Василь Симиренко (1835–1915) – видатний український вчений, промисловець, інженер-конструктор та технолог в галузі цукроваріння, щедрий меценат української культури.
Основні відомості з біографії Василя Симиренка
Василь Симиренко народився 19 березня 1835 року у селі Мліїв Черкаської області в родині кріпака – Федора Степановича Симиренка, сина запорізького козака Степана Андрійовича Симиренка.
Завдяки поєднанню підприємницької жилки (він з братом своєї дружини Степаном Яхненком орендував кілька млинів і розбагатів) близько 1815 року Федір викупив свою родину з кріпацтва .
До 40-х років XІX ст. справи в Яхненків та Симиренків йшли настільки добре, що вони побудували унікальний для України та Російської імперії паровий цукровий завод, машинобудівний завод і цілу інфраструктуру навколо них: від житлових кварталів для робітників – до бібліотеки та театру. Продукція заводів Яхненків-Симиренків продавалася по всій Російській імперії і була конкурентною на європейському ринку. Сини Федора Симиренка – Платон і Василь, вчилися у Петербурзькому технологічному інституті, а потім – у Вищій політехнічній школі в Парижі й отримали вищу інженерну освіту.
У 1860-х роках на справу Симиренків вплинув ряд історичних (польське повстання 1863 року) та родинних факторів (спочатку помер Кіндрат Яхненко, а потім – і Федір Симиренко), які похитнули бізнес. У цей же період у віці 42 роки помер Платон Симиренко, який був технічним керівником фірми і винахідником – він власноруч спроектував «випарний апарат» для виробництва рафінаду. До кінця 1860-х – початку 1870-х років підприємство Яхненків і Симиренка-старшого практично збанкрутувало, тому Василю довелося повністю відмовитися від сімейної спадщини і розбудовувати бізнес майже з нуля.
Він теж мав великий інженерний і підприємницький хист. Завдяки важкій праці і вдалому шлюбу Василь Симиренко зміг купити напівзруйнований завод і перетворити його на свою першу цукроварню. Його винаходи удосконалили процес цукроваріння, а українська пастила і мармелад, що вироблялися на заводі, славилися на всю імперію і за кордоном. Через кілька десятиліть статки підприємця оцінювалися у 10 мільйонів рублів – це кілька сотень мільйонів доларів на сучасні гроші. Ставши дуже заможною людиною, В. Симиренко жертвував великі суми на українські справи, а сам жив ощадливо.
Василь Симиренко помер 14 грудня 1915 року у Києві і, як видатний меценат, був похований на Аскольдовій могилі. Педагог, теоретик освіти та методист, історик української літератури XIX століття Володимир Науменко у прощальному слові на похороні зазначив: «За життя Василь Федорович забороняв афішувати його благодіяння. Все це робилося так, щоб його ім'я було десь у тумані і залишалось нерозкритим. Знали його під іменем Хорса. Вислів «Хорс засіяв» означав, що передано нові кошти на чергову українську справу. Тому спроби перелічити все, що було зроблено Симиренком для різних культурних заходів – то марна річ».
Після революції 1917 року у вітчизняній пресі ніде не згадувалося про внесок В. Симиренка в економічне і духовне відродження України, на чому неодноразово наголошували у своїх працях сучасні дослідники. Ба більше, могила великого Хорса не збереглася. На щастя, залишилися спогади сучасників мецената та видання, профінансовані ним, які допомагають скласти по фрагментах цілісну картину його благодіянь.
Внесок Василя Симиренка в українську науку і культуру
Василь Симиренко увійшов в історію України як найвидатніший, найщиріший український меценат. Він захоплювався українською справою «не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені». Сучасники, що знали про його внески в розвиток української культури, називали В. Симиренка ім'ям язичницького бога – «Великим Хорсом». Ще замолоду він склав обіцянку давати одну десяту частину своїх прибутків на українську справу, і не тільки свято дотримав обіцянку, а й незлічимо перевищив її.
