Якість журналів і ступінь їх відповідності міжнародним стандартам видавничої практики має підвищитися

Мережа, етика і фінансування української наукової преси

Ми маємо чималу армію науковців, які вмотивовані щодо публікації своїх статей. Мотиви при цьому у кожного науковця свої. Хтось прагне ознайомити наукову спільноту з результатами свого дослідження, хтось бажає задовольнити власні потреби у славі та успіху, а когось до цього змусили обов’язковими вимогами при зайнятті певної посади, отриманні наукового ступеня або звання. Статистику щодо кількості та особливості українських наукових журналів сучасності аналізують Сергій Козьменко та Людмила Остапенко.

Хто публікує наукові статті?

Однією із самих багаточисельних і розгалужених галузей України є вища освіта і наука. На початку 2016–2017 навчального року тут функціонувало 659 вищих навчальних закладів, з яких 288 мали ІІІ-ІV рівні акредитації, тобто – університетів, академій та інститутів. У штаті цих ВНЗ приблизно 97000 науково-педагогічних та 43000 педагогічних працівників.

Додайте сюди наукових працівників 180 організацій системи Національної академії наук, 85 – Академії аграрних наук, 35 – Академії медичних наук, 12 – Академії педагогічних наук, 6 – Академії правових наук. Та ще на забудьте на додаток про 26000 аспірантів та 1800 докторантів. Таким чином, ми маємо чималеньку армію науковців, які вмотивовані щодо публікації своїх статей. Мотиви при цьому у кожного науковця свої. Хтось прагне ознайомити наукову спільноту з результатами свого дослідження, хтось бажає задовольнити власні потреби у славі та успіху, а когось до цього змусили обов’язковими вимогами при зайнятті певної посади, отриманні наукового ступеня або звання.

Скільки у нас журналів?

Відомо, що попит визначає пропозицію, тому у країні зараз безліч журналів на різний колір і смак. Більшість із них МОН України визначені як «фахові наукові журнали». У цьому списку понад півтори тисячі друкованих і майже сто електронних журналів. Звісно, є ще значна кількість журналів, які не мають статусу «фахові», тому що не «заслуговують» або не вважають за потрібне бути ними.

Кожен навчальний заклад або академічний інститут мають свій науковий журнал (і не один). Це є додаткові бали до іміджу і рейтингів вузів. Це також суттєво спрощує вимогу щодо опублікування статей (у тому числі також для іміджу і рейтингів) власними викладачами та науковими співробітниками.

Що це за журнали?

Звісно, серед цього різноманіття є дійсно академічні рецензовані видання, які відповідають міжнародним видавничим принципам і стандартам. Є журнали, яки поступово удосконалюються та «підтягуються» до перших, але є й купа так званих «мурзілок» або «смітників».

Також є група «заморожених» журналів, тобто таких, які юридично ще існують, а фактично вже не видаються. Кількість таких журналів постійно збільшується, тому що попит все ж таки в останні два-три роки падає. Це, насамперед, обумовлено суттєвим зниженням інтересу до професії викладача та наукового співробітника, ростом обізнаності і звідсіля перебірливістю науковця при виборі журналу, незарахуванням університетами в актив науковця публікацій у «смітникових» журналах тощо.

Засновники і видавці

Понад 90% українських наукових журналів засновані саме ВНЗ та науковими установами або за їхньою участю. Журнали (за поданням засновників) реєструє Міністерство юстиції України. Слід відмітити, що реєстрація електронних журналів у нас в країні не передбачена. Для міжнародного визнання журнал повинен отримати цифровий ідентифікатор, який безкоштовно надає Міжнародний центр ISSN (з 2018 року це буде коштувати 50 доларів США).

Теоретично видавцем журналу може бути лише суб’єкт, якого внесено до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції, але багато тих, хто видає наукові журнали, навіть не підозрюють про наявність і обов’язковість такої процедури. Як правило, в України засновник і видавець журналу – це одна особа.

Непоодинокі випадки, коли в Україні незареєстровані журнали видаються неіснуючими видавцями. Але це мало кого цікавить, особливо за кордоном, бо там важлива наявність номеру ISSN, який можна отримати вільно та без проблем. При цьому, і журнал без ISSN у нас не рідкість.

