Іван Франко (1856–1916) – видатний український письменник, поет, драматург, публіцист, перекладач, літературний критик, мистецтвознавець, фольклорист, етнолог, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ, професійний видавець і редактор, громадський і політичний діяч.
З біографії
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині заможного сільського коваля – Якова Франка. Мати – Марія Кульчинська, походила з роду збіднілої шляхти, що належала до герба Сас.
Батька не стало у 1865 році, коли Іванові – найстаршому серед дітей (він мав двох братів і сестру), було 9 років. Мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика – він добре опікував дітей і Франко упродовж усього свого життя підтримував з ним дружні стосунки, навіть тоді, коли у 1872 році померла і мати, а вітчим одружився вдруге.
У 1862 році шестилітній Іван почав відвідувати початкову школу, де навчали основам математики, читати і писати українською, польською і німецькою мовами.
Михайло Коцюбинський, переповідаючи розповіді І. Франка про той час, писав: «Одягнутий у селянський одяг, боязкий, сумирний, часто невмитий, хлопчик увесь рік був посміховиськом класу й, натерпівшись досхочу від жорстоких учителів, несподівано наприкінці року, на подив собі й усьому класові, опинився першим учнем».
Сам письменник свої спогади про дитинство і навчання у початковій школі згодом поклав в основу сюжетів оповідань «Грицева шкільна наука», «Олівець», «Schönschreiben», «Отець-гуморист», «Малий Мирон», – які стали перлинами його творчості. У 1864– 1867 роках він продовжив навчання в міській школі з німецькою мовою викладання у Дрогобичі, а 1867 року – вступив у Дрогобицьку реальну гімназію імені Франца-Йосифа з польською мовою навчання і закінчив її у 1875 році з похвальним свідоцтвом.
Ще гімназистом Франко виявив свої феноменальні здібності до науки і творчості. Він майже дослівно міг повторити товаришам лекції викладачів, знав напам'ять усього «Кобзаря», домашні завдання з польської мови часто виконував у поетичній формі, читав багато творів європейських класиків, здійснив переклади давньоруського «Слова про Ігорів похід», декілька глав Біблії і творів античних авторів – Софокла і Евріпіда. А ще наполегливо студіював культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми, почав збирати фольклор і власну бібліотеку, писати вірші, прозу та перші п’єси.
Восени 1875 року Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету – вивчав, насамперед, класичну філологію та українську мову й літературу. Саме тоді ж почав друкуватися в журналі «Друг». Відомо, що він був активним учасником молодіжних гуртків та громадських організацій, де відбувалися дискусії про проблеми й несправедливість суспільного ладу, і цим привернув до себе увагу поліції.
У 1877 році за чиїмось доносом його заарештували й кинули за ґрати. Сам письменник згадував про це так: «Дев’ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зі мною по 14–18,... а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном... я щорана будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна».
Загалом Іван Франко через свою політично-громадську діяльність був ув'язнений австрійською владою 4 рази: у 1877, 1880, 1889 і 1892 роках. Після першого арешту «неблагонадійного» студента виключили з університету, перед ним закрили двері деякі наукові та літературні товариства. Поновити на деякий час навчання в університеті Франкові вдалося лише на деякий час у 1878 році. Саме тоді ж він почав тісно співпрацювати з польськими соціал-демократами з газети «Praca», які активно долучилися до робітничого руху в Галичині. У кінці 1878 року Франко фактично став редактором цього видання.
Повну вищу освіту, необхідну для докторату, він завершив лише через 15 років спочатку – в Чернівецькому, а згодом – у Віденському університеті, де захистив дисертацію і здобув ступінь доктора філософії. У 1895 році, після блискучої вступної лекції у Львівському університеті, професорський сенат обрав його на кафедру української та староросійської літератури. Франко радів, що нарешті він зможе скинути з себе «ярмо панщини» – так він називав обов'язкову роботу в польських газетах для шматка хліба для себе і сім'ї, – і цілком присвятити себе науковій діяльності та літературній творчості. Однак галицький намісник граф Казимир Бадені не допустив до затвердження у професурі людини, яка «тричі сиділа у в'язниці».
Матеріальна скрута змушувала письменника на деякий час повертатися в рідні Нагуєвичі. Вдень він важко працював по господарству, а вечорами і вночі займався літературною працею. Саме у Нагуєвичах була написана повість «Захар Беркут» у той час, коли 1882 року львівський літературний часопис «Зоря» оголосив конкурс на кращий історичний твір. Іван Франко став переможцем цього конкурсу, створивши повість за шість тижнів. З 1881 по 1885 рік він був співвидавцем часопису «Світ», співробітником газети «Діло» та часопису «Зоря». У 1886 році познайомився з Ольгою Хоружинською, і у травні одружився з нею.
