Микола Вороний (1871 – 1938) – український поет, театрознавець, перекладач, лібретист, літературознавець, редактор, актор (псевдоніми – Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Сіріус та інші).
Цікаві факти з біографії
Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада (6 грудня) 1871 року на Катеринославщині.
Батько – К. П. Вороний, був ремісником, походив з кріпаків, а мати – О. Д. Колачинська, походила з роду освітнього діяча 17–18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського.
Майбутній поет навчався у Харківському, пізніше – у Ростовському реальному училищі, а згодом – у гімназії в Ростові-на-Дону, звідки був виключений за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки він перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів і проживати в Петербурзі та інших університетських містах Російської імперії. Тому Вороний продовжував навчання спочатку у Віденському, а потім у Львівському університетах на філософському факультеті.
У Львові він познайомився та зблизився з Іваном Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду та літературно-естетичних поглядів.
Микола Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», у редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 року Микола Вороний – актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва. У 1901 році залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. 1910 року оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
Микола Вороний привітав Лютневу революцію 1917 року. В автобіографії він писав: «В революції 1917 року я брав дуже енергійну участь, особливо на початку (при моїй участі організовувалось перше ядро Центральної Ради), влаштовував мітинги…» Але Жовтневу революцію поет не прийняв, був проти кровопролиття та братовбивства.
Восени 1917 року він стає одним із засновників Української Центральної Ради, директором і режисером «Національного театру», який відкрив своєю постановкою «Пригвожденних» В. Винниченка. «Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом», – пише він в автобіографії. «Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби – неврастенії кишок». У 1920 році змучений поет емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.
У 1926 році Микола Вороний повернувся в Україну, активно займався літературною діяльністю, зблизився з П. Тичиною, М. Рильським та іншими письменниками новітньої літератури, вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Спочатку викладав у Харківському музично-драматичному інституті, а згодом переїхав до Києва і працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.
31 березня 1934 М. Вороного було заарештовано як польського шпигуна і засуджено до заслання у Казахстан, хоча на той час він не вів ніякої політичної, а тим більше антидержавної діяльності – був уже людиною похилого віку. Хворий поет прохав визначити місце заслання десь ближче. Трирічне заслання в Казахстан замінили висилкою на той же термін у Вороніж із забороною проживати в Україні, Білорусії, Московській та Ленінградській областях. Улітку 1937 року Микола Вороний повернувся на Кіровоградщину в село Глиняне, а восени переїхав до міста Новоукраїнка, де почав працювати коректором у районній газеті. Невдовзі його було звільнено і знову заарештовано за сфабрикованим звинуваченням: «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації». 7 червня 1938 поета розстріляли за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області. 10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано.
Літературна діяльність
Початок творчості Миколи Вороного припадає на роки навчання в Харкові, а потім у Ростові. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір – поему «Євшан-зілля», про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. (Цей твір введений до програми з української літератури для 6 класу середньої школи). У 1901 році М. Вороний опублікував в «Літературно-науковому віснику» відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». Пропонований альманах – «З над хмар і долин», укладений Миколою Вороним, вийшов у 1903 році і став помітним явищем в історії української літератури. Презентуючи творчість українських письменників кінця XIX – початку XX сторіччя, Микола Вороний об'єктивно представив різні художні течії того часу. Проте перша збірка поета – «Ліричні поезії», побачила світ тільки у 1911 році, а збірка «В сяйві! мрій» – у 1913.
Другий період літературної творчості М. Вороного почався з 1924 року, зокрема, коли широке читацьке коло познайомилося із його збіркою «Поезії» (К., 1929). У цей час він також друкує рецензії на твори молодих письменників і театральні вистави, пише статті про театр і драматургію.
Микола Вороний одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де поетична одухотвореність протиставляється буденності, де утверджується нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкривається трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові).
У спадщині Вороного значне місце посідають переспіви з інших літератур та низка перекладів зі світової поезії, зокрема «Інтернаціоналу», «Марсельєзи», «Варшавянки», творів Данте, Словацького, Пушкіна, Гумільова, Верлена, Метерлінка. Його перу належить чимало рецензій та мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма» 1913) та інших, у яких він виступає прихильником системи Станіславського. Після реабілітації М. Вороного світ побачили такі його книги: «Вибрані поезії» (1959), «Твори», «Театр і драма» (1989).
Вшанування пам’яті
Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України. Іменем Миколи Вороного названо вулиці в Дрогобичі, Івано-Франківську, Калуші, Львові, Одесі, Рівному, Чернігові, Києві.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
