Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Багато років як науковець досліджую історію освіти України. А ще більше років – працюю в системі освіти.
І тому з абсолютною впевненістю можу сказати, що ще ніколи в системі загальної середньої освіти держави не приділялася така увага оцінюванню знань здобувачів освіти, як сьогодні.
При цьому, йдеться не стільки про сутність оцінювання як педагогічну технологію (хоч і тут «агенти змін» постаралися нав’язати «невпихуємоє» педагогам-практикам), як про чисто формальні процедури: коли оцінювати; як заповнювати якісь таблиці; що писати в журналах і т. ін.
На цьому фоні шаленіють від можливості показати свою роботу і значущість методисти у різних методичних курниках, проводячи вебінари та інші хайп-заходи; радісно потирають долоньки тисячі «експертів» і перевіряльників (буде що перевіряти); колотяться в екстазі самі і колотять учителів керівники шкіл «виставленням оцінок за ….» (бо папери мають бути в порядку); досягає свого максимального рівня нервова напруга у відповідальних здобувачів освіти та їхніх батьків…
І все це лише заради одного – оцінки. Яка в нових умовах давно втратила свою дидактичну значущість і перетворилася на холодну формальність заради звіту. Яка ще з часів Коменського є нічим іншим, як відображенням суб’єктивної думки вчителя про рівень знань учнів. І яка аж ніяк не свідчить, та й апріорі не може свідчити, про рівень та якість освітніх послуг, особливо в умовах гібридного навчання, котре панує сьогодні.
Тому й виникає логічне запитання: «А для чого тоді все це?» Відповідь на нього дуже проста: «Для хайпу. Насамперед, для хайпу чиновників, для їхнього самозадоволення і самозаспокоєння. Адже для чиновника будь-якого рівня «цифри на папері рівними рядками» – це сутність життя, суцільний кайф. Бо є що аналізувати, узагальнювати, робити висновки… І тоді «робити нерви» підлеглим…
Якщо відверто, то після прийняття Закону України «Про освіту», у якому записана норма про педагогічну свободу вчителя, я дуже сподівався на те, що ця норма працюватиме. У т. ч. і в питаннях оцінювання. Адже оцінювання – це складова будь-якої педагогічної технології, педагогічної діяльності. А педагогічна діяльність і є основним змістом сутності педагогічної свободи…
Але сталося так, як у нас це стається завжди… Педагогічної свободи в питаннях оцінювання як не було, так її й немає. Не вчитель вирішує, коли оцінювати результати освітнього процесу, а чиновники. І підтвердженням цьому є отой хайп навколо оцінювання, про який я писав вище.
Між іншим, хайп навколо оцінювання влаштувати не дуже складно. На це не потрібно ні великого розуму, ні фінансів, ні зусиль. Особливо, коли вчителі у своїй переважній більшості безголосі, затуркані, засмикані й завжди готові, як радянські піонери, виконувати будь-які вказівки освітнього начальства.
Натомість у чиновництва різних рівнів та мастей, у тисяч методистів і в різних центрах, інститутах та службах так і не вистачило ні розуму, ні фінансів, ні зусиль для створення такої системи оцінювання результатів навчання, в основі якої лежить система визначення результатів академічного прогресу вихованців. А дарма. Бо все інше – то лише видимість оцінювання: для форми, а не для результату.
P.S. Чомусь у свій час сподівався, що нову систему оцінювання зможе запровадити нова служба – ДСЯО… Яким я тоді був мрійником. Дарма, що у солідному віці…
Оригінал
