Катерина Білокур (1900–1961) – знаменита українська художниця жанру наївного мистецтва, майстриня народного декоративного живопису.
Основні відомості з творчої біографії Катерини Білокур
Катерина Білокур народилася 24 листопада (7 грудня) 1900 року у селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині – Яготинський район Київська область).
Батько був працьовитою, заможною людиною, він мав 2,5 десятини орної землі, тримав худобу. У родині були ще двоє синів – Григорій та Павло.
У 7 років Катерина самотужки навчилася читати – батько на Різдво привіз із базару букваря. А раз так, то навіщо віддавати її в школу, постановили батьки. Нехай сідає за прядку та й можна ще зекономити на одязі та взутті. До того ж не буде відволікатися від домашньої роботи. «На цьому моя початкова, середня і вища освіта закінчилася», – з гіркотою пригадувала пізніше Катерина Василівна.
Перші свої малюнки вона робила вуглинкою з печі. Якось без дозволу взяла Грицькового зошита й олівця і розмалювала сторінки кониками. Брат поскаржився батькові, той порвав малюнки і вкинув у вогонь. Мати, лупцюючи, сварила: «Не дай боже, стервиго, за цим дійством побачить тебе хтось із односельців, та тебе ж ніхто і сватати не прийде!» Відтоді Катерині суворо заборонили малювати. Мусила ховатися, але улюбленого заняття не покинула.
Сама художниця про свої перші кроки у мистецтві згодом згадувала так: «Украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною… Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту!»
У 1924 році в село приїхало працювати вчительське подружжя – Іван Григорович і Ніна Василівна Калити. До них дійшли чутки про дивну дівчину. У цій родині вона вперше побачила справжні фарби. Саме Калити подарували їй «Кобзар». Саме до них приходила Катруся малювати на фанері, поцупленій у батька, чи на незагрунтованому шматочку полотна. Іван Григорович був художником-аматором, і дечому навчив прагнучу до творчості дівчину. Невдалу роботу вона кидала, рвала, а потім підіймала, зшивала і плакала, згадуватиме вона по тому. «І тільки волячою працею доходила я до тої святої істини…».
Серед небагатьох односельців, що визнавали Катрин талант, був також шанувальник театрального мистецтва Микита Тонконіг – сусід і родич Білокурів. Катерина малювала декорації для сільського самодіяльного театру й сама грала у виставах – «Наталці Полтавці», «Сватанні на Гончарівці», «Наймичці», «Безталанній», обираючи ролі молодиць. А що була гарна на вроду, то залицяльників вистачало. «А малювати дозволите?» – запитувала вона женихів. І жоден не погодився. Нарешті в батька урвався терпець і він сам домовився про сватання. Тоді Катерина, прихопивши гроші, зароблені нею за шиття, вирушила в дорогу – на Чернечу гору, на прощу до Шевченка. Там вона плакала, молилася, просила поради в Тараса Григоровича і присягалася: «Хоч на старості літ, хоч одного дня, хоч одної години – я таки буду художником».
Коли Катерина повернулася додому, то, плачучи, попросила в батька прощення. І він змилостивився: дозволив дочці малювати, але тільки в неділю, коли всю роботу по господарству виконає. А от мати не могла змиритися з впертістю дівчини. У листопаді 1933 року в житті художниці-самоучки сталася драма, яка сколихнула все село. Коли Якилина Павлівна у черговий раз почала лаяти дочку за одермість до малювання гнівними словами: «Краще б ти калікою вродилася, як маєш нас соромити на все село. Іди геть з моїх очей!», Катерина пішла до річки топитися. Це побачив брат Павло і сказав матері. Та теж побігла до річки. Катерина вже зайшла у крижану воду. Тоді материнське серце не витримало і вона вигукнула: «Вернись, моя дитино! А не вернешся, то і я піду за тобою». Після того випадку батьки дозволили Катерині малювати у часи, вільні від роботи по господарству, і виділили кімнатку для доньчиної майстерні.
