Микола Хвильовий (1893–1933) – український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч.
З біографії
Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) народився 13 грудня 1893 року у селі Тростянець на Харківщині (нині – Сумська область) у родині вчителів.
Його батько походив зі збіднілих дворян і великопанські манери химерно поєднувалися в нього з народницькими ідеалами, так, відомо, що він любив випити, на дітей, а їх було п’ятеро, майже не звертав уваги, за свідоцтвом самого Хвильового, батько був «в высшей степени безалаберным человеком».
Мати теж походила із дворян і у родині розмовляли виключно російською мовою.
У 1904 році сім’я Фітільових розпалася: мати не витримала так званих «дворянських» вибриків чоловіка. Відомо, що разом з дітьми вона залишила Тростянець і переїхала у село Зубівка до своєї сестри, яка жила в маєтку свого чоловіка – земського начальника і поміщика Смаковського. Його донька пізніше згадувала: «… майбутній письменник не відзначався великою ретельністю до науки. Зате пристрасть до читання мав надзвичайно сильну. Читав російську класику, твори Діккенса, Гюго, Флобера, Гофмана... Був справжнім «бібліофагом» – пожирачем книг… діставав багато книжок у бібліотеці поміщиці Савич, маєток якої був недалеко від маєтку Смаковських… Захоплювався він також біографіями великих людей, зокрема, біографією Ніцше».
Малий Микола спочатку навчався в початковій школі, де вчителювала його мати. Згодом продовжив навчання в Охтирській чоловічій гімназії, але звідти його виключили за участь у «так званому українському революційному гуртку». З Богодухівської гімназії, куди його вдалося влаштувати, теж був виключений за зв'язки із соціалістами під час революційних заворушень.
У Богодухові освітою і вихованням Миколи займався сам Смаковський. Лариса Смаковська розповідала, що її батько мав проблеми з племінником, через «зв’язки Миколи з нелегальними політичними гуртками... Серед його товаришів було досить буйних голів із табору соціялістів-революціонерів. М. Смаковському начальство порадило, нарешті, взяти небожа з гімназії й тримати його під своїм наглядом. Так, далі п’ятої кляси гімназії й не пішла освіта майбутнього письменника. Микола мусів вийти в світ і заробляти собі шматок хліба». Хвильовому, за його ж словами, «на ту пору було 16 –17 років» і він став «робітником із Донбасу»: працював чорноробом, вантажником, підвозив цеглу, вугілля…
Коли розпочалася війна 1914 року, Микола Фітільов підлягав мобілізації. Згодом, у листопаді 1924 року, він написав у листі до Миколи Зерова: «3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, Румунії і т. ін. ... все це я витримав фізично, проте морально це випробування мене надломило. Цей період свого життя я можу характеризувати як період повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг мріяти, тому що бачив я тільки одну безконечну «похідну» дорогу, на якій чекало мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса безликих людей. Тільки в 1916 р., коли я був переведений у дев’яту хімічну команду рядовим «постійного складу», мені довелося зустріти живих людей, і там я раптом згадав, що я все-таки людина, а не заведений автомат».
Лютнева революція 1917 року застала Миколу Фітільова в Румунії. Його обрали до складу полкової ради солдатських депутатів, а потім – депутатом армійського з’їзду 9-ї армії.
Починаючи з 1917 року він публікував свої фейлетони та вірші у воєнних фронтових газетах під псевдонімом «Дядько Микола». Вишкіл в окопах війни й громадянська війна сформували в ньому переконаного більшовика. На чолі повстанського загону, який він організував наприкінці 1918 року на Харківщині, воював проти гетьманців, німців, дроздовців, армії УНР. У квітні 1919 року Микола Фітільов вступив до КП(б)У. Того ж року одружився з учителькою – Катериною Гащенко, але через 2 роки шлюб з нею розпався.
На початку 1921 року, залишивши дружину з маленькою дочкою, письменник переїхав до Харкова. Спочатку працював слюсарем на заводі, потім влаштувався у видавництво «Червоний Шлях» і з головою занурився в літературну роботу.
