27 жовтня відбувся радіодиктант національної єдності.
Авторкою тексту, який цьогоріч читала Наталія Сумська, стала письменниця Євгенія Кузнецова. Після написання тексту було висловлено багато взаємопротилежних думок і щодо самого тексту, і щодо диктування.
Але найцікавіше розпочалось пізніше. Текст розпочав власне життя і став зразком сучасного фольклору. Адже одна з ознак фольклорного твору – його варіативність, і саме варіантами тесту «Треба жити» і став збагачуватись наш інформаційний простір.
До речі, всі учителі української мови та літератури можуть сміливо брати цей текст для ілюстрації вивчення явища постмодернізму. Адже одна із найважливіших ознак постмодерного тексту – це його можливість «жити власним життям».
Так сталося і з цьогорічним радіодиктантом. Він став вірусним – і за тиждень світ побачили десятки діалектних, професійних, світоглядних версій.
Пропонуємо добірку варіативних текстів диктанту «Треба жити».
Читайте, обговорюйте, диктуйте, пишіть, а головне – усміхніться!
Оригінал тексту
Треба жити!
Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…
Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на "інтерсіті", робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.
Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "допіру", "пітятко" чи "кияхи".
Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "далекобійний дрон" або "балістична ракета", а й розрізняємо їх на слух.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.
Євгенія Кузнецова
Харківсько-слобожанська пасивно-агресивна побутова версія (з вкрапленнями краматорських флешбеків дитинства)
Тю, так а шо тепер – не жить, чи шо?
Бо хто за тебе буде? А то розтеклася ото, як ампулка з фіолетовою пастою. Спакуй тормозок і йди тинятись в саду Шевченка. Або сідай на метро і шуруй на Барабашку - купи собі плаття там з бльостками чи шо. Чого тремпеля в шифонері пусті висять? Зніми ту стару мастерку, її вже давно пора як подстілку для кота використовувать. І, кстаті, чого це він в тебе не дресирований?
І поїж шось, бо вже кожа та кості. Возьми себе в руки, вийди з хати – оно хоч у «Кулінічі». Біляша наверни. Або, я не знаю, батончик «Полюс» там чи печення «Союзне» (славатєоспаді, вже не так називаєцця).
Нє, ну якшо вже зовсім ніззя не пить, то купи «Рогань», але одну. Піди подихай трохи смислом жизні біля Держпрому. І не морщи лоба, бо й так зморшки лізуть.
Не скигли. Коти в тебе ситі, вайфай ловить, бойлер не зірвався – шо тобі ще, медаль?
І не треба мені оце «мені тяжко». Всім тяжко. Оно сусідка ремонт вже третій рік не може доробить і нічо!
Так шо давай, завари кофе, вдихни-видихни, підкрась губи і йди жить. Бо шо, не жить тепер, чи шо?
Галицький варіант
«Треба мати інтЕрес до життє: читати ґазети, ходити в гриби, але не з кошелем, а з фузІйов чи з ґвером, і не дрочитисі дурно з псом Набоєм, а пускати *го на голос, так, аби пес добре знав, де свій, а де маскаль.
Тра жити! Не заледве, не слАбо, не колись, не потому. А так, як сі належит, файно, як Бог приказав! Нинька! Вмент! Треба привезти песєт з фронту в “Червоній руті”, у суботу взєти кітку за паршивку, потрІпати хідники і попрєтати в хаті, попідливати мушкательку і шпараґус на ґалЄрії, казати “помайбі” і “дайбоже” всім людьом, а не лишень тим, кого любим. Треба купувати блищєчі сукєнкИ і не грати вар’Ята, а фундувати на вОйско, давати на бофони і на справу визвОльну, шити хлопцьом сорочкИ у ліси і гонорові котильйони. А ввечери, як сі змеркне, ще перебічисі через фосу помежи лЮдскі городИ, же би десь, може, найти зо три-штири головки маку, аби бодай було на Маковея ти й до пшениці.
Треба фист любити свою хату, навіть, якщо ти далеко від неї, десь на ягодах в ПольщИ чи на будові на чехах. Мус робити так, аби нагла кров заллєла всіх, хто ще дотепер не знає, що то значИт “лишЕньшо”, “цьИпітко” і “качінИ”, а ще — “бамбетель”, “куфер” і “дзиґарок”.
Треба цілювати уста малинОві і все казати лиш правду, що маєш на мисли. Бо нема чісУ бавитисі в цюцюбабки. Бо то не дощ валит, а житє тікає помежи пальці. Бо правдивим є лишень музика й вино, а ще тото, що не мож помацати: памніть, фіглі і коханє.
Ще треба пускати слезу, коли мож. За тото всьо, що сі ніколи не мало з нами стати. За тото, що ми не лишень знаєм, як то сі тепер називає тото всіляке жилізне дранті, але і пізнаєм на звук, що то за нендза францовата летит на наші бідні дурні голови.
Маскалі, зараза, хтєт, жи би ми зробилисі подібними до них: ґибіли у вічній гризоті. А насеруматтери! Ми будем жити так, аби шляк трафив тоту прокляту маскалоту (курва їх мама засрана була!), аби їх хОлєр наглий напав, і би по нас на наші землИ ніґди не було чути ані звуку тої смердєчої гадєчої мови. Бігме!»
Диктант покутсько-буковинською групою говірок
Мус жėти!
То мус інтересно жėти: штудеровати, на шпацір ходити, сокотити маржину…
Мус жėти! Ни так-во лельом-полельом, ни такої шо кіт наплакав, а й ни на потому. Тако направду! Бігме боже, кілько то має чоловік наробитиси, аби жėти! Мус почіхрати кóтів, бо скучили, піти в горби за грибами, песенят бездомних завезти в район, хату пошпаклювати і ше може кревних та й колєґів чимс покішити. Мус купити си вбирю з пацьорками, а й на восько офірувати мус, та й за всьо чисто на сезон тра' задбати, до того ше й перенипати кождим звором огрудка, бо де ше на холєру маму тоті каштани в школу найти?
Мус і д'хакі мати любов, аж би то була така хата чісова, ни правдиво твоя, котру в серцю носиш. Мус вгощати других тим, шо сам маєш, та й биз то може і другі зачнуть казати «штудерно», «рискаль» чи «ґраса». І цілюватиси мус, єк уже прийшло си, і ни ментити дурної, а так путнє говорити. То нема шо багато думати. Шо зробилось – то розбилось, був би-с дурний аби пробував імити си до рук жикє. Іно то шо ймити не годен – памніть, сьміх, та й шо другі люде за тебе подумают – оказує ся правдивим.
Та й, коли годен, ше мож покрунькати. Бо їке то в усіх тяжке жикє, а в нас такой їкес найтяжче. Мало того шо знаємо, їкий звук видає далекобійний дрон ци балістична ракета, то ше й в диктанті во за них мус писати.
Москальови їдна думка: всрав би си, аби лишень другому добре не було. Ну то й срав би пес його матері – нам своєї по-свому балакати і за своїх дітваків думати, а нє за тоту нензу.
Полтавський диктант
Жить нада ловко!
Все.
А ловко – воно про все і про красіво, і про харашо, і про радісно, і про щасливо. Ловко, це коли ти утром по росі женеш утят в берег, і тобі смішно як вони заплутуються в траві і котяться з гори, як жовтопузі мʼячики.
Ловко – це коли ти в жару розбуваєшся і стаєш босяка в прохладний спориш.
Ловко – це коли ти можеш одламать скоринку від паляниці, не дожидаючи, коли вона вичахне.
Ловко – це, коли тебе старші брати катають в простьолкі, як в гамаку.
Ловко – це, коли ти робиш комусь, шось хароше, не того шо должен, не для того щоб тобі якось одблагодарили, а просто так, бо тобі ловко і ти хочеш, шоб комусь тоже стало ловко.
Ловко – це вдіться як тобі наравиться, хоч і в блістяще плаття чи ліопарда і йти з чуством, шо ти каралєва. Ловко - це цілувацця вночі, коли дзижчать комарі, так солодко пахне липа і ти не помниш ні про прошле, ні про будуще, в тебе тіки те, шо січас.
Ловко – це коли собачка приходить лизать твої сльози і тобі від цього стає трохи луччіше і ти обнімаєш її і розказуєш про все шо з тобою случилося і вона тебе понімає по-настоящому.
Ловко – пахнуть голови у дітей, даже тоді, коли вони вимахують на дві голови вищі за мамку.
Ловко – це чути свій дом, за тисячі кілометрів, у тому, як хтось другий може так само як і ти виговорить "Пирятин" і дуже цьому радіть, так, вроді б тобі душу медом намазали, так вроді б ти опʼять дома.
Ловко дивиться, як за пшінкою ховається сонце, і знать, шо ти завтра проснесся і зможеш іще шото зробить, шоб у цьому світі було ловкішенько.
Ловко – це коли з войни дзвонять самі луччі в світі котики, і кажуть, шо оте дорогуще гамно, яке ти їм купив за багато грошів, спасло їм жизнь, а рускім – ніт. Ловко – розказувать про це всім, хто хоч якусь грошину дав на ту штуковину.
Ловко, це коли люди, які народяцця за багатєнно років після нас будуть балакать по-нашому і зможуть про нас сказать хоч якесь ловке слово.
І цей-той-як-йоʼ живіть ловко, бо жизнь сложна вещ, і времня постоянно не фата, тому живіть – мені ловко, коли ви всі живі!!!
Запорізький варіант
Треба жити!
І жизня має бути интіресна, з кардабалєтами: треба читати книжки, ходити в театр, воспітувать пса Патрона, бо начал харахорітися…
Треба жити! Не через п’ять год, а в цю мінуту. Січас!
Треба чучикати котів, собірати гриби, одправляти собачок із фронту на «інтерсіті», робити ремонт у бєсєдкі та приносити щастя тим, кого любимо.
Треба отдавати хорошу каклєту на плаття з блістяшками і ищо больше на військо, купляти РЕБи і дирдикалки, а ще — копатися в огороді, бутоби паліхмахєрша у прічьоскі.
Треба любити свій дім, якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Отой красівий дом із бєсєдкой і кукургудзами, який остався в Гуляйполі. Колись знову тудо вернемося і будемо вечором в жакєтку закутуватися, чай пити, говорити по-мєсному, махлювати в карти.
Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «тіліхвон», «дубак», «товчонка».
Треба цілувати любімих і давати дрозда оборзєвшим. Нема часу на півтони. Жизня коротка, завтра можна двинути коні. Настоящє нільзя одпускати.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми в Запоріжжі, Гуляйполі, Оріхові, Кушугумі отлічаєм звук КАБА од дрона, РСЗВ — од балістики та інших деринчалок.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: замудохаліся та ізвелися ні на шо. Ну їх у сраку — наша жизня є та буде хороша й интіресна! А ще ми обізатільно вернемося в рідні Оріхів і Гуляйполе, Бердянськ і Токмак.
Диктант східнополіським діалектом
Треба жить! Жиздь як сон, да нє тєрай хвасон! Треба хоч патроху да зазірать у кніжкі. Да тіятрев із сєла нє дабєресьсє, дак хоть дівітца єкеєсь дєтєктівне кіно па інтернету. Треба вігулювать сабаку Бурана. Кажного дня пасті да муштревать куоз, щоб на чужиє гароди нє наділісь.
Треба жить! Треба жить, як набєжить! Да й нє патроху, а на повну катушку! Нє завтре, нє послізавтре, бо ноди нє будє калі, а тєпер і па-справдєшнюом! Нє дємєнать нуосцакам катуов, що плутаютца пуд нагамі лє рундука, а трохі астєпєнівшись сунятца да їх пажалувать. Збіегать з кашолкаю в ліес па абабкі. Хача єкіє тєпер абабкі, як уже времʼє апенькам з-пуд пнюов вістиркуватца. А як харешей приглєдєтца, дак можна пабачить що пуд лістєм стримєнєють ще й свінаркі аже редуовкі.
Пазамазувать на зіму душнікі, пудмазать у хаті комін ік храму. Ащеслівлювать тих, кого мі любіма. Треба спревлять платті з лєлюоткамі, данатіть на армєю, нашукувать РЕБі да гєнєратари. Днямі карачитца навколєнцах, навкорпушках ті сагнувшись у три пагібелі сабірать валовськіє арехі, щоб їм трохі ладу давєсті да аддать туди, діе вани буолєй патриебніей.
Треба любіть сваю дамуовку даже єкшо вана нє руодна й душа да єїє нє лєжить. Треба здавать кров і може з єю варухнєтца в чийуомсь сєрци любов да слуов «докуль», «пулєнята», «кієхі».
Треба цалаватца, як віпадає слушний мамєнт, і казать теє, що йдє з души. Сюсюкатца нєма калі. Матєр'яльне — крохке. Жиздь тєче наче вада круз пальци. Настаяшим аказалось туолькі теє, за що нєльга вхапітца рукамі: споміни, сміех да любов.
Треба й приплакнУть, калі хочетца да калі можетца. За всє теє, що нє должна було з намі случіц'тца. За теє, що мі нє туолькі знаєм, як пішетца «далєкабуойний дрон» або «балістічна рекета» , а й можем резпазнавать їх нАслух.
Варегі хочуть, щоб мі булі пахожимі на їх: гібіелі у віечнуой гризніе. Забулісє пре теє, що хто з чим да нас придє, з тим і пуойдє. Пазарилісє на чужеє нахалюгі да ладиругі. Хай вани нє дуождуть! Хай їх тамакі сарОчка нє чепає! А мі тутакі будама жить лавєнна супроті історії і зараді тих, хто послі нас будє жить і па-нашуом гаманіеть.
Чернігівський варіант
Нада жить!
Жить нада интєресна: бєгать на речку босим, ранєнна ўстаўши, віпіўши кружку сирадойчику ўранєшнєга, дабрущих блінцоў толькі с пєчи штуки три улупіўши, стьобнуўши три панпушкі са смєтанаю топлєнаю й запіўши вадою лєдяною с калодєйзя, такою, шо аж зубі балять, — а як прибєжиш з речкі (дівісь толькі крапіваю нє абжарся і ў гаўно нє ўступі, знаю я тєбє), дак сєсті на сонєйку, дівіцца, як смародіна хіліцца да самаї гар'ячаї зємлі, як паречкі вісять буйниє, сам смак, падстаўляй рот і збірай зубамі, як вішні паналіваліся сокам, вот-нє-вот репнуть, як ябліна, єкую ще прабаба саділа, сєй год дабрущих яблак дала...
Нє як папала треба жить, нє лєніўшись, нє заўтра, а сягодні, нє скора, а сєйчас. Так, шоб і праўди було панятна, шо жить табє наравіцца! Гладіть катоў трохмасних, сєрих, рижих, усякіх, єкіх толькі пабачиш!
У грибі йті, калі дорщ праллє, шукать бєлия, абабкі, польськія, да хоть і сираєжкі чи паддубнікі, з тих так сама лоўкіх каклєт можна нарабіть, маслюкі шукать, шоб патом сєдєть да самага вєчара з ножикам, пакуль спіна колам нє станє, і пальци чорния адчищать лімоннаю кіслатою.
Єздіть возам, падводаю, па сєлу, рассєстісь, кухваяк накідать, шоб м'якше було, вожкамі хльоснуть, нно, пашла! І приносіть щось добрея тим, хто приносіть щось добрея табє, або проста тим, каму хочеш! Рвать чарнабриўци чи айстри ў садочку, купіть у лаўци чагось смашнага, мароженага, каўбаси, сітра, на базар пайті хустку купіть і штани красівія, як на храм, — і нєсті! Но й на армію тоже треба аддать трохі, а як є багата, дак і багата, бо нє ў каждага багата є, так шо аддай за тих, у каго сама нєма.
Треба любіть сваю хату, дівіцца, шоб у хаті було чиста й кала хати тоже, двари сває замєтать, снєг адкідать, щакєти мєнять, шоб кури нє пєрелєталі куди папала, дяроўя садіть треба, кала хати абєзатєльна, і ягади, можна клубніку чи смародіну, будє як знахадка.
Треба здавать кроў, і, може, з йою хтось віўчить слава "щакєт", "кікі", "сонєйка" чи "каліва". А як нє віўчить – дак і клопати!
Цилавацца треба так, шоб іще хатєлася. Смашна, доўга і дабренна. Разказувать треба ўсє чалавєку ў вочи, нє пазавугаллю каму папала, нє вайтять па сєлу. Хочаш жаліцца — приді пажалься дадому.
Жизнь адна, як єє ўсю прамаўчиш, дак грош табє цена.
Спамінай, як калісь рабілі, і єслі рабілі добра, дак і ти так рабі.
Паплакать калі плачецца — лучче за усяго. Приді паплач, віплачся, вітрись і дальше рабі щось добрея. Щас багата хто плаче, бо астаюцца стариє, а маладиє калєчацца, ваюють, мучацца, і ўсє аттаго, шо адін дуравати рускі ніяк нє ўспакоїцца.
Їм хочацца, шоб мі паздихалі? Сраку сабаччу їм! Будам рагатаць, жить як можам – і дасть Бог, даживєм, калі тия ўсє шельміния Путіния паздихають.
Бойківський варіант
Йо, треба жити!
Бо, адіт, той, хто не жиє, то або вмер, або шос слабий.
Та й жити треба з дригом, так аби всі навколишні гори гуділи: данцуйте як остатний раз, молітсє щонеділі і при каждім свєті, Бог то вам запамʼєтає і до доброго причислит. Ая.
Треба жити! Єк Бог приказав, а не як мокре горит! Не з понЕділка, не по свєтах, не по Великодни, але відраз: нині і гавз! Гладьте котє, садіт квочку та й будете мати курєта, йдіт на гриби, по підпеньки, квасьте капусту і огирки! Ратуйте котів і псів, як моя сваха. Лиш най вас Бог бороне якого москалиска ратувати, бо за то би чорти вас у пеклі довіку обертали! А людьом добре робіт - коли можете і чим можете. Бог всьо видит. Хочете си купити сукенку, то гайда на базар і як казала одна письменниця, ніц собі не жєлуй! Хочеш з лелітками, хочеш з пацьорками , а хоч вішивану на повні груди. Лиш уважєй, не вернисє з порожним пулярисом, бо ще треба шос капку і задонатити: одне во зима на носі, треба генератори, у небі деренчит, як поломана пила, то треба РЕБи. І не будь задрипанцьом, не нешпорь по кишенях, ані у дебрях, лиш чуйся гоноровим газдов чи газдинев, тєгни грубі гроші, бо наше войско того варте. Ая!
Ну поміжʼярʼю – то як тобі сє вдаст. Скорше по міжгірʼю – тай лекше на їден апостроф.
Свою хату ти любиш, то нема що й казати. Загорода заметена, паркани погороджені, що деколи тої гужделеби з-за паркана й не видко. Та вже як є. Не треба тепер ті гроші, вбехані в паркан, ще раз рахувати. Бо ніц не даст. Люби вже ті свої паркани, і тих, хто за парканами. Та й тебе хтось за то полюбит, бо хліб - відданий. Здавай кров. Свою, не пацєти. Як не знаєш де, то нині в інтернеті всьо пише. Читай! Як підеш здавати, то кажи просто, а не забивай людьом баки: чис не слабий на що, чис не зуживав учора ніц… Сам розумієш.
Далі. Треба цілюватисє. Бо то є життє. Цілюй, поки ще шляк не трафив, бо потому буде пізно. Жінку, діти, сусідку, куму, корову. Ая, корову два рази, бо такой молока дає. А тоти лиш пʼют. Ну та й помеж то подумай про справжнє. Бо порєдний бойко має знати, що то є любов, свої гори і свої люди. Бо цисе є вічне, всьо решта – минесє.
Хочеш плакати, плач. Але шо то тепер даст? Плакати треба було, якіс йшов голосувати остатний ото раз. А то ж сє тішив, гиби тє хто наймив. Ну тепер хоч плач, хоч скач. Не пацьорся. Буде того доброго. Засукуй рукави і берисє до роботи. Бо робити є шо, поки мосsкаль не віздихав до остатної лаби.
Кажут, хоче, аби ми скацапіли?! А не діждесє! Чей сконає скорше, ніж обернесє. А ми будем! І будем собі співали: «Тече річечка невеличка в ній москалска кров. Моskalя ми били, будем бити знов».
