Левко Лук’яненко (1928–2018) – український політичний та громадський діяч, голова Української Гельсінської спілки (УГС), автор проєкту Акта проголошення незалежності України, що був ухвалений позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким було проголошено незалежність України і створення самостійної Української держави.
Основні відомості з біографії Левка Лук’яненка
Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині. Дитинство припало на розкуркулення, Голодомор, сталінські репресії, роки Другої світової війни.
У 1944 р. його мобілізували до Червоної армії, бо він не міг документально довести, що ще є неповнолітнім. На фронт він не потрапив – службу до 1949 року проходив спочатку в Австрії, пізніше – до 1953 р. – на Закавказзі. Коли Лук'яненко приїздив додому, то бачив, що сім'я живе в злиднях.
Під час служби в Австрії Лук'яненко міг порівнювати тамтешній спосіб життя із побутом в СРСР. У нього почали формуватися антирадянські настрої і прийшло рішення боротися з системою зсередини. У книзі «Сповідь у камері смертників» він напише про це так: «Влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії».
У 1951 р. Левко вступив в комсомол, а через два роки – став членом Компартії та студентом юридичного факультету Московського державного університету – «щоб не тільки мати шаблю, а й відточити розум».
У 1954 році Лук'яненко одружився, вів активне громадське життя. До 1956 року зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громадську діяльність і вирішив орієнтуватися на підпільну боротьбу.
Після завершення навчання Лук’яненко влаштувався штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, а з 1959-го р. – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Чим далі він «занурювався» в адміністративно-партійну ієрархію, тим більшою ставала відраза до неї. «То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом. Був звичайний день – нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав», – згадував пізніше Лук'яненко в одному з інтерв’ю.
У 1959 р. з однодумцями – Іваном Кандибою, Степаном Віруном, Василем Луцьківим, Олександром Лібовичем, Йосипом Боровницьким та Іваном Кипишом Лук’яненко заснував підпільну Українську робітничо-селянську спілку. Ключовими завданнями організації визначалися ненасильницька боротьба за громадянські, національні, культурні та економічні права, кінцевою метою якої мав стати вихід України з СРСР шляхом референдуму і створення суверенної Української держави.
21 січня 1961-го р. члени підпільної Спілки були заарештовані. У травні цього ж року Львівський обласний суд засудив більшість членів до тривалих термінів (від 10 до 15 років) позбавлення волі. Лук’яненка як ініціатора та фактично керівника організації – до розстрілу за «зраду Батьківщині та «організаційну діяльність, спрямовану до вчинення особливо небезпечних державних злочинів». Упродовж наступних 72 діб після вироку суду він перебував у камері смертників. Верховний Суд УРСР замінив розстріл на 15 років позбавлення волі, яке в'язень відбував переважно у Мордовії. Табори стали для нього ще одним потужним інструментом для усвідомлення свого шляху.
Після звільнення у 1976 році Лук’яненко став активним членом новоствореної Української Гельсінської групи. А вже 1978 р. Чернігівський обласний суд визнав Левка Лук'яненка винним в антирадянській агітації і пропаганді та відправив його на 10 років у табори та на 5 років у заслання у статусі «особливо небезпечного рецидивіста». У березні 1988-го р. його заочно обрали головою відродженої Української Гельсінської спілки, яку у липні перейменували на Українську Гельсінську групу. Через два роки УГГ заклала основу Української республіканської партії.
30 листопада 1988-го р. Левко Григорович був помилуваний і на початку наступного року повернувся на батьківщину. Через рік на перших демократичних виборах до Верховної Ради ще тоді радянської України його обрали депутатом. У липні 1990-го р. він став співавтором Декларації про державний суверенітет УРСР – це був перший крок до повноцінної суверенності України.
24 серпня 1991-го р. розпочалася позачергова сесія українського парламенту. Поки тривали дебати, Лук’яненко на аркуші шкільного зошита написав чернетковий проєкт Акта про незалежність України. Після обговорення цей історичний документ винесли на голосування Верховної Ради й прийняли 346 голосами «за».
У наступні десятиліття він продовжував бути активним політичним і громадським гравцем: балотувався на посаду Президента, був Надзвичайним і Повноважним послом в Канаді, очолював Асоціацію дослідників голодоморів в Україні, був народним депутатом України кількох скликань. Навіть відійшовши від активної політики, він залишався для багатьох моральним орієнтиром.
7 липня 2018 року Левко Лук'яненко потрапив у реанімацію клінічної лікарні «Феофанія» з інсультом та запаленням легень і помер того ж дня. Був похований у Києві на центральній алеї Байкового кладовища.
