Тема: особисте щастя, добро і зло, вірність і зрада, кохання та ненависть, доля жінки в примусовому шлюбі.
Ідея: засудження несправедливого суспільного ладу і соціальних причин, які спонукають одних людей красти особисте щастя у інших
З історії написання та публікації
Франко зазначав, що поштовхом до створення драми «Украдене щастя» стала почута їм від української фольклористки Михайлини Рошкевич народна «Пісня про шандаря», яку вона записала від селянки Євдокії Чігур в селі Лолин Долинського повіту (Галичина).
Цій пісні митець приділив особливу увагу в своїй праці «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), а через десять років на основі її сюжету написав драму «Украдене щастя», значно розвинувши і збагативши тему й проблематику пісні.
Уперше твір був надрукований у журналі «Зоря» у 1894 році, і тоді ж вийшов окремим виданням. Він приніс Франку визнання й популярність. Про величезний успіх драми свідчить той факт, що на другій виставі у Львові глядачі влаштували автору бурхливу овацію, а молодь піднесла йому на сцені лавровий вінок.
Спектаклю були присвячені численні статті. Театральний оглядач Теофіл Меруновіч писав, що поява на Україні «Украденого щастя» – «це політична подія», така драма для української сцени є «оригінальним твором, де кожна сцена, кожен вислів дихають правдою ... Це вірний вираз оригінальних прикмет українського народу». На конкурс оригінальної української драми автор представив твір під назвою «Жандарм», але за вимогою журі був змушений змінити її, щоб уникнути конфлікту з австрійською цензурою.
У 1924 році за однойменною драмою Івана Франка чеський композитор Володимир Амброс написав оперу «Украдене щастя». У 1960 році український композитор Юлій Мейтус також створив оперу на основі цієї п'єси. є й екранізації драми «Украдене щастя» – фільми 1984 та 2004 років.
Дійові особи:
- Микола Задорожний – чоловік, літ 45, невеликого росту, похилий, рухи повільні.
Сам про себе: «проробив чоловік свою силу на чужий людей»; «… я втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа».
Настя про Миколу: «чоловіка маєш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе»; «… такий тихий та смирний»; «… занадто м’який, занадто податливий».
«Він такий добрий, він хробака дарма не розтопче, не то щоб чоловіка вбив!»;
«Роботу покинув, господарство занедбав…»; «Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене – нехай уже я так і буду нічим для тебе, – але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!»
- Анна – жінка Миколи, літ 25.
Анна сама про себе: «мене одурили, ошукали, мов кота в мішку продали»; «В мене є чоловік, шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри»; «от-от вспокоюся, піддамся своїй долі, давні рани перестануть боліти»; «одурили, ошукали, загупали, обдерли з усього»; «доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили». Микола про Анну: «… сумує та тоскує вона біля мене»; «… бідна моя небого»; «… у тебе чиста душа, невинна»; «… була добра, щира та вірна, …до рани можна було приложити її»; «Анно! Аннице моя! Тільки ти…не забудь мене»; «… не топчи в болото моєї бідної голови. А ні, то вбий мене, щоб я не дивися на те».
Настя про Анну: «остатна!», «огидниця», «без серця вона», «весь стид загубила» «тота жінка ані стиду не має, ані серця», «поганий приклад дає…на публіку людську, з тим Гурманом волочиться».
- Михайло Гурман – жандарм, високий, здоровий мужчина, літ З0, коханий Анни. «У жандармах служить уже три роки», «Я був чесний парубок, може, трохи, загорячий, запалкий»; «О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його!»; «„Жий та дихай, доки жиєш!.. Як буде зле, тоді час буде думати про те зле!.. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику сміятися, доки можна, доки вони нас під ноги не візьмуть…».
- Олекса Бабич – селянин, літ 40, сусіда Миколи.
- Настя – жінка Олекси, літ 35.
- Війт – селянин, літ 50.
- Шльома – орендар.
- Селяни, селянки, парубки і дівчата, музики та інші.
Дуже стислий переказ
Драма з сільського життя в 5 діях.
Діється коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах.
Анна – головна героїня п’єси, не з бідної родини. Її батько у повіті вважався багачем. Після його смерті вона живе з братами, які ставляться до неї, як до наймички. Анна покохала Михайла Гурмана, але брати, щоб не ділитися з сестрою батьківщиною, домовилися з війтом й зробили так, щоб Михайла, не дивлячись на те, що він був єдиним сином у матері, відправили на війну. Вони перехоплювали листи Михайла до Анни, які той писав з війська, а потім підкинули матері Гурмана повідомлення, що парубок загинув у Боснії.
