Павло Скоропадський (1873–1945) – український військовий, державний, політичний і громадський діяч, гетьман України, учасник російсько-японської, Першої світової війни та радянсько-української війни.
Основні відомості з біографії Павла Скоропадського
Павло Скоропадський народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського, де проживав до 5 років.
Він був прямим нащадком гетьмана Івана Самойловича, нащадком Анни Розумовської, сестри гетьмана Кирила Розумовського, нащадком гетьмана Даниїла Апостола.
Павло розпочав навчання у гімназії в Стародубі. У 1886 році – вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, успішно закінчив його у 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку, де служив свого часу його батько. Саме там він тимчасово виконував обов'язки командира ескадрону. Через два роки – отримав призначення на посаду полкового ад'ютанта, а у грудні 1897 року – став поручником.
З початком російсько-японської війни П. Скоропадський подав рапорт із проханням перевести його на фронт у діючу армію. 29 жовтня 1904 року за заслуги в боях проти японців тогочасний російський імператор Микола II нагородив його орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом золотою нагородною зброєю «За хоробрість».
У грудні 1905 року імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом з наданням звання полковника, а 4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, залишаючись флігель-ад'ютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку. Під час Першої світової війни від 1916-го року він був вже командиром 34-армійського корпусу на Волині у званні генерал-лейтенанта.
У 1917 році, після початку революції в Російській імперії, Скоропадський долучився до формування та очолив Перший Український корпус, який постав на базі українізованого 34-го корпусу російської армії. Після Лютневої революції 1917 року Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.. У жовтні 1917 року з'їзд Вільного козацтва в Чигирині обрав Павла Скоропадського отаманом.
Після вигнання з України більшовиків Скоропадський не брав активної участі у політиці, хоча уважно стежив за суспільно-політичним життям України. Наприкінці квітня 1918 р. за сприяння німецьких військ відбувся безкровний державний переворот, головною причиною якого був параліч Центральної Ради. 29 квітня 1918 року в Києві за участі понад 6 тисяч делегатів відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес, який проголосив Павла Скоропадського гетьманом усієї України. Держава стала називатися Українською Державою, а форма правління – гетьманатом.
Гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою. Також йому належало право оголошувати надзвичайний стан, амністію, надавати громадянство тощо. Таким чином Гетьманат 1918 року був авторитарно-бюрократичним режимом, з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави.
Невирішеність аграрного питання, присутність в Україні іноземних військових частин, відсутність власної боєздатної армії, разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату. Недовіра до Скоропадського з боку селян підбурювалась соціал-демократичними (есдеки) та соціал-революційними (есери) партіями, основними діячами яких були Володимир Винниченко та Симон Петлюра. На початку січня 1918 року Петлюра усунув Павла Скоропадського від командування 1-м Українським корпусом.
14 листопада 1918 року Скоропадський видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Це призвело до повстання проукраїнських сил, в результаті чого Скоропадський через місяць зрікся влади.
14 грудня 1918 року, втративши підтримку російських монархічних кіл, українських політичних партій і австро-німецьких союзників, гетьман України Павло Скоропадський передав владу своєму уряду, а той у свою чергу передав її повноваження Директорії на чолі з Володимиром Винниченком.
Після захоплення Києва більшовиками Павло Скоропадський таємно виїхав до Німеччини. Упродовж наступних двох років – проживав у Швейцарії. Згодом переїхав у м. Ванзеє біля Берліна, був співорганізатором багатьох філій гетьманських осередків у світі.
Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберстдорфі в родинному склепі Скоропадських.
У своїй книжці – «Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918» – Павло Скоропадський писав: «Як могло статися так, що серед усіх людей, котрі мене оточували за час гетьманства, було так мало осіб, котрі мислили про Україну так само, як я. Було дві течії у соціальних і національних питаннях. Обидві крайні. З жодною із них я не міг погодитися… Великороси зовсім не розуміли духа українства. Вони вважали, що українство вигадали німці з австрійцями для послабення Росії. Це нісенітниця. Адже варто було центральному російському урядові послабитися, як одразу звідусіль з’являлися українці, захоплювали дедалі ширші кола народу… Я переконаний: українство жило всередині народу, а ці уряди [німецький та австрійський] лише сприяли його розвиткові. Тому твердження великоросів, що українства немає, воно штучно створене, не правда. Так само не правда, що до українства народ не тягнеться. Народ дуже швидко його сприймає, без усілякої соціальної ідеї. Великороси кажуть: “Народ не хоче України. Але сприймає її тому, що українські діячі разом із українством обіцяють цьому народові різні соціальні блага”. Це теж не відповідає дійсності: народ любить усе своє. Але він поки не вірить у досягнення цих благ… Великороси кажуть: “Ніякої України не буде”. А я відповідаю: “Щоб не сталося, Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку повернутися, так само з народом: його не змусиш відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли лише багнетами нічого не зробиш”».
