Олена Панич: опір реформам у сфері освіти і науки

Автор: Олена Панич, незалежний експерт із питань освіти й освітньої політики.

Те, що люди не хочуть змін, можна назвати, напевне, однією з важливих причин, чому реформам чинять такий великий опір. Зміни завжди приносять напруження, змінюють розклади і очікування. Вони вимагають додаткових затрат енергії. Але, напевне, це не єдине пояснення. 

Існує концепція Стівена Кові, яка говорить, що успіх будь-якої стратегії визначається балансом між продуктивністю і продуктивними можливостями. Це означає, що, дбаючи про результат, ми також мусимо дбати і про ресурси, які дозволяють досягти цього результату.

Напевне, нескладно помітити, що в питаннях реформування освіти і науки всі ці роки основна увага приділялася «продуктивності». Ми багато говорили про підвищення якості, про оновлення стандартів, про оцінювання, про вимоги до викладачів і науковців, про якість публікацій, англійську мову, академічну доброчесність тощо.

Тобто всі практично без винятку ініціативи були направлені на підвищення вимог до освітян і науковців, до закладів освіти, постійно піднімалася планка вимог з орієнтиром на кращі світові практики. А проте, надто мало було зроблено, щоб забезпечити продуктивні можливості університетів й інших закладів досягати цих результатів.

Реформа фінансування в цьому контексті мала бути основному реформою, з якої слід було починати. Її метою має бути не впорядкування і не перерозподіл коштів «на користь кращих», а елементарне збільшення притоку ресурсів в систему освіти. І науки теж.

Важко, напевне, це зрозуміти, перебуваючи в парадигмі винятково бюджетного фінансування. Але от вся справа в тому, що треба було вийти за межі цієї парадигми. Просто подивитися на всю систему по-іншому.

Власне, метою будь-якої реформи будь-якого сектору є лише одне – створення робочих місць у цьому секторі . Якщо робочі місця не виникають, значить, сектор стагнує. І будь-які спроби підвищувати стандарти і вимоги просто приречені на поразку.

Немає сенсу викладачеві вкладатися у власний професійний розвиток, якщо він знає, що завтра може втратити роботу. Це дуже просто, але це чомусь важко зрозуміти.

Розмови про те, що треба оцінювати і підтримувати кращих – це безперспективна стратегія щодо підвищення якості. Середовище якості народжується у співробітництві, а не в конкуренції. Тому що конкуренція робить людей не зацікавленими в успіхові інших, а націленими на гру з нульовою сумою.

До того ж, якщо знати, що «гірших» чекає скорочення ресурсів, які мають надійти кращим, то тим більше всім цим «кращим» треба відчувати себе хижаками, щоб прагнути цього. Але освітнє і наукове середовище здебільшого не складається з хижаків. Принаймні не повинно складатися.

Тому система має бути відкритою і дозволяти притік ресурсів ззовні. А для цього дійсно потрібно було досягти фінансової автономії і провести реформу фінансування у першу чергу. Власне, цього не було зроблено. Хоча було зроблено багато чого іншого, але все воно сьогодні виглядає другорядним.

Оригінал