Якість журналів

Однозначно можна сказати, що гарним (насправді) є журнал, який індексується у таких базах (наукометричних), як WoS або Scopus (хоча «и на старуху бывает проруха»). Вони дійсно проходять серйозну перевірку і відповідають світовим стандартам публікаційної етики. Але, на жаль, таких журналів в Україні лише близько п’ятдесяти. Що робити з іншими?

Можна було б звертати увагу на наявність «фаховості» у журналі, але цей перелік давно себе дискредитував. У майбутньому МОН планує впровадити новий порядок оцінювання і визначати для журналів відповідні категорії (А, Б, С…), але, судячи з повільності цього процесу, шансів отримати такий перелік дуже мало.

У світи є спроби формування «білих» або «чорних» списків журналів. Є й певні критерії для цього. У цих списках наших журналів небагато, бо у багатьох з них сайти і статті представлені українською (російською) мовою, що ускладнює або унеможливлює процес оцінювання. Є й інша, суто українська, специфіка, яка при оцінюванні вітчизняних журналів ставить в глухий кут іноземних експертів.

JIC Index журналу

Цей індекс розроблено однією з видавничих компаній України. Він об’єднує показники (близько сотні), які демонструють, наскільки журнал та його сайт близькі до ідеально можливого варіанту, наскільки вони відповідають формальним ознакам, технічним вимогам, етичним принципам тощо. Оцінювання проводиться фаховими експертами. JIC Index для дуже гарних журналів прагне до одиниці (хоча це практично неможливо). Є серед показників, що оцінюються, й такі, які мають знак «мінус», тобто є вірогідність отримати від’ємне значення загального індексу.

Кращі українські журнали

Зараз оцінено близько 170 журналів (у тому числі усі, що входять до WoS і Scopus). Найбільш відповідають міжнародним стандартам наступні: Neurophysiology (0.613), Symmetry, Integrability and Geometry: Methods and Applications (0.587), Вісник зоології (0.513), Український фізичний журнал (0.513), Економіка і соціологія (0.507), Фізика конденсованих систем (0.506) тощо.

Журнали чи «смітники»?

У переліку JIC Index вже представлено багато журналів, які за змістом складно назвати науковими. До того ж вони повністю ігнорують ключові етичні принципи. Дивує, що їхні видавці і засновники навіть не розуміють, на якому дні вони знаходяться. Є, звісно, й такі, хто, користуючись нагодою, цинічно «оббирають» легковірних, безвідповідальних, непрофесійних «науковців». Такі журнали можуть надрукувати в одному номері 7 статей одного «науковця» (Біомедична інженерія і електроніка), «опублікувати» статтю за 48 годин (будь-який журнал видавництва «Інтернаука»), за два тижні після отримання рукопису надіслати сертифікат про опублікування статті (Економіка і суспільство), надрукувати статтю «заднім» числом… Для опублікування статі у подібних журналах потрібно небагато. Наприклад, для «успішної публікації» у журналах «Інтелект ХХІ» (це не жарт), «Економіка і суспільство», «Економіка і фінанси», «Глобальні та національні проблеми економіки», «Економічний вісник Запорізької державної інженерної академії» та інших потрібно лише надіслати «якийсь» текст, рецензію і квитанцію про оплату! При цьому вони включені до переліку «фахових» видань, а публікація зараховується МОН.

Фінансування журналів

Відомо, що над створенням журналу та окремого номеру працює редакційна рада (колегія). Кожна стаття повинна бути прорецензованою одним-двома фахівцями, пройти перевірку на плагіат і отримати ідентифікатор (DOI), також з нею працює технічний редактор, потім дизайнер (верстальник), і вона розміщується на сайті журналу та у різних базах, бібліотеках і спеціальних архіваторах. Це все тягне за собою певні витрати. Сюди слід також додати витрати на папір і друк відповідного тиражу журналів (у тому числі, близько десятка примірників є обов’язковими для безкоштовної розсилки до установ та бібліотек).

Якщо журнал видається університетом або науковою установою, то робота членів редакційної ради і рецензентів не оплачується (за рідкими винятками), а виконується, так скажемо, на «піонерських» засадах. Усі витрати також несе університет (установа). Бажаючи хоча б частково компенсувати вказані витрати, деякі університети розповсюджують журнали за передплатою, а з авторів при цьому береться «плата за публікацію». Ця плата може бути фіксованою (від 200 до 1000-1500 грн.) або залежати від кількості сторінок у статті (50-100 грн. за сторінку). Деякі журнали навіть беруть плату за рецензування, редагування, надання DOI, перевірку на плагіат тощо. Наявність навіть незначної плати суттєво знижує шанси редакції залучити статті у журнал.

