Володимир Винниченко (1880–1951) – український письменник, драматург, художник, політичний та громадський діяч.
З біографії
Володимир Винниченко народився 14 (26) липня 1880 року в місті Єлисаветград Херсонської губернії (зараз м. Кропивницький).
Батько – Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав із села до м. Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Онуфріївною Павленко, яка вже мала трьох дітей. Від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир. Він ріс бешкетником, але допитливою і розумною дитиною.
Навчаючись у народній школі, звернув на себе увагу вчительки своїми здібностями. Тож після закінчення школи, незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, батьки віддали Володимира до Єлисаветградської гімназії, де він навчався від серпня 1890 року по червень 1899 р.
У старших класах гімназії Володимир Винниченко взяв участь у революційній організації, за що його посадили на тиждень у карцер, а потім – відрахували з гімназії.
У 1900 р. як стороння особа він успішно склав іспити на матуру (атестат зрілості) у Златопільській чоловічій гімназії. У 1901 році – вступив на юридичний факультет Київського університету і створив революційну організацію «Студентська громада».
У 1902 році за революційну діяльність був вперше заарештований й посаджений до київської в’язниці, де пробув кілька місяців. За браком доказів «злочину» його відпустили, але заборонили жити у великих містах, виключили з університету й забрали на військову службу. Але й там він не залишав революційно-пропагандистської діяльності.
Довідавшись від товаришів з канцелярії роти, що його знову готуються арештувати, Володимир Винниченко дезертирував й емігрував до Галичини.
У Львові Винниченко співпрацював у партійних газетах «Праця», «Селянин», писав брошури і книги на революційні теми, брав активну участь в роботі першої революційної партії України – РУП, яка у 1905 році стала називатися – Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП).
У 1903 році за перевезення нелегальної літератури з Галичини до Києва і дезертирство – Винниченка знову заарештували. З київської в’язниці його звільнила революція 1905 року і проголошена у зв’язку із цим амністія. У 1907 році, довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на довічну каторгу, він знову емігрував. Проживав в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. У 1914–1917 роках, продовжуючи політичну діяльність, нелегально приїздив в Україну та у Москву, співпрацював із журналом «Украинская жизнь».
Революція 1917 року застала В. Винниченка в Москві. Незабаром він переїхав в Україну і взяв участь в роботі першого уряду Української Центральної Ради він став головою генерального секретаріату і генеральним секретарем внутрішніх справ.
У серпні 1918 року – очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, наполягав на відновленні УНР та її найвищого органу – Директорії, головою якої став у листопаді 1918 року. Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку й виїхав за кордон.
За два місяці до чергової еміграції, розчарований у політичній діяльності, він написав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».
Наприкінці 1919 року Винниченко вийшов із УСДРП, організував у Відні «Закордонну групу українських комуністів», створив її друкований орган – газету «Нова доба», очолив новостворений комітет допомоги українському студентству в Берліні, закінчив роботу над тритомною мемуарно-публіцистичною працею «Відродження нації».
Наприкінці травня 1920 року йому надійшла пропозиція зайняти посаду заступника голови Раднаркому УРСР і наркома закордонних справ. Разом зі своєю дружиною Винниченко прибув до Москви. Коли ж зрозумів, що більшовики запросили його до співпраці лише з тактичних міркувань, відмовився від участі в роботі уряду УРСР і знову виїхав за кордон.
В еміграції Винниченко підтримував тісні зв'язки з українською діаспорою, групами українських та російських літераторів. Однак об’єднати розбиті емігрантські осередки йому не вдалося.
31 серпня 1925 року Винниченко записав у «Щоденнику»: «Власне тепер я все більше й більше відчуваю самотність: від антибільшовицьких кіл я відійшов, до більшовицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим, яка підтримувала б мене».
Надалі він все більше зосередився на літературній та художній діяльності. У 1925 році через складну політичну та економічну ситуацію в Німеччині письменник з дружиною переселився до Франції і проживав у Парижі. У 1934 році вони купили у містечку Мужен біля Канн стару садибу з ділянкою землі й оселилися там назавжди.
