Анатолій Дімаров (1922–2014) – український письменник, редактор.
З біографії
Анатолій Дімаров народився 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи (Гарасюти) на Шишаччині, що в Полтавській області, в родині заможного селянина Андроніка Федотовича Гарасюти.
Його мати була дочкою священника, але щасливе дитинство Толі було недовгим. Коли почали розкуркулювати найбільш господарських, ініціативних селян, батьки заради безпеки дітей розлучилися.
Пізніше письменник у своїх мемуарах розповідав про це: «…1929 року нас розкуркулили. Уночі голова сільради про це попередив. Тато вирядив маму з двома дітками до знайомої вчительки за 40 кілометрів від нашого села. Жили в неї, потім поїхали до маминої старшої сестри на Донбас…. Мама довго не могла влаштуватися на роботу, бо була дочкою священника. Знайшла людей, які посвідчили, що в нас зникли метрики. У нових наше прізвище мама замінила на дівоче своєї матері, змінила і по батькові… Відтоді я й став Дімаров, а не Гарасюта… Я нікуди не міг піти, навіть у комсомол, боявся, що почнуть вивчати мою біографію й докопаються, що я син куркуля».
У віці 10 років Анатолій пережив Голодомор в Україні 1932–1933 років, а потім часто згадував, як мама пекла млинці із цвіту акації.
У 1940 році юнак закінчив середню школу і був мобілізований до армії. З перших днів Другої світової війни воював у складі 371 стрілецького полку 130 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті. 17 липня 1941 року був тяжко поранений під містом Могилевом-Подільським. Після лікування опинився на окупованій території і став командиром партизанського загону. Коли радянські війська вже гнали фашистів з рідної землі, він знову був призваний до діючої армії. Зазнав нове поранення і контузію, тож у молодому віці отримав інвалідність і був демобілізований. Як активний учасник війни був нагороджений орденами та медалями, зокрема медаллю «За бойові заслуги» та орденом Вітчизняної війни І ступеня.
З 1944 по 1950 рік Дімаров жив у Луцьку, працював заввідділом редакції газети «Радянська Волинь». Саме там, на Волині, як потім зізнався, у ньому пробудилася національна свідомість. «У мене до того ніколи не сиділо в душі, що я – українець!». У 1949 році вийшла друком перша збірка оповідань Дімарова – «Гості з Волині». Того ж року він став членом Спілки письменників Української РСР. Упродовж 1950 – 1951 років – навчався в Літературному інституті імені Максима Горького у Москві, а закінчив освіту у 1951 – 53 роках у Львівському педагогічному інституті. Потім працював головним редактором у різних видавництвах. З 1990 року – член Демократичної партії України.
Останні роки життя Анатолій Дімаров із дружиною жив на хуторі Мохнач Черкаської області, займався присадибним господарством, поки його не здолала важка недуга.
Анатолій Дімаров помер у клінічній лікарні «Феофанія» 29 червня 2014 року на 93-му році життя. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Письменник Михайло Слабошпицький згадує: «Знаєте, серед тих, хто прийшов попрощатися з Анатолієм Андрійовичем на Байкове кладовище, читачів було навіть більше, ніж письменників. І в тому, що говорилося над могилою, не було казенного пафосу, якого Дімаров так не любив, і перебільшення. Пішов талановитий, добрий, щедрий чоловік. Таких людей мало …».
Творчість
Літературний хист виявився у Анатолія Дімарова ще у початкових класах: здібний хлопець писав і вірші, і прозу.
Письменник одного разу розповів, як він, сільський хлопчина з Полтавщини, став відомим в Україні і поза її межами письменником: «Змалку дуже любив читати вголос – щоб слухали Шевченків «Кобзар» або «Тараса Бульбу» Гоголя. Читаю і часто разом з слухачами заливаюсь слізьми. Або горю вогнем, коли про козаків та гайдамаків. Може, відтоді, від тих вечорів, і виросло бажання щось і собі сказати оцим наївно-довірливим тіткам та дядькам отаке ж жалісне, страшне і красиве? А може, від тичинівського вірша «На майдані», який мені так сподобався, що я взяв його, переписав старанно, тільки вгорі, де автор, написав: «Толя Дімаров». Чомусь хотілося писати про щось незвичайне, красиве, не схоже на оту бідність і сірість, з якої ми тоді не вилазили. Чи не це спонукало мене уже у п’ятому класі засісти за роман? А в шостому – написати поему… У старших класах писав справно вірші. Боже, як я писав! Зривався серед ночі, щоки горіли, душа бралась вогнем. Все в мені дзвеніло, витьохкувало – не було на той час щасливішої в світі людини… У 1943 році... участь у боях за Донбас. І вже після (чергового) шпиталю мене остаточно звільнили з лав Радянської армії. Секретарював у сільраді. Наприкінці літа моя матуся, яка була евакуйована і вчителювала на Ворошиловоградщині (нині Луганщина), явилась в редакцію «Радянська Україна», що перебувала тоді в Марківці, й показала зошит з моїми віршами, з якими не розставалась. Там сказали, що візьмуть мене на роботу. Отак я неждано-негадано пов’язав своє життя на довгі роки з літературою. Все, що відтоді написав, – з власного життєвого досвіду».
