Присвячено високоповажній Наталі Кобринській
Das Reich der Luge ist aufrecht, wie es noch niemals gevesen.Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen vermummt, aus ihrem …Winkel hervor..
.
(Царство брехні постає прямо, як ніколи раніше. Істина сама наважується вийти зі свого кута, лише замаскована блискучими ганчірками ... Вихід з кута ...)
І
Пан Епамінондас Ляуфлер прожив добрі часи. Був цісарсько-королівським лісовим радником, мав велике поважання, великий вплив і великі доходи. А що він мав між іншим, так «побічно», ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, – се не мало нікого обходити. Про се не мав він нікому здавати справоздання. Хіба б собі самому. А тому, що був з собою у згоді, тому, що розумів себе, як розумів і свої лісові справи, тож і ходив (як кажуть простенькі люди) «годинник зовсім у порядку». Відтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись більшими наслідками, коли показалось, що великі причини спроваджують і великі події... тоді й настало... Пан Ляуфлер був жонатий і мав чотири доньки й одного сина. Остатнього любив він несказанно, ба навіть обожав. «Се буде гординя мого життя, світило цілої родини, се чоловік будучини!» – мовляв він часто до своєї жінки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака, вірила смілому віщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своїх мріях сина лісовим радником, бачила, як він їздив у елегантній колясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоровлять низенько малі й великі, старі й молоді; бачила його також поважним лікарем-радником у товаристві високих осіб, що з ним дружно балакають. (…)
(…). Герман-Євген-Сидор не виказував на тепер особлившої охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцеві, робити з сього закид? Він же не належав до тих бездушних натур, котрі вміють годинами нерухомо на твердих шкільних лавках пересиджувати; а противно, був один із тих величаво уложених характерів, котрі вимагають іншого проводу й поведення, як, приміром, звичайні сини; урядників, або – надто мужиків!! Однак висушені тверезі професори (вона їх ненавиділа), котрі з пожовклими щоками, наче мумії, проходжувалися й молодості,. мабуть, зовсім не розуміли, вони не могли його зрозуміти! Немилий наслідок сього був такий, що збилися з. правого шляху, що взяли «пік» [5] на нього, прозивали його сильну волю «упрямістю і злосливістю», а його смілі, свобідні бесіди і дотепні діла називали вони попросту трійлом для цілого класу, ще й переслідували його, в повнім значенні слова, на смерть...
Під час, коли син невпинно розвивався, підростали й доньки. Природа обдарувала їх під кождим взглядом щедро; крім того, посилала їх пані радникова на науку французької мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашніх забавах та інших вечірках рвалися за ними молоді люди... І так усміхалась пані радниковій будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, і вона називала її в своїм серці своєю «другою будучністю». (…)
Одне непокоїло матір: дві середні дочки, Олена й Ірина, любили читати серйозні книги. Особливо Олена. А потім розказувала про них молодим людям, що юрбою її оточували. При цьому сперечалася, розбирала, і в її устах звучали такі небезпечні слова, як «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіноче, питання робітницьке...» Мати тривожилась, що дівчина хоче йти зовсім іншим шляхом, як їй призначено природою. А слова доньки про «рівноправність між мужчиною і жінкою», про те, що жінкам треба вчитися і самим себе забезпечувати, викликали у неї сором і лють. Про таку небезпечну поведінку Олени, яка «губить легкодушно свою будучину і відстрашує від себе і від других сестер женихів», говорили й товаришки пані радникової. Вони радили їй заборонити Олені читати книги і висловлювати подібні крамольні думки. Сміялися: «Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха–ха–ха!»
Однак мати нічого не могла вдіяти з Оленою і не наважувалася застосовувати силу. Тим більше, що за нею, «як тінь», піднімалася сестра Ірина і завжди знаходила слова, щоб заспокоїти матір і виправдати вчинки сестри. До них інколи приєднувався й молодий чоловік, студент-медик Стефан Лієвич, який приїхав додому на канікули.
Чого він тільки не розповідав! А його слухали, ніби апостола правди. Про те, що в Швейцарії вже давно поширилася жіноча емансипація, що жінки навчаються в університетах, прагнуть бути самостійними і рівноправними з чоловіками. Тут же він побачив «сонне царство», а якщо якась жінка намагається «збудити сонну сестру», її висміюють і засуджують, як, наприклад, Олену.
