Міністерство освіти і науки України знову потішило освітянську спільноту черговою «інновацією». За підсумками протокольного рішення уряду, чиновники видали інструкцію щодо того, як проводити уроки під час тривалих повітряних тривог.
Логіка проста: якщо шкільне укриття замале або неналежно облаштоване, пріоритет для очного навчання надається математиці, мові, історії та природничим наукам, а от інформатику, мистецтво, технології, фізкультуру та «Здоров’я людини» МОН щиро пропонує відправити на дистанційку.
Якщо прочитати цей документ через призму реального життя української школи, а не через вікно кабінету на проспекті Берестейському, виникає лише одне запитання: у якому паралельному всесвіті живуть автори цієї ініціативи?
Найперше, що вражає у такому підході – це фундаментальне нерозуміння принципів Нової української школи та сучасних освітніх трендів, про які саме ж міністерство щодня рапортує у своїх презентаціях.
У двадцять першому столітті, під час цифрової трансформації та технологічної війни, МОН фактично визначає інформатичну галузь як другорядну, пропонуючи дитині опановувати програмування та цифрову грамотність вдома без світла та інтернету, поки в підвалі вчать формули.
Не менш цинічним виглядає відсунення на задній план фізкультури та предметів здоров’язбережувального циклу. Діти вже тривалий час живуть у стані колосального хронічного стресу, коли фізична активність, емоційна розрядка та психологічне розвантаження є чи не єдиним інструментом підтримки їхнього психічного та фізичного здоров'я. Натомість міністерство проголошує негласне правило, що ментальне здоров'я може зачекати, бо головне – скласти підсумкові тести.
Цим рішенням освіту офіційно поділили на важливу та непотрібну, а вчителів трудового навчання, образотворчого мистецтва, музики та фізкультури черговий раз принизили, перевівши у статус факультативного персоналу.
Звісно, у кабінетах МОН розклад бачать ідеально згрупованим: спочатку блоки «важливих» предметів очно, а потім діти йдуть додому й дослухають «другорядні» дисципліни онлайн. Але чи задумувався хтось про навантаження на педагогів і логістику учнів?
Учитель фізкультури чи малювання не існує у вакуумі – він викладає у десятках паралелей. Якщо всі предмети його циклу витісняються на другу половину дня, вчителі-предметники отримують дикий перекіс у навантаженні, а діти після кількох годин сидіння у душному підвалі мають прийти додому й знову сідати за монітори.
Замість повноцінного рухового чи творчого розвантаження в колі однолітків діти отримують чергове «екранне сидіння», яке в умовах планових або аварійних відключень світла взагалі перетворюється на фікцію.
Паралельно з цим міністерство вимагає від шкільних укриттів наявності повноцінних навчальних місць, світла, вентиляції, інтернету та відповідних санітарних умов. Звучить привабливо, але на практиці укриття середньостатистичної школи – це звичайний бетонний підвал із низькими стелями, де під час тривоги одночасно перебувають сотні дітей.
Якщо посадити поруч кілька класів і спробувати одночасно викладати алгебру, українську літературу, фізику та історію, це буде не освітній процес, а справжнє ґвалтування дитячого слуху та нервової системи. Учні та вчителі просто глушитимуть один одного через повну відсутність шумоізоляції.
Головна маніпуляція чиновників захована у традиційних формулюваннях про те, що конкретну модель навчання кожна школа має визначати самостійно, а громади повинні шукати інші пристосовані приміщення. Це класична схема знімання з себе відповідальності.
Якщо гібридний розклад виснажить дітей і спричинить кадровий хаос, винним оголосять директора школи, який не зміг гнучко організувати процес. Якщо дітей нудитиме в тісному укритті, винною виявиться місцева громада, яка не знайшла кращого приміщення.
Замість розробки реалістичних алгоритмів, перегляду та скорочення перевантажених програм під умови війни міністерство видає черговий перелік вимог і спихає їхнє виконання на виснажених освітян.
Окрема вишенька на цьому бюрократичному торті – анонс про те, що вже за місяць чиновники збираються перевірити, як школи впроваджують ці «рекомендації». Це стандартний управлінський гротеск: замість того щоб приїхати у шкільний підвал під час двогодинної тривоги і подивитися, як два десятки класів намагаються вчитися у суцільному ґвалті, чиновники приїдуть з папками перевіряти бумажки та розклади.
Ці рекомендації є не турботою про безпеку чи якість знань, а звичайною імітацією діяльності та намаганням закрити дірки в системі. Замість того щоб суттєво розвантажити та адаптувати навчальні програми під реалії війни, прибравши з них застарілий мотлох, чиновники пропонують сегрегацію предметів та навчання в акустичному пеклі.
У результаті школа отримає не підвищення якості знань, а остаточно виснажених вчителів, дітей із хронічним неврозом та черговий красивий звіт у кабінетах про успішно організований освітній процес.
Автор: Олександр Козлов, освітній експерт.