Невдовзі він став одним із засновників багатьох тогочасних літературних організацій: спочатку це був «Гарт» (1923), потім – напівофіційна студія «Урбіно», що збиралась у нього на квартирі, ВАПЛІТЕ (1926) – Вільна академія пролетарської літератури, яка проіснувала до 1928 року. У 1927 році Микола Хвильовий приймав активну участь у діяльності Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), а з 1930 року – став організатором літературного об’єднання «Пролітфронт». Його метою було об'єднання всіх кращих літераторів для вільного, нерегламентованого партійними директивами розвитку української літератури.
У розпалі літературної дискусії про шляхи української літератури, яка точилася у 1926– 1928 роки, друкував полемічні статті з роздумами про болючі проблеми національного буття і національно-культурного відродження України. Відомо, що вони були піддані нищівній критиці з боку радянської влади. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. І хоча письменник пояснював, що він у своїх статтях і виступах не закликав до розриву політичного і економічного союзу з Радянською Росією, їх розцінювали як суто політичні. Як наслідок, за Хвильовим був встановлений нагляд, поширилося цькування його творів і поглядів у пресі, врешті-решт його змусили публічно каятися за «помилки».
Весною 1933 року письменник побував на Полтавщині, де на власні очі побачив трагедію Голодомору. Повернувся з цієї подорожі фізично й морально розбитим. А після арешту свого товариша – письменника Михайла Ялового, на знак протесту проти масових репресій української творчої інтелігенції покінчив життя самогубством. Це сталося 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово». Твори та ім'я Хвильового були забороненими до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні. Його поховали на міському цвинтарі. Невдовзі там розбили парк, а могилу Хвильового зрівняли із землею.
Літературна творчість
Микола Хвильовий був постаттю номер один в українській літературі доби Розстріляного відродження. За світовідчуттям він був романтиком, свої твори писав у стилі імпресіонізму, а літературним учителем вважав Михайла Коцюбинського. Перший вірш Миколи Хвильового «Я тепер покохав город» був надрукований у Харкові в 1919 році. У 1921 році побачили світ його поема «В електричний вік» та поетична збірка «Молодість», а наступного року – «Досвітні симфонії». Найповніше талант Хвильового розкрився в жанрі новели та короткого оповідання з імпресіоністичним забарвленням.
Поява «Синіх етюдів» (1923) справила вибухове враження, вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське. «З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна», – писав критик С. Єфремов. А академік Олександр Білецький у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року», опублікованій у четвертому номері журналу «Червоний шлях» за 1926 рік, назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози».
Упродовж усього творчого шляху письменника однією з найважливіших для нього була проблема розбіжності мрії і дійсності. Герої творів Хвильового часто вступають у конфлікт із своїм часом, і своїми діями спричиняють трагедію в дійсності. З особливою гостротою конфлікт між гуманізмом та фанатизмом заради абстрактної революційної ідеї відображено у новелі «Я (Романтика)».
Центральними для Хвильового-полеміста та публіциста були також теми історичного буття України і української культури. Вони знайшли своє відображення у циклі памфлетів: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічному трактаті «Україна чи Малоросія?» з гаслом «Геть від Москви!», у романі «Вальдшнепи» (1927), у якому письменник досить сміливо намагався осмислити наслідки революційних перетворень в Україні й спрогнозувати перспективи її національного відродження.
У 1964 році літературознавець, письменник та критик Юрій Шевельов у своїй статті про Хвильового зазначив: «Твори Хвильового і його кола не мали часу вирівнятися й відстоятися в досконалість. Коли тепер їх перечитувати, вони вражають чергуванням майже геніяльних місць з наївностями, провінціялізмами, недоробленостями, браком доброго смаку». А для сучасних читачів постать Миколи Хвильового залишається такою, як її описав у 1928 році літературний критик Володимир Коряк (який 1937 року був розстріляний як буржуазний націоналіст): «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом – ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».
Ушанування пам'яті
У Харкові встановлено меморіальну дошку на місці будинку, де з 1923 по 1930 рік проживав Микола Хвильовий. У місті Тростянець Сумської області у 2003 році було встановлено меморіальну дошку на будинку, де письменник мешкав з 1893 по 1904 рік.
У селі Колонтаїв Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області 13 травня 2021 року на фасаді Колонтаївського ліцею, де навчався в початковій школі Хвильовий, було відкрито меморіальну дошку. Новела «Я (Романтика)» введена у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
