Osvita.ua Вища освіта Реферати Психологія Особистість у сучасній психології. Психологічна характеристика
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особистість у сучасній психології. Психологічна характеристика

Основні теорії психологічної характеристики особистості. Психологічна структура особистості. Психологічні проблеми особистості, їх визначення та шляхи розв’язання

Особистість є об’єктом вивчення різних наук – філософії, соціології, етики, біології, педагогіки, психології тощо. Розумінню природи особистості сприяють література, музика, образотворче мистецтво. Особистість відіграє значну роль у вирішенні політичних, економічних, культурних, наукових, технічних проблем, загалом у піднесенні рівня людського буття.

Категорія особистості посідає в сучасних наукових дослідженнях і в суспільній свідомості одне з центральних місць. Завдяки категорії особистості постають можливості для цілісного підходу, системного аналізу та синтезу психологічних функцій, процесів, станів, властивостей людини.

У психологічній науці не існує загальноприйнятого визначення природи особистості. Епоху активного наукового вивчення проблеми особистості можна умовно розділити на два етапи. Перший охоплює період з кінця ХІХ до середини ХХ ст. і приблизно збігається з періодом становлення класичної психології. У цей час були сформульовані фундаментальні положення про особистість, закладені головні напрями психологічних дослідження особистості. Другий етап досліджень проблем особистості розпочався у другій половині ХХ ст.

Поняття особистості тісно пов’язане з поняттям людини, індивіда та індивідуальності.

Поняття людини включає в себе сукупність усіх людських якостей, незалежно від того, притаманні вони чи ні даній конкретній людині. Людина – продукт та суб’єкт суспільно-історичної діяльності, єдність фізичного та психодуховного, генетично обумовленого та прижиттєвого сформованого.

Відомий російський психолог Б.Ананьєв писав: “Індивідом народжуються, особистістю стають, а індивідуальність відстоюють”.

Отже, індивід – це кожна людина як одинична природна істота, тобто одиничний представник роду людського, виду Homo Sapiens.

Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність. Виділяють також три основні під структури особистості: можливості, властивості та направленість.

До можливостей особистості відносяться рівень розвитку її пізнавальних, емоційно-чуттєвих та вольових психічних процесів, загальні здібності, розвинена пам’ять з усіма її культурними нашаруваннями.

До властивості особистості відносяться темпераментний характер та спеціальні здібності.

Направленість особистості виявляє мету, яку ставить перед собою людина, прагнення, мотиви, відповідно до яких вона діє. Мотивами виступають природні та психодуховні потреби, а також переконання людини.

Головну роль у процесах формування та розвитку особистості відіграють виховання, навчання та освіта. Процес розвитку особистості відноситься до психологічного періоду, а цілеспрямоване формування – до педагогічного. Процес формування ставлення та розвитку особистості відбувається протягом усього життя людини у різних соціальних інститутах, де вона грає різні соціальні ролі: у сім’ї, навчальних закладах, професійних та трудових колективах, групах стимулювання тощо.

Індивідуальність – це найвужче за змістом поняття. Воно містить в собі лише ті індивідні та особистісні якості людини, таке їх поєднання, яке відрізняє дану людину від інших.

Всі предметні галузі, що вивчаються в межах психології, знайшли своє відображення в досягненнях різних шкіл, наукових напрямів, теорій та концепцій.

Біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) – один з провідних напрямів психології, широко розповсюджений в різних країнах, особливо в США. Засновники біхевіоризму – Дж.Б.Уотсон і Е.Торндайк. Цей напрям характеризується тим, що вивчення предмета зводиться передусім до аналізу поведінки. Поведінку біхевіористи трактують як сукупність відношень “стимул – реакція” (S-R).

Необіхевіоризм – напрям в американській психології, що виник в 30-ті роки ХХ ст.. Необіхевіористи не тільки сприйняли головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об’єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (S-R), а й врахували прояв свідомості як реальної детермінанти поведінки людини, доповнивши цю схему “проміжною змінною” – переробка інформації як активний процес (S-O-R).

Гештальтпсихологія – напрямок в зарубіжній психології, що виник в Німеччині в 20-30 роках ХХ ст. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М.Вертгаймер, В.Келлер, К.Кафка та інші. Вони висунули тезу про необхідність вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів).

Психоаналітичний підхід був розроблений З.Фрейдом в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. спершу як метод лікування психічних захворювань. Для фрейдизму характерне пояснення психічних явищ через несвідоме; його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

Гуманістична психологія – напрям у психології, що визнає своїм головним предметом особистість як унікальну цілісну систему, що є відкритою можливістю само актуалізації, притаманної лише людині. В межах гуманістичної психології значне місце займає теорія особистості, розроблена американським психологом А.Маслоу. Фундаментальними потребами людини згідно з даною теорією є: фізіологічні (їжа, вода, сон тощо); потреба в безпеці, стабільності, порядку; потреба в любові, почутті незалежності до певної спільності людей (сім’я, дружба та ін.); потреба в повазі (визнанні); потреба в само актуалізації.

Гуманістичні теорії особистості

Одним із фундаторів гуманістичної психології вважається американський дослідник К. Роджерс (1902-1990). Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, - все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров’я в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові суб’єкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

Інший представник гуманістичної психології США – Г. Олпорт (1887-1967) – вважав особистість відкритою системою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємозв’язку з іншими людьми. Особистість, за його визначенням, - це динамічна організація особливих мотиваційних систем, звичок, установок і особистісних рис індивіда, які визначають унікальність його взаємодії з середовищем, передусім соціальним. Однак у цих стосунках немає рівноваги між довкіллям і людиною. Людина повинна увесь час встановлювати нові стосунки і розвивати наявні, тобто постійно “розвивати” гомеостаз. Отже, постійний розвиток особистості є основною формою її існування. Соціальні відносини конституюють, за Г. Олпортом, особистість, “відв’язуючи” її від біологічних потреб.

Як важливий механізм розвитку особистості Г. Олпорт визнає “рису”, під якою він розуміє “рису-мотив”, “рису-інтерес”, тобто мотиви поведінки, що діють у даний момент. Кожна людина народжується з певним набором “рис-мотивів”, які потім трансформуються, підлягають зміні. Існують два класи рис – основні та інструментальні. Основні риси стимулюють поведінку людини, а інструментальні формують її. Основні риси переплітаються з інструментальними, що сприяє формуванню особистості.

Кожній особистості притаманні головні, кардинальні риси і риси другорядні. Незвичайні люди характеризуються наявністю домінуючої, центральної риси. У звичайних же людей таких ознак може бути кілька. Здоровій особистості за Г. Олпортом, властиві такі риси, як активна позиція відносно дійсності; доступність досвіду для свідомості, тобто здатність бачити події власного життя такими, якими вони є, не застосовуючи “психологічного захисту”; самопізнання; здатність до абстракції; постійний процес індивідуалізації; функціональна автономія рис; стійкість до фрустрації. Важливою умовою розвитку особистості визнається можливість чинити опір рівновазі. Напруга має підтримуватись, а не усуватись. При цьому вчений базує свої погляди на біографіях видатних людей, для яких життя – це безперервне долання труднощів, більше того – вони самі прагнуть цього, шукаючи та долаючи перешкоди. Невротичну особистість, за Г. Олпортом, характеризує наявність таких рис, як пасивна позиція щодо світу; застосування різних видів психологічного захисту – витиснення, сублімація, проекція, заміщення; викривлення істинного стану речей; обмеженість мислення; “закляклість” розвитку.