Улітку 2018 р., незадовго до смерті, Левко Лук’яненко сказав: «Я – щаслива людина. Став свідком становлення незалежності України. Боротьбі за це присвятив усе життя. Моя заслуга перед Україною не в тому, що написав з допомогою професора медицини Леонтія Сандуляка проєкт «Акта проголошення незалежності України». Половина депутатів Ради могли це зробити. Моя заслуга в тому, що належну пропозицію запропонував у належний час і належним способом. Внутрішній стан людини визначає не так середовище, як мета, заради якої вона живе. У цьому переконався, спостерігаючи еволюцію поглядів товаришів по нещастю у Сосновському концтаборі». А його формула: «Життя нації, її духовний і матеріальний стан залежать від рівня національної свідомості. Отже, необхідна не тільки незалежність, необхідне своє українське державницьке мислення» може бути девізом для майбутніх поколінь в Україні.
Що зробив для України Левко Лук’яненко
Левко Лук'яненко – співзасновник та активний член Української Гельсінської групи, голова Української Гельсінської спілки, один з організаторів Української робітничо-селянської спілки. Засновник та перший голова Української республіканської партії. На початку 90-х рр. був членом комісії з питань законодавства та законності, членом Конституційної комісії, заступником голови Народної Ради.
Він один з перших порушив у суспільстві тему Голодомору, ще до Помаранчевої революції доклавши чимало зусиль, щоб цей факт став частиною суспільного дискурсу, частиною нашої історичної пам’яті. У різні часи – був президентом Української ланки Всесвітньої ліги за свободу та демократію; членом спеціальної ради «Громадської ініціативи «Форум національного порятунку» (з лютого 2001-го р.); членом редакційної комісії, представником Громадянського комітету захисту Конституції «Україна без Кучми» для ведення переговорів з представниками режиму (з лютого 2001-го р.) тощо. «Ні в якому разі не зупиняйтеся! Не дозволяйте собі ніякого розчарування! Маєте розуміти, що наш шлях тільки розпочався» – таким було його життєве кредо.
З кінця 80-х років XX ст. Левко Лук’яненко розпочав літературну кар’єру. За життя він написав багато книжок. Найвідомішою роботою початку 90-х рр. стала книжка «Сповідь у камері смертників», в якій він змалював свою боротьбу за незалежність України. Варто відзначити і такі твори: «Що далі?» , «За Україну, за її волю…», «Вірую в Бога і в Україну», «Не дам загинуть Україні!», «Народження нової ери», «Національна ідея і національна воля», «Де ти, доле України?», п’ятитомник «З часів неволі», а також – численні статті. У 2016 році Левко Лук’яненко отримав Шевченківську премію за 13-томну книгу «Шлях до відродження», яку писав 27 років. Під час антитерористичної операції на Донбасі часто їздив у зону АТО й передавав бійцям літературу, у тому числі – і власні книги.
У будинку-музеї Левка Лук'яненка на чільному місці висить його виборчий плакат з гаслом: «Незалежну Україну хочу бачити побудовану не на ненависті, а на любові».
Цікаві факти
Левко Лук'яненко провів в ув’язненні у два заходи майже 27 років, а своє життя називав «постбандерівською» боротьбою. І були в тому житті 45 протестних голодувань, понад 500 днів карцерів і ще – 72 доби у камері смертників.
До виходу на волю у 1976 році ім'я борця за незалежність Лук'яненка було світу невідоме. Він став відомим як підписант Української Гельсінської групи.
Акт проголошення незалежності України має двох авторів – це Левко Лук’яненко та видатний еколог з Чернівців – Леонтій Сандуляк. Сам текст писав Лук’яненко, обговорював його з Сандуляком, читав текст з трибуни Дмитро Павличко. Левко Григорович згадував: «Остаточно відредагований текст з усталеною назвою «Акт проголошення незалежності України» оперативно перенабрали на друкарській машинці й о 17:55 винесли на голосування Верховної Ради. Підсумом – 346 голосів «за», історичний документ прийнято! Ми всі обнімалися, потім мене качали на руках, а я думав: якби моє життя закінчилось би прямо зараз, я б знав, що прожив його не марно». У цей день Лук’яненку виповнилося 63 роки.
