Програмування в школі – бути чи не бути?

Рівно 30 років тому в загальноосвітніх навчальних закладах з’явився новий обов’язковий для вивчення предмет «Інформатика».

За цей час від лозунгу «Програмування – друга грамотність» прийшли до кардинально відмінного підходу у викладанні інформатики: «Основне – компетентний користувач, а програмування – для вузьких спеціалістів». Якщо за програмою 1985 року вивчення ОАП (основи алгоритмізації та програмування) займало 72% від загального часу (46 із 64 програмних годин у 9-10 кл.), то нинішні 9, 10, 11 класи, які навчаються за програмами стандартного та академічного рівня, вивчають ОАП в обсязі близько 5% загального часу (5 із 95 годин рівень стандарту; 7 із 130 годин академічний рівень).

Не зменшуючи ролі вивчення ІКТ, можна з упевненістю сказати, що країна без ІТ-спеціалістів, обізнаних в алгоритмізації і програмуванні, у сучасному інформаційному світі приречена бути лише покупцем і користувачем, залежним від створеного кимось програмного продукту.

17 грудня 2015 року у Києві відбудеться третя міжнародна конференція "Синергія: ІT освіта та ІT індустрія" (http://iteduconference.org.ua). Її мета – створити дієву платформу для діалогу і стратегічного співробітництва між керівниками державних органів, вітчизняних та закордонних вищих навчальних закладів і провідних ІТ компаній.

Серед завдань конференції – створення механізмів визначення та вирішення кадрових проблем галузі, зокрема щодо визначення відповідності рівня кваліфікації випускників вузів потребам галузі, підвищення інтересу молоді до ІТ спеціальностей та вдосконалення процесу освіти в сфері ІТ. Проведення заходу має сприяти поширенню кращого світового досвіду щодо розвитку ІТ освіти та її складових, консолідації пропозицій всіх учасників ринку, а також налагодженню відносин у даній сфері та об’єднанню зусиль між всіма учасниками освітнього процесу.

Синергія освіти та ІТ індустрії передбачає більш ефективний розвиток держави в області інформаційних технологій при узгоджених діях освітян і спеціалістів ІТ-індустрії, ніж при тих самих зусиллях кожного окремо.

Але, якщо ІТ-індустрія зацікавлена в отриманні кваліфікованих працівників, то, скажімо, вивчення інформатики в школах відсторонене від потреб країни в ІТ-спеціалістах і спрямоване на підготовку в основному користувачів домашнім ПК, або, в кращому випадку, майбутніх секретарів-друкарок, чи «бухгалтерів», ознайомлених з офісним пакетом програм від компанії Майкрософт.

Хоча, ознайомившись з електронними документами різних державних відомств і установ, розумієш, що більшість сучасних «секретарів-друкарок» не засвоїла навіть шкільного мінімуму вимог до оформлення електронних документів. Іноді складається таке враження, що безпосередні творці усіляких бланків, зразків, шаблонів, наказів не розуміють відмінностей між можливостями друкарської машинки і сучасного комп’ютерного редактора текстів.

Тож формальне збільшення обсягу викладання в школах основ алгоритмізації і програмування за рахунок урізання часу на вивчення і без того мінімізованого курсу інформаційно-комунікаційних технологій є не раціональним і не вирішує проблеми підготовки кадрів, необхідних державі.

Країні потрібні як грамотні користувачі ПК, так і кваліфіковані ІТ-спеціалісти. Але хіба не в школі закладаються основи такої грамотності?

За 30 років блукання манівцями шкільна інформатика втратила свою наукову складову, закладену ще Андрієм Петровичем Єршовим і дійшла до теперішнього стану майже цілковитої підготовки «кнопкодавів».

Робоча група зі створення програм з інформатики МОН України тепер намагається надолужити згаяне, реагуючи на вимоги сьогодення формальним збільшенням обсягів вивчення ОАП. Та чи не пізно, як кажуть, «пити боржомі»?

В школах майже не залишилось вчителів, які можуть кваліфіковано викладати ОАП, бо давно не було в них потреби. Не всі шкли однаково обладнані комп’ютерною технікою, бо немає необхідних коштів. Не всі школи мають однаково розвинений учнівський контингент, бо, як не кажи, а загальноосвітня сільська школа за учнівським та викладацьким складом таки відрізняється від загальноосвітнього столичного навчального закладу.