Мріючи стати художницею, Катерина Білокур у 1923 році спробувала вступити в Миргородський технікум художньої кераміки. Але її не прийняли через відсутність документа про закінчення семирічки і навіть не глянули на її малюнки. Додому вона поверталася пішки, долаючи майже сто кілометрів. У 1928 році Білокур дізналася про набір студентів до Київського театрального технікуму і ще раз вирішила спробувати свої сили. Але ситуація повторилася: їй знову відмовили з відсутності документа про освіту.
Катерина Білокур стала відомою художницею в 40 років, а допоміг випадок. Навесні 1940 року Білокур почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко і звернулася до неї з листом, надіславши його на адресу: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додала малюнок калини на шматочку полотна. Цей малюнок настільки вразив знамениту співачку, що порадившись із друзями – Василем Касіяном і Павлом Тичиною – вона звернулася у столичний Центр народної творчості з проханням звернути увагу на творчість сільської майстрині-самоучки. Звідти до обласного Будинку народної творчості надійшло розпорядження: знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. Очільник художньо-методичної ради Володимир Хитько відвідав Катерину Білокур, вибрав декілька картин й показав їх у Полтаві художнику Матвієві Донцову. Той високо оцінив роботи художниці-самоучки: «Музикальною майстерністю Білокур навіть перевершила знаменитих голландців, оскільки колірна гармонія в неї переходить у музику життя. А це і є найвище мистецтво живопису».
У Полтаві якраз ішла підготовка до першої обласної виставки художників краю. На цю виставку відібрали три роботи Білокур і запросили її саму на відкриття. Катерина Василівна раділа – її визнали, назвали художником! Через рік, у 1941 р., у Полтавському будинку народної творчості відбулася перша персональна виставка художниці. На той час вона складалася з 11 картин і мала шалений успіх. Катерину Білокур преміювали поїздкою до Москви. У супроводі В. Хитька вона відвідала кращі художні музеї міста і була настільки вражена побаченим, що якийсь час після того не могла взяти пензля до рук. Згадана виставка принесла Катерині Василівні багато радості, але і горя теж: війна з німцями, що невдовзі розпочалася, безслідно поглинула експоновані картини.
У часи окупації художниця творчо майже не працювала. За цей час з’явилося всього декілька робіт: «Квіти», «Квіти увечері», «Лілії». Після визволення села від фашистів Білокур створила одні з найкращих своїх творів: «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946), «Буйна» (1947).
У 1944 році Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва – Василь Нагай і організував закупівлю картин художниці. Саме завдяки йому Національний музей декоративного мистецтва України має найкращу колекцію робіт Катерини Білокур. Її картини почали регулярно експонувати на виставках не тільки у Полтаві, а і у Києві, Москві та інших містах світу. У 1949 році Катерину Білокур прийняли у Спілку художників України.
Коли у 1948 році помер батько, Катерина зосталася з хворою матір'ю, доглядала її і сама почала хворіти – вся хатня робота та господарство були на ній, до того ж додавалися труднощі тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, біль у застуджених ногах. Згодом до них переїхав брат Григорій із дружиною та 5 дітьми, у домі почалися сварки. У хворої художниці було бажання перебратися поближче до Києва, пожити хоч би на схилі літ у теплій міській квартирі, проте можновладці хотіли бачити селянського генія там, де вона перебувала все життя – в упослідженому селі: «Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде».
Попри всі труднощі художниця знаходила в собі сили продовжувати малювати. У останні роки життя вона створила такі чудові картини, як «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960).
Навесні 1961 року у Білокур до болів у ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні ліки не допомагали, а в богданівській аптеці необхідних не було. На початку червня 1961 року померла 94-річна матір. Після її похорон художницю забрали до Яготинської районної лікарні. 10 червня їй зробили операцію з приводу рака шлунку. Саме того ж дня вона померла. Катерину Білокур було поховано у рідному селі Богданівка. Зараз у будинку, у якому вона прожила все своє життя, діє меморіальний музей.
