Дмитро Павличко (1929–2023) – український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, громадсько-політичний діяч.
З біографії
Дмитро Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів Станіславського воєводства Польщі (нині – Івано-Франківська область), в небагатій селянській родині.
У перший клас Дмитру довелося йти до польської школи, де в класі серед євреїв та поляків він був єдиним українським учнем.
Поет згадував, як на одному з уроків вчителька змушувала його продекламувати польський патріотичний віршик, де були такі слова: «Хто ти є? – Поляк малий. – Який знак твій? – Орел білий». Але Дмитро відповів, що він – українець і читати цей вірш не хоче, за що його побили лінійкою по руках.
У 1944 році в Коломиї, де в гімназії тоді вже навчався Дмитро Павличко, гестапівці розстріляли його старшого брата Петра, і юнак, обравши собі псевдонім «Граб», вирішив вступити до запасної молодіжної сотні УПА.
«Мама плакала, батько мене не пускав, але я твердо сказав: «Мушу наздогнати німаків і помститися їм за брата», – розповідав Павличко студентам Прикарпатського університету імені Стефаника. В УПА 16-літній Дмитро, зі слів самого поета, воював 3 місяці, а потім сотник відправив молодих вояків по домівках, наказавши їм йти вчитися.
Восени 1945 р. за перебування в УПА Павличко був заарештований і відсидів у в’язниці 8 місяців. Влітку 1946 р. за недоведеності складу злочину був звільнений.
У 1947 році він вступив на філологічний факультет Львівського університету. У 1953 р. закінчив його, а потім навчався в аспірантурі до виключення з неї 1955-го, нібито за неуспішність, а фактично – за вільнодумство і виступи проти русифікації.
Завідував відділом поезії у журналі «Жовтень». Член КПРС із 1954 по 1990 рік.
У 1964 році, після переїзду до Києва, працював у секретаріаті Спілки письменників України. З 1971 по 1978 рік – головний редактор журналу іноземної літератури «Всесвіт».
Український історик, журналіст, публіцист і письменник Вахтанг Кіпіані писав: «Павличко, Драч та Яворівський з усією щирістю та талантом віддавались соціалістичним ідеалам до початку перебудови…», прославляли у своїх творах «Кремлівські зорі» й завєти Леніна. Дмитро Васильович так пояснював зміну своєї життєвої позиції, та стратегії: «Я змінився – звичайно, що вже не той хлопчик, який писав про Кремлівські зорі… Ви думаєте, я написав про Кремлівські зорі і закохався в них навіки? На той час, коли писав – звичайно, але зазвичай я писав для того, щоб увійти ближче до кола комуністичних лідерів… Я розвалював партію зсередини: будучи її членом, завжди пам'ятав, що моє завдання – це вільна Україна… Сьогодні мої вірші про партію і Леніна слід сприймати як муку… Чому я не пішов проти системи? Тому що в мене були друзі, які сказали мені: «Іди за мною». Це були Олесь Гончар і Андрій Малишко. Я їм говорив, що був в УПА, але вони мені відповіли: «В тебе є талант. Ти маєш його зберегти». Я іноді чинив опір системі: писав про кривавого Торквемаду, мою книжку «Правда кличе» порізали на січкарні… Я щасливий від того, що час московської неволі і російської комуністичної імперії закінчився за мого життя і я був не німим свідком, а голосом доби. Найкращі свої речі я написав тоді, коли будував Товариство української мови, Народний Рух».
Дмитро Павличко став одним з активних організаторів Народного руху України, Демократичної партії України, а з 1989 року – першим головою Товариства української мови імені Шевченка. У 1991 році він – один із авторів Декларації про державний суверенітет України та першої зовнішньополітичної доктрини самостійної держави. Її іноді іменують саме «доктриною Павличка».
З 1994 року Павличко – державний службовець 1-го рангу: посол України в Словаччині (1995–1998), посол України в Польщі (1999–2002). Народний депутат Верховної Ради трьох скликань (1990–1994, 1998–1999, 2005–2006), представляючи національно-демократичні сили в українському парламенті. У 2014 році Павличко висловлювався проти ДНР та ЛНР, виступав за заборону Комуністичної партії України. Закликав до передачі Києво-Печерської лаври до Київського патріархату.