Отже, особистість конкретної людини характеризується певною системою рис-мотивів, або трайтів, яка визначає її поведінку та розвиток.

Американський психолог, один з основоположників гуманістичної теорії А. Маслоу (1907-1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як уважав З. Фрейд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою – видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб згідно з Маслоу, складають:

  • фізіологічні потреби;
  • потреби в безпеці;
  • потреби в любові й прихильності;
  • потреби у визнанні та оцінці;
  • потреби в самоактуалізації – реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін.

Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та свідоме. Несвідоме – головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а свідоме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті.

Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу ”несвідомого”. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи “цензуру” свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина – твори мистецтва, літератури, - це, за З. Фрейдом, символізація витіснених у “підпілля” несвідомих потреб. Вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя людини – обмовках, снобаченнях тощо. З. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від грец. Libido – статевий потяг, пристрасть). Це – загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий “Едіпів комплекс”.

Це – одне із центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає у несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них – представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіта, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини.

Фрейд створює модель особистості, яка включає три елементи: “Воно” (Id), “Я” (Ego) і “Над-Я” (Super-Ego).

“Воно” – несвідоме – складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов’язують людину з далекими предками доісторичних часів.

“Я” – сфера свідомого, посередник між “Воно” та зовнішнім світом – природою, суспільством, соціальними інститутами тощо.

“Над-Я” – внутрішнє сумління особистості, “моральний цензор”, який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи моральної оцінки. “Над-Я” знаходиться між “Воно” та “Я”.

На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між “Воно” та “Я”, Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні поняття є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів.

У теорії особистості З. Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники З. Фрейда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов’язувалися переважно з природженими інстинктами потребами, на фатальний антагонізм між свідомим і несвідомим та між індивідом і суспільством. Виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що й було здійснено неофрейдистами.

Один із учнів австрійського психоаналітика К. Г. Юнг (1875-1961) – швейцарський психолог, засновник аналітичної психології – відмежувався від свого великого вчителя у поглядах на пан сексуалізм як на головну рушійну силу поведінку людини. За К. Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам’яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Відомим учнем З. Фрейда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870-1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що основне в людині – не її природні інстинкти, а “суспільне почуття” або “почуття спільності”. Це почуття є природженим, але має розвиватися впродовж життя.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому не може бути розчленованою на три інстанції. Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійснений, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності.

Представниця неофрейдизму К. Горні (1885-1952) також виходила із заперечення положень З. Фрейда. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися цього, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Все, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

Згідно з К. Горні, людиною керують дві головні тенденції: потяг до безпеки (корінна тривога) і потяг до задоволення своїх бажань. Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина буде намагатися подолати, виробляючи стратегії” поведінки. Цих стратегій три:

  • потяг до людей;
  • намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності;
  • намагання діяти проти людей (агресія).

Названі типи стратегії виступають і передумовою “споконвічного конфлікту”, і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і проявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири “великих неврози” нашого часу:

  • невроз прив’язаності – пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;
  • невроз влади – гонитва за владою, престижем та володарюванням;
  • невроз покори – конформізм;
  • невроз ізоляції – втеча від суспільства.

В теорії К. Горні, зважаючи на її спроби соціологізувати фрейдизм, залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого механізму “корінної тривоги” тощо.

З точки зору видатного неофрейдиста Г. Саллівана (1892-1949), об’єктом психологічного дослідження повинен стати не окремий суб’єкт, а особистість як продукт спільної діяльності суб’єктів. Особистість є відносно стійкою моделлю між особистісних ситуацій, що повторюються і характеризують життя людини. Основними потребами розвитку особистості є потреби в ніжності, пестощах та спробах уникнути тривоги.

Найбільш “соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою під впливом К. Маркса Е. Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає зв’язки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає “негативною свободою”. Людина стає “вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути “вільною”, вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої можливості. Через це люди стають самотніми. Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою між людських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у відчуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.

Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про “ідентичність особистості” як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний зв’язок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

Епігенетична теорія особистості вперше висунула питання про роль генетичного фактора у становленні особистості.

Усі напрями неофрейдизму можна розглядати як спробу соціологізації біологізаторської за своєю суттю фрейдистської концепції особистості. Були поставлені фундаментальні проблеми – внутрішньої структури особистості, місця “Я” в ній, механізмів формування та функціонування особистості, ролі свідомого й несвідомого, регуляції поведінки та діяльності, механізмів психологічного захисту особистості тощо. При вивченні особистості в дусі неофрейдизму аналіз зміщується у бік внутрішніх суб’єктивних відношень. Аналіз міжособистісних стосунків залишається в основному осторонь, а іноді й цілком виводяться із суб’єктивного плану. Загалом же завдяки фрейдизму та неофрейдизму психологічна наука збагатилася багатьма ідеями, які не втратили свого значення й досі.

На сьогоднішній день в психологічній літературі висвітлено різні погляди на питання я-концепції, серед них найбільш широко вживані є наступні.

Я-концепція – динамічна система, уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб’єктивне сприйняття, що впливає на власну особистість зовнішніх факторів; поняття я-концепції виникло у 1950р. в руслі гуманістичної психології (феноменалістичної), представники якої (А. Маслоу, К. Роджерс і ін.), на відміну від біхевіористів і фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського Я і його особистісного самовизначення мікросоціуму. Значний вплив на встановлення цього поняття здійснили також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід і Е. Еріксон. Однак перші теоретичні розробки в області я-концепції належать У. Дженсон, що розділив глобальне, особистісне Я (Self) на взаємодіюче Я-усвідомлююче (І) і Я-як об’єкт (Ме).

Самооцінка – складова частина “Я-концепції”. “”Я-концепція” – це образ власного “Я”, уявлення людини про себе, завдяки якому вона будує взаємостосунки з іншими і сприймає себе. “Я – концепція” може бути:

  • Реальна (який я є).
  • Ідеальна (яким я повинен бути).
  • Динамічна (яким я хочу стати).
  • Фантастична (яким я хотів би стати, якщо це було б можливим).

Я-концепцію часто визначають як сукупність установок, спрямованих на себе, і тоді за аналогією з атетюдом виділяють в ній три структурних елемента:

  • когнітивний – „образ Я” (характеризує вміст уявлень про себе);
  • емоційно-цінносний, афективний (відображає відношення до себе в цілому чи до окремих сторін своєї особистості, діяльності і т. д. і проявляється в системі самооцінок);
  • поведінковий (характеризує проявлення перших двох в поведінці).

