, людей, і протест проти командно-бюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм... воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території. Геть-чисто все помічало його всевидюче око – і те, що відбувалося з рідним народом у той чи той момент, що чекало на нього в майбутньому. Не знаю іншого художника, хто б у нашому віці володів даром всебачення і провісництва».
Головні образи твору:
- Автор – Олександр Довженко. «Я належу людству як художник і йому я служу»; «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості»; 0«Мені сорок вісім років. Моєму серцю – шістдесят. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його»; «Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління»; «Я вмру в Москві, так і не побачивши країни. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!».
- Україна: люди, народ України. «Знаючи Україну, її страждання, я не міг не заступитися за свій народ»; «Переді мною знову рідна земля України – неорана, засмічена. Скрізь побиті танки, трупи наших людей і ворогів, трупи коней. Скрізь лише жінки і діти» (1943 р.); «…Непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби»; «"... Народ мій український чесний, тихий і роботящий, що ніколи вжитті не зазіхав на чуже, потерпає і гине, спантеличений, обездолений в арійській катівні. Болить у мене серце день і ніч»; «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і заповнять її замість померлих та загиблих. "Чи так і лишать там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно»; «...Багато-багато добрих людей у нас, і хочеться самому до самої смерті творити для них добро».
Стислий переказ
У нотатках «Щоденника», датованих першими днями війни, О. Довженко відзначає, що в трагічні для Вітчизни часи відступу радянських військ під натиском німецьких загарбників та окупації України «народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачало б на десять колін...»
Наскрізною темою «Щоденника» є національна ідея. Митець пише, що український народ втрачає свою еліту, інтелектуальну верхівку, бо вона працює на користь інших культур, зокрема російської та польської, залишаючи свою немічною. Він з болем говорить про занедбані пам’ятки старовини, руйнування Києво-Печерської лаври, занепад музеїв, відсутність сучасного словника українських слів та заборону викладання історії України в освітніх закладах. Все це, впевнений Довженко, призводить до негативних наслідків, у тому числі випадків дезертирства та зради військовослужбовців. «Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу є ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу… Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас?»
Письменник переживає, що у вогні війни багато люду в Україні загине, замість них «наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І вона буде не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно».
Героїзм, безсмертя народу – ще одна наскрізна тема «Щоденника», яка розкривається в наведенні прикладів окремих подвигів наших воїнів і героїчних вчинках представників народу – від дітей до старих дідів. Це розповідь про хлопчика Тараса, який застрелив німецького офіцера, крав у окупантів зброю, про дідів-перевізників, що потопили човни із німцями й самі потонули, про мужніх матросів, яких у Києві в лютий мороз вели роздягненими на розстріл, а вони співали пісню і зневажали смерть.
Письменник гнівно засуджує тоталітарну систему, яка виховувала кар’єристів і підлабузників, вбачала в людях, безмежно люблячих рідну землю, націоналістів, зазначає, як важко творити в такій атмосфері. З болем та обуренням митець занотовує: «Господи, як мені остогидли за чверть століття слова – "український націоналізм!"»; «Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще і тридцять сьомого року»; «Вони не хотять, щоб я жив на Україні, їм стидно і страшно мене. Тому вони ненавидять мене».
Тема, яку не оминув Довженко з перших днів війни – жінки України. У 1941 році митець записав: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли». Запис 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач».
Письменник розмірковує над причинами зрадництва, дезертирства, випадків одруження дівчат з окупантами: «… дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Довженко обурюється суворим, несправедливим ставленням до тих, хто побував в окупації або в оточенні, практикою оголошення безвинних людей державними злочинцями. «Один боєць утік із німецького полону, нікому не сказав, героїчно бився і був поранений. У госпіталі ненароком сказав, що утік з полону. Його судили і розстріляли!»; «Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді, і досвідчені в холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого року».
Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Потрібно, щоб діти знали справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж саме стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати «гарну молодь». «Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити,– це всю нашу систему шкільного і дошкільного виховання. Причина наших перебільшених втрат, хаосу й слабкодухості в жалюгідному становищі вчителя, у хибній системі виховання. Безправний, нешанований учитель і такий же малорозумний Наркомос не можуть забезпечити державі гарну молодь, якими б високими і гарними не були тези прагнень компартії. На жаль, немає у нас народного вчителя – взірця для наслідування, достойного, чистого і авторитетного. Він часто є безправним попихачем будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька. Тому й потонула молодь у неуцтві, безхарактерності, безвідповідальності і зраді».
У «Щоденнику» є записи про переживання Довженка, коли Сталін розкритикував його твір «Україна в огні». Наслідком цієї критики стало цькування письменника номенклатурними чинами та деякими літераторами. Ось запис від 26. 11. 1943 р.: «Моя повість “Україна в огні” не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку та для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі й тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи... Мені важко від свідомості, що “Україна в огні” – це правда. Прикрита й замкнена моя правда про народ та його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна й ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика».
Досадою проникнуті рядки, де митець говорить про бюрократів та високих номенклатурних дурнів, які роблять нещасними багатьох людей навколо себе. «Дурень – не обов'язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він вміє виголошувати блискучі гладенькі промови, і ніхто його ще за 25 років не освистав».
Йому болить від того, що на найвищому рівні полководці офіційно й прилюдно не визнали визначальну роль народу у великій перемозі над гітлерівцями, не пошанували його на параді Перемоги. «Був на параді Перемоги. Жуков виголосив промову. Згадав загиблих – тридцять чи сорок мільйонів. Але не зробив паузи. Ніхто, крім мене, не зняв шапки. Жаль мені героїв, мучеників, жертв. Вони лежали в землі, безсловесні. І не стала перед їхньою пам'яттю площа на коліна, не зітхнула, не зняла шапок. Тільки з неба, мов дощ, плакала природа, ніби віщуючи щось людям».
У «Щоденнику» занотовано багато цікавих «швидких» думок митця: про економічне становище держави: «Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян», про літературну творчість: «Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика». Деякі нотатки афористичні: «Перемагають гордi, а не жалiсливi»; «Всяка буває душа – одна, як Днiпро, друга часом, як калюжа, по кiсточки, а часом буває так, що i калюжки нема..»; «Самий сильний звiр у лiсi не тигр, а тхiр. Вiн смердить»; «Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорi. Що кому».
Про себе Довженко говорить у «Щоденнику» не часто, скупо, але виразно: Наприклад: «Менi сорок вiсiм рокiв. Моєму серцю – шістнадцять. Воно зносилося вiд частого гнiву, i обурення, i туги. Недосконалiсть видимого порядку речей навколо пiдточила i зв'ялила його. Мабуть, я дратую людей, як приспане сумлiння».
Проте письменник все ж вірить у людей, у свій народ, у можливості перебудови недосконалого світу: «Перебудовую в уяві світ. Не сплю ночі. Картини шумлять в голові, проносяться одна за одною краща й величніша».
Цитати з твору:
- Людська душа – це чаша для горя. Зло – від людської дурості. (17.04.1942).
- Краще вмерти – загинути героєм, ніж жити рабом. (30.03.1942 – Воронеж).
- Найдися, письменнику, рівний талантом красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ оцей кришталевий прояв материнської душі. генія української матері. (01.04.1942).
- Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового. Народу треба його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шлях і перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоїти, і виховувати в добрі, бо зла випало на його долю стільки на одне покоління, що вистачило б і на десять колін. (02.04.1942).
- Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де. (23.4.1942).
- Багата держава, яку утворюють бідні люди,- абсурд!Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян. (7.08.1942).
- Багатство – сила. Бідність – слабкість. Ми виховували слабкість. І вона обернулась до нас своїм страшним боком. (7.08.1942).
- Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума. Всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинкiв – злочинство й глупота. Війна – дурна. Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність. Війна стала життям людства. І тема війни, отже, на довгі роки буде основною темою мистецтва. (15.03.1942 – Ворошиловград, вагон).
- Дійсність стала багато страшнішою за всяку, навіть позбавлену смаку, уяву. І її так і треба показати. Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу. (15.03.1942).
- Якщо вибирати між красою і правдою, вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне. (30 04.1944).
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.