Микола Садовський (1856 – 1933) – видатний український актор, режисер, театральний діяч і письменник, корифей українського театру.
Основні відомості з творчої біографії Миколи Садовського
Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище – Тобілевич) народився 13 грудня 1856 року в селі Кам’яно-Костувате на Херсонщині (нині – Миколаївська область) у шляхетній й славетній родині Тобілевичів.
Ця родина дала вітчизняній культурі чотири яскраві особистості: драматурга Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого), актора, режисера, театрального педагога Панаса Карповича Тобілевича (Саксаганського), актрису і оперну співачку Марію Карпівну Тобілевич (Садовську-Барілотті), актора, режисера Миколу Карповича Тобілевича (Садовського).
Ще з дитинства Микола захоплювався театром, допомагав старшому брату – Івану Тобілевичу та його другу – Марку Кропивницькому готувати декорації до вистав, брав активну участь в аматорських театральних гуртках. Початкову освіту він отримав у повітовій школі. З 1868 по 1869 рік – навчався в Херсонській гімназії, а з 1869 по 1877 р. – в Єлисаветградському земському реальному училищі. У 1877 р., не закінчивши курсу, пішов добровольцем на російсько-турецьку війну, де був поранений. За звитягу та хоробрість, виявлені в боях під Шипкою, нагороджений Георгіївським хрестом та представлений до офіцерського чину.
З 1878 по 1880 рік Микола Садовський навчався в Київській та Одеській військових школах. Під час служби в Бендерах (нині – місто в Молдові) грав у місцевому аматорському драматичному гуртку, де познайомився з М. Адасовською (Марією Заньковецькою).
Але вiйськова кар'єра Садовського не приваблювала і у 1881 році він вийшов на професійну сцену. Працював спочатку в трупі Ашкаренка, а потім – у трупах М. Кропивницького та М. Старицького. У 1888 році спільно з Марією Заньковецькою організував власну трупу і очолив її. Згодом, у 1898 році, ця трупа злилася з трупою Панаса Саксаганського.
У 1900 році Микола Садовський створив власний народний театр, в якому ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших київських театрах, щоб звичайні люди також мали можливість подивитись вистави. Він отримав назву «Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під урядом М. К. Садовського і О. К. Саксаганського за участі М. К. Заньковецької» – з корифеїв до складу не потрапив тільки Старицький, який на той час вже був тяжко хворий. Цей театр проіснував майже три роки.
У 1905 році Микола Карпович очолював театр «Руська Бесіда» у Львові.під назвою «Руський театр товариства «Просвіта». У 1906 році, повернувшись до Києва, заснував разом з Марією Заньковецькою перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу в Полтаві, а у 1907 р. – переїхав до Києва й розмістився в Троїцькому народному домі (нині – приміщення Київського національного академічного театру оперети). Він проіснував до січня 1919 року, поки актори майже повним складом на чолі із Садовським не переїхали до м. Кам’янця-Подільського.
У роки української державності при гетьмані Скоропадському Микола Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів. У червні 1919 р. його призначили головним уповноваженим з питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР. Подальші революційні події спонукали Миколу Садовського виїхати до Галичини. У 1921 році – безробітним він опинився у Львові, звідки 19 серпня 1921 року прибув до Ужгорода, де очолив перший український професійний театр, започаткований місцевим товариством «Просвіта». З 1923 по 1926 рік – був у еміграції в Чехії.
Повернувся в Україну у 1926 році. З огляду на тогочасну політичну ситуацію Садовський вже не мав права на власний театр і займати керівні посади, проте виступав зі своїм репертуаром в театрах Києва та Харкова, знявся в головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929).
В останні роки життя, крім акторської діяльності, працював як перекладач та мемуарист. У 1917 році вийшла його книга спогадів. У 1930 році вийшла його книга «Спомини з російсько-турецької війни 1877–1878 рр.», а у 1930 р. – «Мої театральні згадки: 1888–1917».
Помер Микола Садовський у Києві 7 лютого 1933 року, похований на Байковому цвинтарі. У 1935 році на могилі актора було встановлено пам'ятник.
