Григорій Косинка (1899–1934) – український поет, прозаїк-новеліст, перекладач.
З біографії
Григорій Косинка (справжнє прізвище – Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в малоземельній, бідній селянській родині Михайла і Наталки Стрільців у селі Щербанівка Київського повіту Київської губернії (тепер – Обухівський район Київської області).
Його батьки намагалися покращити своє злиденне життя і у 1908 році виїхали за Урал, оселившись на березі Амуру, але після піврічних поневірянь у чужому краї повернулися в рідне село.
Григорій, допомагаючи батькам прогодувати багатодітну сім’ю, змалечку влітку пас панську худобу, восени полов буряки, а взимку – ходив у сусіднє село до земської школи.
«Краснянська школа – мій перший університет», – казав він згодом. Його мати трохи заробляла шитвом, а батько підробляв на цукроварні та їздив до Києва на заробітки.
Читати Гриць навчився у чотири роки. Першою українською книжкою, яка після прочитання вразила хлопчика, стала «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ'яненка. За словами письменника, «Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицкому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав – «хто ми і чиї ми діти...».
Мати майбутнього письменника згадувала: «Мій Гриць серед дітей його віку був не такий, як інші... А як любив Грицько квіти!.. «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Коли Грицько підріс, грамоти вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався... У школі вчився старанно й успішно, а якось після прочитання його шкільного твору вчитель Павло Іванович напророкував Григорієві велике майбутнє».
Коли Григорію виповнилося 14 років, він подався на заробітки до Києва, щоб підтримати овдовілу матір та малих братів і сестер. У місті юнак брався за всяку роботу: чистив чоботи, працював двірником, кур’єром, канцеляристом, водночас, прагнучи здобути освіту, відвідував вечірні гімназійні курси, які успішно здав екстерном.
Під час революційних змагань воював у повстанському загоні отамана Зеленого, пізніше вступив до лав Армії УНР, а згодом приєднався до лівих есерів («Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів)»), які на той час симпатизували більшовикам.
У 1920 році Григорій Косинка увійшов у творчу групу «Гроно», яка видавала однойменний альманах. У ньому були вперше опубліковані його новели «Під брамою собору», «Мент», «За земельку». У 1921 році – вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), але через два роки матеріальні нестатки змусили його покинути навчання й шукати заробіток. Проте він продовжував писати нові твори, з читанням яких часто виступав на літературних вечорах та зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН).
Про артистизм читання Григорія Михайловича казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш». Завдяки цьому Косинка-письменник швидко набув популярності, особливо серед молоді. З 1923 по 1924 рік він став членом літературного об’єднання АСПИС, а згодом примкнув до угруповання «Ланка». Після того перестав тяжіти до будь-яких літературних груп, вважаючи, що «кожен митець має свої, властиві його духові форми творчості». А в автобіографії за 1925 рік він написав: «Мрію написати колись бодай одну повість та десятків зо два оповідань, написати їх так, щоб авторові не соромно було говорити в імені української літератури, не соромно було носити почесне ім’я письменника: цього імені, на мою думку, я ще не заслужив, як і не заслужили його деякі безпардонно прославлені сучасні письменники».
У 1923 році в журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) було надруковано оповідання Г. Косинки «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» про складну ситуацію в українському селі після революції 1917 р. Відомо, що цій публікації сприяв Володимир Винниченко, який на той час перебував за кордоном. У тогочасних мистецьких колах ця подія набула гучного розголосу – автора звинуватили у зв'язках із ворожою до радянської влади еміграцією.
На початку 1924 року Косинка познайомився з Тамарою Мороз і восени побрався з нею. Вона стала йому вірною дружиною, а після загибелі митця присвятила все своє життя боротьбі за відновлення його чесного імені й дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Восени 1929 року у публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом за тематику більшості його новел. Офіційна критика підхопила звинувачення і почала навішувати на письменника ярлики: «куркульський письменник», «трибун заможників, дезертирів, апологет «власницького націоналістичного світогляду».
З цього приводу у квітні 1932 року митець зазначив: «Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь. Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці». У Харкові життя інтелігенції в ті часи вважалося безпечнішим, ніж у Києві, і у 1932 році Косинка разом із дружиною переїхав до її батьків у Харків. Письменницьку працю він поєднував з роботою диктора Українського радіомовлення, оскільки мав приємний тембр голосу і виняткову дикцію.