Василь Симиренко прожив 80 років, з них 40 літ віддано дбав про українську культуру. У часи важкого тиску на українську мову та культуру (Валуєвський та Емський укази) майже всі українські видання Наддніпрянщині виходили не без допомоги Василя Симиренка. Будучи членом Київського товариства старожитностей і мистецтв, він систематично робив значні внески на підтримку і друк таких видань, як «Киевская старина», галицький журнал «Правда», «Літературно-науковий вісник», «Наукові записки Товариства імені Шевченка», першу щоденну україномовну газету «Громадська думка» та її наступницю – газету «Рада» (виходила з 1906 по 1914 рр.), яка була за словами іншого мецената, публіциста, видавця та землевласника Євгена Чикаленка, «єдиним щоденним українським громадсько-політичним, економічним і літературним часописом, який будив національну свідомість». Жодне з видань творів Шевченка, які виходили до 1915 року, не відбулося без матеріальної допомоги Василя Симиренка.
Саме він і тітка гетьмана Павла Скоропадського – графиня Єлизавета Милорадович заснували у Львові Наукове товариство імені Т. Шевченка. А що Товариству треба було утримувати власну друкарню, бібліотеку, музей і складські приміщення, меценат придбав для нього добротний дім у Львові і фінансував його – подарував у 1912 році 100 000 рублів золотом (250 000 австрійських крон).
За його щорічної допомоги (600 крб.) П. Ніщинський здійснив переклад «Іліади», виданий у Львові НТШ. Багато вчених називали Наукове товариство імені Т. Шевченка українською академією. Відомо, що ще раніше В. Симиренко передав 10 000 рублів на видання «Літературно-наукового вісника», який редагував Іван Франко. Завдяки внеску В. Симиренка, вихід часопису став можливим не лише у Львові, а й у Києві.
Василь Федорович першим у царській Росії заснував фонд підтримки української літератури, культури і науки, який надавав допомогу багатьом українським діячам, зокрема Михайлу Коцюбинському, Миколі Лисенку, Михайлові Драгоманову. За кошти Симиренка київська «Просвіта» викупила у Нальчику будинок Марка Вовчка під музей. Меценат видав Володимиру Антоновичу лист-доручення, за яким той міг будь-коли брати будь-яку суму на українські справи, причому Симиренко ніколи не з’ясовував подробиць і не вимагав звітів.
В. Симиренко фінансував досліди і видання праць вченого-криміналіста О. Кістяківського і автора гімна України – П. Чубинського. У листі до професора права Київського університету Кістяківського (він був також адвокатом Симиренка, його повіреним у громадських справах) від 25.11.1874 р. щодо видання «Права, за яким судиться малоросійський народ» меценат зазначав: «Вікритий Вами рукопис про право, за яким судиться малоросійський народ, видавайте, гроші я Вам дам або під час контрактів, або одразу ж по контрактах. Згадувати про мене у виданні не треба. Я вважаю видання цього рукопису справою вельми корисною для науки нашого права».
Володимир Науменко вважав, що «Киевская старина» проіснувала 25 років (а з журналом «Україна» – 26), дякуючи В. Симиренку. Він зазначав: з 1889 року «засиял по этому поводу Хорс, мы смело пустились в дальнейший путь, сразу выкупив издание у наследников покойного А. Лашкевича за сумму около трех с половиною тысяч рублей, целиком плаченную В. Ф. Симиренком, и с 1890 года по 1907 год включительно «Киевская старина», а в последний год «Украина», все 18 лет поддерживалась Василием Федоровичем». Всі фінансові справи у «Киевской старине» проводилися через В. Науменка, тому він з упевненістю міг сказати, що на саму тільки «Киевскую старину» та її продовження – «Україну», Василь Федорович надав 35 тисяч карбованців.
Від відомого громадського діяча і редактора газети «Рада» Євгена Чикаленка дізнаємось, що вихід у світ цієї газети був можливий тільки завдяки підтримці Василем Симиренком, який щороку виділяв на її видання 10–12 тисяч карбованців.