От і підлаштовуються автори підручників під освітні можливості вчителів пропонуючи впродовж шести (!) років з 2-го по 7-й клас (близько 60 годин) вивчати ОАП в дитячому середовищі програмування Scratch або подібному. А що? Усе доступно, зрозуміло і дітям і вчителям. Не потрібно ні перенавчатись, ні перенапружуватись. Дешево і «сердито».

Авторський колектив так званої «народної» програми (див. http://aspekt.in.ua/wp-content/uploads/2015/11/NarProg-NN-09-12.pdf ), не вважаючи свою програму панацеєю від усіх негараздів, з 2012 року звертає увагу шкільної громади на її основну перевагу перед усіма іншими програмами і проектами: її варіативність, що дає змогу підлаштовувати вивчення інформатики під потреби країни і шкіл, з урахуванням невпинного розвитку і вдосконалення інформаційних технологій.

В умовах сучасних реалій «народна» програма дає можливість навчальним закладам в залежності від їх оснащення та рівня учнівського контингенту змінювати в межах інваріантної складової співвідношення вивчення ІКТ та ОАП від, наприклад, мінімальних 47 годин до 111 годин вивчення основ алгоритмізації і програмування. Для порівняння: статичний проект програми, запропонований робочою групою МОН України, зобов’язує у всіх без винятку школах вивчати ОАП в обсязі 78 годин.

І головне: нині шкільна інформатика об’єднує непоєднувані (хоча і необхідні) складові: технологічну і науково-математичну. Тут ніяка, навіть найдосконаліша, програма з сурогатної інформатики не допоможе. Зрозуміло, що це наслідок фатальної помилки, зробленої раніше, коли, зі зростанням ролі комп’ютерів у суспільстві, все, що з ними пов’язане, почали «скидати» в один шкільний предмет – інформатику. Щоб краще усвідомити проблему, уявіть, що було б, якби один предмет охоплював всі галузі, де хоча б трохи застосовується математика. Натомість для власне математики відведено два предмети: алгебра і геометрія.

Радикальний спосіб вирішення цієї проблеми – розділення шкільного курсу інформатики на два предмети: власне - інформатику, та ІКТ (інформаційно-комунікаційні технології) з обов’язковим переглядом спеціальностей і ВУЗівських програм підготовки відповідних спеціалістів - майбутніх вчителів, та впровадження особливих ОАП-орієнтованих курсів підвищення кваліфікації для працюючих вчителів.

Щось подібне, але дещо «м’якше» було запропоновано у проекті шкільної програми з інформатики від науковців асоціації "ІТ України", де пропонувалось розділити інформатику на дві складові за паралелями: 5-7 класи – виключно ІКТ, 8-9 класи – виключно ОАП.

Ще більш радикальний, хоч і фантастичний в умовах української школи, підхід – доручити вивчення частини ІКТ вчителям-предметникам, щоб вони в обов’язковому порядку використовували комп’ютерні класи і елементи ІКТ на своїх уроках географії, історії, біології, літератури, малювання тощо, звільнивши таким чином вчителя інформатики від невластивих йому функцій художника, кінорежисера, мовознавця, географа, діловода тощо. В розвинених державах так вже давно робиться.

Власне, мета цього «опусу» полягає в пропозиції поділу інформатики на два предмети, або хоча б використання на першому етапі програм з варіативними можливостями (для цього все є!), щоб у подальшому інформатика стала інформатикою, а інформаційні технології – технологіями.

Після 30-ти років викладання в школах «вінегретного» курсу псевдо-інформатики, час нарешті зрозуміти, що повинні бути «мухи» окремо, а «котлети» окремо. Не можна суміщати вивчення «математики» з «трудовим навчанням». Бо це різні предмети, з різними підходами, різними інструментами і різним фахом викладачів. Чи не настав час для впровадження у школах нового обов’язкового для вивчення предмета під класичною назвою «інформатика»?

Василь Ластовецький, Олександр Пилипчук, Євген Шестопалов для Освіта.ua