З 1887 по 1897 рік письменник співпрацював з польською газетою «Kurjer Lwowski». У той же час майже рік працював у часописі «Правда». У 1898 році, на ювілейному вечорі з нагоди 25-річної літературної діяльності, Франко у відповідній промові сказав: «Двадцять п’ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку... Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові...».
У 1890 році Іван Франко став співзасновником Русько-Української радикальної партії, готував для неї програму, й по 1895 рік видав півмісячник «Народ». Радикальна партія тричі (1895, 1897, 1898) висувала його кандидатуру на виборах до віденського парламенту й галицького сейму, але через маніпуляції адміністрації та провокації ідеологічних і політичних супротивників – без успіху. Коли у 1899 році в Радикальній партії розпочалася криза, Франко разом з представниками правого крила народовців заснував Національно-демократичну партію, а у 1904 році – залишив активну участь у політичному житті, зосередившись на літературній та науковій роботі.
У 1899 році за активної участі І. Франка було створено «Українсько-Руську Видавничу Спілку у Львові». У «малій» серії спілки вийшло 117 книжок, а у «великій» – понад 150 книжок української та закордонної літератури. З 1898 по 1901 рік і з 1903 по 1912 рр. – він очолював філологічну секцію та етнографічну комісію при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка, був співредактором журналу «Літературно-науковий вісник».
Починаючи з 1908 року у письменника, виснаженого кількома ув’язненнями й важкою працею, стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати – писав нові твори, їздив по Галичині й Буковині, зустрічався зі своїми земляками, записував народні пісні, читав лекції. Сорокарічний ювілей літературної праці Франка у 1913 році відзначала вся Україна. Святкування відбулися також у тих куточках світу, де була дієвою українська діаспора.
28 травня 1916 року життя видатного письменника і науковця обірвалося. Газети багатьох країн у своїх некрологах рознесли цю сумну звістку по всьому світі. Кількатисячне урочисте прощання з Іваном Франком відбулося на Личаківському цвинтарі Львова. У 1933 році на його могилі був встановлений відомий пам’ятник, на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».
Творчий доробок
Творчий доробок Івана Франка за підрахунками науковців нараховує більше 8 тисяч творів та наукових праць, написаних ним українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами – загальним обсягом понад 100 томів. За життя письменника окремими книгами і брошурами вийшло понад 220 видань, у тому числі більш, ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Найвідоміші твори: поетичні збірки «З вершин і низин», «Зів’яле листя», поема «Мойсей», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя» – увійшли до програми з української літератури середньої школи.
У поетичному доробку Франка близько півтисячі окремих ліричних і ліро-епічних творів з урахуванням перевиданих. Частина з них була опублікована в 11 збірках за життя поета. Перший вірш – «На Великдень 1871 року», присвячений батькові, не зберігся.
Перші друковані вірші («Моя пісня» і «Пісні народнії») з'явилися 1874 року у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик». Найвідоміші поетичні твори: «З вершин і низин» (1887 і 1893) – збірка поезій, насичена молодечим романтизмом та соціалістичними ідеями, «Зів’яле листя» (1886) – збірка інтимної лірики, «Мій Ізмарагд» (1898) – збірка поезій, написаних за мотивами стародавніх притч, легенд, повчань, що містилися у давньоруських рукописних творах, філософська ліро-епічна поема «Мойсей» (1905) – про пророка, невизнаного своїм народом. Головною ідеєю цього твору є заклик повірити у свій народ, клич – позбутися рабської психології й будувати нове щасливе життя.
Продовжуючи свої думки, висловлені у поемі «Мойсей», Франко у тому ж році опублікував у Літературно-науковому віснику «Одвертий лист до галицької української молодежі», у якому закликав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції… Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода».
У Франка-прозаїка нараховується 10 романів і повістей та близько 150 творів малої прози – повісток, оповідань, новел, нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів, які об'єднано у 19 прижиттєвих збірок. Ці художні твори він творив трьома мовами: українською, польською та німецькою й перекладав українською ті, що були написані спершу чужими мовами.
Серед «знакових» прозових творів – соціально-психологічні романи, повісті та психологічні новели: цикл «Борислав», «Boa constrictor», «Борислав сміється», «Перехрестні стежки», «На дні», «Захар Беркут», «Сойчине крило».
Про свою прозу історичної тематики, зокрема, «Захар Беркут» письменник писав так: Повість історична – се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, […] фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для […] воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах… Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна. Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть, безперечно, таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. [...] В деталях я позволив собі доповнювати історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення монгольської ватаги і ін.). Дієві особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно».