Вона відповідала, що це наслідок «нещасного виховання та вкоріненого пересвідчення, що думати–знати пристоїть мужчині, а жінці має воно служити за оздобу». А Стефан пояснював: «Доки сучасний устрій суспільності існуватиме, доти остануться вони малолітніми; однак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх... яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се – знання, Олено!». Мати ненавиділа Лієвича ще й за те, що він ніколи не знаходив доброго слова для її сина, а, навпаки, при кожній нагоді дорікав за його недостойну поведінку і лінощі.
***
Пізній вечір після великодніх свят. Було тихо, тільки чувся шум гірської річки. Навколо величаво піднімалися Карпатські гори, верхівки яких магічним сяйвом освітлював місяць. (...)
З невеличкої хатини вийшли Олена і Лієвич. Сьогодні у них прощальний вечір, бо Стефан змушений поїхати на два роки, щоб закінчити навчання. У них не вистачає слів, щоб виказати своє кохання. Він просить її говорити, щоб назавжди запам'ятати голос коханої. Вона з усміхом питає, що, може, йому ще й присягу на вірність зложити?
Стефан говорить, що вірить не в присяги, а у силу любові, і розпитує, що вона подумала у першу хвилину, у другу, третю, коли побачила його... Олена відповідає, що полюбила з першої хвилини, коли зрозуміла, що він говорив правду. І з другої хвилини, коли переконалася, що він цільна натура, «задивлювався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної...». Їй подобається, що він не перетворював себе в «модну малпу», не дуже дотримувався умовностей «світського життя».
Стефан висловлює жаль, що родина Олени його не терпить і може присилувати її вийти заміж за когось, на їхню думку, достойнішого. Але Олена відповідає, що цього ніхто не може зробити проти її волі, просить вірити в її любов, а поки що їхні заручини – таємниця.
***
Будучина настала. Вона приволіклась і знічев'я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мішаниною горя й утіхи. (..)
Для сина Германа-Євгена-Сидора наймали репетитора, але на результати навчання це не дуже впливало. Мати заспокоювала чоловіка, казала, що син ще молодий, прийде час – все налагодиться. Радник заспокоювався і збільшував Герману суму кишенькових грошей.
Згодом навіть купив йому золотого годинника і коня, пообіцяв, що віддасть його служити в гусари. Нарешті син закінчив навчання і поїхав на однорічну військову службу. Разом з ним відійшло і щастя родини Ляуферів, бо незабаром почали надходити векселі за борги сина, а пан радник все частіше затримувався у кав'ярнях, інколи там і ночував. Його «слабка сторона» перемогла.
Якось Ляуфер сидів з товаришами за склянкою горілки і жалівся, що син доведе його до жебрацтва пиятикою, картярством і «прочим ледарством». Товариші заспокоювали, мовляв, він ще молодий, прийде час, одумається і виправдає сподівання батьків. Хто з них у молодості не поводився таким же чином!
Лікар шкодує приятеля і говорить, що у нього ж іще дві незабезпечені доньки. Йому заперечують, що дівчата самі себе позабезпечують, коли вийдуть заміж.. Батько жаліється, що донька Олена не хоче заміж за К–ого, бо не любить його. Товариші сміються, що у нього вдома «бабське панування». Недопустимо, щоб дівчина відмовлялася від заміжжя лише з причини нелюбові. І раніше вибирали жінку за домовленістю й жили добре, бо жінка – як «молодий кінь», «почує сильну, залізну руку, так і подасться».
Коли йшли додому, лікар порадив радникові поговорити з Оленою. Адже вона добра й шляхетна дівчина, не допустить, щоб родина страждала від бідності. Треба лише, щоб вона забула Лієвича... Так батько дізнався від лікаря, що Олена була таємно заручена зі Стефаном, але трапилося нещастя: молодий чоловік «набрався десь у шпиталі тифу й помер». Дівчина тяжко переживала, навіть захворіла, тому й звернулася за порадою до лікаря і змушена була йому все розповісти. Батько дуже образився, що дізнався про це останнім, і попросив свого товариша поговорити з дочкою.
***
І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити. що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось... щось, чого він не розумів, що однак здавалось йому знакомим. «Божевільність» – мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.
– Чого дивитесь на мене так чудно, пане докторе? – питала вона, привітавшись.