Я-концепція – цілісне утворення, всі компоненти якого хоча мають відносно самостійно-логічний розвиток, тісно взаємопов’язані. Я-концепція має усвідомлювані і неусвідомлювані аспекти.

Я-концепція відрізняє складне, рівневу будову, яку по різному розуміють різні автори. Наприклад, Р. Бернс уявляє я-концепцію у вигляді ієрархічної структури. Вершиною являється глобальне я-концепція, що конкретизується в сукупності установок особистості на себе. Ці установки мають різноманітні модальності: а) реальне Я (уявлення про те, яким би я хотів бути); б) дзеркальне Я (уявлення про те, яким мене бачать інші). Кожне із цих модальностей включає ряд аспектів – фізичне Я, соціальне Я, розумове Я, емоційне Я.

В залежності від того, на якому рівні – організму, соціального індивіда чи особистості – проявляється активність людини, в я-концепції виділяють:

  • фізичний Я-образ (схема тіла), що викликає потребу фізичного благополуччя організму;
  • соціальні ідентичності: статеву, вікову, етнічну, громадянську, соціально-рольову, пов’язані з потребами людини приналежності до загалу і прагнення бути в цьому соціумі;
  • диференційний образ Я, що характеризує знання про себе в порівнянні з іншими людьми і тим що надає відчуття власної унікальності, забезпечує потребу в самовизначенні і самореалізації (В. В. Столін).

Існують і інші варіанти:

  • неусвідомлення, уявлення тільки в переживанні, установки по відношенні до себе;
  • власні, парціальні самооцінки;
  • відносно цілісна я-концепція;
  • я-концепція як частина системи ціннісних орієнтацій особистості (І. С. Кон та ін.).

Крім того, я-концепція описується з точки зору змісту і характеру уявлень про себе, важкості і диференціації цих уявлень, їх суб’єктивного значення для особистості, а також внутрішньої цінності і послідовності, згідності, стійкості в часі (Я-минуле – я-теперішнє – я-майбутнє) (М. Розенберг, Е. Т. Соколова). Виділяють також динамічне Я (як, за моїми уявленнями, я змінююсь, розвиваюсь, яким прагну стати), „уявне Я”, „Я-маска”, „фантастичне Я” і т.д. Розбіжності між „ідеальним Я” і „реальним Я” слугують важливим джерелом розвитку, однак суттєві противоріччя між ними можуть стати джерелом внутрішньо-особистісних конфліктів і негативних переживань.

Найважливішою функцією я-концепції являється забезпечення внутрішньої узгодженості особистості, відносної стійкості в її поведінці. Розвиток особистості, її діяльності і поведінки знаходяться під суттєвим впливом я-концепції.

Я-концепція формується під впливом життєвого досвіду людини, перед усім відносин батьків і дітей, однак достатньо рано вона сама набуває активну роль, впливаючи на інтерпретацію цього досвіду, на ті цілі, які індивід ставить перед собою, на відповідну систему очікувань, прогнозів відносно майбутнього, оцінку їх досягнень і тим самим на власну самооцінку. Співвідношення понять я-концепції і самоусвідомлення точно не визначено. Часто вони виступають як синоніми. Разом з тим існує тенденція розглядати я-концепцію на відміну від самоусвідомлення, як результат кінцевого продукту в процесі самоусвідомлення.

Психологічна структура особистості

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; ІІ – діяльнісний – горизонтальний; ІІІ – генетичний – віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.

Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Вони пов’язані між собою за ортогонональним принципом, за яким співвідносяться три виміри простору.

Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними – і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інтелект, і темперамент тощо.

Спілкування

Поняття спілкування є надзвичайно широким і включає в себе різні аспекти. Спілкування — це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера. У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життєдіяльності. Спілкування виконує цілий ряд різних функцій:

  • Комунікативна функція — зв'язок людини з світом у всіх формах діяльності.
  • Інформаційна функція виявляється у відображенні засобів оточуючого світу. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації.
  • Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана з суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх прагнення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості.
  • Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків з оточуючим світом. У процесі спілкування ці переживання вторинно відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій — антипатій, любові — ненависті, конфлікту — злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії.
  • Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають в формі побуджувальних сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці.
  • Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності.

Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак:

1. За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнісним.

  • Матеріальне спілкування — це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї діяльності, які виступають засобами задоволення потреб.
  • Когнітивне спілкування — це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу).
  • Кондиційне спілкування — це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру).
  • Мотиваційне спілкування — це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином.
  • Діяльнісне спілкування — це обмін діями, навичками, вміннями тощо.

2. За метою спілкування можна поділити на біологічне та соціальне. Біологічне спілкування необхідне для підтримки та розвитку організму (пов'язане з задоволенням біологічних потреб). Соціальне спілкування задовольняє ряд соціальних потреб особистості (наприклад, потреба в міжособистісних контактах).

В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим. Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів. Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та культурні (знакові системи). Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів). Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами).

В залежності від спрямування спілкування може бути діловим та особистісним, інструментальним та цільовим. Ділове спілкування — це спілкування на офіційному рівні і його змістом є те, чим зайняті люди в процесі трудової діяльності. Особистісне спілкування зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей. Інструментальне спілкування — це засіб для задоволення різних потреб. Цільове спілкування служить засобом задоволення саме потреби в спілкуванні.

Виділяють вербальне та невербальне спілкування.

  • Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови.
  • Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки.

В залежності від суб'єктів спілкування може бути міжіндивідним (тобто спілкування між окремими індивідами), індивідно-груповим (спілкування між індивідом і групою) та міжгруповим (між групами).

За тривалістю виділяють короткочасне і тривале спілкування, закінчене та незакінчене.

Всі засоби спілкування поділяються на вербальні (мовні) та невербальні (жести, міміка, пантоміміка).

Мова — це система звукових сигналів, письмових знаків та символів, з допомогою яких людина отримує, переробляє, зберігає та передає інформацію.

Мовлення — це конкретне використання мови для висловлення Думок, почуттів, настроїв. Мовлення — це психічне явище. Мовлення в науковій літературі розділяють на усне та письмове. За стилем виділяють побутове, художнє, ділове та наукове мовлення. Побутовий стиль мовлення притаманний повсякденному спілкуванню; художній — застосовується в літературних творах (проза, поезія тощо); діловий стиль мовлення притаманний офіційному спілкуванню (наприклад, доповіді, документи тощо); науковий — характерний для різних наукових праць. Вербальне спілкування завжди супроводжується невербальним. У багатьох випадках невербальне спілкування може нести значно більше змістовне навантаження, ніж вербальне.

Невербальне спілкування представлене не лише використанням жестів, міміки, пантоміміки, а й просторово-часовою характеристикою організації спілкування. Надзвичайно важливим при спілкуванні є міжособистісний простір (дистанція спілкування). Дистанція спінювання залежить від багатьох чинників: від спрямування спілкування, від різних характеристик суб'єктів спілкування (їх близькості, віку, соціального статусу, психологічних особливостей, національних звичаїв тощо).