Меценат за заповітом залишив «Товариству для підмоги українській літературі, науці і штуці» 300 000 карбованців. За домовленістю з дружиною Симиренка Софією Іванівною це Товариство купило для своїх потреб друкарню у Києві і завдяки цьому було наново організовано видання щоденної газети, яка отримала нову назву – «Нова Рада».
Допомагав Симиренко і Одеській Громаді. Є. Чикаленко у спогадах згадує, як познайомився з Симиренком в Одесі у 1890 році: «Це був невеликий на зріст, сухорлявий дідусь, з дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизуватими очима і сивою головою... Він був заклопотаний тим, що у Європі нічого не знають про Україну, а тому вважав, що потрібно вжити заходів, щоб у закордонну пресу подавалися відомості про український національний рух». З цією метою він передав Одеській Громаді близько 5000 карбованців. Тими грішми з 1903 по 1915 рік фінансувалися закордонні видання для іноземців німецькою мовою – місячник «Україніше рундшау» і журнал «Рутеніше Рев'ю» з інформацією про політичні та культурні справи України.
Багато років В. Симиренко допомагав Київській семінарії, громадському виданню «Родина», «Товариству допомоги українській культурі, науці і мистецтву», підтримував у Сидорівці українську театральну трупу, яка відіграла помітну роль в історії українського театру, а також – діяльність хору М. В. Лисенка. Він мав намір заснувати у Сидорівці народну школу на зразок мліївської, але змушений був відмовитися від цього через урядову заборону викладати українською мовою.
Василь Симиренко говорив про українських письменників, громадських діячів і свою меценатську діяльність так: «Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України… А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були б потрібні гроші, я б стільки не працював».
В. Ф. Симиренко склав заповіт, у якому все його майно, що оцінювалося до 10 000 000 рублів, залишалося в користуванні його дружини – Софії Іванівни. Після її смерті воно мало піти на українські справи за розпорядженням комітету у складі В. Антоновича, М. Лисенка, В. Науменка, М. Комарова, Л. Смоленського, І. Шрага. Пізніше до нього включили небожа Симиренка – В. Леонтовича, а також – М. Грушевського, П. Стебницького та Є. Чикаленка.
Ми ніколи не дізнаємося про повний перелік добродіянь Василя Федоровича, бо він був надто скромною людиною і не сприймав подяк і слави.
Цікаві факти
Улітку 1859 року до Млієва приїхав Тарас Шевченко. Він відвідав городищенські заводи та садибу Платона Симиренка і побачив паростки національного капіталізму – містечко майбутнього: два корпуси цукрового заводу на сім поверхів, дві школи, технічне училище, безкоштовні лікарні на сто ліжок, церкву, театр, крамниці з недорогими товарами, бібліотеку. Робітниче містечко складалося з 150 окремих будинків із садибами для сімейних і гуртожитку для самотніх. У той час лише три міста царської Росії освітлювалися гасовими ліхтарями: Мліїв, Москва й Петербург. Близько 200 навколишніх сіл та хуторів знаходили тут роботу й порятунок у важкий час. Саме тут робітники мали вищу платню, ніж у сусідів, харчувалися в їдальнях, купували товари за пільговими цінами, отримували пенсії. Їхні діти мали право безкоштовно навчатися у школі та технічному училищі, користуватися бібліотекою, лікуватися. Українська мова була не тільки в побуті, а й у діловодстві.
За допомогою Василя Федоровича і його коштом вийшло кілька видань «Кобзаря» Тараса Шевченка, зокрема двотомний «Кобзар» (1876) у Празі і видання «Кобзаря» (1907) у Петербурзі. (Перше видання побачило світ за кошт його старшого брата – Платона Симиренка).