– Ви... ви... курите, Олено? – спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.
– Адже бачите...
– Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!
– Так. Однак мож і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. – І знов замовкла.
Він почав був говорити про нервовість, і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов'язки, котрі маються супроти себе й супроти других; особливо проти родичів. Замітив, між іншим, що людина – звірина привички і що суть люди, в котрих чутливість – джерело всякого безталання...
Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. (…)
Тоді лікар вирішив викласти всю гірку правду: «всі вони знищені, ...її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддаляють зі служби». Олена цим вражена, але каже, що вона була до цього готова і поки що не бачить виходу з такого становища. Тоді лікар підказує – вийти заміж за К-ого, який незабаром проситиме її руки. Дівчина категорично відмовляється, бо не любить його: «А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини».
Лікар сердиться, намагається довести, що їм нікуди дітися, якщо не прийде звичайна місячна платня, адже старша сестра сама має дітей і до того ж скупувата. На платню Ірини – вчительки музики – теж не проживеш. І хто ж буде догодовувати батьків, адже вони вас вигодували, виростили? Тоді
Олена відповіла: «Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами... Однак задля обов'язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов'язку його і себе оббріхувати... В чім мені тут добачувати святість обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею?» І ще сказала, що вона має розважливий критичний розум і не зверне «з раз обраного шляху», готова боротися з незлагодами життя, бо вона – людина.
***
Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених багатьох фляшок був він у лихім настрою.
Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу й наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим: тепер однак не стає вже і йому тої сили... (…)
Тут увійшла Олена і сказала, що йде до Маргарети, повернеться пізно. Мати лише кивнула, а батько почав допитуватися, яке діло вона має до вчительки музики у такий час і в лиху погоду.
Олена відповіла, що вона за гроші переписала ноти і повинна їх сьогодні віднести. Батько розлютився: «Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити?». Олена відповіла, що «ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини» і що вона ніколи не буде жити брехнею. Батько знову почав кричати і проклинати дочку, кажучи, що вона все одно підкориться йому, бо ще неповнолітня.
II
До тієї самої хатини, звідки вони з Лієвичем виходили три роки тому, прямувала тепер Олена. Тут жила стара вчителька Маргарета С., зараз, правда, уже для неї не вчителька, а щира порадниця і подруга. (…)
У кімнаті були затишок, спокій і звучала музика Шопена. Олена тихенько сіла в крісло і поринула у спогади. Саме під таку музику Стефан і зважився сказати їй про свою любов. «Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім зворушенню находився він тоді – звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики – скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. Адже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому признатись, аж таки він перший почав...Се була сила глибока, могуча, піднімаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували...».
Маргарета не здивувалася несподіваній гості, бо так бувало часто. Олена сказала, що хоче написати листа К–ому, щоб він не приходив просити її руки, не принижувався, адже вона його не любить і відмовить.
Маргарета почала умовляти Олену підкоритися, доводила, що К–ий – добрий, непоганий молодий чоловік, і вона незабаром звикне до нього. На це Олена відповіла, що К–ий «егоїст і чоловік гордий», він не раз хвалився перед Стефаном, що його нічого не дивує, усе він скуштував і «ніяка жінка не в силі довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожду, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз». І про неї особисто сказав, що вона за допомогою своїх ідей «робиться... така інтересна в родинному гнізді», але коли б він захотів, то одразу б полишила ці ідеї і «не сміла б мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувала б».
Отже, ким би Олена для нього була? «Нічим більше..., як ключницею його дому... Ми вели б неустанну боротьбу між собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то він не звернув би ніколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, не єсьм натурою, котра б могла зносити на своїм карку панування другого».
Стара вчителька відповіла з жалем, що такі думки не доведуть до доброго, адже ж зовсім не краще бути самотнім, нікому не потрібним, та ще й у бідності. То ж треба вітати К–ого «як свого ангела–спасителя». Дівчина замислилася, зайшовши думками у безвихідь. Дійсно, що ж їй робити? Чим їй зайнятися? До писання не мала таланту, «а всяке дилетантство було їй ненависне».
