У соцмережах шириться відео, у якому адвокат розповідає про виграну у Верховному Суді справу, за якою школа має виплатити 200 тисяч гривень батькові хлопчика, який травмувався під час перерви. І звучать слова про неналежне виконання обов’язків черговою вчителькою.
Я не збираюся давати оцінку рішенню Верховного Суду. Але мене вкотре травмували слова про винуватість чергового вчителя. Тим більше, що до теми вчительського чергування повертаюся не вперше.
Провівши з допомогою ШІ аналіз чинної законодавчої і нормативної бази з питань освіти, виявив дуже цікаву й дивну ситуацію.
У законах про освіту та професійному стандарті вчителя окремого обов’язку чергувати для педагогів немає. Чергування педагогічних працівників передбачене пунктом 24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку, затверджених наказом Міністерства освіти України ще(!) 20 грудня 1993 року №455. Документ зареєстрований у Мін’юсті 2 червня 1994 року за №121/330 і залишається чинним. Хоча після прийняття Закону України «Про повну загальну середню освіту» Уряд мав забезпечити приведення міністерських нормативних актів у відповідність із законом.
Але за потужними реформами міністерським чиновникам до повсякденного життя школи руки не доходять. Тому у 2026 році чергування вчителів досі спирається на кілька речень наказу 1993 року. Чергувати зобов’язали. А що саме має робити людина, якими засобами і де закінчуються її можливості – нехай з’ясовують у школі.
І все це – із сучасними дітьми. Не з тими, які ходили до школи у 1993 році, коли писали в наказі кілька слів про чергування. Змінилися діти, батьки, стосунки зі школою. Самого вчительського слова чи прохання далеко не завжди достатньо. І це добре знає кожен, хто сьогодні працює у школі.
Дітям пояснюють їхні права. І правильно роблять. Але вчителю також потрібна зрозуміла відповідь: що він може зробити, коли його вимогу ігнорують, а небезпечна поведінка триває? Хто і як підтримає його втручання? Чи знову залишиться сам – спочатку перед дітьми, а потім перед дорослими, які запитають, чому не запобіг?
Між іншим, тлумачення того, що саме означає «чергувати», у відповідному пункті наказу 1993 року немає. У ньому передбачене залучення педагогів до чергування, погодження графіка та його тривалості. А що конкретно має робити черговий – не пояснено. Як із цих кількох речень випливає персональний обов’язок чергового вчителя встежити за десятками дітей? Ніяк!
Тому прогалину заповнюють на місцях. Директор затверджує інструкцію чергового, складає графік, учитель ставить підпис, що ознайомлений. Добре, якщо директор адекватний і має розвинуте критичне мислення. А якщо – ні? І напише, скажімо, про чергування в туалетах чи біля стихійних «курилок»?
І тоді з’являється можливість запитувати у нещасного чергового: «Куди ви дивилися?»
А куди він мав дивитися? На тих учнів, хто попереду, чи на тих, хто за спиною? Що мав робити, коли на зауваження не реагують? І як повинен був устигнути до дитини, яка за мить перечепилася й упала?
Я не заперечую потреби наглядати за дітьми на перервах. Мене обурює легкість, із якою обов’язок стежити за порядком перетворюють на вимогу запобігти будь-якому нещастю.
А ще кажуть: «Черговий учитель повинен був втрутитися, зупинити, запобігти». Як саме? Зробити зауваження? Зробив. Не послухалися. Що далі? Кликати на допомогу? Кого? Бігти по директора, залишивши дітей? Розбороняти власноруч? А якщо дитина впаде вже від його втручання? Тоді запитають, хто дозволив хапати її за руку.
Вимовити «повинен був припинити» легко. Поясніть учителю, як це зробити. І забезпечте допомогу, яка прийде вчасно. Бо поки що йому дали інструкцію, а після нещастя запитають, чому вона не спрацювала.
Підпис під інструкцією не додає вчителю очей на потилиці. Не дає здатності бачити крізь стіни. Не гарантує, що на його вимогу відреагують.
Я думаю про це і як освітянин, і як чоловік учительки. Завтра її прізвище також може стояти у графіку чергування. І я хочу знати: що їй дали, крім обов’язку відповідати? Бо прізвище майбутнього винуватця знайти нескладно. Достатньо подивитися, хто того дня чергував.
