Автор: Володимир Бєлий, заступник директора з НВР, фізико-технічний ліцей м. Херсона.
Саме з цієї причини (горе з розуму) наше сучасне українське суспільство тільки й говорить що про руйнацію освіти та безуспішність спроб її реформування. При чому «градус» цих розмов сягає рівня, що виражається або як «жах», або як «національна катастрофа». І це попри те, що країн зі станом загальних суспільних справ подібних до України у світі мінімум десятки і не один, і не два. Зокрема й щодо системи освіти.
Адже жах чи національна катастрофа – це коли смерть чи її наближення. Все інше – це «жіночі істерики».
Тоді у чому справа? І у кого це так багато розуму, що від нього не стільки користі, як більше шкоди?
Дякувати Господу, у народу в цілому з розумом все в порядку. Зокрема й щодо справ в освіті. Горе з розуму у освітнього менеджменту. Причому від того горя погано не стільки йому самому, як учням, студентам, батькам та педагогам. Йому (освітянським посадовцям) навпаки – не горе, а прямий матеріально-статусний зиск.
У конкретній площині все виглядає наступним чином.
Освіта може бути успішним суспільним сегментом навіть не виходячи за межі властивого їй стану консервативності.
ПОЧАТКОВА ОСВІТА
Так, першим рівнем гарантованої успішності є здатність освітньої системи навчити молодших школярів початковим азам основ наук – читати, писати, арифметичні дії виконувати та початковим навикам культурної діяльності – співати, малювати, фізкультурою та спортом займатися.
Плюс на цій змістовній освітній платформі легко отримуються всі оті сучасні компетенції, які стають тепер у нас, а у світі давно стали, супутніми напрямками розвитку особистості.
Найліпшою формою освітньої, культурної та розвивальної роботи педагогів з учнями на цьому етапі є ігрова форма, у яку вкрапляються цільові елементи відповідальності за ефективність часу, потраченого на діяльність, що фінансується за рахунок податків населення.
БАЗОВА СЕРЕДНЯ
Другим рівнем гарантованої успішності системи освіти є її здатність занурити всіх випускників початкової школи у, вже не первинні чи лише початкові, а повнокровно БАЗОВІ ази ВСІХ наук.
Зрозуміло, що акцент на ігрові форми як навчальної роботи, так і супутньої навчанню культурної діяльності учнів 5 – 9 класів був би більш ніж смішним, хоча ігрові елементи мають лишатися у використанні, бо ж як не кажи, а й саме життя – це гра.
На цьому етапі відбувається збільшення і обсягу абстрактного компоненту освіти, і рівня його складності. Це автоматично показує природні можливості випускника 9-го класу до того, щоб бути успішним у подальшій навчальній роботі зі ще більшими обсягами абстрактних наукових знань та ще більшого рівня його абстрактної складності.
Ключовим тут є якраз той бік, що сучасне наукове знання високого рівня є знанням, яке вимагає схильності до сприйняття абстрактних, а не зримо зрозумілих у їх простоті сторін природи чи сегментів культурно-політичного життя.
Тут вже точно не до ігор, хай як не виставляй їх як розвивальних. Адже не іграми ставляться актуальні для сучасного етапу людства наскрізні освітні й соціально значимі компетенції. Не має таких загальних компетенцій, базою яким могло би бути щось інше ніж основи наук.
ПОВНА ЗАГАЛЬНА СЕРЕДНЯ ЯК ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНА
Після 9-го класу у 10-му й далі продовжувати «жувати» зміст всіх тих предметів, що були пройдені раніше, доповнивши їх більш складними поняттями та прикладами застосування для ВСІХ учнів однаковим чином було б більш ніж контрпродуктивним як для окремої особи, так і для державних та національних інтересів.
Тому-то практично у всіх по-сучасному організованих системах освіти сотень країн світу третій етап загальної середньої освіти є освітою ПРОФІЛЬНОЮ, тобто особистісно орієнтованою.