За даними американських психологів дистанція між партнерами залежить від виду взаємодії і може бути такою:

  • інтимна дистанція (відповідає інтимним стосункам) — до 0,5 м;
  • міжособистісна дистанція (при бесідах, спілкуванні з друзями) — 0,5-1,2 м;
  • соціальна дистанція (притаманна неформальним соціальним та діловим стосункам) — 1,2—3,7 м;
  • публічна дистанція — 3—7 м і більше.

При будь-якому спілкуванні правильно обрана дистанція істотно впливає на його здійснення. Ще однією важливою частиною спілкування є візуальний контакт, оскільки саме погляди можуть сказати набагато більше ніж слова. Візуальний контакт допомагає регулювати розмову. Психологічні дослідження показують, що до 40% інформації несуть жести та міміка. Жестикуляція включає в себе всі жести рук («мова рук»), а також деякі інші дії, що несуть в собі певне змістовне навантаження (наприклад, співрозмовник виймає сигарети, що означає необхідність завершення розмови і т. д.). До міміки відносяться всі зміни, які можна спостерігати на обличчі людини, при чому мається на увазі не тільки риси обличчя, контакт очей та спрямування погляду, а й психосоматичні процеси (наприклад, почервоніння). Врахування всіх факторів невербального спілкування надзвичайно важливе у діловому спілкуванні. Іноді саме жести, міміка можуть дати значну інформацію для обох учасників переговорів. Від знання суб'єктами переговорного процесу різних нюансів невербального спілкування може залежати успішність результатів.

Спрямованість

Спрямованість особистості – поняття, що позначає сукупність домінуючих у людини мотивів і потреб, які визначають головну лінію її поведінки, діяльності і спілкування з людьми - англ. personality orientation; нім. die Ausrichtung der Persцnlichkeit; угор. egyйnisйg irбnyitottsбga; рос. направленность личности.

Особистість — дуже складне ціле, але в ній умовно можна виділити три основні блоки. Це спрямованість особистості (система її ставлення до навколишнього світу — мотиви, потреби, почуття, інтереси); можливості особистості (здібності); психологічні особливості поведінки особистості (темперамент, характер). Спрямованість має свою структуру, до якої входять усвідомлені та малоусвідомлені мотиви. За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основних види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість). Крім того, мову про неї можна вести залежно від змісту і сфери її виявлення: трудова, суспільно-політична, пізнавальна, культурна та ін. У даному разі розглядаються види соціальної активності, можливість конкуренції та суперництво яких в різних сферах суспільної діяльності людини і визначається її орієнтованістю і спрямованістю. В іншому значенні слід розрізняти позитивну та негативну спрямованість активності всередині одного і того ж виду її виявлення.

Форми прояву спрямованості: потяги, бажання, інтереси, схильності, ідеали, переконання, світогляд.

Інтереси. Стійке вибіркове емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Інтереси виникають на ґрунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов’язаний з особистою зацікавленістю об’єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю і т.п.

Переконання – система мотивів особистості, що спонукають її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість. Переконання: моральні, інтелектуальні, естетичні.

Ідеал – образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впливом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання.

Установка – неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу. Установка може виявлятися у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Особистість може бачити в об’єктах те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Є негативні та позитивні установки. Особливою формою установки є внутрішньо групова навіюваність як неусвідомлена думка групи.

Що таке впевнена, пасивна та агресивна поведінка людини?

Впевнена (ассертивна) поведінка – в перекладі з англійської поняття assertiveness означає «впевненість в собі, настійливість, напористість, самоствердження. Одним з перших вчених, цікавившихся проблемою впевненої поведінки або ассертивности, був американський лікар, власник клініки неврозів Андре Сальтер. Він вважав, що причиною невпевненої поведінки може бути перевага процесів гальмування над процесами збудження, що приводить до формування “гальмівної” особистості, нездатної до відкритого і спонтанного вираженню своїх відчуттів, бажань та потреб. І внаслідок цього виникнення перешкод в контактах з іншими людьми.

Інший дослідник, Арнольд Лазарус, визначив невпевненість в собі як “нестачу поведінки, забезпечуючої повноцінне володіння соціальною реальністю”. Він описав 4 класи навиків впевненої поведінки:

  • Здатність відкрито говорити про свої бажання та потреби;
  • Здатність сказати “ні”;
  • Здатність відкрито говорити про свої почуття;
  • Вміння встановлювати, підтримувати та закінчувати розмову.

При цьому впевненість в собі – слід відрізняти від наглості та невпевненості. Невпевненість в собі – невміння захищати свої права, добиватися певної вигоди для себе. Наглість – це захист, самовираження та пошук вигоди для себе за рахунок порушення прав і свобод інших людей.

Таким чином, впевнена або ассертивна поведінка пов’язана із захистом власних прав, але без порушення прав іншої людини. Бути ассертивним, значить знати свої права та права інших, які визначені етичними нормами, кримінальним кодексом, службовими нормативами, якимись загальноприйнятими правилами. Ассертивна людина завжди пам’ятає, що у неї в любій ситуації є вибір, і цей вибір власний, а не нав’язаний її ким-небудь. З точки зору прав особистості людина орієнтований у власних правах, користується ними і при необхідності їх відстоює. При цьому ассертивна людина визнає за оточуючими такі ж права, прагне будувати відносини без порушення чиїхось прав. Ці правила зібрані в так званий “Білль ассертивности”.

Невпевнена поведінка людини може бути двох видів: пасивна та агресивна. Пасивна невпевнена поведінка заключається в тому, що людина не здатна протистояти маніпуляціям. Вона дозволяє іншим людям задовольняти свої нужди і забезпечувати свої потреби за рахунок відмови від власних нужд і прав. Людина, котра веде себе пасивно, не вміє чітко заявити про свої бажання та потреби. В її діях відсутня впевненість. Людина з пасивним типом поведінки в такій вибачливій, скромній, тупцюючій манері виказує свої прохання та бажання, що оточуючі часто навіть не звертають на них уваги. Як правило, рішення, стосовно фундаментальних питань їхнього життя, приймають за них інші: батьки, керівник, суджені, діти, оточуючі, хоч внаслідок вони дуже жалкують про те, що піддалися чужому впливу. При цьому вони відчувають себе безпомічними, безправними та не керуючими своїм життям.

У невпевненої поведінки є дуже характерний зовнішній малюнок. Це лякливий погляд, невпевнений тріпочучий голос, невнятні слова, бігаючі очі, опущені плечі. Коли людина розмовляє, вона прикриває рот рукою. Коли вона розгнівана, вона кліпає або сміється там, де інший стукнув би по столу чи заплакав. Уникає тілесних контактів з іншими людьми, відступає, сутулиться, не відповідає на рукостискання, фізично уникає контактів.