Літературні критики називають Анатолія Дімарова «літописцем доби» – письменником, який зображував у своїх художніх творах просту людину як у кращих, так і в гірших виявах людської сутності, відтворював сучасну йому епоху в усій її складності й суперечностях. Усі найпекучіші проблеми суспільства знайшли відображення у його творах.
Творчий доробок письменника складається з 6 романів, 15 повістей, 16 збірок оповідань та етюдів, книги мемуарів «Прожити та розповісти: Повість про сімдесят років (автобіографія)», низки творів для дітей. Найулюбленішим жанром Дімарова в роки творчої зрілості стали «історії». Це – сільські, містечкові, міські – густонаселені колоритними персонажами твори, в яких з глибоким знанням психології людини відображено народне життя і характери.
Драматично складалася доля романів «Чорний ворон» (1960), який майже 30 років пролежав у шухляді письменника, та «І будуть люди» (1964) і «Біль і гнів» (1974), з яких цензура викреслила понад третину тексту. Письменник у своїх мемуарах писав: «Вирішив подати на перевидання „І будуть люди“ та „Біль і гнів“. Відновивши все, що повикреслювали редактори та цензори протягом безнадійної з ними війни… Каторжна впродовж двох років робота. … Понад 1000 сторінок поновлені, передруковані наново, вичитані і, нарешті, подані до видавництва…Підписали до друку і на тому заглухло. Коли мені повідомили, що двотомник так і не буде виданий, я вимолив у працівників видавництва обидва романи, уже набрані та зброшуровані: „Все одно ви рано чи пізно здасте їх в макулатуру.“ І зараз єдине, що мені залишається, це втішитися думкою, що маю раритет: двотомник, виданий всього у двох примірниках». Лише у 2004 році Дімарову вдалося перевидати роман «Біль і гнів» у первісному вигляді у київському видавництві «Україна». А роман «І будуть люди» у первісному варіанті було перевидано київським видавництвом «Фенікс» у 2006 році.
Для дітей Анатолій Дімаров написав такі захоплюючі й дотепні твори, як «На коні і під конем», «Блакитна дитина», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Друга планета», «Тирлик», казкове оповідання «Для чого людині серце» та інші. Звертаючись до своїх юних читачів, письменник говорив: «Що то є для мене дитинство? Основне джерело, з якого я п’ю живу воду життя. Це той еліксир життєрадісності, що закладений в кожну дитину при її народженні. Особливо у мовному відношенні – це та багата, життєдайна народна мова, у середовищі якої я зростав, пізнавав навколишній світ і людей у ньому, й звідки починалося моє становлення як письменника... Переконаний: людину створила не тільки праця і здатність мислити... Якщо й справді рід людський пішов від мавпи, то це від тої, яка першою з усіх мавп навчилася сміятись… Тож зустрічайте свій день усміхом, мої юні друзі. Смійтеся якомога частіше, бо ніщо так не скрашує наше з вами життя, як радісний сміх».
Нагороди та відзнаки
У 1982 році Анатолій Дімаров став лауреатом Державної премії України імені Т. Г. Шевченка за другий том роману «Біль і гнів» (том 1: 1974; том 2: 1980). Письменник був розчарований, що Шевченківський комітет надав нагороду саме за другий том роману, тим самим замовчуючи існування першого.
13 жовтня 2006 року Анатолія Дімарова нагородили орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня «за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність».
17 травня 2012 року Президент України Віктор Янукович підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки і багаторічну плідну діяльність. Але письменник відмовився прийняти цю нагороду. У своїй заяві 90-річний митець зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки: «Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».
У 2012 році Анатолій Дімаров отримав відзнаку «Золотий письменник України».
5 грудня 2012 року Святійший Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя.
Ушанування пам'яті
Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс ім'я Анатолія Дімарова до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932–1933 роки та змогли реалізувати себе.
22 червня 2023 року у місті Ірпінь вулицю Сім'ї Сосніних перейменували на вулицю Анатолія Дімарова.
За повістями «Українська вендета» і «Симон-різьбяр», присвяченим подіям Другої світової війни, були поставлені художні фільми «Українська вендета» (1995) та «Ізгой» (1991), останній – відзначено премією гран-прі на міжнародному кінофестивалі в Каннах.
Твори Анатолія Дімарова «На коні і під конем», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце» введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
