Дмитро Кремінь (1953–2019) – український поет, публіцист, есеїст, перекладач.
З біографії
Дмитро Кремінь народився 21 серпня 1953 року на Закарпатті в гірському селі Суха Іршавського району Закарпатської області.
Його батьки – Дмитро Ілліч і Ганна Петрівна – всіляко підтримували потяг своїх дітей до знань.
Дмитро змалку виявляв творчі здібності – гарно малював, а перший свій вірш опублікував в районній газеті ще п’ятикласником.
З восьмого класу він навчався в Ужгороді, у школі-інтернаті для обдарованих дітей і відвідував ізостудію уславленого художника і педагога Золтана. У 1970 році вступив в Ужгородський університет вже відомим українським поетом.
У 1975 році Д. Кремінь закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету і за направленням поїхав працювати вчителем української мови та літератури на Миколаївщину – в Казанківську школу.
Жити йому доводилось не в найкращих умовах: питну воду привозили водовозки, без гумових чобіт він іноді не міг вийти з дому, бо у сльоту можна було загубити взуття у чорноземах.
Поет згадував: «Я ж тоді був двадцятирічним хлопцем, елегантним і красивим. А що дітей у школі любив і ніколи не давав ображати нервовим колегам, то й діти мене любили. А значить, полюбили й ненависну їм до того укрмову й укрлітературу, яку я викладав. Щоб тебе пам'ятали, щоб тебе любили в народі і в такі часи, як наші, — для цього й самому треба бути людиною… Переїзд до смт Казанка Миколаївської області був доленосним… Я прожив у Казанці чотири роки. Там же став автором першої книжки «Травнева арка» з передмовою Віталія Коротича і членом Спілки письменників СРСР, прославився в Москві на зльоті молодих письменників Союзу. Якби я був «під оком» і про мене не лунали б схвальні слова класиків у Києві та Москві, я міг би загриміти в Новоданилівську колонію поблизу Казанки: там чимало пересиділо дисидентів».
У 1978 році Дмитро Кремінь одружився з Ольгою Колесник і в щасливому шлюбі народився син Тарас, котрий став відомим політиком та вченим, депутатом Верховної Ради України VIII скликання, уповноваженим із захисту державної мови.
У 1979 році Дмитро Дмитрович переїхав до Миколаєва, де йому запропонували посаду викладача кафедри української літератури в місцевому інституті імені В. Бєлінського. Паралельно він почав керувати літературною студією під назвою «Джерела». Саме того ж року був прийнятий до лав Національної спілки письменників України.
Кремінь також час від часу працював кореспондентом та завідувачем відділом в таких газетах як: «Радянське Побужжя», «Ленінське плем’я», «Рідне Прибужжя». У 1993 році його обрали керівником молодіжної обласної літературної студії «Борвій». З 1997 року Дмитро Кремінь – член Асоціації українських письменників, з 1999 – член Асоціації естрадних діячів України і головний редактор часопису «Соборна вулиця». Він був одним із засновників Миколаївського обласного осередку Національної спілки письменників України і з 2010 року по січень 2018 очолював його.
За своє життя Дмитро Дмитрович займав такі важливі посади: доцент Миколаївської філії Київського національного університету культури та мистецтв, доцент Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського, професор Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, професор Міжнародного класичного університету імені П. Орлика, професор Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.
Дмитро Кремінь був делегатом установчого з'їзду Народного Руху України за перебудову (1989), Всеукраїнського з'їзду інтелігенції, Світового конгресу українців, ініціатор відродження на Миколаївщині ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Товариства української мови.
Помер видатний поет і громадський діяч України 25 травня 2019 року, похований в місті Миколаєві.
Творчий доробок
Ім‘я Дмитра Кременя та його творчий набуток є невід‘ємною частиною сучасної української літератури. Він є автором близько 30 видань і 500 пісень.
Перша його добірка з чотирьох віршів, схожих і за мелодикою, і за лексикою на народні пісні, була надрукована в обласній газеті «Закарпатська правда», коли він вчився у восьмому класі школи-інтернату. Потім публікувався на сторінках альманаху «Вітрила» (1970–1971), в журналі «Ранок», закарпатській пресі. Рукопис першої поетичної книги – «Тан блукаючого вогню», який він ще студентом підготував до друку у 1974 році, був вилучений під час обшуку гуртожитку УжДУ. У той час на Закарпатті відбувалися превентивні арешти «інакомислячої» інтелігенції й точилася боротьба зі студентською «вольницею».