Дмитро Васильович Павличко помер 29 січня 2023 року на 94-му році життя. 1 лютого його поховали у Стопчатові – малій батьківщині поета, на місцевому кладовищі.
Академік, літературознавець, директор Інституту літератури НАНУ Микола Жулинський зазначив: «Я переконаний, що Дмитро Павличко залишиться у памʼяті народній як великий геніальний поет і як видатний політик, причому політик цільний. Такої органічної єдності в одній особі письменника і політика, яку виражає постать Дмитра Павличка, його діяльність і покликання, годі відшукати в сучасній історії України».
Творча спадщина
Дмитро Павличко почав складати вірші з дитячих років. Він згадував: «Перший свій вірш я написав у третьому або четвертому класі. А 1944 року, будучи студентом Коломийської гімназії, написав текст, який у мене зберігся і ввійшов до книжки «Спочатку». Ще у 40-ві в мене з'явилося відчуття, що поезія – це не фотографія, а дійсність, яку творить поетична уява людини. Дійсність, створена фантазією людини, набагато краща за фотографію, і живе вона вічно. Маю підкреслити, що я – не шістдесятник. Мої вірші, написані в 40-х роках ХХ століття, – це не початок моєї творчості, а твердий зародок… 1954 року мене приймали у Спілку. За мене проголосували Андрій Малишко й Олесь Гончар. Я не подавав заяви і не приносив рекомендацій. Микола Бажан, голова Спілки, прочитав мою першу книжечку, дуже поганеньку, і вирішив підтримати молодого поета. Того ж року мене обрали делегатом на з'їзд Спілки письменників УРСР».
Перша збірка поезій Дмитра Павличка – «Любов і ненависть», вийшла друком у 1953 році. Пізніше побачили світ поетичні книги: «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), – вісімнадцятитисячний тираж якої було знищено за вказівкою партійних цензорів.
У 1960 році вийшла збірка «Днина», у 1965 – «Два кольори», у 1968 – збірка «Гранослов», а згодом – «Сонети подільської осені» (1973), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Сонети» (1978), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986), «Покаянні псалми» (1994), «Золоте ябко» (1998), «Рубаї» (2003), «Не зрадь» (2005), «Три строфи (2007), «Аутодафе» (2008), «Вірші з Майдану» (2014). Особливу сторінку творчості Д.Павличка складають його поетичні твори для дітей. Збірка «Дядько дощ», «Плесо», «Де найкраще місце на землі», «Смерічка», казкові поеми «Пригоди кота Мартина» та «Золоторогий олень» – то цілі віхи в українській дитячій поезії.
Починаючи з першої збірки, і в кожній наступній, Павличко розміщував вірші, присвячені рідній мові, наприклад, «Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» та інші.
Поетеса, письменниця, головна редакторка газети «Слово Просвіти» Любов Голота зазначає: «Це був його дух. Для нього мова та Україна – поняття абсолютно рівнозначні. Його мобільність та самовідданість, його палахкотіння в обраній темі – це щось надзвичайне».
На повну потужність талант Павличка розкривається у інтимній ліриці. Чудові вірші про кохання, які ввійшли до збірок «Сонети подільської осені», «Таємниця твого обличчя», «Золоте ябко», «Явір і яворина» стали помітним явищем в українській літературі другої половини XX століття.
Лауреат Шевченківської премії поет Василь Герасимʼюк підкреслював: «Павличко – це нерв. Він відкритий. Бо є літератори з прихованим нервом. А в Павличковій поезії бере участь насамперед серце». Заслуга поета ще в тому, що він увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї та відродив у сучасній поезії жанр притчі.