Для найменших читачів Франко написав майже п'ятдесят казок, двадцять із них увійшли до збірки «Коли ще звірі говорили». Вони з'явилися у творчості Івана Франка саме тоді, коли письменник став батьком і писалися для власних дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анни. Згодом ці твори були надруковані у дитячому журналі «Дзвінок» та вийшли окремими виданнями. Створюючи твори для дітей, письменник майстерно й широко використовував українську народну творчість − казки, байки, пісні про звірів, відтворював картини народного побуту та звичаїв, а у мові героїв застосовував дотепний жарт, яскраві й мудрі приказки, часто уїдливі, насмішкуваті, народні звертання, фразеологізми.
Франко збагатив українську літературу п’єсами на історичну тематику, драматичними поемами-казками, сатиричними комедіями. У листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 року він писав: «…скажу Вам, що драма – моя стародавня страсть. Ще в гімназії я писав історичні драми, а бувши студентом університету, виставив був навіть одну драму на аматорськім спектаклі».
Вершиною Франка-драматурга є соціально-психологічна драма з елементами трагедії «Украдене щастя» (1891–1893), в якій він висвітлив моральні, духовні та соціальні проблеми свого часу. П'єса була написана на конкурс, що його оголосив Львівський крайовий виділ 1891 року, і відзначена 2-ю премією. А у газетній рецензії після прем’єри драми написали: «П'єса Франка, хоч і її скасував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того сприйняття, яке вона мала серед громадськості…».
У творчій спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником, а передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Працю над перекладами Франко почав ще гімназистом старших класів. Загалом він знав 14 мов: польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, їдиш й працював як перекладач до останніх днів свого життя. Франкові переклади охоплювали твори, написані їх авторами у період від ІІІ—ІІ тис. до н. е. – аж до початку ХХ ст. Найбільша кількість перекладів (75) – з античної літератури. Останній – стародавня легенда з історії Риму – датовано 13 березня 1916 року. Тексти зазвичай супроводжував своїми історичними та бібліографічними коментарями, а то і цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, про значення твору для світової літератури тощо.
У своїй творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. За широту енциклопедичних знань сучасники називали його «академія в одній особі», а за соціалістичні погляди – «великим Каменярем» і «вічним революціонером». А ще Івана Франка називають «титаном праці». Поет Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».
Літературний здобуток Івана Франка – це ціла епоха в українському письменстві. Літературознавча праця Івана Франка сприяла розвитку української літератури, а його переклади презентували українському читачеві найкращі досягнення світової культури. На сьогодні він вважається одним з п'яти українських письменників, яких номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1916 рік, де Франко вказаний за № 4. Вірогідність, що Іван Франко стане володарем цієї премії, була високою, але смерть письменника цьому завадила.
Ушанування пам’яті
Пам'ятники Іванові Франку споруджені в різних містах України та за кордоном. Найбільше – на Івано-Франківщині. На честь письменника у 1962 році місто Станіслав було перейменовано в Івано-Франківськ, а селище міського типу Янів перейменовано в Івано-Франкове. Всюди, де хоч якийсь час жив, навчався чи працював письменник, встановлені меморіальні пам’ятні дошки. У багатьох містах і селах України, у населених пунктах Росії, Казахстану й Канади є вулиці, сквери, осередки культури, яким присвоєно його ім’я.
У Києві працює Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. У Нагуєвичах – рідному селі Франка діє Державний історико-культурний заповідник, до комплексу якого належать літературний музей і відтворена садиба батьків письменника. Будинки-музеї Франка розташовані у селищі Криворівня Верховинського району, у селі Лолин і у селі Калуші.
У Львові діє Національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. Експозиція музею «Іван Франко і Київ» розташована при музеї видатних діячів української культури у Києві. У 2010 році в селі Халеп'я Обухівського району Київської області було відкрито Літературний музей Івана Франка на Дніпрі.
На честь Івана Франка названо астероїд 2428 Каменяр, випущені поштові марки, банкноти та ювілейні монети. У 1964 році для Чорноморського морського пароплавства побудували восьмипалубний океанський лайнер «Іван Франко» з портом прописки в Одесі.
Крім того, запроваджена низка літературних мистецьких та наукових премій імені І. Я. Франка: премія НАН України за видатні роботи в галузі філології, етнології та мистецтвознавства вручається з 1981 року; премія Спілки письменників України – з 1991 року; Івано-Франківська міська премія в галузі літератури та журналістики вручається з 2000 року; премія Державного комітету телебачення і радіомовлення України – з 2004 року. Міжнародна премія імені Івана Франка, що заснована 2015 року Міжнародним фондом Івана Франка, надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук.
Окремі казки зі збірки «Коли звіри говорили», «Лис Микита», «Фарбований лис», оповідання «Грицева шкільна наука» і «Малий Мирон», повість «Захар Беркут», новела «Сойчине крило», поема «Мойсей», низка поезій зі збірок «З вершин і низин» і «Зів'яле листя» введені у шкільну програму з читання та української літератури.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