Диктант з одеським колоритом
А я вам скажу, шо таки треба жити красиво: читати всякі манси про любов, ходити в оперний, дресирувати Шарика, шоб він вам був здоровий, фраєр хвостатий.
Треба жити! Не покакбудке, не кіт наплакав, не так, шо косо, криво, аби живо. Ні! І не потім колись на турецьку пасху. Ша, штил, давай жити прямо зараз уже на вчора. Шоб я так жив!
Чухати коте, їсти бринзу, калапуцати таку ікру з синеньких, шо хер де спробуєш. Шоб їм ручки не боліли ніколи, хто вміє в таку ікру. Треба везти цуценят з Херсона на кабріолеті, бо їх там затопило по самі гогошари. Робити шикарний ремонт по системі бікіцер: люрексом заполіруєм, фасочкой запідліцо і де той Версаль, він томно курить! І кого любимо, тим треба щоб від нас був трохи нахес, а не таке, шо один кадухес.
І шмотки треба брать людські, не шоб шпарити потім як шлепер з Молдаванки, шо без сліз не глянеш. Та щас! Треба фланірувать як мадам з приданим і щоб весь Привоз питав, в честь чого ви сьогодні така нарядна. А самій тихо по кецику підкидати на підводні дрони. Робити шухер на німецьких сайтах через колишніх однокласників, бо колишніх не буває, і хапати там оптичні приціли, світ не бачив, почті на шару, і через треті руки, нівроку через польського консула таранити їх аж прямо пацанам на передок. А самій тим часом шмонати бульвар вздовж і поперек, бо треба в школу ті каштани з підвивертом і позолотою, шоб їм кисло в борщ.
Треба любити свою халупу і робити в ній красиво, навіть якщо в ній вічний гармидер вприсядку і взагалі вона далеко від пляжу. Треба здавати кров і, я знаю? Може, з нею вийде ще когось заразити любов'ю до слів "кандибобер", "казьонити" і "халоймес на розовій воді".
Треба цілуватися скільки влізе і казати, що думаєш, а не корчити з себе целку-невидимку. Химині кури розводити нема коли. Ото, шо за гроші купується, воно ж як швицар - от воно є, а от ф'ють і як не було. Справжнє лише те, шо не помацаєш: оте відчуття, коли сидиш на волнорізі до берега спиною і навколо лише море і небо. І воно все - твоє. Все наше.
А як можеш порюмсати в куточку, так і давай. Плач, бо моїм ворогам усе те, що з нами сталося. Моїм ворогам усі ці шлюхеди, блохольоти, кінжали грьобані, каби-хераби і усе те, що аж муляє засунути їм назад по саме дишло і ще провернути три рази.
Вони хочуть, щоб ми були як вони: конали в тихий ужас і світла білого не бачили. Але ми їхні ті хотєлки бачили в гробу в білих тапках. Ми будемо жити красиво - не завдяки, а всупереч, і хай вони подавляться. Жити заради тих праонуків, які ще не народилися, а ми їх вже любимо наперед авансом.
Диктант з півночі Одещини
Треба жити!
Жити треба інтіресно: читати книжки, ходити в театр, дресірувати Тузіка чи Шарика і шпацірувати ввечері на танці…
Треба жити! Не так, як мокре горить, і не тоді, як все добре мине, шоб потім не казати “хароша мисля прийшла опосля”. По-настоящому! Осьо прямо щас, тутки! Здоїти вранці корову, процідити молоко на цідилок, вилляти в глиняний гладущик та поставити на кисляк, шоб потім відігріти сир у печі.
Перевірити, чи ше не втелилася раба телиця, чи не сіла квочка, чи зав’язалися оберкоси, чи посходили кабаки, висадити розсаду отих добрих помидор, шо Манька дала, та вишарувати город поперед усіх, бо шо то за хазяйка, коли земня на городі як камінь і бур’яни по коліно.
Треба всьому давати раду - курям, котам, цуценятам, а ще - глядіти внуки, щоб ни їден не вліз у шкоду, щоб їм добро було. А якшо вже за ким золоті верби виросли – то так і накрити мокрим радном. Пекти плацинди з сиром і зеленою цибульою, робити ікру з синіх, білити літню кухню та натягнути шпалєри на виноград. Їсти кавуни з хлібом прямо на баштані і малосольні огірочки з майським медом першої качки під дідовою грушкою.
Викопати восени картошку, заплести у вінки цибулю, позносити бураки в клуню, а кукурудзу – в кіш, щоб взимку сидіти її лущити над цинковим відром і палити грубу качанами. Подушити виноград та поставити його грати в великих бутлях з резиновою перчаткою на горлишку.
Пекти налисники на Сирні запусти, варити холодець на Міхайла і роздавати подаяніє на Проводи. Ставити пательню на розпалену плиту і жарити на ній картошку з почерьовкою. Варити кабакову кашу і лускати сояшникові зернята, пражані з сіллю.
Купляти гарні плаття з бльостками, ходити плести сєтки і збирати сусідському Міші на генератор для фронту – коли він тіки встиг вирости, той шибеник. Ходити в посадку по жолуді і до Дому культури по каштани, бо Перве сінтябра вже давно наступило.
Треба любити свою хату – від причілку до стріхи, навіть якщо ту стріху вже майже струбили миші. Нехай та хата зараз далеко – а все рімно, нема лучче, як дома.
Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «колястро», «цямриння» чи «балія».
Треба цюлюватися, коли цюлюють, і казати всьо, як є. Нема коли розбалакувати про Химині кури. Ото всьо, шо в хаті та на обійсті – отако ррраз, і нема, як пісок крізь пальці. Ото тіки й настоящого, шо всередині, якшо є шо вспомнити, є з чого посміятися і є кого любити.
Ще треба плакати, коли плачеться. За всьо то, що ніколи не мало з нами случитися, бо вже і так стіки всього случалося з нашими бабушками і дідами, шо куди там. За то, шо ми не тіки знаїм, як пишеця «далекобійний дрон» або “балістична ракета”, а й чуїм, шо то летит прямо щас, оно-го.
Кацапи захтіли, шоб ми були як ото вони: по вуха в болоті й кізяках. Та хіба ж вони знают, що кізяком з глиною можна вимастити хату, а на болоті набрати очерету та її вкрити. А ми будем жити з удовольствієм – і всьо равно, хто собі там шо думає. Хто мав – той буде мати, а хто крав – той буде красти. А ми будем жити раді тих, хто і після нас буде балакати, як ми.
Диктант із Кропивниччини
Нада жить!
І жить нада інтєрєсно: справлять ги́ржики зі своїми, слухать як потріскує стерня на полі після сіюминутної серпневої зливи, научиться колоть свиню на Покрову і крутить огірки на зиму.
Нада жить! І шоб ніхто не сказав, шо живеш ти ні сенди́, ні тенди́. І не аж коли пітух в сраку клюне – жить нада сразу! Осьдо тут! Вранці, як роздру́хаєшся після сну, треба не спішить, а тихо вийти у двір та оглянуть господу: перевірить курей, ластівчат, чи повернувся з гульок Дружок (охляне ж, зараза така). Сходить на город, пощіпать друге полуничне пришестя, потерти червоні щічки помідорів, дать по сраці патісонам і кабака́м. Не зі зла, а так, шоб віздє був порядок. А далі вже можна йти маламу́рити варенички, які мама приготувала на сніданок.
Пока́мість ти живий, треба любить свою землю. Стараться для неї, квітчати її. І одного дня квітами у чийомусь серці проростуть «рядни́на», «чара́» та «пі́лочка».
А як тебе поцьомкає яка дівка, то і ти не давай задню. Не мовчи, але тако́ і не теренди́ зайвого. Їйбо́, нема часу! Тримайся за любов, совість і штани, коли біжиш вночі з кукурудзяного поля.
А ше не встидайся, плач. Ти не виписував собі таку жизнь разом з «Порадницею». А воно, бачиш як, прийшло заказним пісьмом. Але як тебе злякає те болотяне пау́тькало, коли навіть у вогні ракет, шо вибухають, ти бачиш суцвіття дідових мальв? Я ж кажу, ну.
Ці бамбу́ли на сраці світу хочуть, шоб у нас був вєчний кардібалєт. Пу́цьку їм! Поки живі, будем фури́чити так, шо і чорти в пресподні вивчать українську. На всякий случай. Воно їм лишнім не буде.
Диктант з Теребовлянського району
Треба жити!
Жити треба слічно: смажити каляфьори, пуцувати мешти, шанувати стрийка.
Хто жив, той жиє! Не легонько, не дрібку, не то ся зробить. А правдиво! Вже!
Треба пасти корову, копати бараболю, бавитисі з пісєтками в стодолі і замітати подвір’я. Казати бабі, шо ти її любиш, бо завтра принесуть пенцію. Треба вудити шинку і варити гижки на празник.
Треба любити свою хату, бо ти є господар і ґазда! І навіть якщо не всі видят шо в тебе на подвіру – там має бути чистенько, як бог приказує. Бо ти не оферма якась і не потороч. Треба офірувати кров і пеньонзи, і може з ними в чиєсь серце втрафлять слова «брайтрура», «мішіґіне» і «полярис». І "цєпє"! То таке саме, як пулітко, но від курки.
Тре' вставати з-за столу і цілювати дружку, якшо тебе взяли старшим дружбою і співати многая літа кухарці. Голосно. Нема часу стидатися. Життя втікає, як діти з колгоспного гороху, шо зобачили бобіка. Правдивим є тільки то, шо можна помацати руками – новий ксьондзовий фелон на Різдво в церкві, шість корців пшениці за пай від фермера і 500 євро з цьотчиної передачі з Італії.
Часом треба пустити сльозу, коли годен. За всьо, шо з нами не мало трафитись. За то, шо гудит посеред ночі, заким ті диявóли запускают по нас ракети.
Вони хочут, аби нас гет трафив шляк і ми перестали мити вікна перед Великоднем. Але ми будем жити файно, шанувати Христа і ходити в неділю до церкви.
Та й таке.
Диктант з Буковини
Траба жити.
Траба жити: ріхтувати набуток, ходити на заболотіуский чи косіуский базарь, кришити бурачки на вісілє.