Під час швейцарської подорожі Василь Симиренко передав гроші М. Драгоманову на друк його праць, а ще раніше дав йому кошти на відкриття друкарні у Женеві. Підтримка Михайла Драгоманова посприяла появі журналу «Громада» і багатьох україномовних книжок. Серед інших у Женеві вперше вийшов роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Книжки нелегально переправляли через кордон і розповсюджували в Україні.
З непідробним інтересом Василь Федорович стежив за діяльністю одного з перших українських видавництв «Вік», що потребувало тимчасової матеріальної допомоги. На перше видання «Віку» він дав 100 рублів. На той час для видавництва це був достатній капітал. А пізніше меценат дав ще 300 рублів на друк антології «Вік» – першого прибуткового видання видавництва. Чистий прибуток від видання антології заклав тверду матеріальну підвалину видавництва.
Симиренко матеріально допомагав автору гімну України П. П. Чубинському, коли той захворів. 15 серпня 1884 року він дав розпорядження своєму повіреному доглядати за хворим: «Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете взяти з мого рахунку, а якби чогось не вистачило, тоді я доповню за вашою вимогою».
В. Симиренко допомагав також таким письменникам, як М .Коцюбинський, Б. Грінченко, І. Шрагов. Із листування М. Коцюбинського з дружиною дізнаємося про те, що «Товариством допомоги українській науці і штуці», яке спонсорував В. Ф. Симиренко, йому було призначено літературну стипендію. Є. Чикаленко зазначав: «…Якби не В. Симиренко, то й Коцюбинському ми не могли б давати більше 500 рублів на рік». До того ж, коли письменник перебував у лікарні, Василь Федорович неодноразово навідував його і особисто допомагав матеріально.
На кошти Василя Симиренка існував і здійснював закордонні гастролі хор М. Лисенка.
Свій палац у Києві на вул. Десятинній, 9, побудований відомим українським архітектором В. Ніколаєвим, Василь Федорович відписав Українському науковому товариству.
Дружина Василя Симиренка – Софія Іванівна, завжди підтримувала чоловіка в його сприянні українській справі і продовжувала цю діяльність після його смерті. Її коштом для українських видавництв була куплена друкарня П. Барського на Хрещатику, де планувалося друкувати нову щоденну українську газету. Маєток у селі Сидорівка дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту коштів – на народний університет його ж імені у Києві з викладанням українською мовою, а свій особняк – українському науковому товариству.
За спогадами сучасників та місцевими переказами, у Василя Федоровича була багата бібліотека, але вона не збереглася, пропала. Серед книжок було чимало цінних, зокрема «Рукописна Біблія» українською мовою і «Гайдамаки» Шевченка, художньо видані 1887 року та інші видання.
Ушанування пам'яті
- Уперше пам'ять про Василя Симиренка урочисто вшанували у 1995 році, коли 26 вересня у присутності його внучатої небоги – канадійки Тетяни Володимирівни Симиренко-Торп та інших родичів на фасаді садиби по вулиці Десятинній, 9, де багато років мешкали Симиренки, встановили бронзову меморіальну дошку з портретом видатного українця.
- 25 травня 1996 року видавництво «Марка України» випустило поштову марку номіналом 20 000 карбованців, присвячену родині Симиренків.
- У видавничій фірмі «Родовід» побачив світ однойменний альманах, повністю присвячений родині Симиренків.
- 28 листопада 2005 року Національним банком України введено в обіг пам'ятну монету номіналом 10 гривень – «Родина Симиренків» із серії «Славетні роди України».
- У 1999 році засновано премію Ліги українських меценатів імені В. Ф. Симиренка у розмірі 5000 у.о., що присуджується за вагомий внесок у справу розбудови Української Держави і сприяння творення її доброго імені в світі. Першим лауреатом став відомий політолог Збігнєв Бжезінський (США).
- У багатьох містах і селах України є вулиці, які названі на честь Василя Симиренка та родини Симиренків, зокрема у місті Дніпро, Черкасах, Івано-Франківську, Чернігові, Полтаві, Ковелі, Христинівці.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