У випускників 9-го класу з достатнім рівнем абстрактного інтелекту – це академічне спрямування, а в інших – це навчання основам технічних, технологічних, сервісних та культурно-спортивних професій рівня робітничого спеціаліста. Старшокласники протягом трьох років вивчають на високому рівні поглиблення чотири – п’ять профільних дисциплін (академічних або професійно-орієнтованих) та ще стільки ж загальноосвітніх чи культурологічних.
І не є для закордонного світу трагедією, якщо для початку 18-річний хлопець починає з автомеханіка, бо можна й до директора заводу-автовиробника дорости, адже для самоосвіти чи додаткової освіти КОЖНА особа має БАЗОВУ підготовку з основ ВСІХ наук (5 – 9 клас).
Аналогічно й для будь-якої особистої чи сімейної потреби вже у дорослому житті: щоб бути успішним чи як мінімум не бути ізгоєм чи утриманцем зовсім не обов’язково «пнутися» за дипломом про вищу освіту.
ЩАСТЯ НАЦІЇ
Будь у нас державний менеджмент таким, якому б для його особисто-професійного щастя було б достатньо описаних тут вище рівнів успішності національної системи освіти, то не було б у нації й горя з розуму.
Відтак би грошей і на забезпечення закладів освіти, і на залучення до роботи у них найбільш розумних випускників університетів завдяки привабливому розміру вчительського окладу завжди вистачало б, чому приклад сотень країн сучасного світу є свідченням.
Натомість наше держуправління досі зберігає перевантаження освітньої системи різноманітними якби управлінськими/підвищувальними «конторами» та якби внутрішньо необхідними «структурними» відділами у закладах освіти, а, головне, - це перевантаження кількістю закладами «вищої», що якби необхідне для доведення існуючого зараз 80% охвату випускників 11-х класів вищою освітою до 100% у вже близькому майбутньому. Свідченням чому є державна політика встановлення прохідного порогу «Склав/не склав» на рівні 90% учасників тестувань ЗНО.
Робиться ця політика популістського задурювання нації під гаслом про національну потребу у розвитку людського потенціалу. Але за ним стоїть, навіть, не прогалини держслужбовців та освітніх посадовців у частині знань про природні особливості різних людей щодо навчання абстрактним науковим знанням, а цинічне спрямування основ державної освітньої політики у русло корисливих кланових інтересів можновладців.
Відомий афоризм «Не кожен може бути вчителем» і поясняє сутність проблеми – не кожен володар нашого диплому про вищу освіту має її (освіти) настільки, щоб бути потрібним для реально продуктивної сфери, яка приймає до себе лише тих, хто дійсно щось вміє, а не лише балакає. З цієї причини й підіймається галас про якби суспільну необхідність відкриття чергової «контори» чи відділу по «роботі з персоналом». В освіті зокрема, як найбільш фінансованого з державного бюджету сегменту. Відтак до тих, хто прямо працює з учнями/студентами доходять лише «сльози» з того бюджету.
Як не сумно, але така усталена у нас освітня державна політика надає більше підстав констатувати не перспективи розвитку людського потенціалу, а зростання вірогідності ще більшого посилення рецидивів суспільного стану «горя з розуму». Чи не кожен знає як чи не все називається та як має бути, а тих, хто вміє зробити – дефіцит.
Більше того, їх (тих, хто вміє) оточує стільки насправді непотрібних «спеціалістів» по «роботі з персоналом», що для адекватної професійної самореалізації в Україні їм і місця не має, чому масштаби трудової еміграції є прямим свідченням.
Дійшло до того, до числа українців, які навчаються у закордонних університетах, стали додаватися вже й випускники 9-го класу, щоб отримати у тамтешніх профільних ліцеях для старшокласників сучасну особистісно пріоритетну загальну середню освіту замість, як влучно зазначає Віктор Громовий, пострадянської архаїчної версії «початкової освіти, розтягнутої на 11років».