Траба жити! Не крішку, не відтак, не позаутрю. Праудиво! Вже! Траба чіхати корову, збирати толоку на барабулю, везти ціпєта з базарю, не вілазєти з «євроремонтів» і відправʼєти на заробітки тих, кого любимо. Бо ремонти самі си не зробʼє, а сусіда з Італії вже поклала ліпший паркан. Траба жичити шо маїш і офірувати на войско, шукати кришки до слойків, би хлопцям і дівчєтам туда передати салцісони, паштетівки і шош буженого. А нишпорити тра хіба в сусідинім міжʼярʼю, бо ,відау, ходит до неї Маріки Штифанової чоловік. Траба здавати кроу у шпиталю, і, мо, щє хтос полюбит слова: «пльотки», «кітка», «матка».
Траба си цілювати, але встид мус троха мати. Казати шо на думці лиш ксьондзови, і то всьо не кончє. Нема чісу дес пірґатиси. Сегодни в тебе найліпший паркан, а завтра Йванка, котра в Італії лиш два році, має ліпший. Праудивим є лиш то, за що не годен си вхопити руками: памнєть, любоу і набутки.
Треа русти, єк сти годни. За всьо то, шо мало си ни стати. Шо щє одного хлопцє привезли і ми будемо ріхтувати похорон, пекти подавники і заказувати вінок від хати.
Мскл хочут, би ми си гризли межи собов. А ми то й так робили з ґіда-праґіда, але то з любови і усему є міра. Мус жити, бо, єк ґєґьо переказали мені сєсю мову, так я маю переказати ґітим.
Волинський диктант
Тра жети!
Жети тра хорошА: читати книшкє, ходети до клуба, дрісірувати Бровчика.
Тра жети! Не напів сели, не троха, не завтра і не колесь. А по-настоящому! Зара! Тре гладити котив, збірати грибе, весте собачєт із войне поїздом, робети ремонт і дарети щєстє тем, кого любімо. Тра купувати сукєнкі красіві і переказувати гроші на войско, шукати теї реби і генератори, а ше - лазити вечорами по чужех садках, бо на перший урок дитені траба принесте каштани.
Тра любети свою хату, навіть якшо вона далако од рідного дому – того, шо в сарці. Тре здавати кров, то, може, з наю ше в чийому сарці засєде любов до слив: "допіру", "цюп'є" чи "нацькі".
Тра цілуватися, як тико вепаде нагода, і казати то, шо думаєш. Нима часу шось недомовлєти. Всьо, шо наживає людена, – крихкоє, життє сеплеця, як пісок через пальці. Настоящим є тіко то, шо не мона схопети рукамі: то, шо згадуєш, сміх і любов.
А ше – тра плакати, коле можеш. За всьо то, чого николи не мало бути. За то, шо ме не тілько знаємо, шо такоє той дрон чи балістечна ракєта, а й можемо впузнати на слух.
Русскі хочуть, шоб ме стали похожи на нех: буле у вічній гризоті. А ме будемо жети добре – наперекір всьому і раді тех, хто посля нас буде говорети так, як ме, нашою мовою.
Диктант із Закарпаття
Треба жити!
Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати красно по корзові, варити палинку і печи баньки на шпорі…
Мусай жити! Не помали, не піціцько, не післявчора! Фурт! Нись!
Мусай шкомтати мацура за черево, ходити на яфини, передавати шовдарь леґіням на войну, уладжувати хижу і чинити сиринчу, тим ко коло нас.
Мусай взяти на ся файноє шатя, і веричи гроші на Мукачівські дрони MyDrons, а й щи – шурігувати листя і упозірувати у яркові гистині, бо дітвак ся узвав, шо завтра треба на урок.
Мусай любити свою хижу, даже кіть она не наохтема і докус у чужому краю – і чуєш її лим у сирці. Мусай здавати кров, і може кось утямить, шо вто такоє «пітятко», «сарачатко» авадь «струк».
Мусай цілюватися, се бізівно. І все уповісти шо думаш. Ниє часу онаджитися. Життя утікать од нас ги вітер на вігорлаті. Лим то шо не мож покивати, зопстанеся з нами – памнятай, люби і радуйся.
Щи мусай ривати, коли годенісь. За усьо, шо не мало ся з нами стати. За те шо ми тямиме, ко майліпший Мадяр і чуєме «братську» брехню ще до початку бесіди. Немза хоче аби ми жили в суєті-гризоті, а наші дітваки вадилися «по-руськи». А ми будемо жити фосо, ай зато, не тямлючи на гісторію, бо так має боти для нас і наших «пітяток».
Диктант з Кривого Рогу
Нада жить! Ни ото як здрасті, ни чучуть, ни потом. По-людськи! Січас! Треба розмазувать котів, везти собачат з фронту на сидячом поїзді, нада робить рімонт і радувать своїх. Треба куплять блістящі плаття і здєльні купальніки, но ни на всі гроші – нада ще оддавать шось на армію, а ще – ходить у балці коло ставка рицця у бурʼянах.
Нада любить, де живеш – даже якшо це ни навсігда. Треба здавать кров, бо шо тобі, жалко, чи шо? І тоді хтось як і ти полюбе слова: «ходю», «перве», «ловкий»…
Нада цілувацця, коли получаїться і казать усе прямо, а не викаблучувацця. Бо жизнь одна – р-р-раз і нима! Ни вспієш і оком змигнуть, як уже досвідання. Помни хароше, люби й веселись, пока можеш.
Не гріх і поплакать. Бо цього усього ни должно було буть! Ми не должни були знать, як реве та желізна падлюка.
Рускі хочуть, шоб ми були ото як вони: вєчно гризлись як собаки. Но нє. Ми будем жить ради тих, хто балакатиме по-нашому даже тоді, коли ми уже вмрем.
Євгенія Кузнецова
Харківська версія
Тю, жити треба, і не валятись під Градусником.
Шоб цікаво, з кайфом і по-красівому.
Ходити у ХАТОБ, на Балку по книжки.
У деберц грати по-маленькій, щоб не скучно було. На вилазку махнуть, та хоч на Есхар, шоб песики недресіровані аж позеленіли від заздрощів. А потім Івана зловить і на караках цуценят додому тягнуть. Треба жити на повну, шоб кайфувати, а не «так собі».
Тю, шоб усі так жили!
Не впівсили, не по-трошки, а по-нашому, з душею, як на Стрілці, коли з друзями здибався, і до Держпрому чути, як регочеш.
Жить треба красиво. Купляти кельню з бльостками і написом «Гусі» на Барабані,
вдома на тремпель вішати, шоб не довелось потім локоном зморшки розглажувать.
Допомагати тим, кого знаєш. Тим паче на Благбазі можна все дістать, не тільки РЕБи з генераторами, а й доброту людську, якщо попросить нормально.
Не нада тіки з канатки стрибати у Саржиному міжʼярʼї. Дійти нада до Істочника, води баклажкою принести, щоб увечері чаю з Полюсом бахнуть, бо Каштан розтане.
І не скигли, не малюй ампулкою каракулі.
Подивись на себе, шо ти рюмсаєш? Виглядаєш, як з халабуди вийшла. Гля яка. Поплюй сємки у кульок, в ганделик сходи біля Скляшки. Опісля повертайся на Салтівку, ремонти роби.
Звук шахедів чуєш? Маєш відрізняти, де балістика, а де просто рофл. Бо може приліт такий буть, шо від Жуків до Баварії вікна подзенькають.
Ну добре, порюмсай, якщо прям свербить, тільки потім давай позитивненько.
Бо як не жартувать, то серце не витримає, тоді й «зашквар», і «крінж» звучать, як пісня про наше життя.
Треба обійматись, цілуватись і кохатись, як випадає нагода. Бо взимку без тепла ТЕЦ-5 буде зябко.
І казати треба все, шо на думці.
І матюкаться теж можна, особливо у північно-східному напрямку, туди, де кацапи з душею вузькою, як горло пляшки, заздрять нам у своїх болотах.
А ми будем жить.
Жить заради тих, хто ще не народився.
Бо шо, не жить тепер? Чи шо? Тю!
Варіант радіодиктанту національної єдності від старшого солдата
Треба жити!
Жити треба цікаво: піти добровольцем, підписати контракт 18-24, а потім 60+…
Треба жити! Не вдома, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! В бліндажі! Треба кормити покинутих тварин, паяти дрони, їздити у відпустку 10 днів із фронту на "інтерсіті", робити ремонт єдиного в підрозділі авто і не приносити проблеми командиру частини. Треба купувати мультикам та піксель з шевронами і збирати донати на підпозділ, вмикати РЕБи і генератори, а ще – нишпорити вечорами в міжʼярʼї посадок, бо на бойові позиції треба принести втрачені дрони.
Треба любити хату, яку зняв у прифронтовому селі за 30 000 гривень, навіть якщо вона тимчасовий прихисток і далеко від справжнього дому – того, що в серці. Треба здавати гроші в “общак”, і, може, з ними ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: "парадичка", "суль" чи "замачау".
Треба цілуватися з коханою людиною, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на зволікання. Матеріальне – крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна братись руками та ногами: “пелюстки”, розтяжки і ворожі дрони.
Ще треба плакати, перед виїздом на позицію та повернувшись з неї на ППД. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться "рапорт на отримання рапорту", а й навчилися подавати ці рапорти церез “Армія+”.
Росіяни хочуть, щоб ми танцювали під “Калінку-малінку”. А ми будемо продовжувати танцювати під Віталіка Козловського, бо: пінаколада – це був випадок, пінаколада – ти мій виняток, я тебе всю до дна!
Диктант німецького мігранта
Жити треба інтерессант: читати книжки, їздити на дойчебані, годувати місцевих білок.
Треба жити: наповну, а не на півставки, не після продовження посвідки на проживання, не тільки в день зарплати чи соцвиплат. Треба жити ріхтіг і софорт! Варити вареники і борщі на українські фестивалі, збирати гриби і ягоди в лісі (бо так дешевше і біо), донатити українсько-німецьким ферайнам, їздити в ікея на вохененде і приносити глюк, тому кого ми лібен.
Треба купувати сукні на анґебот у зара, передавати передачі додому бусом, вишуковувати для них каву по акції і вечорами блукати в між'яр'ях разом із ґуґл-мепз.
