Іван Нечуй-Левицький (1838–1918) – український письменник, етнограф, фольклорист, педагог.
З біографії
Іван Нечуй-Левицький (справжнє прізвище – Левицький) народився 13 (25) листопада 1838 року у селі Стеблів Богуславського повіту Київської губернії (нині – це селище міського типу Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в сім’ї сільського священика.
Батько був освіченою людиною, мав прогресивні погляди, чималу домашню бібліотеку, на власні кошти облаштував школу для селянських дітей, де навчився читати і писати в тому числі і його син.
Мати – була неписьменною, займалася домашнім господарством і дітьми, мала лагідну вдачу, але померла рано, коли Іванові йшов 13-й рік.
Хлопець зростав допитливою дитиною. Завдяки батьковій бібліотеці змалку познайомився з історією України і читав твори класиків літератури. На сьомому році життя його віддали в духовне училище при Богуславському монастирі. Саме там він старанно вчився, опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови й успішно закінчив його у 1853 році.
Після училища в чотирнадцятилітньому віці Іван Левицький вступив до Київської духовної семінарії, де навчався до 1859 року. У семінарії захоплювався творами Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя, почав цікавитися звичаями і побутом селян й скарбами українського фольклору.
У 1861 році вступив до Київської духовної академії. Відомо, що він самотужки вивчав французьку і німецьку мови, щоб читати зарубіжну класичну літературу в оригіналі. У 1865 році закінчив академію й отримав звання магістра, але духовна кар’єра його не приваблювала. Він закохався у сестру свого товариша – Надію Сольську, проте до вінчання не дійшло – дівчина походила з графського роду та її батьки були проти шлюбу дочки з Левицьким. Так і прожив він все життя однолюбом-самітником.
З 1865 по 1867 рік Нечуй-Левицький написав свої перші твори, викладав російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії, а згодом, до 1872 року, – в гімназіях Каліша та Седлеця (Польське Королівство).
У 1873 році він домігся, щоб його перевели у Кишинів й працював там у чоловічій гімназії викладачем російської словесності. За організацію таємного гуртка для прогресивно настроєних вчителів, на зібраннях якого обговорювалися гострі національні та соціальні проблеми й за пропаганду української літератури Левицький потрапив під нагляд жандармерії. У 1885 р. – пішов у відставку й переїхав до Києва, де присвятив себе винятково літературній праці.
Початок революції 1917 року пройшов повз нього. Він «стояв осторонь від політичного руху, мало розбирався в питаннях програмових; його тиха, лагідна вдача чужа була гострим бойовим гаслом, він створений був для художньої обсервації життя й тихої кабінетної праці», – писала про нього Марія Грінченко. На той час письменник перебував у великій матеріальній скруті. З ініціативи тогочасної письменниці Марії Загірньої (дружини Бориса Грінченка) та літературознавця й публіциста – Сергія Єфремова українська громада Києва зібрала для нього деякі кошти. У другій половині 1917 року черкаське видавництво «Сіяч» перевидало шістнадцять творів письменника. Це лише на деякий час трохи покращило його фінансовий стан, оскільки гонорар був одноразовим – стабільного фінансового надходження не було.
Наприкінці 1917 року письменник впав і зламав ногу. Родина перевезла його до лікарні, але з приходом у Київ кайзерівських військ шпиталь був ліквідований і Нечуя-Левицького перевели у Дегтярівську богадільню – у так званий «шпиталь для одиноких людей», де він не отримував належний догляд і лікування. 30 березня Центральна Рада постановила призначити письменнику персональну пенсію, але скористатися нею він не встиг. Нечуй-Левицький помер 2 квітня 1918 року. Панахиду відслужили у Софіївському соборі й поховали письменника на Байковому кладовищі.
Творча спадщина
Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози, створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, у яких зобразив тяжке життя українського народу другої половини XIX століття. Іван Франко писав про нього: «Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України» , а Михайло Коцюбинський у захваті зазначав: «Яка прекрасна мова! Читав – наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя!»
Свою літературну діяльність Нечуй-Левицький розпочав одночасно з педагогічною у 1860-ті роки. Працюючи в Полтавській семінарії, він створив у 1865 році повість «Дві московки», згодом – оповідання «Панас Круть». Велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності» побачила світ у львівському журналі «Правда». Загалом за півстоліття творчої діяльності письменник написав понад п'ятдесят романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. «Українська жизнь, – писав Нечуй-Левицький, – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі».
Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х – початок 80-х років, коли вийшли його твори з народного життя: «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих літературних перлинах письменник показав свою неперевершену майстерність у змалюванні народних характерів. А Іван Франко про «Кайдашеву сім’ю» сказав так: «Кайдашева сім’я» з погляду «на високо-артистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства».
У романі «Хмари» (1874) Нечуй-Левицький звертається до теми української інтелігенції. Назва твору – символічна, бо уособлює національне гноблення та придушення української культури.
Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли втілення у великій повісті – «Старосвітські батюшки та матушки» (1884), яка була надрукована в «Киевской старине» в російському перекладі, а у 1888 році у журналі «Зоря» – мовою оригіналу.
Перу Нечуя-Левицького належать: історична драма «Маруся Богуславка», яка значною мірою складається з текстів весільних, козацьких пісень та фрагментів народних дум, а також – комедії з міщанського побуту: «На Кожум’яках» (1875) і «Голодному й опеньки м’ясо» (1887) з цікавою характеристикою типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їхніх звичаїв, моралі й психології. Найбільш відомою є п’єса «На Кожум’яках», яка у переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» набула більшої сценічності й досі не сходить з афіш українських театрів.
Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький як етнограф-фольклорист виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), як лінгвіст – у працях «Сучасна часописна мова в Україні» (1907) і «Граматика української мови» в 2-х частинах (1914). Останні статті, написані письменником, «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» та «Українська поезія».
Ушанування пам’яті
На батьківщині письменника, у Стеблеві, у 1968 році було відкрито Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького. На Спасо-Вознесенській церкві й на старих корпусах «суконки» та цукрового заводу, описаних у повістях «Миколі Джері» та «Бурлачці», було встановлено меморіальні дошки.
У Києві та Білій Церкві меморіальні дошки також є на будинках, де жив письменник. Ім’ям Нечуя-Левицького названо вулиці в Києві, Львові, Черкасах, Полтаві, Білій Церкві, Чернігові, Харкові, Тернополі та інших населених пунктах України.
У 1994 році постановою Кабінету Міністрів України ім'я письменника було присвоєно Богуславському педагогічному училищу (нині – Богуславський гуманітарний коледж імені І. С. Нечуя-Левицького).
У 2012 році Верховна Рада України ухвалила спорудити пам'ятники Іванові Нечую-Левицькому в м. Києві та м. Черкасах з нагоди 175-річчя від дня його народження.
Українським фондом культури та київським Українським домом у 1993 році було засновано Літературно-мистецьку премію імені Івана Нечуя-Левицького. Однойменну літературно-мистецьку премію 1991 року заснувала Білоцерківська міська рада. 6 листопада 2018 року на честь 180-річчя з дня народження Івана Нечуя-Левицького НБУ ввів в обіг ювілейну монету, присвячену письменникові.
25 листопада 2013 року Google випустив святковий Doodle на честь 175-ліття з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Картинка зображає сцену з твору письменника «Кайдашева сім'я». 25 листопада 2018 року на державному рівні в Україні було відзначено пам'ятну дату – 180 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Повісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
