Пантелеймон Куліш (1819–1897) – український письменник, поет, мовознавець, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, історик, науковець, енциклопедист, філософ історії, видавець.
З біографії
Пантелеймон Куліш народився 26 липня (7 серпня) 1819 року у містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер – Шосткинський район Сумської області).
Він був другою дитиною заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого – Катерини.
Відомо, що Пантелеймон зростав під впливом матері, яка була неписьменною, але дуже шанувала народні традиції, пісні, знала і переповідала сину давні українські казки, легенди, перекази.
Своєю «духовною матір’ю» Пантелеймон вважав ще сусідку по хутору – Уляну Терентіївну Мужиловську, яка привчила його до читання книг і всіляко схвалювала потяг хлопця до навчання і знань.
Старша сестра Леся навчила малого Пантелеймона читати. Початкову освіту він отримав у місцевого дяка Андрія і у школі при церкві св. Миколая. Згодом навчався у Новгород-Сіверському повітовому училищі та Новгород-Сіверській гімназії. Здобувати освіту йому було нелегко, бо і училище, і гімназія були зросійщеними, і він, як сам пізніше згадував, мав «доволі мороки, поки почав розмовляти так, як пишуть у книжках».
У 1837 році після п’ятого року навчання юнак залишив гімназію, почав заробляти приватними уроками, а потім поїхав до Києва, щоб здобути вищу освіту. З 1837 по 1839 рік Куліш відвідував лекції на словесному і правничому факультеті Київського університету на правах вільного слухача, і хоча повний курс навчання він так і не закінчив, три університетські роки виявилися визначальними для його подальшої долі.
Пантелеймон Куліш особисто познайомився, а потім підтримував тісний дружній зв’язок з Михайлом Максимовичем – відомим тогочасним філологом, фольклористом, істориком, етнографом, першим ректором Імператорського Київського університету, збіркою українських народних пісень якого захоплювався ще у Новгород-Сіверській гімназії.
Коли Пантелеймон Олександрович через матеріальні нестатки залишив університет, Михайло Максимович дуже близько сприйняв подальшу долю здібного студента. У 1840–1841 роках він сприяв публікації етнографічних нарисів П. Куліша «Малоруські оповідання», а у 1842 році допоміг йому влаштуватися вчителем російської мови в Луцьке повітове дворянське училище, а згодом – у Києво-Печерське дворянське училище. З 1843 по 1845 рік Куліш працював як археограф під керівництвом М. Максимовича на Правобережній Україні, вивчав історичні документи та пам'ятки минулих епох, знайомився із фольклором та народним життям.
У серпні 1845 року Пантелеймона Олександровича призначили старшим учителем історії Рівненської гімназії. Наприкінці цього ж року він поїхав до Петербурга, де з 15 грудня працював старшим учителем російської словесності 5-ї гімназії й викладав російську мову студентам-інородцям Петербурзького університету. У цей період життя у Києві П. Куліш познайомився з Миколою Гулаком, Миколою Костомаровим та Василем Білозерським, які стали фундаторами Кирило-Мефодіївське братства. Важливою сторінкою в житті Пантелеймона Куліша стала його багаторічна дружба з Тарасом Шевченком, коли поет приєднався до гуртка інтелектуалів-українофілів.
У 1847 році Пантелейомона Куліша як перспективного викладача Петербурзького університету відрядили за кордон на стажування з тією метою, щоб після повернення він обійняв посаду завідувача кафедри слов’янських мов. Перед самим відрядженням, 22 січня, він одружився з вісімнадцятилітньою Олександрою Михайлівною Білозерською, сестрою кирило-мефодіївця Василя Білозерського. На весіллі старшим боярином був Тарас Шевченко. Олександра Білозерська пізніше стала відомою українською письменницею й публікувала свої твори під псевдонімом – Ганна Барвінок.
Окрилений перспективами й надіями, Куліш поїхав за кордон з дружиною через Варшаву. Саме там, у березні 1847 року – був несподівано заарештований у зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського братства і відправлений назад до Петербурга. Слідчі не змогли зібрати достатніх доказів, які б свідчили про активну діяльність Пантелеймона Куліша у цій таємній політичній організації, але з урахуванням його дружби з членами товариства, а також – надрукованої в журналі «Зірочка» «Повісті про український народ» (1846), суд виніс письменнику вирок – чотири місяці ув'язнення у Петропавлівській фортеці та висилка на В'ятку. Пізніше, за клопотанням друзів покарання замінили на заслання до Тули, де Куліш мав жити під поліцейським наглядом й забороною друкуватись.
У грудні 1850 року після повернення із заслання Куліш працював на посаді редактора в статистичному відділі Міністерства державного майна, продовжував наукову та літературну діяльність, друкувався під різними псевдонімами (бо друкуватися йому дозволили лише після смерті Миколи I) в журналах «Современник» і «Отечественные записки», досліджував життя і творчість Миколи Гоголя й став першим біографом («Опыт биографии Н. В. Гоголя», 1854), а також – видавцем повного зібрання його творів. У 1856–1857 роках – опублікував роман «Чорна рада», написаний російською мовою, готував і видав свою «Граматку» (1857) для недільних українських шкіл.
