Василь Стефаник (1871 – 1936) – український письменник, неперевершений новеліст, громадський діяч, політик.
Цікаві факти з біографії
Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.
Батько на освіту сина грошей не шкодував. Василь з 1878 року навчався у Русівській початковій школі, з 1880 – у Снятинській міській школі, а потім у польській гімназії в м. Коломиї.
Перебуваючи в старших класах, був звідти виключений за участь у таємному учнівському товаристві.
З 1890 року навчався у гімназії м. Дрогобичі. Там він брав участь у громадському житті міста, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.
У 1892 році, після закінчення гімназії, Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням самого письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Він зближується з польськими імпресіоністами, спілкується з представниками товариства письменників «Молода Польща». У нього пробуджується інтерес до літературної творчості. Замість студіювання медицини Стефаник поринає у літературне і громадське життя Кракова й 1900 року залишає університет.
1895 року за участь у передвиборній кампанії Російсько-української радикальної партії до сейму Стефаника було заарештовано, і він два тижні провів у коломийській в'язниці. У 1897 році газета «Праця» у Чернівцях опублікувала кілька новел Стефаника, а з 1899 року починають одна за одною виходити з друку збірки творів письменника. Їх високо оцінює літературна критика та русинська інтелігенція, твори перекладають німецькою, російською та італійською мовами.
1903 року Стефаник познайомився й подружився з відомими українськими письменниками, зокрема Михайлом Коцюбинським та Лесею Українкою. 1910 року письменник отримав батьківську спадщину і разом з дружиною й трьома синами переїхав до рідного села, у якому жив до кінця свого життя. Займався сільським господарством, а з 1916 року знову повернувся до літературної діяльності – у вільні від хліборобської праці години писав останні свої твори.
З 1908 по 1918 рік Василь Стефаник був депутатом австрійського парламенту від Російсько-української радикальної партії. У віденському парламенті він підтримував волелюбні прагнення народів, що входили до складу Австро-Угорщини. Зокрема виступив проти анексії австрійським урядом Боснії та Герцеговини.
У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника був заарештований, проте завдяки клопотанням письменника й громадського діяча Марка Черемшини його невдовзі звільнили. 1917 року, з розпадом Російської імперії, Стефаник гаряче вітав утворення Української Народної Республіки і болісно переживав крах своїх сподівань після поразки визвольних змагань. У січні 1919 року він очолював урядову делегацію ЗУНР до Києва у зв'язку з проголошенням універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну (акт Великої злуки).
1928 року радянський уряд з пропагандистською метою призначив письменнику персональну пенсію, але у 1933 році він від неї відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції в УРСР. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив видати призначену йому суму дрібними грошима, вийшов на майдан і роздав їх жебракам з проханням помолитися за померлих від голоду українців. Останній рік життя Василь Стефаник тяжко хворів на легені. Помер 7 грудня 1936 року. Похований у рідному селі Русів.
Літературна діяльність
Перша збірка новел – «Синя книжечка», яка вийшла у світ 1899 року у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання і захоплені відгуки таких літературних авторитетів, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
Дехто з критиків намагався називати письменника «поетом загибаючого села». На це Стефаник у листі до редакції «Плужанина» від 1 серпня 1927 року заперечив: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта – це література».
У 1900 році вийшла друга збірка Стефаника – «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Третя збірка новел Стефаника – «Дорога», вийшла у світ 1901 року. Новели про трагічні людські долі, вміщені в ній («Катруся», «Новина» та інші), належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. 1905 року вийшла в світ четверта збірка письменника – «Моє слово», якою завершився перший етап творчої діяльності В. Стефаника.
Другий період почався у 1916 році під час потрясінь, пов’язаних з імперіалістичною війною, розпадом Австро-Угорської імперії і народженням Радянської країни. 1916 року Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам’яті Франка, і шість новел, які склали п’яту збірку – «Земля», видану у 1926 році. У них розповідається про трагічну долю галицького селянства під час світової війни («Дитяча пригода», «Вона – земля», «Пістунка»), пробудження національної свідомості («Марія») та поразку визвольних змагань («Сини»). До 1933 року Стефаник опублікував ще більше десяти автобіографічних та новел та белетризованих спогадів.
До самої смерті Стефаника не полишало бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Взагалі для художнього методу письменника цього періоду характерне поєднання експресіонізму із натуралістичними тенденціями, а твори воєнної тематики проникнуті пацифістським настроєм.
Новели «Новина» – про батрака із села Трійці, вбивцю своєї дитини голодного 1898 року, та «Камінний хрест» – про родину з села Русів, яка збиралась в еміграцію, введені у програму з української літератури середньої школи. В основі сюжетів цих творів лежать реальні події, що сталися на Покутті (східній частині сучасної Івано-Франківської області). Письменник Максим Горький про талант Стефаника-новеліста написав так: «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина!»
Вшанування пам’яті
1941 року в будинку письменника у селі Русове відкрито літературно-меморіальний музей. У 1996 році на честь Василя Стефаника була випущена поштова марка України. 1971 року у Львові встановлено пам'ятник Стефанику перед входом до Львівської наукової бібліотеки, яка носить його ім'я. Ім'я Василя Стефаника має також Івано-Франківський державний педагогічний інститут.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