Під час німецької окупації Франції за відмову співробітництва з нацистами Винниченка відправили до концтабору. Після закінчення Другої світової війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. Письменник помер 6 березня 1951 року, похований у французькому Мужені.
Літературна діяльність
Першими творами Володимира Винниченка були поема «Повія» та оповідання «Народний діяч», написані ним у 1901 році. Першою публікацією, яка 1902 року з’явилася на сторінках журналу «Киевской старины», стало оповідання «Краса і сила». З того часу він почав багато писати і часто друкуватися. Появу перших його творів помітила і літературна критика, і читачі.
Михайло Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». А Іван Франко ще у рецензії на збірку оповідань Винниченка «Краса і сила» (1906) відзначив: «Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».
Деякі твори письменник створював на автобіографічній основі, як, наприклад, оповідання «Федько-халамидник», яке вперше було опубліковано 1912 року в «Літературно-науковому віснику» і на сторінках київської газети «Рада». Винниченко наділив головного героя твору – Федька багатьма рисами, що були притаманні в дитинстві йому самому.
Збереглися записані дружиною Винниченка спогади його матері про те, що малий Володимир був шибайголовою, верховодив серед сусідських дітей і тримав їх «трохи в терорі», довкілля місцевості, змальоване письменником в оповіданні, теж дуже нагадує Єлисаветград часів його дитинства. Показово, що весь авторський гонорар за одне з видань «Федька-халамидника», здійсненого на початку 20-х років, письменник віддав на користь дитячих притулків.
Творчість Володимира Винниченка умовно можна розділити на три періоди: до першого входять твори «малої форми», написані з 1902 року до наступу реакції, що сталася після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року. Третій період охоплює твори, написані в еміграції.
Загалом творча спадщина письменника складає більше 50 творів короткої прози (нариси, оповідання), 15 романів і повістей, 21 драматичний твір. Окремі його п'єси («Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх») здобули загальноєвропейську популярність, були перекладені на німецьку мову й з'являються в театрах європейських країн. На екранах Німеччини з жовтня 1921 року демонструвався фільм «Чорна Пантера» (Винниченко був співавтором його сценарію).
В УСРР його п'єси показував Київський державний драматичний театр імені Івана Франка і «Молодий театр» Леся Курбаса. Саме тоді ж вийшло друком кілька багатотомних видань його творів, що зробило Винниченка одним із найбільш читаних українських авторів 1920-х років. Видавництво «Рух» видало зібрання його творів у двадцяти трьох томах. У 1927 році в Харкові вперше був надрукований утопічно-фантастичний роман «Сонячна машина», з’явилася й була підготовлена за кордоном збірка оповідань «Намисто».
До середини 30-х років XX ст. творчість Винниченка була фактом історії української літератури і явищем тогочасного літературного процесу, об’єктом популяризації і літературознавчого дослідження, вивчалася в школі. Потім упродовж певного періоду часу тривало штучне забуття, коли український читач практично нічого не знав про Володимира Винниченка – його твори з 1933 по 1989 рік у радянських видавництвах не друкувались, про політичну й громадську діяльність годі було знати.
Відродження і визнання надзвичайної цінності творчої спадщини Володимира Винниченка настало з надбанням Україною незалежності. Блискуче написані оповідання «Кумедія з Костем», «Федько-халамидник» і «Момент» введені у програму з української літератури середньої школи.
Ушанування пам’яті
У 1992 році ім’я Володимира Винниченка було присвоєно Кіровоградському державному педагогічному інституту, який з часом отримав статус університету. Це найменування мало величезне значення, бо нині на побутовому рівні наша спільнота часто називає його «університет Винниченка».
У 1993 році режисер Володимир Мощинський зняв документальний фільм «Голгофа Володимира Винниченка». 17 вересня 2010 року в Кіровограді (сучасному Кропивницькому) урочисто був відкритий перший в Україні пам'ятник письменнику.
Подією до 110-річчя від дня народження В. К. Винниченка стало відкриття у приміщенні колишньої Єлисаветградської чоловічої гімназії меморіальної дошки на його честь. Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 року було засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра, стипендію імені Володимира Винниченка.
31 липня 2020 р. в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого було відкрито виставку «Бо я – українець», присвячену 140-річчю від дня народження Володимира Винниченка.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