Треба любити свій дім, навіть якщо це фахверк, келлер чи дах і в ньому немає вікон чи кухні. Треба складати іспити з німецької, і може із сертифікатом у серці поселиться любов до слів "ґенау", "хауптбангоф" і "міт-карте-бітте".
Треба цілуватися, коли є нагода, і казати "найн", коли це на думці. Немає часу на невизначені артиклі. Матеріальне - крихке, життя тікає як поїзд, перенесений на іншу колію. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитися руками – Лібе, Лахен, Лєбен.
Ще треба плакати, коли можеться. За те все, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо як пишеться "нексте бузхальтештеллє" чи "мітвонбешайніґунґ", а й розрізняємо це на слух.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожі на них і скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити інтерессант - всупереч історії і заради тих, хто винайде українсько-німецький суржик.
Психологічний диктант
Треба жити!
Не так, як кажуть недовчені психологи – «тут і тепер», бо це було про інше, а так шоб позакривати усі гештальти назавжди!
Треба ходити в терапію, каналізувати агресію, пробувати тілесні практики і, нарешті, купити собаку щоб хоч хтось тобі радів. Можна і кота, щоб назвати його Гаттісон чи Бертуся і викладати в Фейсбуках. Але на кота не розраховуйте: то ви вже будете приносити йому радість, їжу і почуханки. З котом вам буде легше засвоїти слово нарцисизм, а з собакою – прийняття.
Треба назбирати каштанів, щоб цей гладенький антістрес мацати в кишені або турлять його ногами в шурхот осіннього листя.
Треба запам'ятати слово майндфулнес, щоб вставляти його де не потрапивши, чи навчитися медитувати на світанку поки діти збираються в школу.
Треба здавать кров, але чесно піти і здати, без різних там селфхармів, бо твоя кров врятує життя, чого їй задарма литися?
Треба щиро плакати, бо печаль особливо лікує і дозволити це робити хлопчикам і чоловікам, тоді буде з ким цілуватися.
Треба завалиться у психолога на кушетку і тупо виспатися, поки він мовчить, аналізуючи свої інтерпретації вашого буремного життя...
А якщо вже зовсім не ок, можна і до психіатра, бо дихання-диханням, але пігулки набагато надійніше, бо можна на деякий час забити на далекобійні дрони і балістичні ракети.
Можна матюкатися на ворогів, і вигадувати про них жарти, бо це теж терапія.
Треба дихати! Але не квадратом, а просто вільно на своїй землі!
Юридичний диктант
Фізичним особам треба жити!
Фізичні особи мають жити протягом відведеного можливостями копіювання дезоксирибонуклеї́нової кислоти такої особи, в умовах і спосіб, не заборонений законом:
а) вони мають право на реалізацію права на освіту, шляхом ознайомлення зі змістом літератури на умовах визначених законодавством про бібліотечну справу, а так само
б) набувати право власності на примірники літературних творів без права подальшого відтворення таких творів частково або повністю на будь-яких носіях, крім випадків збігу строку дії авторських та суміжних прав.
Фізичні особи мають право на реалізацію своїх культурних прав, шляхом відвідування культурних установ державної, комунальної та приватної власності, зокрема театрів оплатно з дотриманням встановлених правил ділового етикету.
Фізичні особи мають право на придбання та подальше утримання домашніх тварин, зокрема ссавців виду Canis lupus familiaris (собака свійський), з дотриманням відповідних правил, встановлених органами місцевого самоврядування, та надавати їм прізвиська з дотриманням норм моралі.
Забороняється провадити життєдіяльність людини з відстроченням у часі, а так само з пригніченням когнітивних, психоемоційних здібностей, у т.ч. під впливом третіх осіб.
Фізичні особи мають право на тактильну взаємодію з представниками Felidae domestica (домашні коти) за умови, що такі особи:
а) перебувають у їхній власності,
б) є представниками комунального середовища, або
в) використовуються на умовах, визначених домовленістю з їх законними власниками.
Дозволяється участь у збиранні дикорослої флори (зокрема грибів) в обсягах, що не потребують сплати лісового збору.
Перевезення цуценят вищезгаданих видів свійських тварин із району ведення бойових дій до населених пунктів здійснюється залізничним транспортом категорії «Інтерсіті+» Філії «Українська залізнична швидкісна компанія» публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» з дотриманням правил перевезення тварин.
Дозволяється проведення ремонтних робіт у житлових і нежитлових приміщеннях, що належать фізичним особам на праві приватної власності або використовуються на умовах, передбачених договором оренди, а також учинення дій, спрямованих на створення позитивних емоцій у близьких осіб, з переліку осіб, передбачених Сімейним кодексом України.
Допускається набуття права власності на речі, шляхом вчинення правочину купівлі-продажу, обміну тощо, зокрема одягу з підвищеним коефіцієнтом блиску (костюмів та суконь із лелітками) та здійснення банківських переказів - добровільних цільових переказів на потреби сектору безпеки і оборони.
У межах особистої громадянської участі або через відповідні громадські обʼєднання дозволяється виявлення та ініціювання придбання радіоелектронних засобів боротьби (РЕБ) і генераторів, сертифікованих в установленому законом порядку.
Вечірні переміщення територіями державних та комунальних ботанічних садів, а також ботанічних садів Національної академії наук України, з метою заготівлі плодів Castanea для виконання освітніх завдань першого навчального дня дозволяються з дотриманням правил перебування на території таких садів у відведені години роботи та поза межами комендантської години, встановленої у відповідному населеному пункті.
Фізичні особи мають вживати заходів для утримання і комфортного проживання в житлових приміщеннях (домі).
Під «домом» розуміється місце постійного проживання, так і місце тимчасового перебування, у тому числі віддалене від місця реєстрації, до якої особа має психоемоційну привʼязаність.
Рекомендується періодична здача донорської крові за процедурою, установленою МОЗ; допускається, що побічною реакцією під час забору крові та переливанні третім особам, в окремих пацієнтів може виникнути любов до мовних одиниць типу «допіру», «пітятко», «кияхи».
Треба цілуватися і говорити прямо.
За наявності обʼєктивних життєвих обставин дозволяється ініціювати поцілунок за згодою сторін. Рекомендовано висловлювати думки в лаконічній і недвозначній формі, з дотриманням boni mores та звичаїв ефективної комунікації, з униканням форм комунікації, що можуть викривляти сприйняття, зокрема через вживання так званих комунікаційних «півтонів».
Матеріальні об’єкти (речі) визнаються крихкими; плин часу має властивості прискорення через субʼєктивну оцінку особи.
Фізичні особи мають шанобливо ставитись до нематеріальних активів, на які не можна застосувати режим речей: спогади, сміх і любов.
Фізична особа має право на прояв психоемоційних реакцій, зокрема у вигляді плачу.
Фізичним особам дозволяється вияв емоцій шляхом сльозовиділення у зв’язку з подіями, які об’єктивно не мали б відбуватися в нормальному правопорядку. Констатується, що значна кількість осіб набула не лише орфографічних знань щодо написання лексем «далекобійний дрон» та «балістична ракета», а й компетентності з аудіальної диференціації відповідних об’єктів озброєння.
Про наміри держави-агресора і нашу мету.
Встановлено, що представники держави-агресора прагнуть уніфікувати поведінкові моделі населення України до стану встановлення тоталітарного суспільства і повного підкорення волі особи державному апарату.
Українське суспільство, натомість, підтверджує намір жити цікаво — всупереч історичним обставинам і заради осіб, які в майбутньому користуватимуться українською мовою.
Диктант мовою чиновників
Як рекомендовано жити
Рекомендовано організовувати дозвілля та самоосвіту: читання, відвідування культурних заходів, догляд за тваринами тощо.
Діяльність щодо викладеного має здійснюватися невідкладно. Слід підтримувати Збройні сили України та волонтерські ініціативи, у т.ч. шляхом переказу благодійних коштів на засоби РЕБ, генератори й інше необхідне обладнання. За можливості треба брати участь у переміщенні тварин у безпечні місця.
Необхідно забезпечити виконання навчальних завдань неповнолітніми здобувачами освіти, підготовку до уроків, збір природних матеріалів.
Побутові потреби та ремонтні роботи виконуються в межах наявних ресурсів і повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Необхідно підтримувати належний стан житла, у т.ч. тимчасового згідно з ДБН. Заохочується донорство крові, розвиток української мови, інтерес до рідкісної та діалектної лексики.
Перевага надається відвертому висловленню позиції та проявам прихильності у взаєминах згідно урядової демографічної стратегії. Пріоритет мають нематеріальні цінності, такі як спогади, радість, любов. Допускається гостра емоційна реакція на події, зокрема сльози.
Рекомендовано підвищувати обізнаність щодо термінів і явищ, пов’язаних із війною, розвивати навички інформаційної безпеки.
Слід уникати негативних думок, до яких громадян підштовхує держава-агресор.
Незважаючи на ці спроби, рекомендовано жити активно, підтримувати культуру та берегти українську мову.
Дата
Підпис
Погоджено
Диктант від Вінницяоблводоканал
Написали радіодиктант? Тепер сідаємо писати знову, але «водоканалівський» варіант). Відмовки не приймаються, ви ж не нишпорите зараз в міжгірʼї по саду!
Жити треба цікаво. Читати книжки, ходити в театр, передавати показники лічильника.
Передавати треба не впівсили. Не наполовину. А все, що спожили.
Не 20 жовтня. Не 3 листопада. А зараз. З 25 жовтня по 2 листопада.
Треба гладити котів, ходити по гриби, цілуватися, любити свій дім і свій водоканал. Навіть якщо справжній водоканал десь там, далеко.
Жити треба цікаво, а передавати показники лічильника – вчасно. Всупереч тому, що «забув» і «якось буде». Щоб не нишпорити потім по водоканалу в пошуках перерахунку.
З Днем української писемності! Пишіть, любіть, донатьте, цілуйтесь, підтримуйте один одного й передавайте показники лічильника вчасно).
Диктант від Волинського нацуніверситету ім. Лесі Українки
Треба жити!