Вона розуміла, що повинна дотримуватися своїх поглядів, бо «пропаде, як тисячі перед і за нею». І думка "світу" для неї неважлива: «Ані їх хвальба, ані їх догана не були ніколи в силі постановити для мене якесь правило!» Єдина мрія – що настане час, коли «справедливість перестане бути якимось даром ласки, ...жінка не буде примушена жертвувати свою душу фізичним потребам».
(…) З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно ніколи вона не говорила. В які мрії заганялась-вона при своїх спосібностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що сказав би-сь деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Однак вона любила сю дівчину, немов свою рідну дитину, і думала, що вона нізащо в світі не повинна далі ступати тою тернистою й небезпечною дорогою. (…)
Маргарета нагадує, що Олена забула про матеріальні потреби. Тоді дівчина відповідає: «Моральна нужда і абсолютна бідність – се одне й те саме. Наслідки їх однакові», і просить паперу, щоб написати листа К–ому з відмовою.
(…) Вона встала, перейшла звільна кімнату і станула врешті перед старою женщиною. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, однак ніколи й такою чужою.
– Се твоя невідмінна постанова?
– Невідмінна.
– І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?
– Так, я того свідома, що не брешу...
– Годі, бог з тобою, безталанна!..
***
(…) Прощання обох женщин було холодне і німе. Щось стануло між ними, що їх роз'єднало; вони обі се порозуміли...
Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний подув вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою дівчиною луснули сильно і замкнулись.
– Чого, властиво, вона хоче? – пробурмотіла стара нетерпеливо і вертала звільна напомацки у свою світлицю. – Чи при умі вона?
***
Чаша горечі, яку довелося випити родині Ляуфлерів, не була ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солодкою гармонією серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумів він поезію, в котрій, зливалось місячне світло й соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зрозумів золоту їх пісню, казочну. Зрозумів сумраку вечірнього чародійну силу. Він потонув у найніжніших чувствах... він, Герман-Євген-Сидор... любив. Одначе його любка (була се жидівка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його просьбу, щоби стала його дружиною, відкинула вона рішуче і холодно, його горя і розпуки не в силі описати ніяке слово людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб...
Недовго по тім усунено радника з служби... і гарні, золоті часи, про котрі знав оповідати він, його товариші та добрі знакомі, – стали tempi passati! (минулим).
***
Найстарша дочка Ляуфера була жінкою старого, але багатого чоловіка, проживала далеко від родичів, писала їм листи раз чи двічі на рік. Сестри не були між собою близькі, тому Олені було важко писати їй листа з проханням дати в оренду частину поля за містом, що належала її чоловікові.
Відповідь чекали довго, нарешті той погодився, але на невигідних для Ляуферів умовах. Родина переїхала в село. Найменшу сестру старша забрала до себе.
***
Минув уже п'ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кождий виїзд у місто був сполучений з видатками, і для того вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він просиджував цілими днями в нехарних сільських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. (…)
(…) Вона (Олена) була тою, котра управляла цілим господарством і на котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так – цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А і наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, – «щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини», – як писала найстарша. – «За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль...».
***
Був осінній сонячний день. У селі панувала тиша. Багато людей поїхало на ярмарок. На полях нікого не видно, давно вже весь урожай позвожено додому. Сумний і непривабливий це був вид. Веселив око лише один темний дубовий ліс, до якого охоче звертали відпочити мандрівники. Туди попрямувала й Олена. (…) Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять років глибоких слідів на її лиці? Так – і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієвобіле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур – як таке життя. (…)
Олену лякало, що й вона незабаром перейде в розряд людей байдужих, котрі турбуються лише про «фізичний добробут», тобто матеріальний достаток. Вона билася, «як той спійманий орел», у пошуках виходу з цього становища, але не бачила його. Олена зупинилась перепочити й знову згадала про лист від сестри, дістала з кишені і прочитала уже в котрий раз.
Найстарша сестра писала, що хоче продати землю, яку вони орендують, то ж хай заздалегідь домовляються з новим господарем, інакше через рік опиняться без оселі. Пані радникова, колись «гарна і горда женщина», зломилась. Коли Олена розповіла їй про лист, та лише заплакала. Ірина часто хворіла, а уже доросла найменша сестра тяжко працювала на полях нарівні з чоловіками. Сподіватися на чиюсь допомогу чи пораду було нічого, тому Олена й не розповіла родині про негативну відповідь нового господаря землі, а намагалася в котрий раз сама знайти вихід. (…)
(…) Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходити, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза і тупіт кінських копит. Вона заворушилась і вп'ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина і поганяв сам коні.
Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.
Візок приближувався чим раз, то скорше. З-під тонких скорих кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрожали...
Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, 29. З його одежі мож було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих, білих зубів.
– Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаєним зворушенням. (…)
Почали говорити. Лісничий розповів, що залишається на службі у барона, що купив ще одне село і замінив собі коня. Дівчина сказала, що хотіла б навчитися правити кіньми. Фельс дав їй поводи і сказав, що треба тримати сильно, а це для жінки з її ніжними руками важко. Тоді Олена, не соромлячись, сказала, що цими ніжними руками вона витягає п'ять-шість відер води для худоби.
Фельс, здивований прямотою дівчини, розповідає, що його знайомі дочки священика теж «дуже господарні», особливо старша, панна Омелія. Вона «дуже образована», «грає на фортеп'яні», і у неї він бере журнали читати. Олена трохи вражена і питає, чим та панночка йому подобається, але Фельс відмовляється відповісти, говорячи, що він цього не знає. Дівчина зрозуміла, що «не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства». Сказала, що й вона може дати йому книги для читання. Сама ж зараз не читає, не може...
Раптом коні рвонули вбік і ледь не перевернули візок. Фельс ухопив поводи твердою рукою і люто вдарив коней. Потім повернувся до неї і м'яким голосом спитав, чи вона не злякалася. Олена відповіла, що стала боязлива, бо рідко виїжджає. Усі коні при роботі, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виїжджати своїх коней, тому може їх давати їй. Олена зауважила, що сама не поїде, тож домовились, що їздитимуть разом.
***
Чотири дні пізніше, якраз о тій самій порі, затримався знов візок пана лісничого біля помешкання Олени. Він вискочив скоро і зняв її. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, відповідала одначе привітно й лагідним голосом. При прощанню він поцілував знов у руку, а вона просила його приходити.
– Розуміється! – кликнув він радісно, – і то так часто, як часто позволите... (…)
Після цієї прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. З домашніми поводилася роздратовано, навіть різко. Коли ж Ірина вимовляла ім'я Фельса, дівчина уникала її погляду, а та не розпитувала, хоч бачила, що з сестрою щось діється. Чекала, поки сама розкаже.
(…) Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз писати до нового властителя в справі оренди.
– Пождімо ще, мамо, – відповіла знехотя і немов задивилась за чимось у вікно.
– Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула остатні слова.
– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
– Вас беру на себе! – відповіла в тоні, ніби жартовливім.
***
Ірина помітила, що сестра дуже змучена й засмучена. Вона сказала Олені, що зустріла в учителів Фельса, він передавав їй вітання, цікавиться нею. При цьому додала, що «він добрий чоловік, але дуже ограничений...». Олена підхопила: «Так, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..». Ірина в тривозі і здивуванні подивилася на сестру. Невже Олена полюбила такого чоловіка, а якщо й полюбила, то що це була за любов? Вона не розуміла...
Олені було дуже ніяково перед сестрою, що обожнювала її, і тепер роздумувала, чи є в неї любов. Потім стала думати про Фельса, намагаючись віднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вірила, що його любов не могла не вплинути на неї. «Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові...»
(…) В остатнім часі стратив багато зі своєї звичайної сміливості супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела і опанувала його зовсім. Коли він бувало розговориться про яку річ, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядів, тоді спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин і він мішався.
– Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим під лад!
– Тиранка з вас, панно Олено!
– Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам неприємно.
– Чому ви до мене такі гострі? – питав з вимушеним усміхом. – Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене се болить.
– Я не хочу, щоб над вами хто глумився, – відповіла вона м'яким, перепрошуючим голосом. – Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм.
Тоді він знов цілував її руки.
– Ви мій ангел-хоронитель! – говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се відчувала, і її обгортала якась злослива відраза, їй було б приємніше, наколи б він був їй противився; а так піддався охотно її сітям... (…)
Одного разу Фельс ледь їй не освідчився, а вона відштовхнула його такими різкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потім перепрошувала його, говорячи, що вона така нещаслива. І це було правдою.
***
Настав Великдень. Зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами. Ніхто так не міг зрівнятися з Оленою гумором й красою. Її очі сяяли, коси спустила на плечі, вона здавалася набагато молодшою. Фельс не зводив з неї очей, і вона не полишала його увагою.