Що зробив для України Павло Скоропадський
Гетьманство Скоропадського тривало із квітня по грудень 1918 року – трохи більше семи місяців, але за цей час йому вдалося багато зробити позитивного. Одним із найважливіших напрямів діяльності П. Скоропадського було законотворення. Цікаво, що до червня 1918 року в Україні взагалі не існувало спеціальної процедури законотворчості. Його розробили в часи Української Держави. Затверджував закони сам гетьман. Часто за основу ухвалених законів брали нормативи царської Росії. Загалом, в Українській Державі було ухвалено понад 500 нормативних актів, у середньому на місяць – по 70. Серед новацій – прийняття першого державного бюджету як узагальненого кошторису. Гетьман схвалив його у червні 1918 року в «Правилах про порядок розгляду Державного бюджету й фінансових кошторисів на 1918 рік».
Внутрішня політика гетьмана «стояла на трьох «китах»:
- відновлення приватної власності на землю та повернення її у товарний обіг;
- створення боєздатної армії;
- утвердження українського культурно-освітнього простору.
Зовнішньополітичний курс Гетьманату у роки правління Скоропадського майже повністю визначався союзницькими зобов’язаннями перед Четверним союзом. До безперечних успіхів на міжнародному фронті належало визнання Української Держави цими країнами, а також – Азербайджаном, Грузією, Доном, Кубанню, Польщею, Фінляндією, Румунією і Швейцарією. Дипломатичні відносини були встановлені ще з 8 державами – Бельгією, Вірменією, Голландією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією. Загалом Україна відкрила 11 дипломатичних і до 50 консульських представництв у 20 країнах світу, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульських представництв 24 держав.
Більш ефективною, у порівнянні з добою Центральної Ради, була діяльність уряду у фінансово-фіскальній сфері. Міністерство фінансів домоглося введення та зміцнення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, Українського державного банку, митної та податкової служб, відновлення державної цукрової і горілчаної монополії. Завдяки таким заходам прибутки склали близько 3,2 мільярда карбованців, також було налагоджено судову справу, створено Сенат, суд на нових засадах. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви. Направлено залізничні шляхи, мости і відновлено регулярний залізничний рух. Підготовлено проект земельної реформи.
Кульмінацією розвитку тогочасного наукового життя стало відкриття в листопаді 1918 року Української академії наук (УАН), Національної бібліотеки, Національного архіву, заходи в справі організації Національної галереї мистецтва та Історичного українського музею. Були засновані Державний драматичний театр, Національна опера, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр. Весь край укрився сіткою українських книгарень. 2 серпня 1918 року було засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
6 жовтня 1918 року на основі Українського народного університету в Києві було відкрито Український державний університет. На період формування закладів, закупівлі книг, обладнання, підбору викладачів, приміщень, у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захисту дисертацій українською мовою. Проведено українізацію школи всіх ступенів – в усіх середніх школах було введено обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії України. Вже в листопаді 1918-го року в Україні діяло 150 українських гімназій, для яких було видруковано кілька мільйонів підручників. У державних установах і військових частинах створили курси українознавства.
Скоропадський ініціював розроблення проектів державних символів Української Держави. До роботи в спеціальній комісії залучив Георгія Нарбута, котрий запропонував Державний Герб – «зображення козака з мушкетом на плечі.., у верхній частині якого розміщено Володимирський тризуб. Навколо... буяв рослинний орнамент, виконаний у стилі козацького бароко».
Існують різні причини, чому Скоропадський не був належно поцінований українцями. Заважали, зокрема, його аристократизм, який ментально не відповідав демократичній (чи анархічній) вдачі більшості українців. А ще – вал «чорного піару» від більшовиків і політичних супротивників гетьмана, що прагнули повалити його владу.
Гідність Скоропадського полягала у тому, що в умовах розвалу Російської імперії він зробив вибір на користь України. Будучи заможною людиною й маючи зв’язки, міг би виїхати за кордон і безбідно там жити. Однак вирішив залишитися на землі своїх предків і в доволі складний час не побоявся стати на чолі Української держави, сподіваючись, переборовши розруху й анархію, перетворити її в життєздатний організм. Він був умілим військовим командиром та адміністратором, але ніколи не обіймав цивільних державних посад, тим більше – не набув досвіду керування цілою державою. Проте частина інституцій, створених в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, продовжили свою роботу і є частиною культурного простору сучасної України.
Цікаві факти
Першою мовою, якою почав розмовляти Павло, була німецька.
Серед орденів, медалей та різних відзнак у Павла Скоропадського є іноземні нагороди – у 1895 році за сумлінну службу його нагородили орденом Австрійського Кавалерського хреста Франца-Йосифа 3-го ступеня, а у 1918 – отримав пруський Орден Червоного Орла.
