Павло Глазовий (1922–2004) – український поет, письменник, сатирик-гуморист, редактор.
З біографії
Павло Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка на Миколаївщині. Відомо, що до його появи на світ родина жила на Криворіжчині.
Батько був заможним селянином, а мати – донькою священика. Глазові мали худобу, землю, дбали про господарство, але в роки розкуркулення у них забрали майже все. Тож сім’я зібрала ті пожитки, що залишилися, й рушила з Криворіжчини на Кіровоградщину, в село Новоскелюватку (нині – це Миколаївщина, Казанківський район). Там і народився майбутній сатирик і гуморист – Павло Глазовий.
Дитячі та юнацькі роки Павла склалися доволі трагічно. У 1932–33 роках його родина, як і всі українські селяни, перетерпіла страшний голод, саме тоді помер його молодший брат. Одинадцятирічний хлопець бачив, як помирали від голоду інші сільські діти та дорослі, як солдати не дозволяли людям, які хотіли врятуватися від голодної смерті у великих містах, сідати в поїзди – їх завертали із залізничних станцій назад у села.
Після восьмирічної школи Павло вступив у Новомосковське педучилище і закінчив його у 1940 році. Рік працював вчителем молодших класів у місті Новомосковську Дніпропетровської області, а потім добровільно пішов в армію. Він мріяв вступити в інститут, тому вирішив спочатку відслужити, щоб потім не переривати навчання (тоді 18-річних студентів теж призивали до війська). Після того, як минув один рік служби в армії, закінчив сержантську школу і був направлений механіком на аеродром в місто Орша в Західній Білорусії.
Там його і застала війна. Разом із напарником-механіком на поштовому біплані У-2, чудом уцілілому від бомбардування аеродрому ворожими літаками, вони перелетіли на схід і врятувалися від полону. Після довгої і ретельної перевірки Глазового направили до Ленінграда, де він боронив місто від першого дня його блокади до останнього.
Після зняття блокади військову частину перекинули до Азербайджану. Відомо, що він демобілізувався звідти у 1947-му році. Повернувся додому з трьома бойовими орденами та медалями, вступив у Криворізький педінститут, де і почала розквітати його літературна творчість.
У 1950 році Павло Глазовий перевівся на філологічний факультет Київського педагогічного інституту і переїхав до Києва. З 1950 до 1961 року працював заступником головного редактора журналу «Перець». Згодом – був заступником головного редактора журналу «Мистецтво», а потім – головним редактором журналу «Новини кіноекрану». З 1968 року, ставши членом Спілки письменників України, Павло Глазовий перейшов на творчу роботу.
Влада побоювалась гострого пера Павла Глазового і прихованої поміж рядками критики на свою адресу, але, зважаючи на всенародну любов народу до письменника, заборонити друкувати і викинути зі сцени його твори не сміла. Помста була іншого плану: книжки Глазового при заявці 40 тисяч примірників виходили лише 3-х тисячним накладом, офіційних державних нагород письменник також не отримував.
Після розпаду СРСР народне визнання творчості Глазового нарешті вийшло і на державний рівень, але книговидавнича справа перестала державою фінансуватися. Якби не фінансова підтримка з боку вітчизняних заможних прихильників творчості гумориста та американських і австралійських меценатів, майже десяток підготовлених для публікацій рукописів Глазового не вийшли б друком.
29 жовтня 2004 року письменник помер. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
Творчість
Писати вірші Павло Глазовий почав ще у шкільні роки, друкувався в районній газеті. Це були переважно поезії на військову тематику та лірика. Але у студентські роки він вирішив повністю «перекваліфікуватися» на гуморески, після того, коли побачив, який шалений успіх серед студентів мали його виступи з усмішками на літературних вечорах. За порадою друзів він надіслав кілька своїх гуморесок у прозі до часопису «Перець». Їх прочитав Остап Вишня, який на той час завідував у редакції відділом листування з читачами. Гуморески настільки сподобалися знаному майстру сатири та гумору, що він порекомендував опублікувати у наступному номері журналу «Перець» відразу чотири гуморески молодого автора. І саме Остап Вишня потім сприяв призначенню молодого письменника, який ще був студентом! на посаду заступника головного редактора «Перця». З початком роботи Глазового у цьому часописі його популярність серед народу значно зросла, а наклад видання виріс до 3,5 мільйонів примірників!
Павло Глазовий створював до 5–7 усмішок щодня. Його син Андрій згадував – батько завжди тримав вночі біля себе ліхтарик для того, щоб коли уві сні до нього щось прийде, міг хутко піднятися й почати працювати.
Загалом Глазовий опублікував 27 збірок гумору та сатири для дорослих, 9 дитячих збірок та багато інших творів, написаних для газет, журналів, акторів – артистів розмовного жанру. Жоден святковий вечір у міських та сільських будинках культури чи клубах, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового.
Вони звучали по радіо, входили до репертуару народних артистів України – Андрія Сови, Анатолія Паламаренка, Ніни Крюкової, Юрія Тимошенка (сценічний псевдонім Тарапунька) і Юхима Березіна (сценічний псевдонім Штепсель) та багатьох інших майстрів сміху. Творчим кредо письменника стала фраза: «Я так люблю здоровий сміх, веселий сміх, що гріє всіх»! Навіть назви його книжок досить чітко характеризували їхній зміст: «Смійтесь друзі, на здоров`я», «Щоб вам весело було», «Весела розмова», «Хай вам буде весело».
Ім’я та твори Павла Глазового знають і шанують мільйони українців, як на Батьківщині, так і по всьому світі. Ще за життя його називали найулюбленішим «сміхотерапевтом» та наступником Остапа Вишні в українській літературі. Його гостра і влучна сатира, дотепні гуморески майстерно відзначали самобутність та особливості характеру багатьох українців, не оминали важливих і злободенних питань суспільного життя. Вони не втрачають свою актуальність і в наш час.
Нагороди та відзнаки
У 1988 році Павло Глазовий став лауреатом премії імені Остапа Вишні (за книжку «Сміхологія»), а у 1996 р. – першим лауреатом премії імені Петра Сагайдачного. Він також був нагороджений літературною премією імені Наталі Забіли.
У 1997 році за вагомий внесок в українську літературу письменника нагородили Орденом «За заслуги» 3 ступеня. Йому було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».
У 2012 році Міжнародний доброчинний фонд «Українська хата» нагородив Павла Глазового медаллю «За доброчинність» (посмертно).
Ушанування пам’яті
У місті Білій Церкві створено Міжнародний благодійний фонд імені Павла Глазового.
8 листопада 2011 року в Києві, на будинку по вулиці Гетьмана Павла Скоропадського, 25, де з 1951 по 2004 рік жив і творив поет-гуморист, встановлено гранітну меморіальну дошку.
У Миколаєві, Кривому Розі, Краматорську, Ірпені є вулиці, які названі на честь Павла Глазового.
У грудні 2022 р. НБУ випустив пам'ятну монету, присвячену Павлу Глазовому.
Його твори для дітей «Еволюція»,«Найважча роль», «Заморські гості» та інші введені у програму з української літератури середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
