Ото ж воно й почалося з
того,
що одружився дурний
Петро.
Тільки до хати привів
небогу –
зразу ж топитись пішов у
Дніпро.
Стрибнув у воду – в воді
не тоне,
почухав тім'я дурний,
а тоді
почав серед річки –
хай Бог боронить! –
ходить на руках по воді.
Походить трохи та ляже
полежить,
на хвилю закине ноги
брудні –
і хоч би тобі що!
Схопив, правда, нежить
та рибалок до смерті злякав
у човні. (…)
Через деякий час у Петра народився син
І такий тобі хлопець, що
далі нікуди,
і такий тобі хлопець, що –
ну.
На другий рік вже навчився
бігати,
а на шостий – виматюкав
старшину.
Прийшли тоді до Петра
пузаті
та й кажуть:
– Ти знаєш чи ні,
що виродок твій губатий
сказав, ніби ми дурні? –
Петро розсердився на сина і витурив його з дому, наказавши: «Може, десь виб'єшся в пани», а фактично рятуючи його від голоду.
І пішло хлоп'я із убогої
хати
кращої долі собі шукати.
Де воно не ходило, де воно
не було!
Спало, де впало,
їло, що мало,
та, мов трава, росло.
Та хлопця й вигнало –
слава Богу:
не менше саженя в ріст.
Кулаки – мов горщата,
мов обаполи, ноги –
і де те здоров'я бралося
в нього,
коли ж все життя
безконечний піст?
А люди про хлопця так
говорили:
– Чому б не рости, коли
він – Дурило! –
Отож, як Дурило уже
зміцнів
і огидло хлопцеві
байдикувати,
раптом ні сіло, ні впало він
захотів
навідаться до рідної
хати.
Спакував у кишеню речі,
доброго костура в руки
взяв –
і, як говорять, ноги на
плечі
та й пішов, куди знав.
Іде та й людей питає:
– А де тут дорога до
Рідного краю? –
А люди говорять:
– Кругла Земля,
так що прямої дороги немає:
сонце сходить онно
звідтіля,
а тамечки он сідає.
Спитай у нього. Воно
біга довкола Землі давно,
то, певне, тобі щось
розумне порає.-
Махнув рукою Дурило
та й пішов навпростець,
добре, що сонце у спину
гріло,
а в груди віяв вітерець.
Аж ось з-за кущів до Дурила вибігла «галаслива юрба» старшин.
– Ти куди йдеш?
– Додому.
– А де ж та домівка?
– У Ріднім краю.
– А край де?
– Їй-богу, не знаю.
Я люди, шукаю вітчизну свою.
– А навіщо шукати?
Лишайся, хлопче, у нас –
у нас не життя, а свято,
щасливим зробишся враз. (…)
РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ
Порода наша мудра від
природи,
ми знаєм все, бо осягнули
все.
І глипає на нас зворушено
і гордо
щасливий предок – щирий
шимпанзе. (…)
(…) Ми знаєм все! Для нас усе
відоме!
буде завтра? Запитайте
нас.
Як живить вогнища руда
суха солома,
так нас годує мудрість
повсякчас.
Ми пронесем, ми підведем
і підем,
ми дійдемо, ми сягнемо
висот!
Ми стільки істин вам за
мить націдим,
що подив назавжди
заціпить рот. (…)
(…) У нас давно ніхто й не чув
про горе
та інші нісенітниці й
бридню.
Одна турбота чола наші
оре –
а що, як в мудрі паперові
гори
раптово влучить іскорка
вогню?
Чи вистачить чорнила, щоб
залить?
А більше нам нічого не
болить
Дурило, звичайно,
розвішує вуха,
Дурило аж рота роззявив
та слуха,
Дурило гукає:
– Зрікаюся Рідного краю!
Візьміть мене, друзі, до
вашого раю! –
І друзі Дурила під руки
беруть,
і друзі Дурила до себе
ведуть.