Одним із найважливіших питань, що піднімалося Павлом Скоропадським, було визначення кордонів із Всевеликим Військом Донським – державним утворенням донських козаків, яке виникло на уламках Російської імперії. У середині травня Тимчасовий Донський уряд відкрив посольство в Україні. 24 травня 1918 року їхня делегація прибула до Києва для переговорів із Дмитром Дорошенком (міністром закордонних справ) і Павлом Скоропадським. Донці побачили в його робочому кабінеті карту, на якій у складі Української Держави вже були позначені не тільки Ростовський, а майже весь Таганрозький та Донецький округи (нині це переважно території Ростовської області РФ) – те, що сподівався приєднати до своєї держави гетьман. Територіальні претензії були взаємні. Представники Дону не хотіли поступатися цими землями. Після тривалих українсько-донських чвар гетьманський уряд під тиском німецького командування погодився на кордони, які існували між українськими губерніями й Областю Війська Донського у Російській імперії. У травні 1918 року була визначена лінія розмежування між військами Української Держави та Росії. Вона отримала назву «нейтральна зона» й була завширшки 10–40 кілометрів.
Гетьман Іван Скоропадський, як і його попередник Іван Мазепа, відзначився благодійництвом. Так, зокрема, він започаткував спорудження Гамаліївського монастиря, а в Стародубі на його кошти була зведена церква Предтечі.
За кордоном колишній гетьман активно включився в політичне життя української діаспори. Він організував у Берліні Український науковий інститут, Українське товариство, матеріально допомагав українським студентам.
У спогадах Петра Врангеля про Павла Скоропадського читаємо: «Середнього зросту, пропорційно складений, блондин, з правильними рисами обличчя, завжди ретельно, точно дотримуючись форми, одягнений, Скоропадський зовнішнім виглядом своїм абсолютно не виділявся із загального середовища гвардійського кавалерійського офіцерства. Він прекрасно служив, відзначався ретельністю, рідкісною сумлінністю і великою працьовитістю. Надзвичайно обережний, він умів мовчати, відмінно вихований, він молодим офіцером був призначений полковим ад'ютантом і довгий час обіймав цю посаду. Начальники були ним дуже задоволені і охоче висували його по службі, але багато хто з товаришів його не любив. Йому ставили за вину сухість і замкнутість. Через деякий час у ролі начальника він проявив ті ж основні риси свого характеру: велику сумлінність, працездатність і наполегливість у досягненні поставленої мети. Порив, розмах і швидкість рішень були для нього чужі».
Сам гетьман у своїх спогадах писав: «Моя вся сім’я була глибоко віддана російським царям». Водночас він наголошував: «Ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження». Павло Скоропадський вважав, що усвідомлення ним етнічної окремішності було навіяно у домі його діда, де всюди висіли портрети гетьманів, зображення козака Мамая, постійно співали українських пісень, бандуристи виконували думи, виписувався журнал «Киевская старина», читалися й обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників. Він кваліфікував це як «перші українські враження»: «Україна уявлялась як славне рідне минуле, але аж ніяк не пов’язувалася з теперішнім, ніяких політичних міркувань, пов’язаних з відновленням України, не було».
Начальник гетьманського штабу генерал Борис Стелецький у своїх спогадах наводить такі міркування Павла Скоропадського: «до революції він не уявляв можливості відділення України від Росії. Тільки після відречення царя від престолу, коли долею російських народів оволоділи якісь різночинці, він вважав себе більш ніж управі, і за своїм станом, і за походженням взяти участь у долі Батьківщини».
Павло Скоропадський вважав за необхідне знати звичаї та традиції інших народів, знайомитися з їхніми культурами. Під час відпустки від військової служби він відвідав європейські країни – побував у Бельгії, Німеччині, Голландії, Англії. Та найбільше йому припала до душі Франція: Він закохався в місцеву культуру, був зачарований тамтешнім плином життя. У Парижі Скоропадський залишився надовго, міг там і зостатися, але жити там постійно ніколи не планував.
Загинув Павло Скоропадський випадково – їдучи машиною, він потрапив під бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, був поранений і через кілька днів помер у лікарні монастиря Меттен.
Нагороди та відзнаки
Павло Скоропадський – кавалер 5-ти Орденів Святої Анни 2, 3 і 4 ступеня з мечами (1904–1905, 1906, 1915), 4-х Орденів Святого Станіслава 1, 2 і 3-го ступеня (1899, 1905, 1915), Ордена Святого Георгія 4-го ступеня (1914), 3-х Орденів Святого Володимира 4-го та 3-го ступеня з мечами та бантом (1907, 1909).
Він – власник Золотої зброї з написом «За хоробрість» (1905), а також з 1896 по 1913 рік був нагороджений 6-ма медалями.
Ушанування пам'яті
- Іменем Павла Скоропадського названо вулиці та провулки у багатьох населених пунктах України, у тому числі – у Києві, Харкові, Вінниці, Рівному, Бердичеві, Жашкові, Миколаєві, Глухові, Звенигородці та інших.
- На згадку про Павла Скоропадського у Києві відкрито дві меморіальні дошки.
- Образ Скоропадського відтворений у низці художніх літературних творів та кінематографії.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