Свою позицію щодо місії письменника Григорій Михайлович голосно й пристрасно висловив 1934 року на зборах літераторів у Харкові. На порядку денному йшлося про чергові завдання радянського письменника як помічника партії. Про той його виступ письменниця Докія Гуменна згадувала: «Поки говорили інші, письменники шилися по кутках, виходили гурмами в коридор «перекурити» чи грали в шахи. А як став на трибуну Косинка, немов електрична іскра пробігла по залі й прилеглих приміщеннях. З усіх кутків поприбігали, зала вмить наповнилася по вінця, вже нема де сісти, стоять попід стінами, ні живої душі нема там, де щойно була вся оця громада. Всі цікаві, що ж то сьогодні скаже Косинка. Ловили кожне його слово. А він, блискучий промовець, говорив сміливо, ядерно, насмішкувато... «Якщо хочете, товаришу Ле (письменник Іван Ле виступав із тезами по цьому питанню), то скажу... Український письменник має свої специфічні завдання, а не протирати діри в штанях по канцеляріях. Ви називаєте письменника інженером людських душ? Згода. Але ж ви хочете перетворити письменника з інженера на міліціонера людських душ! А це вже – це вже дзуськи!».
Суботньої ночі 5 листопада 1934 року письменника заарештували і ув’язнили до Лук’янівської тюрми, звинувативши в належності до української терористичної організації. Конфіскували всі його особисті речі, рукописи і нотатки. 15 грудня 1934 року Григорію Косинці зачитали вирок, у якому значилось, що він засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконали 17 грудня 1934 року. Напередодні він встиг передати дружині листа: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий». Григорій Косинка був реабілітований в 1957 році.
Творча діяльність
Григорій Косинка дебютував як літератор-публіцист 11 лютого 1919 року з невеличкою заміткою «З робітничого життя» у газеті «Боротьба», вперше використавши псевдонім «Косинка». Протягом того року у цій газеті була надрукована ціла низка публіцистичних творів, у яких двадцятирічний автор висвітлював свої щирі соціалістичні переконання: «Уривок з щоденника», «Малюнки життя», «Лист з села», «Попівська грязь», «Маленький фейлетон», «Неньковці».
Перший його художній твір – невеликий автобіографічний етюд «На буряки», теж був опублікований у газеті «Боротьба» 4 травня 1919 року. Задум цього твору виник під час навчання майбутнього митця на гімназійних курсах, а на вибір псевдоніма вплинула його любов до квітів, зокрема, червоних косинців. Друзі переконували, що його власне прізвище краще: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий не цікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка». Проте Григорій Михайлович не змінив свого рішення: «Квітка ця маловідома, але вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хорошее. Псевдонім залишається, ось і все...».
За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел та оповідань. Перша книжка – «На золотих богів», вийшла у 1922 році й відразу отримала схвальні відгуки критики. У читачів вона викликала справжнє захоплення. «Побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий», – писав про цю добірку новел відомий літературний критик Сергій Єфремов. А далі майже щороку виходили нові збірки. Підготовлені до друку рукописи «Новели дезертира» (1924) та «Серце» (1933), цензура заборонила публікувати. Деякі новели, на жаль, втрачено назавжди, в тому числі й остання – «Перевесло», що була написана саме напередодні арешту.
Літературознавець О. Хоменко, який систематизував особливий творчий почерк Григорія Косинки, вважає стиль його прози, як «органічне поєднання елементів імпресіонізму, експресіонізму, революційного романтизму: розмитість хронотопу (невизначеність часопростору); уривчастість оповіді, кінематографічність (швидка зміна подій, ракурсів); ретроспективність (перескакування оповіді з тут – і – зараз у далеке чи недавнє минуле); максимально наближений до живого діалогу; посилена увага до зорового, слухового образу; схематизація портрету і пейзажу, свідоме опускання увиразнюючих, конкретних деталей (відхід від натуралістичної фотографічності); індивідуальні риси творчості Григорія Косинки – автобіографізм».
На початку 30-х років, коли цькування Косинки з боку офіційної критики посилилося, митець перекладав твори Антона Чехова, Максима Горького, Михайла Шолохова. Його переклад «Мертвих душ» Миколи Гоголя вважається одним із найцікавіших. Книжка вийшла 1934 року, вже після арешту і розстрілу письменника, тому прізвище перекладача на ній не було вказано. На обкладинці зазначили: «За редакцією В. Підмогильного». І надалі, до 1968 року, ця книга перевидавалася без підпису. Авторство перекладу Косинки документально довели лише після реабілітації письменника. Твори самого митця перекладено білоруською, німецькою, італійською, польською, болгарською, угорською, російською та іншими мовами.
Ушанування пам’яті
Бюст Григорія Косинки встановлено у Києві на будинку по вул. Володимирській.
У 1979 році в селі Щербанівка було встановлено пам'ятник Г. Косинці.
Пам'ятник Григорію Косинці встановлено також у селі Красному.
У 2001 році Київською обласною державною адміністрацією було засновано Київську обласну літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення найкращих здобутків поетів, прозаїків, драматургів і літературних критиків, які постійно проживають в Київській області.
В Умані та Києві є вулиці Григорія Косинки.
Твори митця введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