Для оточуючих така людина має високу передбаченість дій, всі чітко знають, чого від неї можна чекати, і в принципі вона робить достатньо мало помилок в своїй поведінці, оскільки завжди намагається відгадати, чого від неї чекають оточуючі і як з найбільшою користю для себе можна використати таке залежне положення. Однак тривалий стан невдоволеності потреб, в якому перебуває людина, яку не влаштовує подібний стиль взаємозв’язків з оточуючими, призводить до так званих психосоматичних хвороб, коли неможливість виплеснути негативні емоції назовні приводить до того, що починають руйнувати людину з середини: з’являються часті головні болі, безсоння, ожиріння, коли тіло ніби бере на себе хворобу і починає максимально захищатися таким шаром жирової броні від зовнішніх і внутрішніх впливів. В основі дуже багатьох хронічних хвороб лежить саме незадоволення в емоційній сфері людини.

В основі агресивної поведінки лежить глибока невпевненість в собі та зневажливе відношення до інтересів інших людей за рахунок невміння бачити інтереси інших і будувати рівноправні партнерські відносини.

Людина з агресивною поведінкою задовольняє власні нужди і забезпечує свої права за рахунок ігнорування нужд і прав іншої людини. Агресія може виражатися не тільки в нанесенні фізичної шкоди, але і в використанні сарказму, іронії, а також іноді використанні тихих єзуїтських уловок, тиску на людину з ціллю підкорення її своїй волі.

Агресивна людина зарані повідомляє, що вона націлена на перемогу, тому що кращий захист – це напад, і вона наносить перший попереджувальний удар, робить боляче іншим, щоб не отримати болючий укол від оточуючих.

Характер

Характер (від грец. – обрізування, карбування, прикмета) – це сукупність стійких рис особистості, що визначають ставлення людини до інших, до роботи, яку вона виконує. Характер виявляється в діяльності, тобто в особистостях діяльності, якими людина переважно займається, та спілкуванні – манері поведінки, способах реагування на дії і вчинки людей.

Знаючи характер людини, можна передбачити як вона буде поводитися за тих чи інших обставин. Самоусвідомлюючи людина може зробити свій характер більш витонченим. Недаремно, в народі говорять: посієш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю.

Найважливішими моментами у характеру є ставлення до природи, культури, суспільства, своєї справи, іншої людини та до самої себе. В характері людини закладена програма типової поведінки у типових обставинах. Тим часом характер – прижиттєве надбання особистості, її внутрішній портрет, в якому відбивається суть особистості.

Серед основних рис особистості, що складають характер, виділяють:

  • Властивості особистості, які визначають вчинки людини у виборі мети діяльності (наприклад, раціональність).
  • Риси, відносяться до дій, спрямованих на досягнення цілей (наприклад, наполегливість, цілеспрямованість тощо).
  • Інструментальні риси, безпосередньо пов’язані з темпераментом (стриманість – імпульсивність, спокійність – тривожність тощо).

Структура рис характеру виявляється в тому як людина ставиться:

  • до інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;
  • до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;
  • до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;
  • до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людей.

Виділяють такі основні типи акцентуації характеру:

  • інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;
  • екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;
  • некерований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозрілий;
  • неврастенічна акцентуація – з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;
  • сенситивний тип – з надмірною чутливістю, лякливістю, сором’язливістю, вразливістю;
  • демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.

Характер формується з перших днів життя людини до останніх його днів. У перші роки життя провідним фактором розвитку характеру стає наслідування дорослим; у молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання. А починаючи з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини.

Самосвідомість

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого суб’єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості.

Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення – уявлення, а потім у поняття свого власного “Я” як суб’єкта, що відрізняється від інших суб’єктів.

На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знання людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то об’єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і як суб’єкт, і як об’єкт пізнання.

Самосвідомість пов’язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби “збоку”. Як об’єкт самопізнання особистість – це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, якою вона відома собі і якою вона сприймається, мислиться, з її точки зору, іншими. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не тільки для інших, а й для себе.

Самосвідомість не є чимось аморфним, вона має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виділити систему психологічних процесів, що пов’язані з самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів. Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина. Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне поняття про власне “Я”.

Однак будь-який об’єкт пізнання, а людина в цій якості й поготів, є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не приводить до кінцевого, абсолютно завершеного знання. Відносність знань про себе зумовлена постійними змінами у часі реальних умов життєдіяльності й самої людини. Часто простежується розбіжність між реальними змінами людини й тим, що відображено нею в образі самої себе, коли нове у психічному розвитку ще стало змістом її знання. Недостатньо ясно усвідомлюючи те нове в собі, що з’явилося, людина немовби із запізненням його “відкриває” і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об’єктивному його прояву.

Самопізнання завжди пристрасне. Відбиваючи реальне буття особистості, воно робить це не дзеркально. Це ще одна причина того, чому уявлення людини про саму себе не завжди адекватне.

Досвід, компетентність

Компетентність є багатофакторною якістю фахівця. Вона припускає не лише наявність певного об’єму знань, умінь, навичок, досвіду та особистих якостей, які є дуже важливими чинниками для досягнення високих результатів у професійній діяльності, а й ціннісних орієнтацій фахівця, усвідомлення ним свого місця в суспільстві і розуміння світу навколо нього, відповідного стилю взаємодії з іншими людьми, загальної культури особистості, а також здібностей та можливостей до постійного вдосконалення власного творчого потенціалу.

Компетенція – це сукупність взаємопов’язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, засобів діяльності), що задаються по відношенню до відповідного кола предметів та процесів, і необхідних, щоб якісно продуктивно діяти по відношенню до них. Відповідно до цього, компетентність – це володіння людиною відповідною компетенцією, що включає її особистісне відношення до неї, а також до предмету діяльності.
Таким чином, компетенція допомагає фахівцеві вирішувати складні ситуації та життєво важливі проблеми, надає можливість ефективно діяти людині в усіх сферах її професійної діяльності.

Компетентність – це відносно нове поняття, якому сьогодні приділяється досить багато уваги. Отже, громадянськість як психологічне утворення є лише частиною громадянської компетентності, під якою ми розуміємо здатність, спроможність людини активно, відповідально й ефективно реалізовувати громадянські права і обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства.

Проведені дослідження виявили, що на сучасному ринку праці потрібні люди з іншим, набагато ширшим аніж тільки пізнавальні, набором якостей і можливостей, які, по суті, і визначають компетентність людини. Можна бути обізнаним, але абсолютно некомпетентним. Отже, компетентність – це складна інтегрована характеристика особистості, під якою розуміють набір знань, вмінь, навичок, ставлень, що дають змогу ефективно провадити діяльність або виконувати певні функції, забезпечуючи розв’язання проблем і досягнення певних стандартів у галузі професії або виді діяльності.