Жити треба цікаво: читати Лесю Українку і Олену Пчілку, відвідувати заходи, пити каву між парами…
Треба жити! Не після сесії, не після захисту курсової, не в останній день дедлайну. По-справжньому! Зараз! Треба бути активними, виступати на конференціях, ділитися конспектами з тими, кого любимо.
Треба купувати печиво на благодійних ярмарках і донатити на військо, вишукувати помилки в написаному чатом джпт тексті, а ще – нишпорити вечорами між книжковими полицями в бібліотеці, бо на першу пару треба принести реферат.
Треба любити свою кімнату в гуртожитку, навіть якщо вона тимчасова і далеко від справжнього дому – того, що в серці. Треба вчасно виконувати завдання, і, може, з ними ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «іспит», «пара» чи «практика».
Треба вчитися, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне – крихке, а студентське життя неповторне навіть в умовах війни. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх, любов і закрита сесія.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як ефективно навчатися навіть в укриттях, але й вміємо працювати над проєктами й дослідженнями з павербанками в руках.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво – навчатися, досліджувати, говорити українською та творити нашу історію у стінах Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Диктант від метеорологів
Треба прогнозувати!
Прогноз погоди треба писати винахідливо: як книжку, як театральну п’єсу, коли їдеш у маршрутці стоячи, коли забув вдома парасолю, коли в каву перелили молока, коли вимкнули світло, коли годуєш чи гладиш Тарасуня й Тасю…
Треба прогнозувати! Не скорочено «мінлива хмарність, без опадів», не абияк, не лише на завтра, а на три доби. Професійно!
Тут і тепер! Треба перебрати десятки метеорологічних прогностичних моделей, роздивитися фотографії із супутника, глянути на аерологічну діаграму, подивитися на стан атмосфери у розрізі, стежити за напрямком вітру, рухом повітряних мас, оновлювати регулярно метеорологічні дані, дарувати радість споживачам від якісного метеозабезпечення.
Треба одягати вдома красивий флісовий костюм, коли терпнуть пальці від холоду та холодної клавіатури, на вулиці – термобілизну від Унікло, а в ньюзрумі перевзуватися у крокси та взяти не стару кофту на плечі, а модний худі із каптуром, щоб ніщо не відволікало від прогнозу, сідати ближче до кондиціонеру, а ще – не шастати Голосіївським парком ввечері, бо вже навіть хмарності не видно.
Треба любити свою професію, навіть якщо тобі тридцять з лишком років розказують один і той самий анекдот про синоптиків, треба прогнозувати погоду не лише для свого району, а й для усіх областей України, треба ділитися з людьми тонкощами цієї професії і тоді, може, ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «оклюзія», «малоградієнтне поле підвищеного атмосферного тиску», «барична улоговина», «ізобронти», «альбедо», «адвекція», «кумульо-німбуси», «підсоння», «какабека», «рахат-лукум».
Треба розквітати усмішкою при кожній нагоді справдженого прогнозу і озвучувати власний варіант прогнозу погоди, навіть якщо тебе хейтять за нього. Нема часу доводити те, що давно вже існує. Життя – прекрасне, проте швидкоплинне. Справжнім виявилися людяність, любов до метеорології, до антициклональної сонячної погоди, до літнього рясного дощу атмосферного фронту, та те, що у зв’язку з виходом південного циклону очікується ускладнення погодних умов.
Ще можна поплакати, коли прогноз з тріском пролетів, але не варто. Бо приводів для сліз чи хмарних думок зараз забагато. Краще сублімувати це в холодну лють, коли через росіян ми, наприклад, не можемо запускати наші метеорологічні зонди.
Вороги хочуть, щоб ми довіряли шкідливим пліткам про «аномально холодну зиму», «люті морози», про фальшиве твердження, що похолодання приходить із Москви і що народні прикмети – основа основ метеорології.
А ми живемо і будемо жити цікаво – всупереч стереотипам та дилетантству, всупереч статистиці минулих років, заради тих, хто знає, що Михайло Косач, улюблений брат Лесі Українки, видатний український метеоролог, засновник метеорологічної служби на Харківщини.
Заради нашого найкращого у світі підсоння – помірно-континентального.
Дипломатичний диктант
Треба лєбен!
Лєбен треба цікаво: читати й писати вербальні ноти, ходити в Бундестаг, дресирувать русландферштеєрів…
Треба жити! Не впівсили, не трошки, не морген, не данах. А на роботі! На вчора!
Треба набридати урядовцям, збирати голоси депутатів, везти німецьких генералів до Києва і Харкова на Укрзалізниці (бозна чи тре тут ті кляті лапки), бо Дойчебан (та сама фігня) всеодно опіздає на три доби; робити конференції з питань відбудови і приносити мільярди військової допомоги тим, кого любимо – ЗСУ. Треба знайти в німецьких степах усіх гепардів з леопардами (що там з лапками?) і відправити їх на пасовиська в Україну, треба вишукувати трансформаторен і генераторен, а ще – нишпорити вечорами в міжʼярʼї берлінського урядового кварталу, бо на ранок треба принести пару батарей патріотів.
Треба любити свій дім, навіть якщо він називається службовен квартірен і далеко від справжнього дому. Треба вчити німців української, і, може, з нею ще в чиємусь німецькому герці поселиться любов до слів: «Ukrzaliznytsa», «SlavaUkraïni» чи «ZSU».
Треба цілуватися, але тільки двічі, сухо та не торкаючись майже щок, і казати треба лише те, що в інструкціях центру.
Матеріальне – крихке, проте в той самий час найнеобхідніше, дипломатія робиться відчуттям на кінчиках пальців. Справжнім виявилось тільки те, що привіз із собою: спогади про повітряні тривоги, сміх від дотепних мемів про недолугих окупантів і любов до всіх, хто вдома та завдяки кому цей дім існує.
Ще треба, чорт забирай, плакати, коли голос тобі зраджує, треба дозволити собі бути вразливим. Коли тисячі німців на площах і при згадці «посол України» аплодують, бо ти представляєш Україну, кожну українку й українця, але, насамперед, кожного нашого героя та кожну нашу героїню. Коли німці нарешті починають фінансувати українські «далекобійні спроможності» і віддають нам майже всю свою ППО. Або коли тобі замість німців доводиться пояснювати, якого дідька в далекій стайні в Баварії бʼє копитом Тур і не розуміє, чого його не випускають на ті самі українські пасовиська з леопардами і гепардами.
Росіяни хочуть, щоб німці стали схожими на них: фашорашистами. А ми з німцями будемо жити інтересантно – всупереч і завдяки нашій спільній історії і заради тих, хто після нас шпрехатиме нашою спільною мовою – мовою європейських цінностей.
Диктант від керамістів
Треба творити!
Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба малювати, ліпити з глини, дарувати подарункові сертифікати і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще – замішувати ангоб, обирати поливу і чекати, коли горно досягне потрібної температури попри відключення світла, бо творчість не чекає на завтра.
Треба любити свою глину зі Славʼянська, навіть коли вона тимчасово майже недоступна. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: «шлікер», «шамот» чи «кракелюр». До запаху розпеченого горна, до дотику вологої глини, до того, як полива перетворюється на скло під жаром вогню.
Треба гончарувати, коли випадає нагода, і втілювати в глині те, що на думці. Немає часу на півтони – ні в житті, ні в кольорах на палітрі. Матеріальне – крихке, життя тікає крізь пальці, як глина на гончарному крузі. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов. І те, що народжується під твоїми пальцями – чаша, мальована тарілка, глек, миска.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться «далекобійний дрон» або «балістична ракета», а й розрізняємо їх на слух.
Але треба й творити. Бо саме в творчості – наше життя, наш опір, наша любов.
Диктант від рятувальників
Треба жити!
Жити треба відповідально: не курити в ліжку, не залишати дітей без нагляду, не дражнити сусідського пса, навіть якщо він схожий на Патрона – це не точно сапер.
Не завтра, не "після свят". Вже! Треба вчасно штукатурити комини і не сушити речі на обігрівачах, перевіряти батарейки в димових сповіщувачах, тримати по вогнегаснику в хаті й у машині, робити ще сто дрібниць для власного спокою і безпеки.
Життя крихке: вогонь не питає дозволу, стихії не знають жалю, а загроз надто багато в теперішньому тривожному світі. Справжніми залишаються тепло серця, сміх рідних і любов до обраної справи.
Треба цілуватися, коли хочеться, але не на чергуванні. І завжди дзвонити рідним після виїзду на "прильоти" – навіть якщо виїжджав у між’яр’я.
Ще треба плакати, коли на серці чорнота. За тими, хто назавжди в строю, хто не повернувся з виклику і заступив нас від лиха.
росіяни хочуть, щоб ми тремтіли від жаху. А ми будемо донатити на ЗСУ, під час тривоги спускатися в укриття, не зачіпати підозрілих предметів, а в моменти небезпеки пам'яти: рятувальники поруч.
Диктант від менеджерів
Треба менеджити!
Менеджити проджекти в сівіл сесаяті секторі треба креативно: пушити стейкголдерів, давати стафу дейофи і всіх закомітити створювати сервіси бенефіціарам.
Треба менеджити! Не лише перед дедлайном, а й перед кікофами і до апруву таймлайнів! Треба любʼязно апдейтити донорів, фолоуапити партнерам, фідбекати координаторам, гордо зустрічати челенджі і розгрібати трабли заради таргет одієнс. Треба юзати з усіх сил свої софт скіли, щоб дали більше ресурсу на хард компонент, мітігувати ризики і досягати делівереблс, бо це не про кіпіай, а про людей.
Треба цінувати свою команду, організовувати йому хоч іноді тімбілдінги і ретрити, щоб потім усім разом не дауншифтнутися у ментал хелс проблемс і СЖО. Також треба радісно і ефективно зустрічати спотчеки від донорів, щоб не опинитися одного дня у міжʼярʼї проєктів. Дуже треба займатися евернесом і може ще в чиємусь серці поселиться любов до Де-І і есесменту потреб.
Треба фасилітувати лагідну комунікацію між комсами донора і своїми есемемами – тоді колись з першого разу вдасться правильно викласти в паблік лінійку лого і застосувати всі лінки в брендбуку.
Треба приносити щастя бенефіціарам, яких ми звикли називати дітьми чи просто людьми. І заради них можна іноді заплакати над презами чи репортами, але всі бестпректіс мають стати сестейнибл і мастхев у кожній комʼюніті.