Починаючи з 1982 року (збірка «Південне сяйво»), майже щорічно одна за другою виходять в світ нові збірки поета, книги з перекладами на українську мову відомих грузинських, вірменських, осетинських, німецьких, словацьких, болгарських, російських поетів. Потужно виявився талант Дмитра Кременя і в публіцистиці. Його есеї та статті друкувалися у таких журналах та періодичних виданнях, як «Вітчизна», «Київ», «Сучасність», «Україна», «Дзвін», «Ukraine», «Дружба народов», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «За вільну Україну», «Екзиль», «Автограф», «Березіль», «Буковинське віче», «Вересень», «Голос України», «День», «Дзеркало тижня», «Кримська світлиця», «Культура і життя», «Освіта», «Ранок», «Славянский альманах», «Слово Просвіти», «Старий замок», «Українська література в загальноосвітній школі», «Урядовий кур'єр», «London Magazine», «Prism», «Hayden's Ferry Review», «Eclectica» та багатьох інших.
Набули всеукраїнського розголосу його творчі портрети сучасників, есе «Таємниця саркофага», «Козак Мамай у сузір'ї манкурта», «Куди орел несе дельфіна», «Тризубом по двуглавому горобцю», «Планета під вербою» та інші, надруковані наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років; а також – літературознавчі розвідки про Григорія Косинку, Миколу Куліша, Андрія Малишка, Миколу Вінграновського, Олександра Сизоненка, Леоніда Вишеславського, Степана Крижанівського, Олександра Глушка, Леоніда Куліченка, Володимира Базилевського, Ліну Костенко, Василя Стуса, Віталія Коротича, Івана Драча.
За його сценарієм Миколаївською студією телебачення було виготовлено фільм «Білі хмари на тлі золотому», який був удостоєний гран-прі на всеукраїнському фестивалі кінофільмів «Калинові острови» (2004), а також – «Слідами Ахіллового бігу» (2010). У 2011 р. вийшла есея «Піщаний годинник України» (спільно з Т. Д. Кременем) («Соломонова Червона зірка»).
Багато поезій Д. Кременя покладено на музику Т. Яровою, В. П’ятигорським, О. Нежигаєм, Є. Долговим та іншими композиторами. Деякі з них отримували Гран-прі на міжнародних фестивалях, здобували почесні місця у номінації «Найкраща пісня» і понад 30 разів відзначались почесними дипломами на відомих естрадних конкурсах «Веселад», «Молода Галичина», «Кришталевий жайвір», «Співограй», а 2015 року – на «VIVAT MARIN» та «Оберіг».
У співтворчості із заслуженою діячкою мистецтв України, кавалером ордена Рівноапостольної княгині Ольги, членом Національної спілки композиторів України – Тетяною Яровою Дмитро Кремінь створив майже 300 пісень. Серед них: пісні з яскраво вираженою фольклорною семантикою («Земле моя кохана», «Лукашева сопілка», «Соловейко»), пісні з безмежним світом ліричних почуттів («Зіронька моя», «Сніговій», «Мій сон», «День і ніч», «Не забувай»), пісні, тексти яких навіяні музичними образами («Скрипка Паганіні», «Музика», «Рояль», «Магія балету») тощо. У них слово і музика не тільки збігаються за римою почуттів та настроєм, але й за внутрішньою гармонією і органічно доповнюють одне одного. Окремо вийшли пісенні альбоми (у співавторстві): «Соловейко» (1998), «З нами Святий Миколай» (2011), «День і ніч» (2005), «Відверто кажучи» (2015) та інші.
Нагороди та відзнаки
Дмитро Кремінь за свою творчу роботу і громадянську діяльність отримав багато нагород та відзнак. Серед них:
Державна премія України імені Тараса Шевченка (1999) – за збірку поезій «Пектораль»;
Республіканська літературна премія імені В. Г. Чумака (1987);
культурологічна премія імені Миколи Аркаса (1994);
літературна премія імені В. Є. Свідзинського (2011);
Всеукраїнська літературна премія імені Зореслава (2013);
Всеукраїнська літературна премія імені Володимира Сосюри (2013);
літературна премія імені Леоніда Вишеславського (2013);
Міжнародна літературна премія імені Івана Кошелівця (2014);
Міжнародна літературна премія імені Миколи Гоголя «Тріумф» (2020, посмертно).
Міжнародним виконавчим комітетом Міжнародного центру поетичних перекладів і досліджень (IPTRS) він був визнаний кращим перекладачем 2016 року.
Дмитро Кремінь був носієм почесного звання «Городянин року» у номінації «Мистецтво» (Миколаїв, 1999); «Людина року Миколаївщини» (2008); Заслуженого діяча мистецтв України (2016).
Вшанування пам'яті
У місті Ужгород вулицю Антона Чехова перейменували на вулицю Дмитра Кременя.
У місті Миколаїв вулицю Молодогвардійську перейменували на вулицю Дмитра Кременя.
Ім’я поета присвоєно Казанській школі №2.
У травні 2011 року була створена Сухівська гімназія імені Дмитра Кременя.
Окремі поезії Дмитра Кременя введено у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