Інтелектуальні процеси

Пізнання навколишнього світу починається з відчуттів, сприймань і породжує людське мислення. Воно супроводжує усі розумові процеси людини. Саме мислення забезпечує нам можливість виходу за межі чуттєвого, розширює межі та глибину нашого пізнання, відображає суттєві зв'язки і відношення між предметами, через відоме веде нас до невідомого. За своєю природою ми розумні істоти, на цьому наголошував французький філософ Ж.Сартр: "Мої думки - це я сам. Ось чому я не можу спинитись! Я існую, бо я думаю, а не думати я не можу".

Мислення - необхідна умова щастя, воно дає нам велику насолоду, пробуджує смак до прекрасного та великого, позбавляє людину лінощів і нудьги. Г. Сковорода зазначав: "Пізнаєш істину - ввійде тоді у кров твою сонце". До розумової діяльності нас спонукають здебільшого проблемні ситуації, які є вихідним моментом мислення. Це ніби внутрішній конфлікт між знанням та незнанням. Причини виникнення проблемної ситуації - недостатність інформації, знань. Наявна проблема активізує людське мислення. Філософія трактує мислення як соціальне зумовлений процес, якість якого змінюється під час розвитку. Сенека передбачав: "Прийде час, коли нащадки наші будуть дивуватися, що ми не знали того, що так очевидно". Сьогодні це зрозуміло, адже інформаційний запас людства, набутий за час його існування завдяки мисленню, значно розширився.

Процес мислення вивчає не лише філософія, а й логіка, кібернетика, лінгвістика. Особливе місце серед цих наук посідає психологія. Вона не тільки констатує та описує, але й пояснює мислення індивіда: його природу та перебіг; за яких умов, як і чому з'являється думка, як вона розвивається і вдосконалюється; розкриває закономірності мислення та причини його перебігу.

Що ж таке мислення з психологічної точки зору? Мислення - це психічний процес пошуків та відкриттів нового, істинного, глибинного внаслідок аналізу та синтезу навколишньої дійсності. У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв'язки між предметами та явищами.

Мислення - це інтелектуальна й практична діяльність, оскільки поєднує в собі пізнання і творче перетворення образів і уявлень, зафіксованих у пам'яті. Це завжди активна зміна діяльності внаслідок розумової праці.

Пам’ять – це процеси організації та зберігання минулого досвіду, що дають можливість його повторного використання в діяльності або повернення в сферу свідомості.

Пам’ять лежить в основі здібностей людини, є умовою набуття знань, формування вмінь та навичок. Пам'ять також можна визначити як здатність отримувати, зберігати та відтворювати життєвий досвід. Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, виділяють рухову, зорову, слухову, емоційну, образну і словесно-логічну пам'ять.

Залежно від того, як здійснюється запам’ятовування виділяють мимовільну пам’ять (здійснюється без конкретно визначеної мети) та довільну пам’ять (протікає з чітко поставленою метою).

За часом зберігання матеріалу пам’ять поділяють:

  • Миттєва пам’ять пов’язана з утриманням картини щойно сприйнятого органами почуттів (її тривалість від 0,1 до 0,5 с).
  • Короткочасна пам’ять – це збереження інформації протягом нетривалого часу (близько 20 с).
  • Оперативна пам’ять розрахована на збереження інформації протягом певного заданого терміну. Термін зберігання інформації визначається конкретною задачею, що стоїть перед людиною.
  • Довготривала пам’ять характеризується здатністю зберігати інформацію протягом необмеженого терміну.
  • Генетична пам’ять - це пам’ять, при якій інформація передається у спадок.

В онтогенезі всі види пам’яті формуються у дитини досить рано і в певній послідовності. Найпізніше складається логічна пам’ять. Вона є в порівняно елементарних формах вже у дітей 3-4 років. Її удосконалення пов’язано з навчанням основних наук.

Початок образної пам’яті пов’язують з другим роком життя, але вважають, що цей вид пам’яті досягає своєї найвищої точки лише в юнацькому віці. Найраніше починає проявлятися, як вважав П. П. Булонський, моторна пам’ять, потім афективна пам’ять (близько 6 місяців).

Основні процеси пам’яті: запам’ятовування, збереження, відтворення і забування. У вигляді цих взаємопов’язаних процесів і реалізується пам’ять.

На органи чуття людини одночасно діє безліч різноманітних подразників. Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе добір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.

Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує того, щоб сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом "Увага!".

Увага - це спрямованість та зосередженість психічної діяльності людини на об'єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються всередині у нього. Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.

За наявністю вольової регуляції розрізняють увагу мимовільну, довільну та після довільну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що діють на людину яскравістю, несподіваністю, динамізмом, називають мимовільною. Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психофізіологічними і психічними факторами. Мимовільну увагу може викликати сильний подразник: різкий запах, яскраво світло і барви, голосні звуки. Мимовільна увага триває, поки діють відповідні подразники. Важливим джерелом мимовільної уваги є інтерес. Те, що цікаве, емоційно насичене, може зумовити тривалу увагу людини.

Довільна увага це вид уваги, що виявляється у випадку, коли людина ставить перед собою певні завдання і намагається їх виконати. Механізм функціонування довільної уваги - друга сигнальна система. У ході трудової або навчальної діяльності людина може захопитися своєю працею настільки, що потреба у вольовому спрямовуванні уваги зникає. У подібному випадку довільна увага набуває нових рис - залишаючись свідомою, доцільною, вона, як і мимовільна, знімає напруження, захоплює людину і підтримує активну психічну діяльність. Це і є післядовільна увага.

Практична діяльність людини вимагає стійкості уваги. Людина, яка має стійку увагу, здатна досить довго, якщо це потрібно, зосереджуватися на обраному об'єкті. Дослідження показали, що за умови цікавої і не дуже важкої роботи увага учня старшого віку може тривати без помітних коливань 35-40 хв.

В цілому виховувати увагу — це означає формувати в людини вміння свідомо спрямовувати своє сприймання, мислення і дію відповідно до обраної мети. Для цього передусім слід зміцнювати волю, навчитися підкоряти свою діяльність почуттю обов'язку. На розвиток уваги істотний вплив справляє фізичний стан людини.

Психофізіологічні якості

Характер тісно пов’язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку та флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка – вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором’язливість і тривожність, а флегматику – розвивати активність.

Темперамент (від лат. temperamentum) – це сукупність властивостей, що характеризують динамічні особливості психічних процесів і поведінки людини, їх силу, інтенсивність, швидкість, темп; виникнення, припинення і зміни.

Проблемам темпераменту багато уваги приділяв російський фізіолог І.П. Павлов, який дав наукове визначення основ темпераменту. В основі закономірності прояву індивідуальних відмінностей, за І. П. Павловим, лежать такі властивості нервових процесів, як збудження та гальмування, їх врівноваженість та рухливість. Врівноваженість нервових процесів означає баланс між процесами збудження та гальмування. Рухливість – здатність змінювати поведінку залежно від умов. Інертність нервових процесів є якістю, протилежною рухливості.

Всі ці якості і визначають типи нервової системи, яких І. П. Павлов виділив чотири:

  • сильний, врівноважений, рухливий тип – сангвінік;
  • сильний, врівноважений, інертний тип – флегматик;
  • сильний, неврівноважений тип – холерик;
  • слабкий тип – меланхолік.