Внесок Миколи Садовського в історію театрального мистецтва України
Знаменитий актор, режисер, співак, організатор театрального життя українців в Україні й поза нею: кожна з цих характеристик відображає одну із граней багатостороннього обдарування Миколи Садовського. Саме він зумів створити в Києві перший український стаціонарний театр, заснований на базі посталого у 1906 році в Полтаві пересувного театру М. Садовського, за взірцем якого й досі живе вся наша театральна система.
Саме він вдихнув у нього національний дух, зробив власне українським театром.
Критики називають його лицарем української сцени. Як актор він відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, прославився виконанням історико-героїчних ролей, серед яких: Богдан Хмельницький, Сава Чалий, Гетьман Дорошенко (в однойменних п'єсах М.Старицького, І.Карпенка-Карого, Л.Старицької-Черняхівської). Чимало цікавих театральних образів створив у соціально-побутових п’єсах. Це – ролі Миколи («Наталка-Полтавка» І. Котляревського), Дмитра («Не судилося» М. Старицького), Тараса, Опанаса, Івана Барильченка («Бондарівна», «Бурлака», «Суєта» І. Карпенка-Карого) та інших. Він був першим на українській сцені Командором («Камінний господар» Лесі Українки) та Городничим («Ревізор» М. Гоголя).
Софія Тобілевич зазначала: «Того враження, яке вся творчість корифеїв, а особливо Садовського справляла на широкі маси публіки, не виявити словами, бо слова надто мізерні. Цілу галерею типів і характерів змалював на подив світові цей великий драматичний артист».
Як режисер М. Садовський виховав цілу плеяду українських акторів, даючи їм велику волю у творенні образу. Як перекладач – вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами: п'єси М. Гоголя «Ревізор», лібретто опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметани та інших. У товаристві корифеїв і сучасних йому діячів у різних галузях культури й мистецтва діяльність М. Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції ХХ століття. Абсолютно справедливим видається твердження Софії Тобілевич: «Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру».
Особливою сторінкою у творчій біографії Миколи Карповича є Закарпаття. В Ужгороді на той час діяв «Руський культурно-просвітній комітет», при якому працював драматичний гурток. У травні 1920 року комітет реорганізувався як театральна комісія при товаристві «Просвіта». А драматичний гурток у 1921 році став професійним українським театром під назвою – Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді під орудою Миколи Садовського.
Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. Українці за кордоном, зокрема, в тодішній Чехословаччині упродовж 1921–1926 років мали змогу чути рідне слово, бачити акторів-співвітчизників на театральній сцені. До Праги театр Миколи Садовського приїжджав кілька разів. Перші гастролі відбулись влітку 1922 року, тоді сцену українським колегам надав чеський Швандовий театр (Švandovo divadlo), залу якого незмінно заповнювали вдячні глядачі.
Цiкавi факти
Батько Миколи Садовського – Карпо Адамович Тобілевич, походив із шляхетського роду. Він вибрав і викупив з кріпатства свою дружину – Садовську Євдокію Зіновіївну. Вона стала матір'ю всіх його знаменитих чотирьох дітей.
Микола Карпович взяв собі псевдонім Садовський – за дівочим прізвищем матері. Брат Панас назвався Саксаганським: за назвою містечка Саксагань, що на Катеринославщині, звідки була родом мати. Сестра Марія теж стала Садовською.
У своїх мемуарах про участь у російсько-турецькій війні, Садовський згадував, як у першому бою він взяв на мушку турецького солдата. Аж раптом заїло затвор гвинтівки і турок утік. Потім він надзвичайно пишався тим, що за війну не відняв життя у жодної людини.
