Адріан Кащенко (1858–1921) – український письменник, драматург, етнограф, громадсько-культурний діяч.
З біографії
Адріан Кащенко народився 19 вересня 1858 року на хуторі Веселий Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – Вольнянський район Запорізької області) в маєтку небагатого поміщика.
Він був дев'ятою, останньою дитиною в сім'ї Феофана Гавриловича Кащенка – вихідця зі старовинного козацького роду, який свого часу брав участь у війні на Кавказі і, вийшовши у відставку штабс-капітаном, був відзначений дворянським титулом.
Усі діти здобули хорошу освіту та виховання. Двом із них – наймолодшому Адріанові та старшому за нього на три роки Миколі у майбутньому судилося відіграти помітну роль в історії культури та науки України.
Енергійний та заповзятий Микола Кащенко став знаменитим ученим, доктором медицини, дійсним членом АН УРСР, засновником і директором Київського ботанічного саду. Спокійний та мрійливий Адріан обрав для себе нелегкий шлях літератора.
У своїх спогадах про молодшого брата Микола Феофанович писав: «Ми з Адріаном мовби складали окреме маленьке товариство й між собою були приязні й нерозлучні. В наших спільних іграх заводієм завжди вважався я, бо був і старший, і мав порівняно жваву вдачу. Адріан же був незамінним, майже повсякчас на все згодним товаришем – із ангельською поведінкою… Він уже з малих літ набув репутацію вдумливого й навіть мовби досвідченого дідуся... Ніколи в жодних дитячих іграх і справах Адріан не виступав ініціатором, але й не відставав від інших, якщо не вбачав у задуманому ділі чогось безглуздого й ганебного».
Восени 1867 року Адріан вступив до підготовчого класу Катеринославської гімназії, де вже вчився Микола, але після третього класу залишив її. Офіційна наука класичної гімназії не цікавила юнака і він вступив до Катеринославського юнкерського училища. Як син відставника-офіцера, Андріан навчався в училищі безкоштовно і після його закінчення отримав офіцерське звання.
Саме у короткочасний період військової служби А. Кащенко самотужки досконало опанував українську мову й видав перше своє оповідання, розпочав роботу над драматичним твором, записав від рядових солдат-українців народні легенди, перекази, оповідки, які згодом використовував у своїй творчості.
Відповідь на питання, звідки у вихідця з родини, в якій було прийнято розмовляти російською мовою, така велика любов до рідного народу, його мови та історії, знаходимо в автобіографічному образі в повісті «На руїнах Січі»: «З юнацьких літ мене цікавило питання про те, через що це люди ніяк не упорядкуються так, щоб всім було однаково добре жити і всім було вільно, як то вміли порядкувати наші запорожці, у яких не було ні панів, ні мужиків, ні старців, ні дуків. Таємною загадкою здавалося мені те становище, що виборна запорозька старшина мала змогу керувати завзятими, волелюбними і запеклими січовиками, незважаючи на те, що самобутність її на урядових посадах залежала виключно від волі січового товариства, наші ж сучасні урядовці не можуть уладнати спокою між громадянством і здобути до себе слухнянства, незважаючи на свою незалежну владу від тих, ким керують. Ці питання все життя не давали мені спокою. Мов неприкаяний тинявся я щоліта по запорозьких степах, їздив на руїни Запорозької Січі, пробігав з бистрою хвилею Дніпровою пороги, думав думки на скелях Сагайдачного і Хортиці, плавав по протоках лиману Великого Лугу, лазив попід кручами Микитиного Рогу і Капулівки, схилявся над могилами славних, вільних лицарів».
Саме тому на відміну від найстаршого брата, який дослужився до генерала, військова кар'єра Адріана не привабила. Прослуживши кілька років офіцером, він у 1888 році пішов у відставку, оселився у Катеринославі, одружився і поступив на службу в управління залізниці. Коли померла його мати, Адріан забрав до себе немічного старого батька й доглядав його до самої смерті.
Свої ж духовні запити задовольняв працею на ниві українського письменства. Щоб займатися лише творчою діяльністю й бути ближче до українського національно-культурного життя, хотів оселитися в Києві, але цей намір не здійснився. Гроші від продажу власної хати Кащенко поклав у банк, який наступного дня збанкрутував, і всі його заощадження для купівлі київської оселі пропали. Довелося і далі служити контролером на залізниці.
З Катеринослава А. Кащенка перевели спочатку до Москви, а згодом, з 1904 по 1908 рік він працював старшим контролером залізниці на Уралі, проживав у Пермі. У 1908 році переїхав до Петербурга.