У чистому вигляді перераховані типи темпераменту рідко зустрічаються в житті. Переважна більшість людей характеризується поєднанням рис різних темпераментів, тобто визначається “змішаним” типом темпераменту. Риси темпераменту є вродженими, хоча особливості прояву кожного типу змінюються з віком в процесі виховання.

Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так званні кризи. Перша стадія, або криза, - “вбираюча”, коли задовольняється оральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м’язово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія – це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П’ята і шоста стадії – це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І сьома стадія – це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь.

Психологічні проблеми особистості, їх визначення та шляхи розв’язання

Робота практикуючого психолога звичайно починається із звернення до нього клієнта або інших зацікавлених осіб. Іноді й сам психолог може виявити якісь психологічні неблагополуччя, відхилення чи питання, які людина або група людей не в змозі побачити та розв’язати без його допомоги. Цей ініційований людьми або самим психологом запит стає індикатором наявності певної психологічної проблеми особистості. І перше, що треба зробити в цій ситуації, - це визначити суть даної проблеми: передумови її виникнення, особливості перебігу, психологічний зміст, наслідки тощо. Лише тоді можна прийняти обґрунтоване рішення про шляхи її розв’язання тими чи іншими методами практичної психології.

Практикуючий психолог має пам’ятати, що психологічні проблеми особистості мають суб’єктивну та об’єктивну форми прояву, через які вони, власне, і сигналізують людині про своє існування. І ці форми часто не збігаються з психологічною суттю проблем, причинами їх виникнення. Найчастіше індикаторами психологічної проблеми особистості виступають негативні емоції (страх, тривога, стрес), психічні стани (напруження, втома, тривожне очікування, хвилювання, дратівливість), особливості поведінки (невдачі, помилки, конфлікти), результати діяльності (низька продуктивність, брак, аварії).

Синтез психологічної структури особистості

Специфіка завдань, що поставлені життям перед практичною психологією, вимагає суттєвої зміни її підходу до розуміння особистості. Внаслідок однобічного розвитку в умовах штучного гальмування прикладних досліджень особистість у вітчизняній науковій психології найчастіше виступала як об’єкт переважно аналітичного вивчення, в ході якого переважно виділялись її окремі аспекти, особливості, закономірності.

Цьому сприяв самий усталений характер аналітично-статистичних досліджень. Вони звичайно передбачають отримання “вірогідних” результатів і тому спираються на аналіз даних, що зібрані на великій вибірці, та на використання математичного апарату оцінки даних. Однак виправдане при проведенні вузько орієнтованих (на ізольовані психічні функції, процеси, якості) експериментальних досліджень домінування аналітичного, кількісного підходу над синтетичним, якісним підходом демонструє свою обмеженість при вивченні такої складної психічної реальності, якою є особистість.

Беручи до уваги складність проблеми створення системного психологічного уявлення про особистість, логічно передусім розглянути такий важливий вихідний аспект цієї проблеми, як психологічна структура особистості.

Дані виміри утворюють єдину систему базових параметрів цілісної психологічної структури особистості. Можна твердити, що вони пов’язані між собою, так би мовити, за ортогональним принципом, за яким – по аналогії – співвідносяться у фізиці та математиці три виміри простору. Звичайно, в психологічній структурі особистості вказаний зв’язок використовується не в суворо математичному розумінні, а як засіб створення системної моделі особистості.

У свою чергу кожний вимір має власну внутрішню побудову й утворюється відповідними підструктурами, компонентами, рівнями розвитку. З урахуванням цих обставин психологічна структура особистості дійсно є багатовимірною.

Як видно з матриці, тривимірний принцип побудови психологічної структури особистості дійсно може бути застосований для систематизацій основних психічних властивостей людини. Зрозуміло, що така систематизація сприяє системному вивченню, розумінню та застосуванню відповідних даних про особистість у практичній психології. В той же час даний принцип дає змогу вести подальший цілеспрямований аналіз та синтез психологічної структури особистості на наступних, більш конкретних етапах побудови її структури.

Можлива класифікація конкретних якостей, власне здібностей особистості – у співвіднесені з вимогами певних видів діяльності або рольової поведінки, які виконуються людиною. Як приклад таких діяльностей можуть розглядатися виробнича, управлінська, економічна, педагогічна тощо, а поведінки – ролі чоловіка, жінки, батька, підлеглого, начальника, громадянина тощо.

Такий підхід у повній мірі узгоджується із загальноприйнятим визначенням здібностей як індивідуально-психологічних особливостей людини, що сприяють успішному виконанню нею тієї чи іншої діяльності. Слід додати, що у контексті психологічної структури особистості доцільно говорити про здібності як не лише окремі індивідуально-психологічні особливості, а й як важливу складову особистості. Об’єднуючись в “ансамбль”, у своєрідну системну сукупність психічних властивостей, здібності утворюють особистість як складний системний механізм регуляції діяльності та поведінки людини.

Конкретизації стає можливою більш докладна класифікація якостей і здібностей людини до певних видів професійної діяльності та поведінки. Зокрема, таким чином може бути створена модель особистості, так би мовити, загально громадського зразка, яка притаманна “ідеальній людині” певного історичного часу, певної країни з визначеними культурними, соціальними, політичними особливостями.

Отже, особистість людини являє собою найскладніше психічне утворення. Вивчення особистості та робота з нею мають виключати ті надмірні спрощеність та узагальненість, які, на жаль, поширені й сьогодні. Вся діяльність потребує застосування досить складного логічно-психологічного підходу, якому притаманна певна організація відповідних психологічних понять та категорій. Без такого підходу та спеціального поняттєвого інструменту аналізу та синтезу робота практикуючого психолога може втратити свій реальний зміст та ефективність.

Виміри психологічних проблем особистості

Особистісний зміст психологічних проблем дуже різноманітний: суперечності, невідповідності, зриви, відхилення спостерігаються майже в усіх психічних якостях особистості. Тому психологічні проблеми особистості доцільно розглядати у певній системі. Як таку доцільно використовувати психологічну структуру особистості, відтак за особистісним змістом психологічні проблеми можуть належати до різних вимірів структури особистості – соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного, генетичного – та до їх під структур, компонентів і рівнів розвитку.