Миколу Садовського поєднували зі знаменитою співачкою і акторкою Марією Заньковецькою не тільки професійні, а й романтичні стосунки. Багато років вони кохали один одного, але не могли побратися. Для дозволу на друге вінчання від Заньковецької, яка розлучилася зі своїм чоловіком, вимагали піти у монастир на 7 років. Вона ж не могла жити без театру і розуміла, що Микола – геніальний актор і співак, великий театральний діяч – неспроможний опікуватись ще й сім’єю. Роман двох театральних зірок тривав майже 30 років. Спершу пристрасний, жагучий зв’язок надихав обох на нові творчі звершення. Потім почалася драма. Садовський-Тобілевич «гуляв», каявся, Заньковецька терпіла, прощала, врешті пішла і від нього, і з його театру. Він «назло» одружився, народив двох синів, але так і не пристав до офіційного сімейного вогнища – метався між коханками й театрами, все шукаючи творчого натхнення без Марії. Не знайшов. І після кількох років життя без неї до неї ж повернувся з молодшим сином. Марія прийняла обох Садовських-Тобілевичів – коханого Миколу та його сина. Виховувала хлопчика, як рідного, опікувалася ним. А от його волелюбний батько знову одружився – і знову не з Марією. Остання з жінок Садовського – Валентина Чаус, була на 45 років молодшою за нього.
Марія Заньковецька на похорон Миколи Садовського не прийшла – була хворою. Але маршрут процесії спеціально заклали так, щоб пройти повз її дім. Заньковецьку піднесли до вікна, щоб вона могла попрощатися з коханим востаннє. Вона пережила Садовського всього на рік.
Софія Тобілевич у своїй книзі «М. К. Садовський» писала: «Обдарований так щедро від природи і чудовим голосом, і красою обличчя, і талантом, Микола Садовський і на сцені, і поза сценою привертав до себе серця людей – і чоловіків, і жінок. І була вічна боротьба голосу серця з почуттям обов’язку, і це було трагедією життя їх обох – Садовського і Заньковецької… Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру. Ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора».
Заради театру Садовський міг здійснити будь-яку аферу. Скажімо, щоб отримати дозвіл на постановку спектакля українською мовою, він пішов до свого колишнього командира ще з часів російсько-турецької війни Михайла Драгомирова, який став київським генерал-губернатором, і за його допомогою вирішував всі питання.
У 1908 році, коли Петлюра (тоді ще журналіст) зробив випад у пресі проти Садовського, той відповів йому гнівним листом з «барвистою» лексикою.
У Рахові глядачі, що приїхали на виставу возами із навколишніх сіл, влаштували Садовському урочисте вітання. Вони подарували йому комплект гуцульського вбрання, топірець та сіру ковдру власного виробництва. Величезний букет з полонинських квітів підніс йому маленький хлопчик. Це описує детально М. Садовський у своїх спогадах «Підкарпатщина». А коли гуцули дізналися, що М. Садовський залишає «Руський театр», вони надіслали «Просвіті» протест і прохання продовжити з ним контракт і не відпускати великого актора.
У роки еміграції Садовський жив у скруті. Коли мешкав у передмісті Праги – в селі Мокропси, то бувало, що наймався косити сіно за 30 крон і кухоль пива.
Микола Карпович часто грав на сцені отаманів. Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, він послав автомобіль по Садовського, щоб той показав, як правильно тримати гетьманську булаву. Повернувшись додому, актор розлючено плюнув у бік і сказав: «Лайно, а не гетьман!».
Микола Садовський вмів грати на віолончелі, любив співати – виступав з оперним репертуаром, а найбільше уславився як виконавець українських народних пісень. У своєму «Щоденнику. 1919–1920» його приятель – відомий культурний і громадський діяч, меценат Євген Чикаленко (1861–1929) згадує: «Микола Садовський не визначався надзвичайним голосом, але спів його був надзвичайно типічний, народний, і я ніколи не чув ліпшої передачі народних пісень».
Знімаючись в кіно – у стрічці «Вітер з порогів» (1929), в якому вже 72-річний М. Садовський виконував головну роль, він без дублерів пірнав у зимову річку Дніпро та вкотре дивував усіх своїм неабияким акторським талантом.
Ушанування пам'яті
- У 1944 р. в Києві на честь Миколи Садовського було названо вулицю та провулок. Вулиця Миколи Садовського існує також у Дніпрі та інших населених пунктах України.
- У 1957 році Вінницькому театру було присвоєно ім'я корифея української сцени Миколи Садовського.
- Щороку шанувальники театру та всі причетні до театрального мистецтва відзначають 13 грудня як день пам'яті великого актора Миколи Садовського.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