Ще треба фандрайзити на своїх бенефіціарів і донатити на ЗСУ, бо не поможе нам ніякий воркшоп і капасіті білдінг, якщо допіру балістична ракета стане нашим останнім кейсом.
Росіяни крадуть наших дітей, як колись наш неймінг і хочуть навʼязати нам свій роудмеп. Але ми будемо жити, бо життя – це не драфт і навіть не проджект, тож треба менеджити його креативно всупереч історії і заради тих, хто говоритиме нашою мовою, де би вони не жили.
Світоглядний диктант
Треба вижити.
Так, зараз – тільки це.
Бо жити дуже хочеться, не зважаючи на те, що там каже Портников. Він – поважна людина, й розумна. Але дуже важко черпати натхнення з його промов про війну на роки — задля української ідентичності. Коли ти навіть не дуже чітко розумієш, що це. Та й точно не знаходиш нічого подібного у себе всередині. Ти ж усе життя розмовляла російською. І взагалі – Стругацьких обожнювала.
І коли тобі зараз кажуть: «Треба жити» – ти дуже підтримуєш це все. І сонечко навкруги. І гладити котів. (У тебе, правда, кіт – одоробло, яке не те що гладитися не проти – взагалі проти твого існування.) І купувати сукні.
Хоча постійно треба вирішувати: «Сукня чи донат?», «А донат – на РЕБ чи на дрон?» І коли малодушно вирішуєш, що таки сукня – то ще раз треба пояснити собі, що треба ЖИТИ. Це такий новий лозунг наш. Донат – завтра. На дрон. А на РЕБ – ну ладно, вже з наступної зарплатні.
Коли замислюєшся, чому тобі треба жити, а комусь – вмирати чи хоча б виживати, знову постає необхідність собі щось нескінченно пояснювати. І це таке життя – мерехтливе. Іноді здається – без сенсу. Так ми якось живемо. Бо людське життя – воно понад усе. І ясно, що саме моє життя – воно понад усе понад усім. Так, треба ж жити.
Ні, цей диктант має бути позитивним. Бо нам треба жити так, щоб не втратити громадянське суспільство. Поки там – ті, кому треба вмирати чи виживати – його захищають.
Це таке життя, коли ти постійно повинен собі доводити, що ти гідний того, щоб тебе захищали…. Але у тій сукні, ти ж ще гідніша, хіба ні? Не засуджуйте сарказм, будьте ласкаві.
Треба любити свій дім. Навіть коли розумієш, що от у Німеччині – теж дім нічого такий. Та ще й без необхідності бігати до метро кожну ніч. А в Іспанії – взагалі ще й море поруч. Ні, в тебе дім не гірший. Як взагалі тебе не любити, Києве мій? Та й ти любиш. Щиро. Він же справді класний. (Хоча харків’яни, що сюди переїхали, коли сил залишатися в Харкові вже не лишилося, завжди сперечаються – бо Харків найкращий). Вони праві. Бо в кожного серце – десь в одному місці, зазвичай. І там, де ти його лишаєш – там і найкраще. Навіть коли ти ту любов про себе все ще висловлюєш російською.Не знаю, чи є, як кажуть, у міст душа. Та чи приємна їм така любов? Бо вони ж живуть довше – й усе пам’ятають. А може, коли ти здаєш ту кров – вони приймають це як жертвоприношення. І прощають тобі ту мову.
Бо ти вже й достатньо налаштований до тих «пітятків» та «киях» – бо вони прикольні. Та й Вакарчука любиш. І Жадана читаєш із задоволенням. А коли зненацька на четвертому десятку прозріваєш, що Багряний за десятиріччя до Солженіцина, та навіть Оруелла, описав сталінську огидну пітьму… Ти взагалі несподівано для себе починаєш трохи таки бути гордим, що ти – українець.
Хоча яке право в тебе бути гордим? Де той Багряний і навіть Жадан… і де ти. Та й не за те хіба росіяни ідіоти – що вони горді просто тим, що вони росіяни? Хіба має людина бути гордою єпосом? Ну… тільки хіба якщо більше немає чим. Ну, може, хоч трошки – якщо от задонатить.
От цілуватися – певно, точно треба. Тут гріха немає. Ми ж повинні суспільство зберегти? Тож цілуймося… Хоч у ці моменти можна не думати про все те…
Плакати? Ну то взагалі ясно – бо як нам без цього. От коли о п’ятнадцятій хвилині по четвертій, тільки після відбою, та навіть сміттєвоза, тебе будить шалений зик дурного, але милого кота – ти не плачеш. А просто безсило жбурляєш у нього тапком. Коли розумієш, що ми можемо втратити Покровськ – ти теж не плачеш. А просто зчеплюєш зуби, донатиш Стерненку хоча б п’ять гривень, і знову даєш собі слово, що з зарплатні задонатиш п’ятсот. І коли дивишся фото якихось щасливих людей десь на пляжі – ти теж не плачеш. Бо ти ж доросла людина. Та ще й жінка. Хочеш – їдь. І коли читаєш вночі, під мерзенну дронову музику, що за декілька кварталів від тебе влучило в будинок – ти теж не плачеш. Навіть крізь сором – радієш, що не влучило в твій.
І коли чуєш дикі промови найвпливовішої людини у світі, першої постаті країни, яку все життя вважала якимось взірцем усього найкращого – ти теж не плачеш. Та й до чого? Сам винен. Бо – не створи собі кумира.А от коли раптом чуєш від людини , яка майже рідна, яка з одного з тобою міста і десь тепер – у «закордонах», що вона каже щось таке… «неоднозначне». Ти губишся. Тебе прям ламає. Ти спочатку намагаєшся щось їй пояснити. Потім кидаєш трубку. Потім намагаєшся пояснити собі. А потім просто виєш вголос.
Так – треба плакати. Бо це потрібно кудись вміщати. Бо воно не поміщається нікуди.
Звісно, радіти, що ти знаєш, що таке балістична ракета – це якесь збочення. Хоч ти й звикла радіти знанням. Але ціна справжніх знань – завжди висока.
Я гадки не мала, що таке українська ідентичність. І не дуже бажала, чесно кажучи, мати. Тим більше – такою ціною. Та й взагалі – не дуже хотіла шукати в собі щось, що відрізняє мене від росіян. Швидше навпаки – хотіла, щоб було щось таке, що не відрізняє.
Ні, звісно, я не про кару Господню. Та й досі не вважаю, що прям я чимось таким від них відрізняюсь. Ну, може, тільки тим, що більш точно не вважаю нас одним народом. Навіть з кращими з них.
Насправді – жити все ж таки треба. Навіть якщо ти не на фронті. Навіть якщо бігаєш від мобілізації. Навіть якщо дозволяєш собі сукню замість донату. Чи вважаєш, що хай воюють ті, хто на війні заробляє. Ні, я не про «не суди – та не судимий будеш» (ну може трошки)
Просто, по-перше – якщо не жити, то що? Хай Путло живе? Питання ж просте: або воно, або ми.
Так, не ми його ставили, це питання. Але останнє слово – за тим, хто відповідає. Правда?
А по-друге – нам же тут жити після війни. А там – у будь-якому разі не цукор буде. Навіть тим, хто виживе. Так що – ми за свою якусь там ідентичність заплатимо. Так чи інакше.
А життя завжди переможе зомбі. Бо зомбі – це вигаданий персонаж. Як Путін. Він існує тільки тому, що в нього вірить за біса багато людей.
А віра – таке собі. Релігії рано чи пізно добігають очевидної розв’язки. Бо насправді віра – це не про релігію. А про внутрішню дорослість. Ти сам визначаєш, у що й за що вірити.
То – їмо. Молимось (коли немає більш до кого звертатися). Любимо (навіть дурного кота). І живемо – щоб вижити.
І обов’язково виживемо – щоб жити. А там – і гідну країну наживемо. Ми зможемо.
Диктант котячої єдності
Жити ж̶е̶р̶т̶и треба цікаво: тигидикати під час зумів, губити шерсть, дресирувать двоногих…
Треба жерти! Не впівмиски, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Щоб не вмліти з голоду, поки людиняка насипле корму знову! Треба змушувати двоногих гладити нас, скидати речі з поличок, репетувати під час поїздок в «інтерсіті», псувати людям ремонт і приносити дохлих комах тим, кого любимо. Треба відривати лелітки з суконь, донатити людям свою шерсть, і робити щось дурнувате на камеру, щоб людиняці легше було збирати на РЕБи і генератори, а ще — нишпорити ночами в міжʼярʼї ковдри, полюючи на п’яту і півдуп’я.
Треба любити свій дім, і прикрашати його дряпописом, навіть якщо це орендована квартира. Треба робити людині «кусь», і, може, з ним ще в чиємусь серці поселиться любов до затяжок на одязі, допіру розкиданого наповнювача та побитих горнят.
Треба цілувати людиняку, коли тільки помив дупцю. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, і треба постійно це перевіряти, кидаючи речі на підлогу. Справжнім виявилось тільки те, що не можна вполювати: нахабний голуб за вікном і двоногі.
Ще треба верещати ночами, коли можеться. Співати про героїчне минуле наших предків і двоногих. Ми не знаємо, як пишеться «далекобійний дрон» але гарчимо на все, що летить, щоб захистити свою людиняку.
Росіяни хочуть… Та яка різниця, чого вони хочуть. Ми ж будемо жити цікаво і мурКотливо — заради своїх двоногих.
Диктант з фронту
Треба битись.
Битись треба потужно: стріляти з арки, кидати м67, ходити за нуль, дресувати любиму мишу в бліндажі.
Треба битись. Не на відчепись, не понарошку, не для галочки в ЖБД.
По-справжньому! Зараз!
Треба підгодовувати котів та собак в роздовбаних селах, шукати втрачені дрони, везти волонтерам гільзи з Часіків на ємкі, утеплювати старший вже рідним підвал і піднімати брутальними жартами по радейці настрій тим, хто на спшці вже четвертий тиждень.
Треба купувати рожеву термуху в подарунок побратиму на день народження, кидати з бойових гроші в банку підрозділу, вишукувати корчі та бандераповери, а ще - швендятись вечорами із саперами по закинутих пігдогських позиціях, бо на ранок треба в РАО здати бк, якого немає.