Між іншим, у французьких колежах і ліцеях нагляд за учнями поза уроками організований як окрема служба. Є спеціальні працівники, які стежать за порядком, а їхню роботу координує відповідальна посадова особа. Тобто там передбачили людей, для яких це конкретна робота, а не ще один обов’язок між двома уроками.
То чому б не запозичити цей досвід? Якщо у нас знаходяться кошти на запровадження кар’єрних радників, нові посади чиновників і методистів у різних освітянських відомствах, то невже не знайдеться коштів на людей, які допомагатимуть забезпечувати щоденну безпеку дітей у школі? Сподівалися на поліцейських? Чи на розрекламовану боротьбу язиками з булінгом? Перемогли?
Запровадження французького досвіду дало б учителю реальну підтримку, а дітям – дорослих, чия робота на перерві полягає саме в нагляді за ними. Бо вчитель у цей час також має підготуватися до наступного уроку, відповісти на запитання учнів і хоча б перевести подих. Кавуськи випити чи бутерброд куснути. Та і до туалету зайти. Із власних потреб, а не як черговий учитель.
Можливо, час уже вкладати кошти й у те, що суттєво полегшить повсякденне життя школи? І перестати робити вчителя без вини винуватим за все, що в ній відбувається.
А тепер є таке питання: «Чому МОН не вникає у подібні проблеми повсякденного життя школи»?
На мою думку, є дві відповіді на нього.
Перша – чиновники МОН укупі із експертами й експертками різних офісів та проєктних контор дуже далекі від реалій шкільного життя. Вони їх не знають і знати не хочуть.
Друга – такі проблеми непрезентабельні. Що покажеш у звіті про впорядкування чергувань? Учительку, яка нарешті може спокійно підготуватися до наступного уроку? Дітей, за якими є кому наглядати? Яку яскраву презентацію із цього зробиш?
Інша річ – освітні простори, передпілоти, методичні рекомендації, фестивалі, форуми. Є що урочисто відкрити, презентувати, апробувати. Є привід зібрати поважних гостей, подякувати партнерам і повідомити про черговий крок у реформуванні освіти. А потім узятися за наступний проєкт.
Ось там і несуться золоті яйця. А біля шкільного туалету чи в коридорі їх не збереш. Там щоденна робота, дитячий галас, учительська втома й проблеми, які потребують відповідей. Там потрібно подбати, щоб людина могла виконати покладений на неї обов’язок. І щоб мала на кого спертися, коли самої інструкції недостатньо.
Тому нагорі знову презентуватимуть чергові досягнення. А внизу вчителька, ледь провівши урок у підвалі, даруйте – в укритті, вийде в коридор. Бо сьогодні її чергування.
І якщо щось станеться, запитають із неї. До тих, хто роками залишав її саму із цими проблемами, запитань може й не виникнути.
Замість епілогу.
Поки пишу ці рядки, шириться повідомлення про жахливий випадок у вінницькому ліцеї. Десятирічний хлопчик після побиття іншими учнями опинився в лікарні. За словами батька – із переломами трьох хребців. Поліція розслідує обставини. Не здивуюся, якщо серед відповідальних знову шукатимуть чергового вчителя. Не догледів. Не зупинив. Не запобіг.
А якщо завтра у шкільному коридорі скалічать самого вчителя? Хто відповідатиме? Хто захистить людину, від якої вимагають зупинити насильство? Чи для неї також знайдеться пояснення: не так підійшла, не те сказала, не зуміла налагодити контакт? Чи знову скажуть: «Це ж діти, що з них візьмеш?»
Мене обурює, коли словами «це ж діти» намагаються закрити розмову про жорстокість. Постраждалий хлопчик – також дитина. У нього також є права. Передусім – прийти до школи й повернутися додому неушкодженим. Чому права того, хто б’є, мають ставати виправданням беззахисності того, кого б’ють?
Учителя назвали надавачем освітніх послуг. Але як він має надавати ці послуги тому, хто демонстративно відмовляється вчитися, ігнорує вимоги й тероризує інших? Якими засобами повинен припиняти насильство? На чию негайну допомогу може розраховувати? І чому відповіді на ці запитання він має шукати сам, уже стоячи між нападником і жертвою?
Із цим потрібно щось робити. Іще вчора. Бо поки ми обговорюємо чергову презентацію майбутнього освіти, дитина лежить у лікарні. А вчитель виходить на чергування, не знаючи, чи буде кому захистити його самого.
Автор: Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор.