Водночас з культурно-просвітницькою метою відкрив власне видавництво, де готував першу серію українських народних видань під загальною назвою «Сільська бібліотека». Упродовж трьох років було видано 39 номерів дешевих книжок для народного читання, які складалися з творів самого Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Ганни Барвінок та інших. Саме в цій друкарні вперше побачила світ збірка Марка Вовчка – «Народні оповідання». Куліш хотів створити також український щомісячний журнал «Хата», але дозволу на цей проект не домігся. Лише у 1860 році йому вдалося видати альманах під цією ж назвою.
У 1861 році Пантелеймон Куліш разом із Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком та Василем Білозерським створив товариство «Громада» й почав видавати журнал «Основа», який проіснував до 1863 року.
У 1864 році Куліш як державний службовець переїхав до Варшави, де обіймав посаду директора з духовних справ та члена комісії з перекладу польського законодавства. Ця робота дала йому змогу подружитися з польською інтелігенцією та галицькими українцями, зокрема, у Львові, куди він часто приїжджав. У цей час він ознайомився з польськими джерелами української історії часів козацтва, після чого його ставлення до українського минулого докорінно змінилося, а судження з цього приводу стали негативними.
Працюючи до 1884 року у Варшаві, з 1871 року – у Відні, а з 1873 р. – у Петербурзі на посаді редактора «Журналу Міністерства шляхів сполучення», він підготував 3-томне дослідження – «Історія возз'єднання Русі». Два томи були надруковані в 1874 р., а третій – у 1877 році. Перший том, у якому було розкрито значення міського міщанського населення в минулому культурному житті України, чого досі ще ніхто не робив, Б. Д. Грінченко назвав «несомненным приобретением» для української історіографії. Але у наступних томах цієї праці автор намагався довести, що українська історія того часу – це історія «украинских разбоев». Громадськість засудила такі погляди вченого і відштовхнула від Пантелеймона Олександровича наддніпрянську українську інтелігенцію.
З 1881 року П. Куліш проживав у Галичині, де намагався розгорнути культурну діяльність, направлену на об'єднання поляків та русинів у боротьбі проти Австро-Угорщини. Але його надії не здійснилися – поляки не бажали об’єднання з русинами і це остаточно змінило у Куліша його пропольські настрої і ще більше укріпило русофільські ідеї.
Розчарований у політично-громадській діяльності, Куліш оселився на своєму хуторі Мотронівка, займався господарством і склав зі своїх російськомовних статей та україномовних художніх творів збірку «Хутірська філософія та віддалена від світу поезія», яка після публікації у 1879 році була заборонена цензурою та вилучена з продажу на підставі «Емського указу». Ця урядова постанова забороняла друкувати книги українською мовою, викладати нею у початкових школах, влаштовувати концерти з українськими піснями чи театральними виставами, ввозити на територію Російської імперії книги українською мовою без особливого дозволу.
Наприкінці життя Куліш виявляв творчий інтерес до мусульманської культури і до етики ісламу, перекладав твори зарубіжних авторів, завершив історіографічну працю в 3-х томах «Відпадання Малоросії від Польщі», листувався з багатьма кореспондентами, виступав зі статтями на тему шовіністичних дій польської шляхти у Східній Галичині щодо українського населення. У 1892 році письменник став членом Сербської академії наук та мистецтв. 2 (14) лютого 1897 року на 78-му році життя після короткочасної хвороби (застудився у неопалюваному кабінеті) Пантелеймон Олександрович Куліш помер. Це сталося на хуторі Мотронівці на Чернігівщині, де письменника і поховали.
Творчість
Іван Франко називав Пантелеймона Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві, «одним із корифеїв нашої літератури». Літературний талант у нього проявився ще в гімназійні роки. Ще тоді він написав свій перший твір українською мовою – «Циган», пізніше, у 1884 році, цей твір був надрукований Є. Гребінкою у альманасі «Ластівка». Плідна літературна діяльність П. Куліша розпочалася у Петербурзі, коли він став активним співробітником журналу «Современник». У цьому часописі були надруковані його художні, історичні, публіцистичні та етнографічні праці, зокрема: «Михайло Чернишенко, или Малороссия восемьдесят лет назад» (1843), «Од початку Вкраины до Батька Хмельницького» (1843), окремі розділи з роману «Черная рада» (1845), «Популярна історія для дітей», «Повесть об украинском народе» (1846), «Украинские народные предания» (1847) тощо.
Сам Пантелеймон Куліш найбільшим своїм творчим успіхом вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси», які були опубліковані в Санкт-Петербурзі у 1856–1857 роках. Ця праця викликала подив та захоплення у видавців та читачів. П. Куліш писав в одному із листів до Сергія Аксакова: «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни». А Тарас Шевченко написав таку відозву: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.»