Соратник з Верховної Ради України першого скликання Володимир Шовкошитний розповідав, як Лук'яненко після розстрільного вироку суду провів 72 діб у камері смертників: «Кожної ночі біля четвертої години ранку охоронці виводили Лук’яненка з камери. А він знав, що розстрілюють не під стінкою, а коли ведуть по коридору – в потилицю. Він мені зізнався, що поки вели, з’явилася дивна думка: «Цікаво, чи встигну я відчути, що куля увійшла в потилицю, поки вона вийде через лоб». Тоді не розстріляли. Завели в камеру, а там лежав документ – текст зречення поглядів. Залишалося поставити підпис. Він узяв і в кутку написав: «Україна буде самостійною».
Хоч сам Лук'яненко провів кілька місяців у камері смертників, він підтримував пропозицію ввести смертну кару в незалежній Україні.
Вирок, що отримав Левко Лук’яненко у 1978 році (10 років ув’язнення і 5 років заслання) переглядався Верховним Судом УРСР і був залишений без змін. Дивно, що судді того Верховного Суду стали суддями Верховного Суду незалежної України. Одному з них навіть було присвоєно звання «Заслужений юрист України» за часів Януковича. Більшість з прокурорів, які судили Лук’яненка або Чорновола, стали заслуженими пенсіонерами, отримувати надбавки й нагороди, інші привілеї.
Лук’яненко вмів визнавати власні помилки. У нього була одна публікація, у якій він виступив з расовими мотивами – написав, що українець не може одружитися з неукраїнкою. А якщо хоче, то мусить покинути Україну. Через кілька років він зізнався, що був неправий при розгляді цього питання.
За свідченнями людей, які спілкувалися з Лук’яненком і добре його знали, він завжди був скромним, спокійним і дуже переконливим, працював від самого ранку до ночі, ніколи не підвищував голосу, не вживав лайливих слів. В останні роки він був дуже плідним публіцистом, їздив на зйомки, ходив на ефіри, брав участь у Форумах видавців, Книжкових Арсеналах, робив усе, що міг зробити своїми силами, викликав захоплення з першої зустрічі.
Частину своєї Шевченківської премії 2016 року Лук’яненко віддав на будівництво храму святителя Миколая Чудотворця у рідному селі Хотів на Київщині. Від початку російсько-української війни він регулярно їздив на передову до наших захисників, а в останні дні працював над агітаційними та мотиваційними матеріалами для бійців.
Певний час Лук’яненко захоплювався язичницькими віруваннями, бо не знаходив у християнстві потрібного силового національного елемента, який давав би Україні можливість стати сильною тут і зараз, але потім від них відійшов, повернувся до народного християнства.
Лук'яненко любив слухати українські народні пісні та музику італійського композитора Антоніо Вівальді. Його улюблена книжка – «Кобзар» Тараса Шевченка. Володів англійською, польською, німецькою мовами. Вільний час проводив у саду й на городі. Улюблені страви – налисники й вареники із сиром. Мав вівчарку Гріма.
Друга дружина Лук'яненка – Надія Іванівна – працювала майстром швейного виробництва. Дітей подружжя не мало. Разом вони прожили 28 років. Про їхні стосунки красномовно говорять слова, написані Надії 1996-го року: «Надю, Господь послав мені тебе, щоб у єднанні любові до України та одне до одного зробити наше життя на схилі літ приємним і щасливим. Дякую йому. Дякую тобі, моя кохана, що ти прийшла в моє життя. Дружинонько моя кохана, прийми від мене цей дарунок і в день, коли журба захоче оповити твою душу, відкрий сторінку цієї української Біблії – вона розрадить, напоїть вірою і дасть силу як мені давала в тюрмі…».
У 2017 р. група депутатів Верховної Ради України з 35 осіб порушили питання про присудження Левкові Лук’яненку Нобелівської премії миру. Засідання нобелівського комітету було заплановане на жовтень 2018-го р. Але Левко Григорович не дожив до того часу, а після смерті номінанта – премія не присуджується.
Нагороди та відзнаки
- 1991 рік – нагороджений медаллю імені Святого Володимира «Борцям за волю України»).
- Левко Лук'яненко – Герой України (з врученням ордена Держави, 19 квітня 2005).
- 21 листопада 2007 року президент України Віктор Ющенко нагородив Лук'яненка орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
- Л. Лук'яненко – кавалер Ордена Свободи (1 грудня 2016) – за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю.
- У 2016 році отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка – за 13-томник творів «Шлях до відродження».
- Почесний доктор права Альбертського університету (1993, Канада).
- Л. Лук'яненко є почесним громадянином міста Тернополя (2008), міста Глиняни, Львівська область (2012), Чернігівської області (2014).
- У 2016 році отримав відзнаку Президента України – ювілейну медаль «25 років незалежності України».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