Не менш вагомою і подвижницькою була перекладацька праця Д. Павличка. Він перекладав з англійської, іспанської, італійської, французької, португальської, їдиш та з багатьох слов'янських мов, запропонувавши нове прочитання творів Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Мікеланджело Буонарроті, Федеріко Ґарсія Лорки, Хосе Марті, Сесара Вальєхо, Рубена Даріо, Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, Генріха Гейне, Райнер Марія Рільке, Генріка Ібсена, Леопольда Стаффа, Ярослава Івашкевича, П'єра де Ронсара, Жозе-Маріа де Ередіа, Вітезслава Незвала, Христо Ботева та багатьох інших.
А ще Павличко блискуче переклав українською мовою всі сонети Шекспіра – зокрема знаменитий 66 сонет, переклад якого за силою викриття несправедливостей світу та емоційності перевершує переклади інших авторів. Над ним поет працював, коли за доносом одного з працівників редакції, його зняли з посади головного редактора журналу «Всесвіт». Через те, що він не уявляв своє життя без роботи в журналі й ніхто не заступився за нього, був близьким до смерті. Згодом Павличко написав: «З цього перекладу, що врятував мене від думки про смерть, і начебто був помстою радянському режиму, почалася моя робота над антологією «Світовий сонет». Вона вийшла у 1983 році і стала величезним внеском у сонетну практику – в ній були представлені найбільші сонетисти світу з тринадцятого по двадцяте століття та переклади їхніх сонетів із двадцяти шести мов.
З 1990 по 2008 рік виходять також такі перекладні видання Д. Павличка, як «Антологія болгарської поезії», «Антологія словацької поезії ХХ століття», дві антології польської поезії – «Дзвони взимку» та «50 польських поетів», «Мала антологія хорватської поезії», мала антологія російської поезії «Ода вольності». Літературно-критичні праці поета зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього слова» (1988), у двотомнику «Літературознавство. Критика» (2007). Завдяки Дмитру Павличкові українському читачеві було повернуто творчість Богдана-Ігоря Антонича. У 1967 році побачив світ однотомник цього поета – «Пісня про незнищенність матерії» з ґрунтовною вступною статтею Павличка під такою ж назвою. Поява книжки Б. І. Антонича мала великий вплив на всю молоду українську поезію останньої чверті минулого століття.
На вірші Павличка написано десятки пісень, найвідоміша з яких – «Два кольори». Його твори видано у 12 країнах світу російською, польською, словацькою, болгарською, естонською, грузинською, німецькою, португальською, англійською та іншими мовами. У травні 2015 року у видавництві «Ярославів Вал» вийшов перший том спогадів Д. Павличка, до якого ввійшли мемуарні портрети Андрія Малишка, Олеся Гончара, Григорія Кочура, Олександра Довженка, Максима Рильського, Петра Шелеста, Сергія Параджанова та інших.
Нагороди та відзнаки
Державна премія України імені Тараса Шевченка (1977) – за книгу поезії «Любов і ненависть».
Міжнародна премія імені Христо Ботєва (1986) – за значні досягнення в області літератури.
Орден «За заслуги» III ст. (1997) – за особистий внесок у розробку, підготовку та прийняття Конституції України, активну законотворчу роботу.
Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (1999) – за вагомий особистий внесок у розвиток дипломатичної служби, піднесення авторитету України на міжнародній арені.
Звання Герой України з врученням ордена Держави (2004) – за значний особистий внесок у розвиток української літератури, створення вершинних зразків поетичного слова, плідну державну і політичну діяльність.
Премія Фонду Антоновичів (2004) – за відродження духовної культури українського народу.
Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (2009) – за значний особистий внесок у збагачення літературної спадщини українського народу, багаторічну плідну громадсько-політичну діяльність та з нагоди 80-річчя від дня народження.
Орден Свободи (2015) – за значний особистий внесок у державне будівництво, соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм.
Відзнака Президента України – ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016).
Дмитро Павличко був Почесним доктором наук Львівського та Варшавського університетів, професор Києво-Могилянської академії.
Вшанування пам’яті
У таких містах, як Івано-Франківськ, Полтава, Кам’янка, Ірпінь, Малин, Нікополь, селищі Ворзель та інших з’явилися вулиці, яким віднедавна присвоєно ім’я Дмитра Павличка.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