Соціально-психолого-індивідуальний вимір:

  • підструктура спілкування – соціально-психологічні проблеми, що виявляються у неадекватному або суб’єктивно незадовільному становищі особистості в групі, у складнощах інтегрування в колектив, у труднощах спілкування (відсутність спільної мови з оточенням, нездатність до розуміння та взаємодії, неадекватні емоційні стереотипи спілкування), проблема індивідуальної та групової самотності, міжособистісні конфлікти тощо;
  • підструктура спрямованості – ідеаційні, світоглядні проблеми, труднощі становлення спрямованості, втрата сенсу життя, слабкість мотиваційної сфери, низький рівень інтересів, безплідна боротьба мотивів, відсутність адекватного професійного самовизначення, розпливчастість життєвої перспективи;
  • підструктура характеру – проблеми становлення, функціонування адекватних рис характеру, важкий характер, прояви агресивності, безвідповідальності, жорстокості, невитриманості, негативні прояви акцентуйованих рис характеру;
  • підструктура самосвідомості – труднощі самоусвідомлення власних позитивних або негативних якостей особистості, неадекватна (завищена або занижена) самооцінка, нездатність до самоконтролю, до саморегуляції в екстремальних ситуаціях, низький рівень самонавчання, самовиховання, відсутність потягу до самореалізації та самоствердження як причина незадовільного становища у групі та суспільстві;
  • підструктура досвіду – проблеми формування професійної компетентності та життєвого досвіду, що виявляються у недостатньому рівні засвоєння знань, умінь, навичок, в їхній відірваності від життя, у нездатності до їх практичного використання;
  • підструктура інтелекту – функціонально-психологічні проблеми, які визначаються недостатнім рівнем розвитку сенсорної культури, уваги, спостережливості, пам’яті, мислення, уяви, в цілому – інтелектуальної сфери особистості, що не дає змоги успішно виконувати діяльність на рівні професійної майстерності, сенсорна деривація або перевантаження інформацією;
  • підструктура психофізіологічних якостей – психофізіологічні проблеми, що виникають при нескомпенсованому в індивідуальному стилі діяльності прояві негативних рис темпераменту, низька працездатність та перевтома при неврахуванні індивідуальних вимог до режиму праці й відпочинку, монотонія, психобіологічні проблеми, що випливають із статевих особливостей індивіда.

Діяльнісний вимір:

  • потребнісно-мотиваційний компонент – розлад мотиваційної сфери, невідповідність потреб, мотивів і цілей одне одному, низький рівень мотиваційної діяльності, неадекватний рівень домагань, дисгармонія мотиваційної сфери;
  • інформаційно-пізнавальний компонент – неадекватність (обмеженість, помилковість, перенасиченість, несвоєчасність тощо) формування інформаційної основи прийняття рішень, неадекватна картина світу, безсистемність знань;
  • ціле утворюючий компонент – нездатність до прийняття адекватних рішень, неадекватність цілей засобам їх реалізації, недостатній рівень розвитку інтелектуальних умінь при постановці завдань;
  • результативний компонент – нездатність до досягнення кінцевого результату, що адекватний меті, низька продуктивність, брак, помилки та аварійність у роботі, низька вольова регуляція діяльності, нездатність до швидкого формулювання необхідних навичок;
  • емоційно-почуттєвий компонент – дисгармонія емоційно-почуттєвої сфери, неадекватна емоційна регуляція поведінки та діяльності, низький рівень емоційної психорегуляції, домінування негативних емоцій, індивідуальна схильність до стресів.

Генетичний вимір:

  • проблеми, пов’язані з недостатнім або надмірним розвитком здібностей і неадекватним ставленням до них самої людини та оточуючих, вікові проблеми, що виникають з неадекватним переходом від одного етапу розвитку до іншого, при незадовільному доланні перехідних кризових станів.

Отож психологічні проблеми особистості мають складний характер, різноманітні ознаки й охоплюють усі сторони буття людини. Їхня складність полягає, зокрема, і в тому, що вони як правило, не виступають ізольовано, а тим чи іншим чином зачіпають усю особистість.

Отже, соціально-психологічні, психологічні та індивідуально-психологічні властивості особистості доцільно розглядати цілісно як такі, що становлять єдиний ряд, який можна позначити терміном “соціально-психолого-індивідуальні” властивості особистості. У цьому ряду виділимо такі складові, як спілкування, спрямованість, характер, самосвідомість, досвід, інтелектуальні або психічні процеси, психофізіологічні якості.

Формування конкретного, синтетичного психологічного уявлення про особистість стає вкрай необхідним для практикуючих психологів, котрі працюють у різних сферах суспільного життя. Приміром, практикуючому психологові при розв’язані проблем сім’ї слід спиратися на синтетичне вивчення та застосування у консультативній роботі різноманітних даних про якості особистості усіх членів сім’ї. Він має враховувати при цьому і стереотипи спілкування між ними, і риси характеру, і інтереси, і інтелектуальні та психофізіологічні якості, розглядаючи їх у певній системі – як в окремих індивідів, так і у контексті міжіндивідних взаємозв’язків.

Усі ці обставини свідчать про необхідність розробки у практичній психології добре обґрунтованого синтетичного особистісного підходу, який був би орієнтований на розв’язання практичних психологічних проблем.

Особистісний підхід має базуватися на науковому уявленні про особистість як суб’єкта діяльності й поведінки, як складну соціально зумовлену цілісну систему психічних якостей індивіда з притаманною їй психологічною структурою, взаємозв’язками між її елементами, що виявляються і розвиваються у діяльності й поведінці та відповідають конкретній соціальній ситуації життя людини, певному віковому етапові її розвитку. Даний підхід має надавати можливість психологам і педагогам визначати індивідуальність особистості в єдності з її соціальністю, тобто своєрідність, неповторне сполучення та взаємозв’язок притаманних її, по-різному якісно та кількісно розвинутих індивідуально-психологічних і соціально-психологічних властивостей, як зумовлюють її поведінку та діяльність у певних соціальних та предметних ситуаціях. Також має концептуально й методично забезпечувати таке знання про індивідуально- та соціально-психологічні особливості особистості, яке б давало психологові й педагогові виявляти, прогнозувати, попереджати, долати та використовувати з метою розвитку різноманітні, в тому числі й гострі, особистісні проблеми людини.

Необхідною складовою особистісного підходу є розробка та виконання особистісно орієнтованого комплексу методів роботи практикуючого психолога. Цей комплекс має включати в себе відповідні психодіагностичні, консультативні, психокореляційні, психореабілітаційні, психорозвиваючі засоби. Особистісний підхід має бути представлений у змісті, меті та методах навчально-виховної роботи, забезпечуючи реальну диференціацію та інтеграцію навчання й виховання не лише на рівні закладу освіти, а й на рівні особистості кожного учня. Це особливо стосується програм навчання та виховання підлітків-старшокласників, тобто представників того віку, коли інтенсивно здійснюється і в основному завершується становлення базових соціально- та індивідуально-психологічних характеристик особистості на основі чого далі ґрунтується її громадський та професійний розвиток.

Запропоновані засади особистісного підходу, звичайно, потребують подальшої розробки й апробації в умовах експериментальної роботи психологів і педагогів.

Аналіз наукових даних, що наведені у роботах відомих психологів, свідчать про необхідність визначення особистості як складної системи, в якій диференціюються та інтегруються різноманітні психічні якості. Вони формуються в індивіда під впливом соціальних факторів протягом тривалого часу в умовах здійснення власної діяльності та спілкування з іншими людьми. Зважаючи на це особистість дійсно можна розглядати як “систему систем”.


30.09.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!