Анну ж без належного їй посагу видали заміж «на десяте село» за нелюбого їй Миколу Задорожнього. Він був старший за неї на 20 років, мав невеличке господарство і добре ставився до дружини, бо дуже любив її. Поступово Анна почала звикати до тихого життя з Миколою. Засмучувало її лише те, що не мала дітей.
Одного разу від своєї сусідки – куми Насті, Анна дізнається, що Михайло повернувся з війни живим, зараз служить у жандармерії і питався про неї. Він не вважає кохану винною у тому, що вона вийшла заміж за іншого. Анна і радіє, що Михайло живий, і хвилюється, передчуваючи нещастя.
Микола повертається додому весь заюшений кров’ю. Пояснює Анні, що його побив війт за те, що він заперечував звинувачення у незаконному продажу дров. Ще й сказав йому, що цією непристойною справою він сам і займається.
Приходить у формі жандарма Михайло Гурман. Помітивши, що Микола весь подряпаний, починає розпитувати, як, де і чому це сталося. Виждав момент, коли він залишився з Анною на самоті, допитується у Анни, чи вона все ще кохає його. Та просить, щоб Михайло залишив її сім’ю в спокої, не завдавав нових страждань ні їй, ні Миколі. Але Михайло не хоче про це навіть слухати і говорить: «О, я не такий, щоб тебе пустити з рук! Раз мені щастя всміхнулося по тільких роках, то вже я тепер не випущу його!»
Наступного дня Миколу заарештовують, звинувачуючи в тому, що він брав участь у нападі на жидів. Доказом служить кров, знайдена на його чоботях та кожусі. Михайло сподівається, що тепер він може повернути вкрадене у нього щастя – любов Анни, і, подолавши слабкий опір безтямно закоханої в нього жінки, вириває у неї обіцянку бути з ним разом.
Анна говорить сама до себе: «Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любимому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зломала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга».
З того часу Анна почала з’являтися з Михайлом на сільських гуляннях, а провідати чоловіка у в’язницю не ходила, хоч він про це її просив. Люди з осудом ставляться до цього, але Анні байдуже, вона запевняє Михайла: «Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про що не думаю, нічого не знаю, тільки тебе одного».
Миколу визнали невинним, і він повернувся додому. Михайло сказав, що це сталося завдяки йому, бо саме він спіймав справжніх злочинців. Люди розповідають Миколі про поведінку дружини.
Він намагається поговорити з нею, плаче, просить не ганьбити себе і його: «Слухай, Анно! Я тебе розумію. Я люблю тебе. Мені жаль тебе, як власної душі. Я не хочу бути твоїм катом, бо знаю, що ти й без мене багато витерпіла. Тілько одно тебе прошу: вважай на людей! Не на мене – нехай уже я так і буду нічим для тебе, – але на людей. Щоб люди з нас не сміялися!».
Та Анна невблаганна, відповідає, що жити без Михайла вона не може. Микола намагається вплинути і на Гурмана. А той звинувачує Задорожнього у тому, що він, буцімто, зговорився з братами Анни і вкрав його найбільший скарб – кохану дівчину. Почувши таке, Микола обурюється: «Я? Вкрав тобі… Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з чести, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа – я по-твойому, виходжу ще й злодієм?» Та Михайла ці слова не займають.
Люди радять Миколі вигнати з дому дружину та жандарма, який, вже не криючись, приходить до Анни. І одного разу підпилий Задорожний намагається це зробити, але Михайло дужчий і б’є Миколу. Тоді той ударив суперника сокирою в груди.
Помираючи, Михайло дякує Миколі, бо й сам не хотів жити, але не наважувався заподіяти собі смерть. Коли до хати увійшли війт і люди, жандарм встигає їм сказати, що сам наклав на себе руки. Анна у великому розпачі, а Микола, втішаючи її, говорить, що у неї є для кого жити.
Цитати з твору:
- «… Бог не дитина, щоби слухати прокльонiв одурiлого чоловiка».
- «Як чоловiк жiнки не б'є, то в нiй утроба гниє».
- «Дурниця серце. У кого воно цiле?».
- «Муж i жона – одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати».
- «Щастя нiколи довго не триває. Щастя все – день, година, одна хвилина».
- «Будь спокiйний. Не роби нiякого галасу. Жий собi тихо, смирно, як бог приказав, i нi про що не дбай, що довкола тебе твориться».
- «Наперекір тим, що вкрали наше щастя. Ми його відокрадімо, наше щастя!».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.