Усі присутні милувалися і говорили, що з них вийде «добра пара». Іринка слідкувала за сестрою. Відкривши для себе її таємницю – одружитися з нелюбим, але багатим, спочатку намагалася противитися цьому плану, плакала, говорила, що не може прийняти такої жертви. Але Олена втішала її, пояснювала, що робить ці «лови», як сама висловилася, задля родини.
(...) Коли гості попрощались, Олена пішла в кімнату шукати якусь хустку. І тут до неї підійшов Фельс. Він був дуже блідий, а очі палали гарячим вогнем. (…)
(…) Він її боявся. Її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задрожала на цілім тілі...
– Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні...
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад. її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
– Тихо! – кликнув він у сильнім зворушенню. – Я вас люблю, Олено, не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
– Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! – сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко отвореними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклося в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити.
– Олено, дорога, відповіжте мені! Вона мовчала.
– Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице і застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
– Ви не любите мене? – прошептав, глибоко зворушений. – Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.
– Коли так, то простіть!
– Я хочу, Фельс! О боже, я хочу, хочу... – вирвалося з її уст.
Коли Фельс почув це, то кинувся обіймати і цілувати Олену, а вона мовчки зносила ті любощі. (…)
***
(…) На весілля Олени запрошено усіх знакомих з околиці. Фельс наставав на те, щоби весілля відбулось гучно, а вона не противилась тому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Гратулюють удруге сяючим з утіхи родичам. Займають урочисто вказані місця у святочно прибраних кімнатах. З головою, гордо піднесеною, проходжується нині радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишніх добрих часів... Давня зарозумілість, що мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій прибитій жінці. (…)
(…) Була тут і стара Маргарета. Вона прибула що лиш нині ранком. Постарілась дуже і стала ще хмарнішою. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться він з її родичами, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного ужитку.
– За безцінь, дорога Маргарето. за нічо! – запевняла радникова. – «Вам з Генею не слід побиватись на селі, – говорив він. – У місті життя легше, можна собі скорше порадити». Іринка їде, розуміється, з Оленою; ті обі вже нерозлучні. Він з доброї родини, – говорила далі з притиском і помітним голосом, наколи Маргарета на все відповідала мовчанням.
– Його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичів ще дитиною, а з свояків остався йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його і виховав; тому й він посвятився сьому заводові. Але що се має до речі, Маргарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!
– Дай боже! Дай боже! – прошептала стара дама. – Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона і заслужила на ліпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що відмовила тоді К – у, так сказала би-м «легкодумно»! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, жиє безжурно, і то ще як жиє!!
– Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?
– Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се місце!
– Нема нічого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, – відповідала радникова згори.
– Все залежить від призначення. Хто знає, чи К... був би нам такий прихильний. Щоправда, матеріально була би собі ліпше стояла, як тут, однак вона поступала собі лише за власною волею. Ми її ніколи до нічого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лієвич. В першій хвилині, як він лиш вступив в нашу хату, віщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилі і прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: і поважана буде також, як жінка Фельса.(…)
(…) Олена справді заховалась на хвилю в одинокім тихім кутку, який їй ще лишився. В білій довгій сукні, в довгім аж до землі спливаючім серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатній. Сей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло. «Лише раз, в остатній раз!» – подумала й розгорнула письмо. Тут стояли великими буквами олівцем написані слова:
«Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі – твою легеньку малу руку... тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний; ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою – а потому великдень. Я все відкладаю на великдень... душа така повна, їй мене знаєш... так, але лежачи, писати утомився»...
Се були послідні слова Стефана, писані до неї. Василь їх післав до неї.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла вона письмо до уст і подерла його на дрібні кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вікна і, спершись, закрила лице руками...
До неї вгору доходив упоюючий запах лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумить одностайно чудні тихі слова...
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один візок заїхав, немов гонений, на подвір'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх... Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує два-три ступні старих сходів, спішить до її покою.
Її очі спинились тривожно на дверях... він зараз увійде. Ісусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її – одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи – його? – Адже вона винувата!! Сама, саміська вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?..
Вона заллялась несамовито сміхом.
...Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила рятунку.
Він підвів її і притис до грудей.
– Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.