Павло Тичина (1891–1967) – український поет, перекладач, публіцист, політик, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР.
З біографії
Павло Тичина народився 15 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка.
Сім’я була бідна з вічними нестатками, бо, крім Павлуся, було ще дванадцятеро дітей.
Батько був освіченою людиною. У його обов’язок, поза церковними справами, входило ще й навчання сільських дітей грамоти. Він дуже любив музику і співи.
Мати та й усі діти теж мали хист до пісні. З семи років вони прилучилися до співів у церковному хорі, й саме музика була першим видом мистецтва, який відкрився майбутньому поетові ще в ранньому дитинстві. Саме вона визначила шлях митця до освіти.
У 1900 році за порадою першої вчительки – Серафими Морачевської, яка помітила безліч талантів у Павлуся, зокрема чудовий слух і мелодійний голос, батьки віддали 9-річного сина до Єлецького церковного хору, оскільки хористи мали можливість безкоштовно навчатися в духовному училищі. А для Павла це була єдина можливість здобути освіту.
Упродовж 1907–1913 років Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії. Відомо також, що він навчався не на відмінно. Сучасні 12 балів отримував тільки з малювання, літератури та співів.
Тичина-бурсак мав чудовий голос (дискант) і витончений музичний слух. У семінарії діяв духовий оркестр Марковського, який складався з 32 інструментів і був визнаний найкращим у Чернігові. Тичина грав у ньому на гобої та кларнеті, інколи диригував. Загалом грав на шести музичних інструментах: сопілці, флейті, кларнеті, гобої, бандурі та роялі. Співав у семінарському, а згодом – у міському хорі.
У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука, який також увів Павла Тичину в коло тогочасної чернігівської інтелігенції.
Значний вплив на формування Тичини-поета спричинило його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він почав відвідувати з 1911 року.
В училищі, а потім і у семінарії майбутній поет вчився разом з майбутнім диригентом і композитором – Григорієм Верьовкою. Обидва після закінчення навчання відмовилися від «церковної кар’єри» і дружили упродовж усього життя. Верьовка згодом написав музику до майже 40 творів Тичини.
У 1913 році молодий поет вступив у Комерційний інститут та переїхав до Києва. Він навчався та водночас працював: був обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».
У 1917 році, коли українці боролися за незалежність, поет також був активним учасником руху за національну свободу. У 1921–1923 роках Тичина разом із Верьовкою очолювали самодіяльний хор.
У 1923 році Павло переїхав до Харкова (на той час столиця України). У різний час поет входив до таких організацій, як «Гарт» і ВАПЛІТЕ. З 1923 по 1934 рік був співредактором журналу «Червоний шлях». Своє призначення академіком Всеукраїнської академії наук у 1929 році Тичина сприйняв скептично. У його щоденнику є запис, в якому порівнює себе з комашкою, яку проти її волі перенесли на іншу поверхню.
У 1934 році він повернувся до Києва, а 1936 року очолив Інститут літератури імені Тараса Шевченка.
У липні 1941 р. був евакуйований з науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи. У 1943–1948 роках, будучи міністром освіти України, обстоював не тільки розбудову шкіл з українською мовою навчання, а і введення її у всі сфери діяльності. Фанатична любов Тичини до української мови стала причиною відставки поета з цієї посади. З 1953 року – був головою Верховної Ради УРСР, заступником голови Ради Національностей. У 1959 році добровільно відмовився від цих високих посад, бо не схотів підписувати постанову, згідно з якою батьки могли відмовитися від вивчення їхніми дітьми української мови в школах.
Павло Тичина прожив 77 років. Були на його шляху і горе, і радість, високі духовні злети і болючі падіння, здобутки і втрати. Про все те можна прочитати в його щоденникових записах та нотатках, спогадах друзів-літераторів, науковців, у його численних поезіях.
Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Весь Київ у печалі й жалобі проводжав великого поета в останню путь. На траурному мітингу посланці різних народів, письменники, композитори, музиканти, шанувальники його творів говорили про могутність його слова, про його місце серед найбільших геніїв літератури. Згадуючи той сумний день, влучно і правдиво сказав про генія української поезії інший поет, наш сучасник Іван Драч:
Як закотилось за вечірній пруг
Тичинине золотооке сонце,
На серце впала божевільна тиша,
Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша?
Як без Тичини тиша вибухає!
Яка на світі тиша без Тичини…
Літературна спадщина
В історію української літератури Павло Григорович Тичина увійшов як поет-новатор, який збагатив лексику, ритміку, музично-зображальні можливості української поезії, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву – «кларнетизм». Його музична поезія щедро наповнена зоровими та слуховими образами.
Поет якось згадував: «Ще у ранньому дитинстві, коли мені на голову надівали тонюсіньку червону (чи, може, жовтогарячу) шапочку... і мати чи старша сестра підносила мене в хаті до вікна й, постукуючи пальцем у шибку,.. показувала на місяць червоний, який, мовляв, таку ж саму, як і в мене шапочку носив, – я від радості якоїсь раптової... щось незрозуміле безсилим сміхом виявляв... і певен був, що у місяця шапочка...». Оцей подив, радість буття, тонке відчуття музики і кольорів вічно живої природи стануть потім витоками сонячної поезії, у якій поєднуються у триєдине: рух-ритм, царство барв і звуків.
У 1906 році, коли Павлу Тичині виповнилося лише 15 років, він створив свій перший поетичний твір – «Синє небо закрилося...». Цей вірш був написаний з нагоди смерті батька. А у 1912 році в журналі «Літературно-науковий вісник» вперше надрукували його поезію «Ви знаєте, як липа шелестить…».
У 1918 році була опублікована перша збірка Павла Тичини – «Сонячні кларнети», і відразу стала видатним явищем не лише в українській літературі, але й у європейській поезії. «Ніколи не забуду, – пригадував сучасник Павла Григоровича, поет-академік і енциклопедист Микола Бажан, – тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс книжечку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті... і читали, і п’яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, не чуваною нами досі, музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги...». «Сонячні кларнети» за життя Тичини перевидавали 4 рази. Останній – у 1925 році.
Ритміка віршів, що увійшли у цю збірку, побудова речень у поетичних рядках та їхнє інтонаційне звучання, несподівані порівняння та асоціації, милозвучність у доборі образних слів й нове словотворення надавали поетичному голосу Тичини сили і краси оркестрового звучання й були спроможні зримо відтворити все побачене, почуте, пережите – бо вони народжувались у нього десь «на дні серця». Олексій Довгий – український поет, перекладач і літературний критик так сказав про феномен молодого Тичини: «Це був справді небесний поет. Здавалося, він не ходив по землі, а літав понад нею. Літав, торкаючись зором, душею, серцем всього сущого на ній».
У наступних книгах – «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921) Тичина зберігав свою позицію незалежного поета. Проте навесні 1923 року її похитнув арешт органами ДПУ старшого брата Євгена – регента хору в Новій Басані. Павло Григорович, як і більшість людей того часу, боявся арештів, «чорних воронків» та катівень НКВД. Втім, як виявилося, його прізвища не було в протоколах НКВД і арешт йому не загрожував (він про це не знав). Існує припущення, що влада спеціально охороняла поета, щоби з його допомогою отримати полуботківські мільйони. Існує запис, зроблений рукою Павла Григоровича: «У так званих «Полуботківських мільйонах» було й наше прізвище» (рід Тичини походив із козацько-старшинського стану).