Останніми роками в Україні вийшло кілька фундаментальних праць, присвячених творчості Катерини Білокур. Найцікавіша – у видавництві «Родовід». Видання «Я, Білокур Катерина Василівна» – досконале дослідження архіву художниці (малюнки, листи, щоденники, перші замальовки тощо), що зберігається в Яготинському державному історичному музеї та його філіалах, в Яготинській картинній галереї і Меморіальному музеї-садибі Катерини Білокур у селі Богданівці.
Внесок Катерини Білокур в історію мистецтва України
Самобутня художниця Катерина Білокур зробила великий внесок у популяризацію українського народного мистецтва, стала його уособленням, прославила Україну на цілий світ. Вона зуміла сягнути вершин успіху і її ім'я згадують поряд зі славетними художниками-примітивістами – Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Примаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак.
Її роботи були визнані як українськими, так і світовими цінностями наївного мистецтва. Сам знаменитий Пікассо заворожено застиг перед полотнами Білокур на Міжнародній виставці в Парижі (1954), першим назвав її геніальною і вигукнув: «Якби ми мали художницю такого рівня, то змусили б заговорити про неї цілий світ!», порівнявши творчість Катерини Білокур з творчістю відомої всьому світові представниці «наївного мистецтва» – француженки Серафіни Луї (1864–1942).
В олійному живописі Білокур є внутрішній зв'язок з українською народною вишивкою та ткацтвом, народними традиціями, що сягають глибокої архаїки. Список живописних робіт Катерини Білокур нараховує 82 картини. Це натюрморти, пейзажі, портрети, але більшість з них – квіти, написані з натури, і «квіти-фантазії». Через них вона зображувала на своїх полотнах душевну красу українського народу, мальовничо, з великою любов’ю показувала природу рідного краю.
Білокур активно долучалася до розвитку української національної культури в період, коли Україна переживала складні історичні часи. Її творчість виступала як спроба збереження та підтримки національної ідентичності українського народу.
Після визнання Катерина Білокур, крім своєї творчої діяльності, вчила мистецтву живопису сільських дітей та молодь Богданівки, просувала українську культуру на міжнародній арені. Її роботи залишили значний слід в українському народному мистецтві та внесли вагомий внесок у збереження та популяризацію національної спадщини.
Цікаві факти
Авторка фантасмагоричних квітів, пейзажів та натюрмортів Катерина Білокур була письменною, освіченою людиною, хоча ніколи не вчилася у школі. Читати, писати і малювати навчилася самотужки.
В юності Катерина шила людям на замовлення й чудово вишивала. У музеї-садибі художниці в Богданівці експонуються рушники з монограмами «К.Б.» і вишиті нею сорочки.
Білокур була гарна на вроду, але ніколи не виходила заміж. У молодості у неї були залицяльники, але всі вони несерйозно ставилися до захоплення дівчини живописом. Сільські хлопці розраховували на те, що дружина присвятить себе дому, дітям і побуту. Білокур же не уявляла своє життя без творчості.
Катерина Білокур власноруч робила пензлики із котячої та коров'ячої шерсті, вишневих гілочок та жерсті з консервних банок навіть тоді, коли стала визнаною художницею і мала доступ до всього необхідного для роботи. Саморобні пензлики були такі тоненькі, що нагадували голку. Олівцем і аквареллю художниця користувалася не надто охоче, полюбила олійні фарби. Улюбленими її кольорами були: світло- і темно-червона кіновар, темно-синій кобаль, синій ультрамарин, червоний кадмій та темно-рожевий краплак.
Художниця зізнавалася, що картини народжуються в неї в голові, – і хоч куди вона йшла, хоч що робила, картини ці прямували за нею й ніби змушували малювати. Відносилася до квітів як до дітей. Ніколи їх не рвала, розмовляла з ними. Вона писала: «Я й сама як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як цю закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського, але ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна другої чудовіші, та одна від другої красивіші. Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».
Над деякими картинами художниця працювала більше року. У хвилини відчаю вирушала в поле, вчилася в матінки-природи. Недарма ж японці, уздрівши її квітковий іконопис, пропонували створити в Богданівці за свій кошт школу живопису і запрошували художницю в країну Вранішнього Сонця, та вона про це не знала. А якби і взнала, то навряд чи погодилася б покинути рідну Україну.