А хлопцеві думка сидить в
голові:
– Чого, люди добрі, в
вас ноги в крові?
– Та це,– йому
кажуть,-
така у нас звичка:
до щастя дорога веде через
річку –
та річка із крові та трішки
зі сліз,
але ти не бійся.
Не втопишся.
Лізь.
Вона не глибока –
либонь, до колін…
– А кров там чия? – не
гамується він.
– Чия? А відомо чия –
тих людей,
що підло не визнали
наших ідей…
Ми їх, значить, трішечки,
зовсім помалу
кого задавили, кого
зарубали.
– А це хто тут
висить? –
питається в них.
– Це дурень один із отих
навісних,
що пруться на острів…
– На острів? За чим?
– Та, правду сказати,
либонь, ні за чим:
там щастя закуте в печерах
німих
не те, що для нас,
а оте, що для всіх…
– То нащо ж повісили?
– Так, для годиться:
якби не повісили, міг би
втопиться…
І далі Дурило по Раю іде,
круг себе очима дурними
пряде.
– А це що за ідол? –
питається знов.
– Це той, хто закон
наймудріший знайшов:
навчив нас хапати,
навчив убивати,
навчив людям в вічі оману
пускати,
навчив нас, як жити
годиться на світі,-
читай заповіта його на
граніті
ЗАПОВІТ ЗАСНОВНИКА РАЮ
Що кому на роду
написано,
то й конем не обскачеш
того.
Одному доля дарує лисину,
другому шляпу з широкими
крисами,
а третього причастовує
батогом.
А четвертому, п'ятому,
шостому і дев'ятому
цілісінький довгий вік
стільки добра обіцятиме,
що врешті з четвертого,
п'ятого, шостого і
дев'ятого
поробить стандартних калік.
А найкраще тому, кому
доля багата
не захоче нічого дати –
ані честі, ні глузду, ні
сорому –
нічогісінько.
Ось цьому ми з нікчемства свого
п'єдестала створимо
та освятим в кадильнім
диму,
та сипнемо під ноги квітів,
та у лаври чоло вберем,
та, щоб весело жив на світі,
приведем панну Музу в
гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи тієї цноти
вже не більше, ніж у повій.
Скільки бідною торгували,
стільки вже продавалась
сама,
що назвать її лярвою мало,
а сильнішого слова нема.
Ну а нам що до того?
Ми люди тихі.
Нам би повне корито бурди,
теплу ковдру, затишну
стріху
та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
від Адама до наших днів
будуть людям світити лисини
величаво-мудрих вождів.
Думав, думав Дурило,
аж йому голова заболіла,
та ніяк собі не збагне:
куди і до чого той ідол
гне?
Якщо йому правда –
ріднесенька мати,
то нащо ж йому п'яти
лизати?
А якщо йому люба лизня,
то тоді його ненька –
брехня?
Так замислився,
що аж присів,
сім днів не пив і не їв,
а на восьмий устав і каже:
– Якесь дуже дивне те
щастя ваше!
Не хочу такого, щоб я
вмер!
Сходжу ще на острів до
тих печер...-
Та й ну Дурило
від друзів нових тікати,
а ті йому в спину кілки
метати.
Дурило, як і його батько, вмів ходити по воді, тому швидко дістався острова й костуром вибив двері печери, у якій було замкнене щастя.
і враз ніби сонце сяйнуло
в печері.
І вийшло звідти дівча,
і всміхнулося мило:
– Спасибі за поміч тобі,
Дурило!
Я долю тепер не мину
і твою –
жду тебе, парубче, у
батьківській хаті,
у твоєму Ріднім краю...-
Сказало і щезло.
Озирнувся Дурило –
дивиться:
гори вогнем охопило,
і кривава ріка змеженіла,
а там, за рікою,
на тихій Зеленій горі
біліє батькова хата,
а під нею засмучена мати
пасе сонячних зайчиків
у дворі...
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.