В умовах тотального сталінського терору 1930-х, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина остаточно капітулював перед насильством в низці таких «партійно витриманих» збірках, як «Чернігів» (1931) і «Партія веде» (1934). Варто сказати, що вірш, який дав назву збірці «Партія веде», був написаний у 1933 році не на замовлення влади, а як піонерський марш під назвою «Пісенька для піонерів». За словами письменника Івана Цюпи цей твір було відхилено (як невдалий) одним із дитячих журналів. А от газета «Правда» надрукувала його 21 листопада 1933 року мовою оригіналу несподівано для самого автора. Співробітники Музею Павла Тичини розповідають про такий факт: «За дорученням ЦК, газета «Правда» повинна була випустити свіжий номер, аби показати, як гарно і щасливо живеться в Українській Республіці, що насправді потерпала від голоду. З цією метою восени 1933 року редакція відправила свого кореспондента Семена Гершберга до Павла Тичини в Харків із дорученням привезти новий вірш… З невиданого у поета була тільки «Пісенька для піонерів». То Гершберг і привіз його до редакції. Прочитавши текст, головний редактор «Правди» Іван Боговий захоплено вигукнув: «Партія веде! – Одна назва чого варта!». В ЦК відреагували так само, і в газеті опублікували цей дитячий вірш без жодних застережень для дорослої аудиторії, видаючи його за взірець поетичної творчості Тичини».
У творчій спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок – близько п'ятнадцяти поем. Найбільші з них залишилися незавершеними або частково втрачені. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані тільки чотири великі розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський», рукопис якої загинув у часи війни, відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, яка замінила другу частину твору. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, – теж недописана (була видана після смерті автора). Незавершена і поема «Серафима Морачевська», яку Тичина присвятив своїй першій вчительці.
Поет самотужки опанував майже двадцять іноземних мов, зробив цінні поетичні переклади, зокрема з ідишу, російської, білоруської, вірменської, грузинської, арабської мови. Загалом, збереглися переклади поета на українську мову із сорока мов світу. У творчому доробку Тичини є також переклади оперних лібрето, зокрема опер «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, фрагменти до опери «Ніч перед Різдвом» Миколи Римського-Корсакова тощо. Помітне місце у творчій спадщині поета посідає також публіцистика та літературознавча есеїстика: «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого – в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую» і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).
Історик української літератури Сергій Єфремов так висловлювався про поета і його стиль: «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму («червоно-си–зеле дугасто»), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».
У 1970–1971 роках український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінив ранню творчість Тичини і критикував його прославлений владою соцреалізм.
У 1972 році після арешту Стуса ця робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень «злочинної діяльності» Стуса. У ній він дав творчості Тичини таку характеристику: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину – нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
Нагороди та відзнаки
Сталінська премія першого ступеня (1941) – за збірку поезій «Чуття єдиної родини» (видання 1938 р.).
Лауреат Шевченківської премії (1962) – за «Вибрані твори» в 3-х томах (видання 1957 р.).
Кавалер п'яти орденів Леніна (1939), (1948), (1951), (1960), (1967).
Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора (1941), (1944).
Герой Соціалістичної Праці (1967).
П. Г. Тичину двічі номінували на Нобелівську премію з літератури.
Ушанування пам'яті
Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини був відкритий у Києві по вул. Терещенківській, 5.
У селі Піски Ніжинського (Бобровицького) району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. У селі також є пам'ятник П. Тичині.
У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщувалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку.
В Україні на його честь названо бібліотеки, школи, вулиці, проспекти та сквери у таких містах, як Київ, Дніпро, Львів, Івано-Франківськ, Калуш, Чернігів, Черкаси, Умань та у багатьох інших поселеннях.
23 вересня 1967 року Уманському державному педагогічнму інституту (нині педагогічний університет) присвоєно ім'я видатного поета – Павла Григоровича Тичини.
У 1973 році було засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.
У 1977 році у Єревані одну з вулиць названо на честь Павла Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв'язків у радянські роки. Також його іменем названа одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії.
3 лютого 1981 року було засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.
У 2011 році з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівні) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати НБУ випустив 5000 накладом срібні ювілейні монети із зображенням поета.
У 2021 році на державному рівні було відзначено 130-років від дня народження українського поета Павла Григоровича Тичини. Безсмертні твори великого митця – автора «Сонячних кларнетів» живуть і будуть жити, зачаровувати щирою й бентежною оркестрово-космічною музикою високої поезії, поки живе український народ і його співуча мова.
Більше десятка творів поета введені в програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