Хто заробляє на журналах?

Можливо, комусь не дають спокою мільйони доларів прибутку міжнародних видавництв-гігантів, але щось заробити на виданні журналів в Україні або неможливо, або складно (за умови, що це дійсно науковий рецензований журнал і у ньому реалізуються усі необхідні процедури).

З багатьох причин, у тому числі з метою економії ресурсів, засновники поступово відмовляються від друкування паперових примірників журналів. На передній план виходять електронні журнали або друковані, але відкритого доступу (на їх сайті одразу або через певний період часу статті можна безкоштовно переглядати та завантажувати). У цьому випадку немає потреби витрачатися на друкування і розсилку примірників журналу. На жаль, переважна більшість журналів намагається економити на такому важливому моменті, як технічна обробка статей, тобто технічне редагування змісту, його оформлення та супровід тощо.

Зараз в Україні сформувалась певна категорія «заробітчан», які створюють журнали тільки з однією метою – отримати певний прибуток. Необхідно лише заплатити певну суму - і вони одразу ж забезпечать «наукову публікацію».

Деякі «інноватори» пішли далі і заробляють не тільки на публікації статей на шпальтах свого журналу, а пропонують дивне посередництво. Ось, наприклад, як вони пишуть у себе на сайтах: «Научный журнал «Экономика и финансы» в рамках международного сотрудничества оказывает услуги по гарантированной публикации статей в мультидисциплинарных иностранных журналах (все области знаний), входящих в ISI Thomson Reuters Web of Science и Scopus (импакт-фактор 0,2-1,6)». Крім цього пропонується «консультационная поддержка и публикация статей в международных мультидисциплинарных научных журналах-партнерах: Австрия, Австралия, Польша, Португалия, Исландия, Венесуэла, Мексика, Франция и др. (список А, В,С)». Процес надання послуг поетапний: надання консультацій, переклад тексту, редагування, подання статті … Є навіть такий етап – «услуги по переводу издательского взноса за публикацию статьи в редакцию журнала». І при цьому на кожному етапі передбачається окрема оплата та 100% оплата наперед. Ціни різні. Наприклад, переклад сторінки тексту – 3-5 доларів США, а безпосередньо оплата публікації в іноземному журналі – від 550 до 2000 доларів.

На жаль, таких «дітей лейтенанта Шмідта» у нас доволі багато, і ще є такі особи, хто перераховує їм власні кошти. А слід було б звернути увагу хоча б на те, що імпакт-фактор мають тільки журнали з WoS, що переліки «А, В, С» мають тільки деякі країни, що переважна більшість журналів не є мультидисциплінарними, що партнерство між журналами не практикується і що у «Економіка і фінанси» не може бути у якості партнерів журналів з переліку WoS або Scopus.

Майбутнє

Враховуючи все сказане, однозначно можна стверджувати, що фактична кількість вітчизняних наукових журналів за рік-два різко зменшиться.

В основі цього процесу будуть такі фактори: підвищення обізнаності науковців відносно вимог до рецензованого журналу і якісної публікації; суттєве зменшення кількості аспірантів (у 2017 році в аспірантуру вступило на 15% менш ніж у 2016 році), тобто тієї категорії науковців, яким обов’язково потрібна публікація для захисту дисертації; перегляд переліку фахових видань МОН і виключення з нього журналів-смітників (маємо надію!); підвищення вимог до якості публікацій, які зараховуються МОН і безпосередньо університетами при присудженні наукового ступеню та отриманні вченого звання науковцями, а також зниження вимог щодо кількості таких публікацій.

Якість журналів і ступінь їх відповідності міжнародним стандартам видавничої практики суттєво підвищиться.

Університети й наукові установи, які є засновниками журналів, будуть більш кваліфіковано організовувати діяльність редакційних рад, а процес видання і просування журналів поступово передаватиметься професійним видавцям.

Сергій Козьменко, доктор економічних наук, професор, Людмила Остапенко, кандидат економічних наук.

наука