Майстерність самоучки Білокур не поступається митцям, які мали академічну освіту. Можливо, якби Катерина не бідувала і не змушена була господарювати, то створила б більше геніальних картин. У листах друзям вона писала, що поки натопить взимку хату, поки впорається з іншими нагальними побутовими справами, – вже не залишається часу на малювання.
Внутрішній світ Катерини Білокур найповніше відкрив світу український письменник, дослідник творчості художниці – Кагарлицький Микола Феодосійович, зібравши та видавши листи мисткині, а також – спогади сучасників про неї.
Видатний мистецтвознавець – Стефан Таранушенко спонукав художницю написати автобіографію. Збереглися 78 листів Катерини Білокур до Стефана Таранушенка та кілька десятків листів від нього. Вони є цінним джерелом інформації про повсякденне життя мисткині, її творчу «кухню», коло захоплень, друзів з кола художників.
Катерина Білокур листувалася з Павлом Тичиною. Відомо, що у 1957 році поет відправив у Богданівку лікаря Миколу Фененка, щоб той оглянув художницю, яка скаржилася на проблеми зі здоров’ям. Тичина посилав художниці фарби, пензлі, подарував, підписавши, свою збірку поезій «І рости, і діяти».
Картина «Цар колос» Катерини Білокур, що експонувалася в Луврі, загадково зникла і вважається втраченою. Полотно «Берізка», що виставлялося на Міжнародній виставці в Парижі у 1954 році, теж не повернулося в Україну і місце його знаходження невідоме.
Окрім живопису, Білокур цікавили різні види мистецтва – театр, музика, література, прикладне мистецтво… Вона була також талановитою оповідачкою – писала оповідання про своє село, описувала навколишнє життя.
Свої шедеври – картини «Півонії» (1959), «Букет квітів» (1959), «Квіти і овочі» (1959), «Натюрморт» (1960), Катерина Білокур створила в останні роки життя.
Відзнаки та нагороди
- У 1949 році Катерина Білокур стала членом Спілки художників України.
- У 1951 році вона була нагороджена орденом «Знак Пошани» та отримала звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.
- У 1956 році їй присвоїли звання Народного художника УРСР.
- У листопаді 2016 року Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні вніс ім'я Катерини Білокур до проекту «Незламні» на знак відзнаки на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через 1932–1933 роки та змогли реалізувати себе.
- Прізвище Катерини Білокур зазначено у списку 15 найвизначніших людей України.
Ушанування пам'яті
У 1977 році в хаті Білокурів села Богданівка був створений меморіальний музей-садиба Катерини Білокур. Пам’ятник художниці, що стоїть на його подвір’ї, створив її племінник Іван Білокур, учень майстерні Михайла Лисенка Київського художнього інституту. Малюванню Івана вчила Катерина Василівна, згодом він вибрав ліплення і став скульптором.
У Києві, Бучі, Ірпені, Дніпрі, Краматорську, Броварах, Лубнах, Чернігові, Хмельницькому та в інших населених пунктах України є вулиці, названі на честь Катерини Білокур.
У червні 1989 р. постановою Ради Міністрів УРСР засновано премію імені Катерини Білокур за визначні твори традиційного народного мистецтва з метою стимулювання розвитку українського народного мистецтва.
На честь художниці у 2000 році НБУ викарбував пам'ятну монету.
З 2012 року щорічно 9 червня, або в найближчі вихідні дні, в селі Богданівка Бориспільського району Київської області проводиться міжрегіональний фестиваль народної творчості «Катеринина пісня», присвячений пам'яті художниці.
З 12 листопада по 7 грудня 2023 року Національний музей декоративного мистецтва України проводить «Білокурівський листопад», під час якого співробітники музею проводять виїзні лекції, присвячені життю і творчості видатної української художниці – Катерини Білокур.
Образ Катерини Білокур відтворено в документальних та художніх фільмах, телесеріалах, у театральному мистецтві, музиці, літературі та живописі.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