Треба любити свій ППД, навіть якщо він без вікон і далеко від рідної хати - тої, де чекають і щодня переймаються - як ти.
Треба зробити флюрограмму, здать всі аналізи, і може тоді в серці батальйонних медиків поселиться любов до фрази «необережне поводження з кінцівками».
Треба цілуватися, і не тоді, коли навколо одні побратими, а вдома, з коханими. І казати «скучив», «кохаю», а не як тебе сварив головний сержант батальйону і знущались в стройовці. Немає часу на довбограїв. Матеріальне - зникне колись, життя швидкоплинне. Справжнє є тільки те, що духовне, ну і те, що каже комбат: спогади про успішний вихід, солоні жарти морпіхів, любов до ротного.
Ще треба плакати, коли плачеться. За всіх, кого вже немає з нами. За те, що наші мами знають на звук різницю між «шахедом» та «калібром», а наші діти щоночі лягать спати на підлогу в коридорі між двома стінами.
Мoskoвити хочуть, щоб ми стали схожими на них: були неосвіченими варварами. А ми продовжимо боротись, бо треба лупати сю скалу заради тих, хто після нас буде вставати при перших строчках «Ще не вмерла…» і притискати праву руку до серця. Хто на гасло «Слава Україні», буде миттєво відповідати «Героям слава». Хто після протягнутого «тан-цю-ва-ла» зразу буде підхоплювати «риба з раком».
Диктант від грибарів
Треба ходити по гриби!
Ходити по гриби треба цікаво: тримати напоготові гостренький ніж, вигулювати новий кошик, лякати своїм виглядом диких кіз чи косуль…
Гриби треба збирати! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. Навіть, якщо для цього доведеться взяти відпустку, відгул або лікарняний.
По гриби треба ходити по-справжньому. Вставати досвіта, щоб бути першими в лісі. Одягати старі спортивки з лелітками, бо ніколи не знаєш, по яких кущах і посадках доведеться повзати. Нюхати лісове повітря, намагаючись вгадати, чи вдалою буде гриболовля. Домовлятися або шантажувати лісовичка заради наповнених здобиччю кошиків. Випитувати у досвідчених грибників їхні потаємні місця, а ще – тишком-нишком видивлятися у групах на ФБ, де з’явилися перші: сморжі, маслюки, червоноголовці, козарі, білі, польські, опеньки, гливи. У найгіршому разі – козляки, сивульки, печериці та інші їстівні «псюрки».
Треба любити гриби! Не смажені, не тушковані, не зварені чи запечені. А живі, коли вони наповнюють напівтонами килим під ногами й гаряче серце. Любити так, що навіть підграбок чи оленячі ріжки викликатимуть дитячу радість і легке веселе щастя.
Гриби треба цілувати, особливо, коли під шапкою жовтого листя знаходиш пузатенького білого, чий аромат перехоплює подих, п’янить і змушує шлунок передчувати смачну печеню з лісовим присмаком.
Через москальські «шахеди» або балістичні ракети по гриби зараз не походиш. Але ми не скнітимемо по хатах. Ми їздитимемо в Карпати, висіватимемо гриби на городах, вирощуватимемо у погрібах. Ми будемо жити – заради майбутніх лісових урожаїв!
Львівський диктант
Жити треба слічно, а не просто файно: пастувати мешти, чесати кутасики і пензлювати на здибанку з коліжанкою, вбирати найліпшіші вбйори, бо коли їх вбирати, як не вже?
Ходити в театр на вистави заньківчан, бути порядною галицькою пані, читати книги Дари Корній та детективи Коломійчука.
Загортатися в коц і сидіти коло пʼєца, коли зимно. І шпацерувати Стрийським парком попід ручку з кавалером, коли тепло.
А ще — їсти яворівський пиріг із грибною мачінкою акурат як у діда Василя, борщ із вушками та пляцки з андрутами прямо з кльоша.
Але шо ж ти зробиш, як тобі смакує і тото життя, і тоті пляцки?
Шо ж ти зробиш, як тобі пасують і тоті тисячні у твоїй колекції кульчики, і мештики акурат до сукєночки з камізелькою, ну.
Правильно — ніц. Бо треба жити. І то жити слічно, жити файно, жити негайно.
Бо ти нині є.
Цифровий маніфест
Треба писати.
Навіть коли здається, що ніхто не читає.
Писати не для алгоритмів, не для лайків, не для статистики переглядів.
Писати для того, щоб не зникнути між стрічками, що оновлюються швидше, ніж ми дихаємо.
Треба писати не коли є час,
а коли його немає.
Між роботою, між новинами,
між «ще одну сторіз і спати».
Писати коротко, бо довгі тексти ніхто не дочитає.
І все одно писати, бо, може, дочитає одна людина. І цього вже досить.
Треба писати, навіть якщо слова не в трендах.
Навіть якщо тема не зайде.
Навіть якщо тебе виправляють у коментарях.
Треба писати, бо мова — це наша сила, і вона мусить звучати.
Писати про дрібниці: як пахне хліб, як блимає курсор, як страшно відкривати чернетку.
Писати про війну, навіть якщо ніхто не лайкає.
Писати про любов, навіть якщо хтось скаже, що зараз не час.
Треба писати правду.
Але можна з іронією, бо без неї ми всі давно б з’їхали з глузду.
Писати про себе, але не як про головного героя.
Бо головний герой завжди читач, який виживе разом із тобою між рядками.
Треба писати у коментарях, у нотатках, у повітрі.
Писати, поки пальці пам’ятають ритм клавіш.
Писати, поки слова самі знаходять тебе.
Треба не боятися редагувань.
Не страшно бути банальною, страшно бути мовчазною.
Не страшно, коли текст лайкають п’ятеро. Страшно, коли не лишається бажання писати взагалі.
Бо росіяни хочуть, щоб ми замовкли.
Щоб мова замовкла разом із нами.
А ми будемо писати будь-якими шрифтами, на будь-яких платформах, навіть у думках, поки працює інтернет.
Народ, легкості нам усім у словах.
Щирості без пафосу.
І щоб кожен пост мав сенс, навіть якщо не мав охоплення.
Треба писати. Просто. Сміливо. Без дозволу.
Диктант від вишивальниць
Треба вишивати!
Треба вишивати цікаве: героїв улюблених книжок і серіалів, принцес і відьмочок, хом'яків у горнятках...
Треба вишивати! Не одну ниточку, не півгодинки, не завтра, не тоді, коли рак на горі свисне! Рішуче! Зараз!
Треба вибирати з вишивки котячу шерсть, їздити по гриби, тягаючи з собою п'яльці, щоб зробити атмосферне фото, брати вишивку в дорогу і ощасливлювати своїми роботами тих, кого любимо.
Треба купувати набори з лелітками і трежерсами, брати участь у благодійних рукодільних лотереях, бо вишивка не поза політикою і теж допомагає збирати на РЕБи і генератори, а ще – нишпорити в інтернеті у пошуках раритетних наборів, бо колекціонування – це хобі, яке тісно пов'язане з вишиванням!
Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому, того, що в серці, тож треба прикрашати будь-які стіни, адже вишитий хрестик творить затишок у просторі.
Треба здавати кров, і, може, з нею в чиємусь серці поселиться любов до слів "рівномірка", "бекстітч" і "фрузелок".
Треба зустрічатись з іншими вишивальницями, коли випадає нагода і казати про їхні вишивки те, що на думці, але компліментарно.
Немає часу на сумніви. Матеріальне – крихке, життя минає в рутині. А вишивка вміє зігріти спогадами, подарувати усмішку і передати любов.
Не варто плакати, коли невчасно закінчується потрібна ниточка, коли помічаєш помилку, вишивши попередньо 300 хрестиків, коли зав'язується раптовий вузлик... Хай це буде найбільним нашим розчаруванням!
Бо ж ми живемо в такий час, коли вишивка твориться у темряві з налобним ліхтариком, у бомбосховищі і навіть десь на позиціях на нулі.
Колишні "подруги" з боліт хотіли б, щоб ми і надалі вишивали дизайни їхніх розробників, їздили до них на "формулу" і не спалювали Кремль, бо ж це "розчєловєчіваніє".
А ми будемо вишивати цікаво – те, що хочемо самі, підтримувати українських дизайнерів і тішитись кожному хрестику на тканині, бо вишивка – це наша мова любові!
Музейний диктант
Треба жити!
Жити треба цікаво: читати псалтирі, ходити на ярмарки і дресирувать гусака Степана, що краде у спудеїв окрайці.
Треба жити! Не впівсили, не трошки, не "посля войни з татарами" чи коли рак на горі свисне. По-справдешньому! В оту саму мить! Треба гладити котів у пекарні, не шкодувати для себе всякої леґуміни, друкувати книги в Яромонаха Павла й приносити щастя тим, кого любиш.
Треба фундувать лицарям на обладунки, шити нові кунтуші, варити медівку, а ще – нишпорити вечорами під мурами замку, бо на недільний торг треба назбирати опеньок та всякого зілля.
Треба любити свій дім, навіть якщо він сьогодні під чужим гербом чи далеко за валом. Бо справжній дім — там, де твоє серце. Треба ділитися хлібом, і, може, разом із ним у чиїйсь душі проросте любов до слів: "хрищонка", "цюпєтко", "шпихлір".
Треба цілуватися під місяцем, коли міська сторожа не бачить, і казати те, що на думці, поки дзвони не скликали до ратуші чи на службу. Немає часу на півтони — життя коротке, як та літня ніч на Волині. Матеріальне — крихке: глиняний глечик, панські коралі, навіть замкові мури. Справжнім лишається тільки те, що не втече з серця: теплі спогади, сміх і любов.
Ще треба плакати, коли можеться. За всіх, кого вивели в полон, за те, що не дочекались поштової голубки чи листа з довгожданим +. За те, що ми знаємо не лише, як пишеться "облога" чи "гармата", а й розрізняємо порох на запах.
Московити хочуть, щоб ми мовчали під їхніми хоругвами. А ми будемо жити – вільно, цікаво, всупереч історії та заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою.
Музейний простір «Окольний замок»
Якщо у наших читачів є інші версії диктанту, надсилайте, матеріал буде доповнюватись.