Виконуючи обов'язки помічника головного контролера у залізничній конторі, співпрацював у «Громаді» й «Благодійному товаристві видання загальнокорисних і дешевих книжок», відвідував українські вистави, концерти, лекції, займався літературною творчістю, знайомився з українською інтелігенцією Петербурга, спілкувався з Олександром Лотоцьким і Петром Стебницьким, а також з іншими відомими громадськими діячами, письменниками й науковцями.
Наприкінці 1911 року А. Кащенка перевели на Кавказ, де він служив на будівництві залізниці Туапсе – Майкоп – Армавір. У квітні 1912 року йому було присвоєно звання дійсного статського радника (який прирівнювався до генерал-майора) з відповідною оплатою, що зняло матеріальні проблеми його сім'ї. У 1914 році – повернувся у Катеринослав, де продовжував службу й одночасно очолював місцеву «Просвіту». Цей рік став початком творчого піднесення письменника і часом значної активізації його культурно-просвітницької діяльності. А. Кащенко організував український народний хор, відкрив бібліотеку, влаштовував вечори пам'яті Тараса Шевченка, налагоджував передплату на українські журнали, знайомив широкий загал з героїчною історією свого народу за доби Хмельниччини.
У 1917 році письменник заснував «Українське видавництво А. Кащенка в Катеринославі», в якому почав друкувати свої твори. Восени того ж року їздив до Києва – звертався з проханням до Української Центральної Ради про призначення йому пенсії, однак йому було відмовлено.
Письменник повернувся до Катеринослава ні з чим. Наприкінці 1918 року його видавництво згоріло. Причини пожежі не встановили: чи це був навмисний підпал, чи випадковість – невідомо. Невдовзі А. Кащенко тяжко захворів – у нього раптово трапився інсульт.
Починаючи з 1919 року він був прикутий до ліжка і вже з нього не піднявся – помер 16 березня 1921 року. Адріан Кащенко був похований на Севастопольському кладовищі Катеринослава (зараз місто Дніпро), яке у 1949 році було офіційно закрито, а на його місці створено міський парк. Могила письменника не збереглася.
Творча спадщина
Адріан Кащенко почав друкуватися у 1883 році. Першою книжкою була збірка народних легенд, переказів та казок під назвою «Жар-птиця, або З паном не братайся, у прийми не бери і жінці правди не кажи».
Потім з родинних причин майже на 20 років він припинив творчу діяльність і з новою силою та завзяттям повернувся до неї вже на початку ХХ століття, підписуючи свої твори або власним прізвищем, або псевдонімами А. Тертишний, А. Будій, Микола Дніпровий. Найбільше своїх творів Кащенко опублікував упродовж 1917–1919 років. Але не тому, що раніше він писав менше, а тому що не всі рукописи письменника приймали до друку з цензурних міркувань навіть після революції 1905–1907 років.
Науковець Степан Пінчук поділяв історичні повісті митця на дві групи в залежності від ставлення письменника до свого творчого завдання.
Такі твори, як «Під Корсунем», «Борці за правду», «В запалі боротьби», «Зруйноване гніздо» він відносить до серйозних історико-психологічних досліджень з глибоким змалюванням художніх образів на основі розгорнутого сюжету, створюваного творчою уявою письменника.
Друга група – це повісті популяризаторські. Літературність цих повістей виявляється в легкій белетризації найважливіших історичних сюжетів, які письменник почерпнув із праць відомих українських учених та власних студій. Це передусім повісті: «Запорозька слава», «Над Кодацьким порогом», «З Дніпра на Дунай», а також – «Вірні побратими». Своєю монументальністю виділяється праця «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове».
Нам відомо лише три п'єси Кащенка, можливо їх було більше. Гостро викривальний характер має комедія на дві дії «По закону». Об'єктом зображення в творі є дрібне чиновництво у його стосунках з начальством. Творчим досягненням Кащенка-драматурга можна вважати п'ятиактну драму «Напровесні», в центрі уваги якої постає проблема розвитку української культури за умов жорстокого придушення її шовіністичною політикою самодержавства.
Доробок письменника, який зберігся, чималий, нараховує майже 20 творів, але мало вивчений і чекає своїх дослідників. Залишається невідомою доля впорядкованого Петром Єфремовим у 1921 році шеститомного зібрання творів А. Кащенка. Не знайдено до цього часу і особистий архів, а також – епістолярій письменника. За часів радянської влади, починаючи з 1933 року, всі твори Кащенка були вилучені з бібліотек й жоден не був виданий аж до 1989 року. Однак деякі перевидавалися у Канаді, Чехословаччині, Німеччині та в інших зарубіжних країнах.
Після шести десятиліть Адріан Кащенко знову промовляє своє слово до українського читача. 29 жовтня 2008 року в межах проекту «Події та персоналії» у Дніпропетровську (нині Дніпро) на будинку, де жив і творив Адріан Феофанович Кащенко, було встановлено меморіальну дошку. Його твір «Над Кодацьким порогом» введено у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