У 1857 році П. Куліш також видав перший україномовний буквар – «Граматку», з яким українці в підросійській Україні мали можливість навчатися рідною мовою. У книжці на 149 сторінок письменник навів свій фонетичний правопис, який дещо відрізнявся від прийнятого на той час. Він дістав назву «Кулішівка» і був покладений в основу сучасного фонетичного українського правопису. Через чотири роки педагог-просвітник здійснив друге, скорочене видання «Граматки», але з додатком короткої історії України. Ці два підручники широко використовувалися в навчально-виховному процесі недільних шкіл у другій половині ХІХ століття.
Останні роки життя письменник віддав перекладацькій діяльності. Він переклав 13 драм Вільяма Шекспіра, «Дон-Жуана» і «Чайльд-Гарольда» Джорджа Байрона, багато творів Фрідріха Шіллера, Йоганна Вольфганга Гете та Генріха Гейне. І. Франко говорив, що Куліш «дав нам переклад „Гамлета“, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця». Після смерті П. Куліша в Женеві у 1897 році вийшла поетична збірка «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яку письменник підготував до друку ще при житті.
У 1860 році Пантелеймон Куліш розпочав роботу над повним перекладом Біблії українською мовою. Скоро до нього приєднався ще один український письменник – Іван Нечуй-Левицький, а у 1869 році – Іван Пулюй, вчений-фізик, який добре знався на богослов’ї. У 1881 році Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі. Праця над перекладом Старого Заповіту була драматичною. Під час пожежі на Кулішевому хуторі Мотронівка майже готовий рукопис перекладу згорів, тож перекладачам довелось працювати над перекладом Старого Заповіту від самого початку. Після смерті Куліша переклад завершив Іван Пулюй. Незадовго до смерті, Куліш опублікував дитячу Біблію у спрощеному варіанті.
Значення і оцінка діяльності П. Куліша
Здобутки П. О. Куліша є вагомими: він написав перший в українській літературі історичний роман «Чорна рада», був засновником першого українського часопису «Основа» і першої в Російській імперії української друкарні, чим сприяв появі значної кількості українських творів та появі нових імен у літературі.
Саме Пантелеймон Куліш у середині ХІХ століття став одним із зачинателів української літературної критики, першим перевів на наукову основу фольклористику, запроваджуючи стенографічну точність записів. Двома томами «Записок о Южной Руси» започаткував 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії. П. Кулішу належить особлива заслуга за створення нового українського правопису («кулішівки») та першого українського букваря – «Граматки», які сприяли розвитку національної освіти в Україні.
У статті про П. Куліша, вміщеній в «Антольоґії української поезії. Струни», що вийшла 1922 року в Берліні під редакцією Богдана Лепкого, зазначалося, що він «зміняє часто свої погляди, гарячиться (гарячий Куліш), але має дар оживлювати минувшість і піднімати з гробу давно померших людей. З того боку ніхто йому не може дорівняти. Такої великої праці, такого безупинного мандрування по наших непротоптаних і травою забуття зарослих шляхах, такого зусилля думки не проявив (крім Франка), жаден другий письменник. За життя гнівались нераз на його земляки, казали, що Куліш сам себе пережив, але по смерти чимраз нище хилять голову перед його великим умом і може ще перед більшим трудом».
А доктор філологічних наук Олесь Федорук у 2023 році відзначив: «Пантелеймон Куліш був неймовірно складний і незручний для однобічного, однозначного трактування, попри те, що він закладав підвалини сучасного українства. Його діяння сучасники не раз не сприймали, його твори випереджали час. Його перекладацька праця, художня творчість, історичні писання – це були цеглини, які лягали в основу, підмурівок того будинку, який ми називаємо Україною. Якби тих цеглин не було, то я не скажу і ніхто не скаже, ким ми були б, але ми точно були б інакші...».
Ушанування пам’яті
Іменем Пантелеймона Куліша названо вулиці, бульвари і площі у багатьох населених пунктах України. У 1998 році у Відні, на будинку, де мешкав і працював письменник над перекладом Біблії, встановлена меморіальна дошка.
1 березня 2011 року з метою розвитку вітчизняного книговидання і підтримки українських письменників, митців, науковців, журналістів, працівників культури та освіти, громадських діячів і меценатів була заснована Міжнародна літературно-мистецька премія імені Пантелеймона Куліша.
У 2018 році в Києві спорудили пам'ятник Пантелеймону Кулішу.
У липні 2019 року Національний банк України у серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну монету «Пантелеймон Куліш (1819–1897)» номіналом 2 гривні. У серпні 2019 року Укрпошта випустила марку «Пантелеймон Куліш (1819–1897)».
8 серпня 2022 року до відзначення 200-річчя з дня народження Пантелеймона Куліша у селищі Вороніж Сумської області було відкрито пам'ятник, який відтворює образ юного Куліша з книгою в руках. Історичний роман «Чорна рада» введений у програму з української літератури для 11 класу середньої школи.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
